04 Лип

Щодо неконституційності ч. 6 ст. 216 КПК

22 червня 2017 року у Конституційному Суді України розпочався розгляд справи за конституційним поданням[1] Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України)[2].

Як громадянин України, юрист-практик та науковець звертаюся до Конституційного Суду України з правовою позицією на підтримку зазначеного конституційного подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини через очевидну, як на мою думку, неконституційність частини шостої статті 216 КПК України.

Неконституційність зазначеної норми КПК України обумовлена наступним:

 1. Невідповідність статтям 17, 19, 131-1 Конституції України

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Між тим, відповідно до змін до частини шостої статті 216 КПК України, ініційованих Міністерством юстиції України, які наразі продовжують підтримуватися Міністерством юстиції України, на Міністерство юстиції України покладаються непритаманні та неприродні як для Міністерства юстиції України функції з розслідування злочинів у пенітенціарних установах та інших невизначених місцях, що призвело до порушення приписів статті 19 Конституції України.

Так, Міністерство юстиції України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, відповідає за формування та реалізацію державної правової політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації[3].

Міністерство юстиції України не є правоохоронним органом (стаття 17 Конституції України) або органом правопорядку (стаття 131-1 Конституції України). У свою чергу це виключає покладання на Міністерство юстиції України функції з розслідування злочинів, що притаманне поліцейському та/або мілітаризованому відомству, яким в принципі не може бути Міністерство юстиції України (особливо в світлі проголошеного Міністерством юстиції України курсу на демілітаризацію пенітенціарної системи).

Крім того, абстрактність та крайня невизначеність поняття «територія або приміщення Державної кримінально-виконавчої служби України» призведе до очевидних спорів про підслідність, що створюватиме додаткові передумови для порушення статей 2, 3, 6, 13 Конвенції про захист прав людини.

Так, наприклад, при застосуванні частини шостої статті 216 КПК України неодмінно виникатимуть питання про вчинення злочинів у приміщеннях служб пробації, які за логікою частини шостої статті 216 КПК України, також відносяться до «територій або приміщень Державної кримінально-виконавчої служби України».

Те ж саме стосується й інших територій або приміщень (території та приміщення навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України тощо).

Крім того, на особливу увагу заслуговує те, що частина шоста статті 216 КПК України призвела до порушення статті 19 Конституції України й через те, що зазначена норма грубо порушила принцип, що прямо випливає із загальновизнаного європейського стандарту щодо управління пенітенціарними системами[4].

Відповідно до Правила 71 Європейських пенітенціарних правил, за пенітенціарні установи повинні відповідати органи державної влади, не підпорядковані військовому відомству, поліції або карного розшуку.

Відповідно до Правила 55 Європейських пенітенціарних правил («Злочинні діяння»), діяння, яке припускається злочинним, та здійснене в пенітенціарній установі, розслідується в такий же спосіб, як і на волі[5].

Зазначене вище означає не лише, що Міністерство оборони України, Національна поліція України, Служба безпеки України або інші поліцейські за своєю природою структури не можуть мати у підпорядкуванні пенітенціарні установи. Цей стандарт означає також наступне: для органу державної влади, відповідального за управління пенітенціарною системою, є неприпустимим мати у безпосередньому підпорядкуванні вузькопрофільні військові або поліцейські підрозділи.

Це повною мірою стосується і слідчих підрозділів (з огляду на міжнародне тлумачення поняття «поліцейський»).

Так, Кодекс (Організації Об’єднаних Націй) поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку містить визначення поняття «посадова особа з підтримання правопорядку». Це поняття включає «посадових осіб … , які мають поліцейські повноваження (особливо повноваження із затримання правопорушників»)[6].

В цьому контексті ключовим є те, що слідчі Міністерства юстиції України будуть саме поліцейськими в розумінні як оонівських, так європейських стандартів. Відтак, є неприпустимим перетворення Міністерства юстиції України на поліцейську структуру.

2. Невідповідність статті 3 Конституції України

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Проте через відсутність у КПК України перехідних положень щодо визначення підслідності при розслідуванні злочинів, вчинених в органах та установах пенітенціарної системи, з моменту набрання чинності законом, що створив слідчі підрозділи у складі пенітенціарної служби Міністерства юстиції України, і до цього моменту в Україні відсутні органи, які б мали повноваження на проведення слідчих дій в органах та установах пенітенціарної системи.

