27 Чер

“Тонка червона лінія” інституту пробації

Вступ.

«Вихваляння системи пробації з ліричним ентузіазмом ні в якому разі не було нашою метою. Ми мали намір скоріше дослідити її розсудливо та критично» – так висловився відомий англійський вчений і практик Д. Вітфілд у своїй книзі «Вступ до служби пробації». Відтак і ми, керуючись цієї ідеєю, маємо намір критично проаналізувати результати та перспективи пенітенціарної реформи в аспекті розбудови національної моделі пробації.

 

Загальні зауваження щодо пенітенціарної реформи 2016 року.

Реформа пробації була частиною більш широкої пенітенціарної реформи, початок та подальша реалізація якої, були та залишаються непрозорими та вкрай незрозумілими. Пенітенціарна реформа розпочалася та реалізується без будь-якої кримінологічно та соціологічно обґрунтованої концепції з чітко визначеними та коректно визначеними пріоритетами. Можна констатувати однобічність реформи, що проявилося у декларативному, поверховому й відірваному від реалій заповненні лише реабілітаційної складової у пенітенціарій системі. Такі складові як убезпечення суспільства, внутрішня безпека, стримування делінквентів та дотримання прав людини здебільшого були залишені поза увагою. Водночас і реабілітаційна складова кримінально-виконавчої діяльності мало що насправді отримала від такого «реформування». Можна також констатувати відсутність прогнозування при визначенні пріоритетів пенітенціарної реформи та реалізації поставлених завдань. Все це не може не стосуватися інституту пробації та результативного виконання завдань, що стоять перед відповідною службою.

Реабілітація злочинців як мета покарання.

Зарубіжна пенологія за останні декілька десятиліть сформулювала низку висновків, згідно з якими реабілітація злочинців як мета покарання була визнана фактично недосяжною для практичної реалізації. Не зважаючи на різноманіття методів реабілітації, їх практична значущість залишається здебільшого сумнівною.

У західній пенології говорити про «кризу реабілітаційного ідеалу» вже не актуально. Революційні для кримінології дослідження Р. Мартінсона (1971) та інших вчених примусили подивитися на сутність та цілі покарання в якісно новому світлі. Верховний Суд США у відомій справі «Mistretta v. US» (1989) зазначив, що «настав час критично поглянути на реабілітацію як на пенологічну теорію через недосяжність цієї мети у більшості випадків», адже спроби системи кримінальної юстиції досягнути «застарілої мети реабілітації» виявилися марними.

Розмірковуючи про концепцію реабілітації злочинців, ми можемо дійти наступних висновків: 1) наявність мети виправлення в переліку цілей покарання обумовлена стійким реабілітаційним міфом; 2) це, звичайно, не означає, що виправлення має зникнути з переліку цілей кримінального покарання, проте можна впевнено сказати, що в переліку цілей покарання реабілітація займає відверто маргінальне становище; 3) на відміну від інших цілей покарання ми не можемо надати чіткого визначення ані сутності виправлення, ані критеріїв виправлення (за винятком критерію рецидивізму, використання якого для аналізу реабілітаційного потенціалу покарання призводить для невтішних для реабілітації висновків); 4) міфологізація реабілітації ув’язнених набуває ще більшого виміру з огляду на категорично негативний вплив тотальних інституцій на особистість; 5) тим не менш, наявність саме такої мети виконує важливу символічну функцію, адже вона відповідає за збереження соціального спрямування усієї пенальної системи.

Час від часу, як свідчить європейська практика, правила перебування злочинців під наглядом служб пробації суттєво змінюється, причому ці зміни нерідко обумовлені вчиненням тяжких злочинів із боку осіб, які перебувають під наглядом. Це, у свою чергу, не може не впливати на уявлення населення та політиків щодо пробації та характеру виконуваних нею функцій.

Ігнорування історичного розвитку ідеї пробації.

Відповідно до Закону «Про пробацію», метою пробації є «забезпечення безпеки суспільства». Це визначення «перекочувало» до чинного Закону із законопроекту, підготовленого ще у 2008 році робочою групою ЮНІСЕФ, проте мало хто з очільників Міністерства юстиції розуміє сутність цієї позитивістської ідеї та взагалі основне питання кримінології.

