27 Лис

Проект Закону України “Про пенітенціарну систему”

Проект Закону про пенітенціарну систему

Номер, дата реєстрації:
7337 від 24.11.2017
Сторінка законопроекту 

doc_439483

doc_439519

doc_439520

doc_439521

doc_439522

 

 

 

 

ВИСНОВОК
на проект Закону України «Про пенітенціарну систему»

У законопроекті пропонується створити на базі системи органів та установ виконання покарань «пенітенціарну систему України». Для цього пропонується побудувати структуру пенітенціарної системи, змінити управління сукупністю її підрозділів, впровадити нові підходи до заохочення її персоналу, змінити управління підприємствами установ виконання покарань, а також забезпечити реалізацію заходів, спрямованих на покращення умов відбування покарань та тримання під вартою засуджених та осіб, узятих під варту. Прикінцевими положеннями законопроекту пропонується внести зміни до 48 законодавчих актів, що регулюють діяльність пенітенціарної системи, зокрема, до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кримінального кодексу України (далі – КК), Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), Земельного кодексу України (далі – ЗК України) тощо.
За результатами розгляду законопроекту Головне науково-експертне управління вважає за необхідне зазначити таке.

Зауваження загального характеру
1. З метою оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції, раціонального використання бюджетних коштів Кабінет Міністрів України постановив ліквідувати Державну пенітенціарну службу, поклавши на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації та установив, що Міністерство юстиції України є правонаступником Державної пенітенціарної служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (пункти 1 та 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції»). Водночас, відповідно до частини 1 статті 5 проекту пенітенціарну систему, зокрема, складають центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, у складі якого функціонує апарат, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Тобто, замість ліквідованої Державної пенітенціарної служби створюється аналогічний орган – центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. На думку Головного управління, таке рішення потребує суттєвого обґрунтування щодо його відповідності курсу на оптимізацію діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції та раціонального використання бюджетних коштів.
Крім того, повноваження зазначених вище центральних органів виконавчої влади частково дублюватимуться, оскільки обидва органи є органами досудового розслідування та органами виконання кримінальних покарань (частина 2 статті 6, частина 2 статті 7 проекту).
2. Законопроектом пропонуються концептуальні зміни та створення замість ліквідованої Державної пенітенціарної служби України нової пенітенціарної системи України. Однак ці докорінні зміни залишають осторонь питання, які потребують свого вирішення в результаті змін, внесених до Конституції України. Мається на увазі пункт 9 Розділу XV
«Перехідні положення» Конституції України, згідно з яким «прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів … функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, – до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій».
3. У Пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що його реалізація не потребує виділення додаткових коштів з Державного бюджету України чи з місцевих бюджетів. Водночас перевірити цю інформацію через відсутність відповідного кошторису неможливо. Більше того, у законопроекті пропонується здійснити ряд нових заходів, які потребують відповідного фінансування. Наприклад, «у структурі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, може утворюватись як структурний підрозділ обсерваторія рецидивної злочинності…» (частина 4 статті 7 проекту), а «у складі територіальних органів з питань виконання кримінальних покарань можуть утворюватись як структурні підрозділи територіальні (міжрегіональні) воєнізовані формування спеціального призначення…» (абзац 1 частини 4 статті 8 проекту). Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, може утворювати державну установу, в структурі якої функціонують філії та уповноважені органи з питань пробації (частина 2 статті 12 проекту). Крім того, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, веде облік засуджених та осіб, узятих під варту, шляхом створення Єдиного реєстру засуджених та осіб, узятих під варту (абзац 1 частини 5 статті 7 проекту).
Реалізація зазначених вище положень законопроекту збільшить видаткову частину Державного бюджету в частині коштів на створення та утримання відповідних структурних підрозділів та державної установи, а також відповідного реєстру. З огляду на це, а також відповідно до вимог частини 3 статті 91 Регламенту Верховної Ради України та статті 27 Бюджетного кодексу України до проекту мало бути додане фінансово-економічне обґрунтування з відповідними розрахунками.