Так, слідчі Національної поліції України таких повноважень не мають з початку січня 2017 року, а слідчі підрозділи Міністерства юстиції України ще не створені.

Відтак в Україні штучно створено безпрецедентну ситуацію, яка дозволяє державі ухилятися від ефективного розслідування випадків смертей, тортур та інших злочинів у пенітенціарних установах, що також надає підстави говорити про невідповідність частини шостої статті 216 КПК України статті 3 Конституції України.

3. Невідповідність статті 27 Конституції України

Відповідно до статті 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Відповідно до частини другої статті 8 КПК України принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ).

Відповідно до частини п’ятої статті 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Між тим, відповідно до змін до частини шостої статті 216 КПК України, ініційованих Міністерством юстиції України, які наразі продовжують підтримуватися Міністерством юстиції України, створена пряма загроза для порушення конституційного права на життя, а також права, передбаченого статтею 2 Конвенції про захист прав людини.

Йдеться про ситуацію, коли підлеглі Міністра юстиції України фактично будуть розслідувати злочини, пов’язані з порушенням права на життя, вчинені іншими підлеглими Міністра юстиції України. Беручи до уваги, що під поняття «територія або приміщення Державної кримінально-виконавчої служби України» може підпадати будь-яке приміщення Міністерства юстиції України, це означає, виникає загроза того, що навіть злочин, вчинений керівництвом Міністерства юстиції України або безпосередньо керівництвом пенітенціарної служби буде розслідуватися їх підлеглими.

У такому випадку виключається не лише інституційна та ієрархічна незалежність слідчих Міністерства юстиції України, а також їх практична незалежність, на яких постійно наголошує ЄСПЛ у відповідних рішеннях за статтею 2 Конвенції про захист прав людини.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, обов’язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції разом із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції» вимагає наявності певної форми ефективного офіційного розслідування, коли особу вбито в результаті використання сили[7].

Позитивний обов’язок держави за статтею 2 Конвенції вимагає існування ефективної незалежної судової системи для забезпечення належного відшкодування шкоди, завданої внаслідок тілесного ушкодження, що загрожує життю, або загибелі. Така система має передбачати порядок проведення незалежного та неупередженого офіційного розслідування, здатного встановити причину тілесних ушкоджень та визначити винних осіб з метою їх покарання[8].

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, процесуальні зобов’язання за статтею 2 Конвенції провести незалежне й неупереджене розслідування стосується кожного випадку, коли мала місце підозріла смерть[9]. Стаття 2 Конвенції вимагає, щоб у випадках, у яких має місце отримання смертельно небезпечного тілесного ушкодження або настання смерті, функціонувала ефективна, незалежна судова система, яка забезпечить застосування згаданих законодавчих положень шляхом надання відповідного відшкодування[10].

Для того щоб розслідування було ефективним, особи, які його проводять, повинні бути незалежними від тих, хто причетний до подій у справі. Йдеться про необхідність забезпечення не лише ієрархічної чи інституційної незалежності, але також практичної незалежності[11].

Практика ЄСПЛ містить конкретні рішення, які, на додаток, можуть братися до уваги при вирішенні питання про неконституційність частини шостої статті 216 КПК України.

Так, ЄСПЛ зазначав, що «є порушенням процесуального аспекту статті 2 Конвенції проведення розслідування агентами держави в ситуаціях, де існують дані стверджувати, що до події смерті причетний їх прямий колега»[12]. Проведення розслідування причин смерті офіцерами поліції, що належали до одного і того самого підрозділу, що й офіцери, які проводили затримання особи, яка була згодом позбавлена життя внаслідок затримання, є порушенням принципу незалежності розслідування[13].

Крім того, відповідно до Правила 71 Мінімальних стандартних правил ООН щодо поводження з ув’язненими («Правил Мандели»)[14], незалежно від початку внутрішнього розслідування директор пенітенціарної установи негайно повідомляє про будь-який випадок смерті, зникнення або тяжкого тілесного ушкодження, що мав місце у пенітенціарні установі, судовому чи іншому компетентному органу, який не залежить від тюремної адміністрації та якому доручено проводити термінове, неупереджене та ефективне розслідування обставин та причин таких випадків. Тюремна адміністрація повинна повною мірою співпрацювати з цим органом і забезпечувати збереження всіх доказів.