Проблема полягає у тому, що Міністерство юстиції при проведенні реформи пробації та розбудові відповідної структури проігнорувало та продовжує ігнорувати вкрай важливу історичну трансформацію концепції  пробації: 1) пробація як релігійне місіонерство; 2) пробація як медико-психологічна терапевтична діяльність; 3) пробація як форма соціальної роботи; 4) пробація як вимушена необхідність внаслідок кризи реабілітаційної парадигми («Nothing Works»); 5) пробація як вимушена альтернатива ув’язненню; 6) пробація як «менеджмент та економія коштів»; 6) пробація як «ізоляція та убезпечення суспільства». Відтак з огляду на задекларовані Міністерством юстиції тренди реформи пробації складається враження, що начебто столітньої історії пробації не було взагалі.

Функції пробації.

З огляду на досвід європейських країн можна довго дискутувати про необхідність запровадження різних функцій служби пробації в Україні. Проте це питання так чи інакше зустрічається з іншим питанням щодо результативності та ефективності таких функцій (тобто з питанням про стару істину про «хочу купити автомобіль, але, на жаль, можу купити лише козу). Тому для таких максималістів хотілося б нагадати, що висновків Руше, Кіркхеймера та Фуко ніхто ще не спростував.

Наразі широке здійснення функцій пробації в Україні підтримується на плаву лише за рахунок міжнародної фінансової допомоги. Відтак постає питання: наскільки розумним та доцільним буде розвиток пробації за усіма теоретично можливими (!) напрямками у сучасних реаліях постреволюційного суспільства, окупації частини території та війни на Сході країни в умовах відсутності власних ресурсів на такий наступ. Адже активний наступ без обозів та резервів ризикує закінчитися оточенням наступаючих, про що керівники Міністерства юстиції або забувають, або роблять вигляд, що не розуміють.

Можна нагадати, що навіть у стабільних європейських країнах ще у 1980-х рр. суттєво зросли вимоги до фінансової звітності та посилилися фінансові обмеження для соціальних служб. Так звані «3Е» – economy, efficiency, effectiveness – стали основою формування пенальної політики. Пробація як сфера соціальної роботи поступилася пробації як альянсу скептицизму та прагматизму. Поряд із суто ідеологічними моментами на філософію ресоціалізації обрушилася хвиля фінансових обмежень. Можна навести один із висновків Р. Мартінсона з цього приводу: «Якщо ми не можемо нічого вдіяти зі злочинцем, то ми повинні роботи це якомога дешевше».

Щодо України, то варто нарешті наголосити на очевидному: українські реалії комплексного розвитку пробації можна зрозуміти лише проглянувши перші абзаци Закону «Про пробацію», де зазначено, що норми цього закону застосовуються у 2016, 2017 та 2018 рр., виходячи з наявних фінансових ресурсів.

Враховуючи викладене вище, ми можемо зауважити, що створення системи пробації в Україні повинно відбуватися з дотриманням: 1) ретельного вивчення зарубіжного досвіду з урахуванням сучасних концептуальних та ідеологічних змін сутності пробаційної діяльності; 2) визначення того переліку функцій, які дійсно можуть виконуватися службою пробації в майбутньому в об’єктивних соціально-економічних умовах.

Щодо ролі офіцера пробації.

Мета пробаційної діяльності обумовлена її концептуальною спрямованістю. Сучасний офіцер пробації – це не поліцейський, але й не соціальний працівник. Він виконує надзвичайно специфічну функцію. Проте станом на сьогодні керівники Міністерства юстиції примушують офіцера пробації «розірватися між розумними та красивими», ігноруючи або в силу незнання, або з умислом все той же основний закон кримінології. Цілком можливо, щоб офіцер пробації виконував декілька природніх функції, проте категорично неприпустимо примушувати офіцера пробації виконувати функції, які природньо виключають одна іншу (особливо в умовах відсутності фінансування).

Знов-таки, питання полягає у тому, що модель пробації в Європі за останні 100 років неодноразово піддавалася трансформації, а разом з нею – статус офіцера пробації. Проте чомусь керівники вітчизняного відомства юстиції розглядають офіцера пробації поза рамками таких трансформацій – як музейний античний монумент, якого часу від часу показувати важливим іноземним гостям з метою вихваляння вельми сумнівних успіхів у сфері пробації.