Зауваження та пропозиції до окремих положень законопроекту
До статті 6
У частині 4 статті 6 проекту передбачається, що в апараті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, утворюється в установленому порядку слідчий підрозділ. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, може утворювати слідчі підрозділи як територіальні органи, що не мають статусу юридичної особи (структурні підрозділи апарату центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації). Слідчі підрозділи є органами досудового розслідування та здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях органів і установ пенітенціарної системи. З цього приводу вважаємо за необхідне зауважити таке.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 101 Кримінально-процесуального кодексу України від 28.12.1960 року (далі – КПК 1960 року) до органів дізнання належали начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховнотрудових профілакторіїв, а з січня 2005 року – начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ. При цьому, згідно з вимогами статті 103 КПК 1960 року на органи дізнання покладалося вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. За наявності ознак злочину, що не був тяжким, орган дізнання порушував кримінальну справу і до встановлення особи, що його вчинила, мав право провадити відповідні слідчі дії, після чого складав постанову про передачу справи слідчому, яка потім подавалася прокурору для затвердження (частина перша статті 104 КПК 1960 року). Тобто, зазначені вище особи на той час не належали до органів досудового слідства та виконували окремі слідчі дії лише як орган дізнання у справах щодо злочинів невеликої тяжкості.
Із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 року така форма провадження досудового розслідування злочинів, як дізнання (у процесуальному розмінні КПК 1960 року), була скасована і органи ДКВС втратили свої повноваження щодо участі у досудовому розслідуванні в якості органу дізнання. Згідно з положеннями пункту 8 частини 2 статті 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та абзацу дев’ятого частини першої статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» посадові і службові особи органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів здійснювали лише оперативно-розшукові заходи у порядку, передбаченому законодавством України.
Ситуація кардинально змінилася після прийняття Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 року № 1798-VIII, який набрав чинності 5 січня 2017 року. Вказаним Законом до КПК та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» були внесені зміни, згідно з якими органи ДКВС отримали статус органів досудового слідства, слідчі якого уповноважені розслідувати будь-які злочини, вчинені на території або в приміщеннях ДКВС (у тому числі й злочини, вчинені посадовими особами ДКВС). Тим самим, на наш погляд, фактично створилася замкнена система, яка надзвичайно ускладнює притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб ДКВС, що вчинили злочини, оскільки слідчі ДКВС підзвітні та підконтрольні її керівництву. Що ж стосується осіб, які, перебуваючи в установах відбування покарання чи попереднього ув’язнення, вчинили новий злочин, то такі особи фактично стають безправними і їх подальша доля повністю залежить від керівництва відповідних установ, що є неприпустимим.
Таким чином, Головне управління вважає неправильними положення законопроекту, за якими досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях органів і установ пенітенціарної системи, відноситься до підслідності слідчих органів пенітенціарної системи. Такою ж є позиція Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 277 Рішення Європейського суду з прав людини від 01.07.2010 року (справа «Давидов та інші проти України») вказано, що «особи, які проводять перевірки, і ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними за ієрархічним і відомчим підпорядкуванням від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці».
Це зауваження стосується і частини 2 статті 7 проекту, частини 6 статті 216 КПК (у редакції проекту).
До статті 11
Положення частини 3 статті 11 проекту, в якій зазначено, що «оперативні підрозділи уповноважені здійснювати систему заходів із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, спрямованих на… 2) отримання інформації про правопорушення, які не є кримінальними…; 3) отримання інформації про факти та обставини, що не мають ознак кримінального правопорушення та відповідно до законодавства України потребують перевірки…», не узгоджуються з підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності, закріпленими в статті 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».
До статті 22
1. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 22 не може бути особою рядового і начальницького складу пенітенціарної системи особа, яка має непогашену або незняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої. Зі змісту цього припису випливає, що обмеження, передбачені цим пунктом, не поширюються на осіб, які мають судимість за вчинення злочину, але були реабілітовані. На думку Головного управління, таке застереження є зайвим, виходячи з наступного. На сьогоднішній день питання реабілітації осіб регулюються законами України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та «Про реабілітацію осіб на виконання рішень Європейського суду з прав людини». Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» реабілітовані особи мають бути поновлені в усіх громадянських правах. У свою чергу, відповідно до статті 4 Закону України «Про реабілітацію осіб на виконання рішень Європейського суду з прав людини» особи, на яких поширюється дія цього Закону, вважаються реабілітованими та автоматично поновленими в усіх правах з моменту набрання чинності цим Законом. Вироки, винесені стосовно таких осіб, скасовуються судом першої інстанції, який розглядав справу, протягом 10 днів з моменту подання відповідної заяви особою, на яку поширюється дія цього Закону (стаття 5 цього Закону). При цьому відповідно до частини 4 статті 88 КК особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості. Отже, виходячи з положень чинних законодавчих актів України, можна зробити висновок, що особи, які були засуджені за вчинення злочинів та згодом реабілітовані, є такими, що не мають судимості, а тому окрема згадка у законі про те, що на цих осіб не поширюються обмеження, встановлені при прийнятті на службу до органів доходів і зборів осіб, які мають судимість, є зайвою.
2. Положення частин 6 та 7 цієї статті дублюють положення статті 27 «Обмеження спільної роботи близьких осіб» Закону України «Про запобігання корупції».
До статті 58
В абзаці 1 частини 1 передбачено, що розміри одноразової грошової допомоги особам рядового і начальницького складу пенітенціарної системи, а в разі їх загибелі (смерті) – членам їх сімей, визначаються виходячи з розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у якому встановлена втрата працездатності, інвалідності або відбулася загибель (смерть). Так, у разі встановлення у грудні 2018 року особі рядового або начальницького складу пенітенціарної системи I групи інвалідності вона, відповідно до пп. «а» п. 3 частини 1, має отримати одноразову грошову допомогу у розмірі, що становить 250 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року. Враховуючи те, що у 2018 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у Законі України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» становить: з 1 січня – 1762 грн.; з 1 липня – 1841 грн.; з 1 грудня – 1921 грн., вона отримає одноразову грошову допомогу не в сумі 480250 грн. (250 x 1921 грн.), а в сумі 440500 грн. (250 x 1762 грн.), що менше на 39750 гривень.
Звертаємо також увагу на те, що запропоновані у цій статті розміри одноразової грошової допомоги особам рядового і начальницького складу пенітенціарної системи, а в разі їх загибелі (смерті) – членам їх сімей, є значно нижчими порівняно з розмірами одноразової грошової допомоги військовослужбовців, встановлених в Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», чи поліцейських, що передбачені в Законі України «Про Національну поліцію».
З огляду на зазначене вище та з метою забезпечення соціальної справедливості для осіб рядового і начальницького складу пенітенціарної системи вважаємо за доцільне при визначенні розміру одноразової грошової допомоги враховувати розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на місяць загибелі (смерті) або встановлення інвалідності , а також переглянути розміри одноразової грошової допомоги для цієї категорії осіб.