Відтак, з урахуванням викладеного вище, можна стверджувати про очевидну невідповідність частини шостої статті 216 КПК України статті 27 Конституції України з огляду на те, що слідчі пенітенціарної служби Міністерства юстиції України не відповідають критерію «компетентного органу, який не залежить від тюремної адміністрації», який має «не лише ієрархічну чи інституційну незалежність, проте також практичну незалежність»[15].

4. Невідповідність статті 28 Конституції України

Відповідно до статті 27 Конституції України ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно до частини другої статті 8 КПК України принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Відповідно до частини п’ятої статті 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Між тим, відповідно до змін до статті 216 КПК України, ініційованих Міністерством юстиції України, які наразі продовжують підтримуватися Міністерством юстиції України, створена пряма загроза для порушення конституційної заборони катувань, а також статті 3 Конвенції про захист прав людини.

Так, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, для того щоб бути ефективним, розслідування катувань повинно відповідати декільком базовим вимогам, сформульованим судом в його прецедентній практиці: у першу чергу розслідування має бути незалежним[16]. Незалежність розслідування передбачає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, але й незалежність у практичній площині[17].

У випадку здійснення досудового розслідування слідчими пенітенціарними служби Міністерства юстиції України у кримінальних провадженнях про злочини, вчиненими працівниками пенітенціарної служби, існують очевидні ризики саботування проведення розслідування випадків катування та інших злочинів.

З цього приводу ЄСПЛ для справ щодо України окремо зазначав на неприпустимість таких практик при розслідування випадків катування: «Суд зазначає, що у низці інших справ проти України він вже засудив подібні методи проведення розслідувань, які мали місце і у цій справі (див., серед іншого, рішення у справах «Drozd v. Ukraine», заява № 12174/03, пп. 68-71, від 30.07.2009; «Savitskyy v. Ukraine», заява № 38773/05, пп. 121-122, від 26.07.2012, і «Grinenko v. Ukraine», заява № 33627/06, п. 62, від 15.11.2012). У рішенні у справі «Kaverzin v. Ukraine» Суд дійшов висновку, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні злочинів на жорстоке з ними поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції»[18].

Крім того, відповідно до Правила 71 Мінімальних стандартних правил ООН щодо поводження з ув’язненими («Правил Мандели»), твердження про тортури або інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження чи покарання ув’язнених повинні негайно розглядатися та ставати предметом термінового й неупередженого розслідування, проведеного незалежним державним органом.

Відтак, з урахуванням викладеного вище, можна стверджувати про очевидну невідповідність частини шостої статті 216 КПК України статті 28 Конституції України з огляду на те, що слідчі пенітенціарної служби Міністерства юстиції України не відповідають критерію «незалежного органу, який має не лише ієрархічну чи інституційну незалежності, але також й практичну незалежність»[19].

5. Невідповідність Розділу XV (Перехідні положення) Конституції України

Відповідно до частини 9 Перехідних положень до Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, – до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій[20].

Беручи до уваги зазначені вище положення, можна стверджувати, що створення інституту слідчих пенітенціарної служби Міністерства юстиції України мало місце замість виконання конституційного припису зі створення пенітенціарних інспекцій, передбачених Конституцією України та міжнародними стандартами (Правилами Мандели), Європейськими пенітенціарними правилами).

Час, що минув з моменту набрання сили змінами до Конституції України в частині правосуддя, довів інституційну неспроможність Міністерства юстиції України створити пенітенціарні інспекції за європейськими та міжнародними стандартами.

Так само за час, що минув з моменту створення інституту пенітенціарних слідчих Міністерства юстиції України, створено парадоксальну ситуацію, коли починаючи з січня 2017 року злочини, вчинені в органах та установах пенітенціарної системи України, розслідуються неуповноваженим суб’єктом – слідчими Національної поліції України – з відповідними процесуальними наслідками.