Потрібно сприйняти як очевидний факт, що епоха «професійно-терапевтичної етики» пробації у традиційному ідеалістичному розумінні вже давно закінчилася. Розпочалася епоха «пунітивного менеджеріалізму». «Вплив на людей» було замінено «впливом на системи». Модель офіцера пробації з «терапевтичного агента» трансформувалася в модель «брокера людських ресурсів».

Те, що ми маємо сьогодні, Мішель Фуко іронічно зобразив ще у минулому столітті, описуючи розвиток інституційного та кадрового забезпечення реабілітаційної парадишми зразка початку XIX ст.: «Не думайте, що вироки, винесені нами, суддями, обумовлені бажанням покарати; немає, вони покликані виправляти, навчати, «зціляти». Техніка виправлення витісняє в покаранні власне спокутування скоєного зла і звільняє суддів від жалюгідного карального ремесла. Нове правосуддя і деякі його вершителі наче соромляться карати, що, втім, не завжди виключає старанність. Почуття сорому постійно зростає: навколо цієї рани кишать і швидко множаться психологи і дрібні чиновники від моральної ортопедії». Саме так сьогодні і Міністерство юстиції, перетворило пробаційну діяльність на такий собі інкубатор розмноження чиновників «від моральної ортопедії».

Структура служби пробації.

Окремо варто сказати і про організаційну структуру, відповідальну за реалізацію пробації. І тут хотілося б наголосити на наступному.

Так, у минулому поняття «пробація» та «в’язниця» протиставлялися одне одному. Поняття «пробація» оцінювалося у світлі категорій «реабілітація», «гуманність», «соціальна робота», «філантропізм», «доброчесність», «аматорство», «ентузіазм». Поняття «в’язниця» завжди асоціювалося з категоріями «кара», «ізоляція», «нагляд», «безпека», «примусовість».

Проте сьогодні пробація та в’язниця – це два елементи однієї й тієї системи. Сучасна пробація характеризується переважно пунітивно-контрольною спрямованістю на відміну від пробації сторічної давнини. Тому переформатування в Україні пробації за розділеною моделлю державного управління пенітенціарною системою всупереч загальноєвропейським тенденціям вже сьогодні становить питання як з огляду на загальні принципи розбудови організаційної структури, так і з огляду на філософію відповідної організації.

Показники діяльності служби пробації.

Подальша робота над створенням національної моделі пробації повинна здійснюватися з наданням конкретної відповіді на такі питання: 1) процент рецидиву під час та після відбування альтернативних покарань та перебування під наглядом служб пробації у західних країнах; 2) процент рецидиву під час та після перебування на обліках служби пробації в Україні.

Яких-небудь офіційних статистичних даних щодо рівня рецидиву осіб, які перебувають та перебували на обліках служби пробації, на жаль, не існує.

З іншого боку, рівень рецидиву після перебування під наглядом служб пробації в західних країнах свідчить про достатньо високий його рівень, особливо порівняно з міфічними «2% рецидивних злочинів», про які невпинно згадують очільники Міністерства юстиції. Тому виникає закономірне, на наш погляд, запитання: навіщо ж нам «їх» пробація з такими (!) показниками рецидиву, якщо у вітчизняній служби пробації він у декілька разів менше?

Так, відповідно до результатів досліджень рівнів рецидивізму клієнтів служб пробації у західних країнах (Gordon та Glaser (США, 1991), Petersilia та Turner  (США, 1993), Genderau (Канада, 2000), Muiluvuori (Фінляндія, 2000), Killias та інші (Швейцарія, 2000), Texas Legislature (Техас, США, 2015), Verborg (Іллінойс, США, 2008) рівень рецидивізму клієнтів пробації становить в середньому 20 – 40%. Подібних прикладів – багато. Висновки – очевидні. Питання до української моделі пробації – нагальні.

Висновок.

Гадаємо, що пробація пройшла великий шлях та посіла вкрай важливе місце в структурі національних систем кримінальної юстиції, а тому заслуговує на більш глибоке вивчення та практичне застосування.