Щодо змін до Кримінального кодексу України
1. Законопроектом пропонується виключити з частини 2 статті 50 «Поняття покарання та його мета» КК вказівку на кару, як на мету покарання. На думку Головного управління, відхід від змішаної теорії покарання, яка поєднує в собі здобутки як теорій відплати, так і теорій досягнення корисних цілей, є невиправданим законодавчим кроком, оскільки, як слушно зазначено в юридичній літературі, застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому .
2. Відповідно до частини 2 статті 73 КК (у редакції проекту) «засудженим до покарання у виді позбавлення волі на певний строк або довічного позбавлення волі, які працюють, строк покарання зараховується з розрахунку три робочі дні за чотири дня відбування покарання». Враховуючи те, що більшості засуджених до довічного позбавлення волі це покарання не буде замінено на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також враховуючи, що не у всіх установах відбування покарання існують рівні можливості до залучення засуджених до праці, вважаємо, що запропонований окремий порядок зарахування робочих та неробочих днів до строку відбування покарання не може бути запроваджений негайно і потребує глибокого обґрунтування та детального обговорення.
3. Головне управління не підтримує положення законопроекту, які дають право застосовувати до засуджених до довічного позбавлення волі умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та замінювати невідбуту частину покарання більш м’яким (пункт 3 частини 3 статті 81, частини 1 та 5 статті 82 КК у редакції проекту). Адже, виходячи зі змісту частини 1 статті 64 КК, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Чинним КК передбачено лише 15 складів злочинів, за вчинення яких альтернативним до позбавлення волі на певний строк є основне покарання у виді довічного позбавлення волі. До таких злочинів законодавець, зокрема, відносить: посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, якщо такі дії призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків (частина 3 статті 110 КК); умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (частина 2 статті 115 КК); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (частина 3 статті 258 КК); порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством (частина 2 статті 438 КК); застосування зброї масового знищення, якщо таке діяння спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (частина 2 статті 439 КК); геноцид (частина 1 статті 442 КК) та ін.
З огляду на це вважаємо, що, по-перше, застосування до засуджених, які вчинили зазначені вище особливо тяжкі злочини (та яким було призначено судом покарання у виді довічного позбавлення волі), умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким порушить не тільки один із основних кримінально-правових принципів – відповідності покарання рівню суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й одну з основних засад права – справедливість, яка є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин і також є одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина (абзаци 3, 5 підпункту 4.1 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання)).
По-друге, пропонована у проекті можливість застосування до засуджених до довічного позбавлення волі умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким створює умови для рецидиву з боку звільнених від довічного позбавлення волі осіб, а також корупційні ризики для осіб, уповноважених складати висновки щодо ризику вчинення нового кримінального правопорушення (частина 2 статті 81 КК, абзац 5 частини 1 статті 13 КВК у редакції проекту).
По-третє, зі змісту пункту 3 частини 3 статті 81 КК (у редакції проекту), згідно з яким умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосовується після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання, та у випадку, якщо особі покарання у виді довічного позбавлення волі було замінено позбавленням волі на певний строк, не є однозначно зрозумілим, з якого строку відбутого покарання слід обчислювати три чверті – із загального строку позбавлення волі (який включає строк відбування довічного позбавлення волі та строк, коли довічне позбавлення волі було замінено покаранням у виді позбавлення волі строком на п’ятнадцять років) чи лише із строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного після заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк п’ятнадцять років?
По-четверте, звертаємо увагу, що у випадку прийняття законопроекту у пропонованій редакції складеться ситуація, за якої особі, якій судом було призначено покарання у виді довічного позбавлення волі (наприклад, за умисне убивство п’яти людей; п. 1 частини 2 статті 115 КК), даний вид покарання може бути замінено покаранням у виді позбавлення волі на певний строк, якщо засуджений відбуде не менше десяти років позбавлення волі (частина 5 статті 82 КК у редакції проекту). При цьому аналогічний мінімальний строк позбавлення волі (10 років), відбуття якого дає право на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, фактично встановлюється для осіб, яким судом буде призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років (наприклад, за вчинення умисного вбивства без обтяжуючих обставин (частина 1 статті 115 КК) (див. п. 3 частини 4 статті 82 КК, як у чинній редакції, так і у редакції проекту). Навряд чи таку пропозицію законопроекту можна визнати юридично обґрунтованою та справедливою.
По-п’яте, вважаємо, що встановлення можливості застосування судом до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням і в подальшому – умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, фактично зводить нанівець покарання у виді довічного позбавлення волі.
4. У законопроекті пропонується доповнити КК статтею 391-1, в якій передбачається кримінальна відповідальність за «приховану від огляду передачу або спробу передачі (переміщення) будь-яким способом особам, які відбувають покарання у виді позбавлення, обмеження волі або арешту чи тримаються під вартою, алкогольних напоїв, лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, вчинену особою після накладення на неї адміністративного стягнення за такі ж дії». Звертаємо увагу, що в КК відсутні склади злочинів з адміністративною преюдицією. Крім того дії, передбачені статтею 391-1 КК, взагалі не мають достатнього рівня суспільної небезпеки для визнання їх злочином. Не можна залишити поза увагою і колосальний розрив між розміром санкцій, передбачених статтею 188 КУпАП «Незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають у слідчих ізоляторах, установах виконання покарань» та статтею 391-1 КК (у редакції проекту).