Подальший розвиток неконституційної ідеї пенітенціарних слідчих Міністерства юстиції України відбувається за рахунок фактичного саботажу конституційної норми про пенітенціарні інспекції, які дійсно потрібні українській пенітенціарній системі. Замість того, що спрямувати необхідні матеріальні, кадрові та фінансові ресурси на створення дієвого механізму пенітенціарного інспектування, Міністерство юстиції України, маючи більш ніж суттєвий некомплект бажаючих працювати на пенітенціарній службі, вкрай потрібні ресурси використовує у тій площині, існування якої суперечить міжнародним й європейським стандартам та Конституції України.

ВИСНОВОК

З урахуванням викладеного вище можна впевнено стверджувати, що не існує жодної легітимної мети наділення працівників Державної кримінально-виконавчої служби Міністерства юстиції України повноваженнями здійснювати досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях кримінально-виконавчої служби.

 

 З повагою,

 Дмитро Ягунов

кандидат наук з державного управління,

MSSc in Criminal Justice, доцент,

Заслужений юрист України

 

www.yagunov.in.ua

а/с 74, м. Київ, 01024

+ 38 (097) 094 75 15

 

 

 

[1] www.ccu.gov.ua/sites/default/files/5_762.pdf

[2] www.ccu.gov.ua/novyna/konstytuciynyy-sud-ukrayiny-rozpochav-rozglyad-spravy-shchodo-konstytuciynosti-polozhen

[3] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-%D0%BF

[4] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_032/page2

[5] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_032/print1468065649720262

[6] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_282

[7] «Gongadze v. Ukraine», п. 176; «Hassan v. the UK», п. 62; «İlhan v. Turkey», п. 63; «Kosumova v. Russia», п. 87; «Marguš v. Croatia» [GC], п. 124; «Mileusnić and Mileusnić-Espenheim v. Croatia», п.п. 62-63; «Slimani v. France», п. 29; «Базоркіна проти Росії», п. 117; «Дудник проти України», п. 32; «Кая проти Туреччини», п. 86; «Муравська проти України», п. 41; «Kholodkov and Kholodkova v. Ukraine», п. 32

[8] «Buchynska v. Ukraine», п. 45

[9] «Emars v. Latvia», п. 86

[10] «Anna Todorova v. Bulgaria», п. 72; «Basyuk v. Ukraine», п. 56

[11] «Mocanu and Others v. Romania» [GC], п. 324; «Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 167; «Михалкова та Інші проти України», п. 42; «Rantsev v. Cyprus and Russia», п. 233; «Kelly and Others v. the UK», п. 95; «Ґулеч проти Туреччини», п.п. 81-82; «Оґур проти Туреччини», п.п. 91-92; «Hugh Jordan v. the UK», п. 106

[12] «Emars v. Latvia», п. 86

[13] «Celniku v. Greece»

[14] www.unodc.org/documents/commissions/CCPCJ/CCPCJ_Sessions/CCPCJ_24/resolutions/L6_Rev1/ECN152015_L6Rev1_r_V1503587.pdf

[15] «Mocanu and Others v. Romania» [GC], п. 324; «Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 167; «Михалкова та Інші проти України», п. 42; «Rantsev v. Cyprus and Russia», п. 233; «Kelly and Others v. the UK», п. 95; «Ґулеч проти Туреччини», п.п. 81-82; «Оґур проти Туреччини», п.п. 91-92; «Hugh Jordan v. the UK», п. 106

[16] «Kosumova v. Russia», п. 89

[17] «El-Masri v. the FYRM», п. 183; «Kulik v. Ukraine», п. 49; «Ogorodnik v. Ukraine», п. 87; «Олексій Михайлович Захаркін проти України», п. 66; «Лопатін та Медведський проти України», п. 66; «Давидов та Інші проти України», п. 276; «Karabet and Others v. Ukraine», п. 260; «Mehmet Emin Yüksel v. Turkey», п. 37; «Ogorodnik v. Ukraine», п. 87; «Oğur v. Turkey», п.п. 91-92; «Kulik v. Ukraine», п. 49

[18] «Kirpichenko v. Ukraine», п. 89

[19] «Mocanu and Others v. Romania» [GC], п. 324; «Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 167; «Михалкова та Інші проти України», п. 42; «Rantsev v. Cyprus and Russia», п. 233; «Kelly and Others v. the UK», п. 95; «Ґулеч проти Туреччини», п.п. 81-82; «Оґур проти Туреччини», п.п. 91-92; «Hugh Jordan v. the UK», п. 106

[20] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/print1489580363963221