Щодо змін до Кримінально-виконавчого кодексу України
1. Законопроектом пропонується доповнити КВК статтею 24-1, відповідно до якої «представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста та особи, які їх супроводжують, можуть вільно відвідувати установи виконання покарань без спеціального дозволу в будь-який час та без будь-яких перешкод. Такі представники мають право вільно, без будь-якого обмеження в часі, з максимальною підтримкою персоналу та адміністрації установ виконання покарань переміщуватись такими установами та проводити приватні бесіди з усіма особами, засудженими до позбавлення волі та обмеження волі». На думку Головного управління, для надання представникам Міжнародного Комітету Червоного Хреста нічим не обмеженого права доступу на територію установи виконання покарань немає підстав, а його реалізація створить умови для порушення режиму на території установи виконання покарань.
До того ж стаття 24-1 КВК (у редакції проекту) викладена з порушенням правил законодавчої техніки, оскільки, на відміну від інших статей КВК, не має назви.
2. Дискусійною та такою, що нестиме ризики порушення соціально-трудових прав засуджених, які працюють, є, на нашу думку, запропонована проектом редакція статті 120 КВК, зокрема, положення щодо оплати праці засуджених до позбавлення волі відповідно до умов цивільно-правового або трудового договору виключно у формі винагороди.

Щодо змін до Кримінального процесуального кодексу України
1. Перш за все, звертаємо увагу, що 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року № 2147-VIII, яким були внесені суттєві концептуальні зміни до низки статей КПК. Зокрема, викладена в новій редакції стаття 31 КПК, в яку законопроектом пропонується внесення змін. Відповідно до вимог частини шостої статті 91 Регламенту Верховної Ради України зміни повинні вноситися до чинної редакції відповідних положень законів (статей, частин, пунктів, абзаців тощо). З огляду на зазначене вважаємо, що законопроект в цій частині потребує доопрацювання з урахуванням стану чинного кримінального процесуального законодавства України.
2. Стаття 539 КПК визначає порядок вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку. В частині п’ятій названої статті наведено перелік осіб, які викликаються в судове засідання для розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку. До таких осіб відноситься засуджений, його захисник, законний представник та прокурор. Проектом пропонується зробити обов’язковим також виклик особи, звільненої умовно-достроково. Вказана пропозиція є некоректною, адже до погашення або зняття судимості особа з дня набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї є засудженою. А відтак питання щодо її виклику для розгляду клопотання (подання) вже врегульоване.
Крім осіб, які викликаються в судове засідання, в частині п’ятій статті 539 КПК вказані також ті, хто, згідно з вимогами процесуального закону, повинні бути повідомлені про час та місце розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку. Зокрема, про час та місце розгляду клопотання (подання) повідомляються спостережна комісія, служба у справах дітей, якщо розглядається погоджене з ними клопотання. Законопроектом пропонується виключити їх з зазначеного переліку. При цьому обґрунтування відповідного положення у Пояснювальній записці до законопроекту відсутнє.

Щодо змін до Земельного кодексу України
1. Неприйнятним є доповнення частини 5 статті 20 ЗК України новим абзацом, відповідно до якого «земельні ділянки, що належать до земель пенітенціарної системи, використовуються згідно із Законом України «Про пенітенціарну систему»», оскільки це положення не узгоджується із визначеними у цьому Кодексі вихідними засадами регулювання земельних відносин. Зокрема, відповідно до частини 1 статті 3 ЗК України такі відносини «регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами» (наприклад, закони України «Про використання земель оборони», «Про оренду землі» тощо). Аналогічне за змістом зауваження стосується також положень абз. 2 частини 4 статті 77-1; абз. 2 частини 1 статті 124; абз. 2 частини 2 ст. 127 ЗК України; частини 3 статті 2 Закону України «Про оренду землі» у редакції проекту щодо «урахування особливостей, визначених Законом України «Про пенітенціарну систему».
2. У частині 1 статті 77-1 «Землі пенітенціарної системи», якою доповнюється ЗК України, передбачається надто широкий перелік суб’єктів, яким можуть надаватись такі землі (уповноважені органи з питань пробації, підрозділи безпеки, територіальні (міжрегіональні) воєнізовані формування спеціального призначення, слідчі підрозділи, оперативні підрозділи, заклади охорони здоров’я та ін.), які у кінці цієї частини пропонується визначати «далі – органи і установи пенітенціарної системи».
Окрім того, у вказаній статті не визначаються особливості користування землями пенітенціарної системи зазначеними органами і установами. Акцент зроблено лише на регулюванні питання продажу права оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, віднесених до земель пенітенціарної системи (ч. 4 ст. 77-1 ЗК України, а також ст. 66 проекту). Вважаємо, що процедура продажу земельних ділянок на конкурентних засадах достатньою мірою врегульована главою 21 ЗК України і не потребує уточнення щодо земель пенітенціарної системи. Тому Головне управління не вбачає потреби в зазначеній законодавчій ініціативі.
3. Вважаємо, що у чинній редакції частини 5 статті 116 ЗК України, відповідно до якої «земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом», мається на увазі, що такий «порядок» стосується усіх випадків, у тому числі й виключень. Тому пропозиція доповнити цю частину ще окремими словами «крім випадків, визначених законом» створює тавтологію та потребує вилучення. Окрім цього, відповідне доповнення не стосується предмету регулювання законопроекту.
4. Неприйнятним є доповнення статті 116 ЗК України новою частиною 9 (чинна редакція цієї статті містить лише 5 частин), у якій визначаються засади медичної допомоги засудженим, що не відноситься до предмету регулювання цієї статті та ЗК України. У Порівняльній таблиці до проекту відповідне доповнення відсутнє.

Щодо змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»
Недостатньо обґрунтованою виглядає пропозиція проекту щодо розширення кола осіб, які мають право на пенсійне забезпечення на умовах Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за рахунок осіб рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України (у тому числі із числа колишніх), які за результатами конкурсу були прийняті на посади, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу» в центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, або його територіальних органах (зміни до статті 1-2 Закону). Адже вказаний Закон регулює питання пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби. У той же час не кожен державний службовець знаходився на військовій службі, а тому має право на призначення пенсії на умовах зазначеного Закону. Крім того, така пропозиція проекту суперечить оголошеним намірам Уряду України щодо скасування спеціальних пенсій. Аналогічні зауваження стосуються й пропозицій проекту щодо змін до статей 12, 17 та 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Слід звернути увагу й на те, що в запропонованих змінах до статті 43 виникає суперечність щодо можливості обчислення пенсії зазначеним державним службовцям з розміру грошового забезпечення, яке вони мали на день звільнення зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Щодо змін до Закон України «Про попереднє ув’язнення»
У законопроекті пропонується доповнити цей Закон статтями 5-1 «Відвідування установ попереднього ув’язнення» та 5-2, надавши право дуже широкому колу осіб безперешкодно відвідувати установи попереднього ув’язнення в будь-який час. На думку Головного управління, реалізація положень статей 5-1 та 5-2 Закону України «Про попереднє ув’язнення» (у редакції проекту) призведе до того, що установи попереднього ув’язнення не зможуть виконувати ті функції, які на них покладаються в кримінальному процесі, і це негативним чином вплине на процес розслідування злочинів, у рамках яких було обрано такий запобіжний захід, як арешт.
До того ж стаття 5-2 КВК (у редакції проекту) викладена з порушенням правил законодавчої техніки, оскільки, на відміну від інших статей Закону України «Про попереднє ув’язнення», не має назви.

Щодо змін до Закону України «Про пробацію»
Потребує додаткового опрацювання та врегулювання питання оплати праці окремих категорій персоналу пенітенціарної системи. Так, у законопроекті пропонується доповнити Закон України «Про пробацію» новою статтею 18-1 «Оплата праці персоналу державної установи та уповноважених органів з питань пробації», якою визначається окремий порядок оплати праці співробітників. Водночас, Законом України «Про пробацію» (стаття 19) передбачено, що правовий статус персоналу органу пробації визначається в тому числі Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», стаття 14 якого визначає, що до персоналу цієї служби належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами. Тобто, законом виділено три категорії осіб, відповідно оплата їх праці/служби здійснюється за різними моделями. Така ж структура персоналу пенітенціарної системи (державні службовці, особи рядового і начальницького складу, працівники, які працюють за трудовим договором) зберігається у проекті (стаття 17). Відповідно оплата праці всіх трьох категорій повинна здійснюватися за трьома різними моделями відповідно до чинного законодавства.

Щодо змін до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення».
Пропозиція змін до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» позбавлена сенсу, оскільки обмеження, що встановлювалися цим Законом, діяли протягом 2015 року та втратили чинність.

Щодо змін до Закону України «Про виконавче провадження»
Не може бути підтримана зміна до статті 70 Закону України «Про виконавче провадження» щодо здійснення відрахувань «не більш як 80 відсотків при виконанні покарання у вигляді штрафу, призначеного судом у кримінальному провадженні», як така що не узгоджується із нормами статті 50 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», де передбачено, що з пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру: на утримання членів сім’ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також у зв’язку зі смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках. При виконанні інших видів стягнень може бути відраховано не більш як 20 відсотків пенсії.

Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду в першому читанні законопроект доцільно повернути суб’єктам права законодавчої ініціативи на доопрацювання.

Перший заступник керівника
Головного управління С.О. Гудзинський

Вик.: В.П. Попович, Г.М. Зеленов, І.Ю. Кунець,
М.Л. Муравська, С.В. Бортнік, Н.О. Лаврухіна