Глобалізація здійснює глибокий вплив на національні держави, примушуючи останніх здійснювати ревізію багатьох функцій, які донедавна вважалися такими, що мають виключно публічно-державну природу. До таких сфер публічно-державного регулювання, які на початку ХХІ століття продовжують піддаватися ревізії, відноситься сфера виконання кримінальних покарань та функціонування пенітенціарних установ (так само як й схожих за своєю природою тотальних інституцій).

На додаток до того, що зазначена сфера значною мірою вже стала ареною взаємодії, зіткнень та конфліктів могутніх приватних акторів, відносно недавно вона на додаток до зазначеного вище стала сферою наднаціональною, вирвавшись з-під контролю національних держав, що обумовлює актуальність цього дослідження.

Глобалізація як політико-економічна проблема вже тривалий час перебуває у центрі уваги зарубіжних та вітчизняних дослідників. Враховуючи різноманітні форми проявів глобалізаційних процесів, розвиток науки та цифрових технологій, сформулювати вичерпний перелік таких проявів та форм глобалізації надзвичайно складним завданням.

Серед всього іншого, глобалізація ставить на порядку денному комплексне питання зміни сутності держави внаслідок послаблення пенітенціарної функції держави за рахунок делегування такої функції приватним акторам (хоч у контексті цього дослідження слово «делегування» іноді можна замінити на «захоплення»). У будь-якому випадку йдеться про більш ніж суттєві та глибинні зміни природи держави та державної влади.

Зміну такої сутності національної держави блискуче зображує Зігмунт Бауман:

Zygmunt Bauman

«У кабаре глобалізації держава виконує стриптиз, і до кінця вистави на ній залишається лише мінімально необхідне: її репресивні повноваження. Коли її матеріальна база знищена, суверенітет і незалежність анульовані, політичний клас стертий з лиця землі, національна держава перетворюється просто в службу безпеки мегакорпорацій … Новим владикам світу нема сенсу управляти безпосередньо. Адміністративні завдання вони покладають на національні уряди».

Ми є свідками появи нової системи створення нової системи матеріальних цінностей, яка змінює структуру влади в умовах подальшого глобалізаційного розвитку. Тому не можна не підкреслити слушність думки У. Бека щодо впливу глобалізації на сутність сучасної держави, що «ми є свідками найважливіших змін в історії влади».

Ulrich Beck

Феномен глобальної в’язничної приватизації надає, серед всього іншого, яскравий приклад нової політичної тенденції, пов’язаної з наднаціоналізацією пенітенціарної політики та наднаціоналізацією інших політик, що стосуються масового соціального контролю.

Власне наднаціоналізацією пенітенціарної політики сьогодні мало кого здивуєш після запровадження у всьому світі оонівських та регіональних стандартів прав людини та щодо управління пенітенціарними установами.

Наднаціоналізація пенітенціарної політики є особливо глибокою саме в Європі через активну діяльність Ради Європи та надання рішенням ЄСПЛ статусу джерела права у багатьох європейських країнах, адже рішення ЄСПЛ більше ані щось інше впливають на національні пенітенціарні політики країн – членів Ради Європи (особливо щодо порушення національними державами своїх зобов’язань за статтями 2, 3, 5, 8 Конвенції про захист прав людини).

Проте феномен глобальної в’язничної приватизації не лише дозволяє, проте й навіть примушує подивитися на наднаціоналізацію пенітенціарної політики не лише під кутом діяльності міжурядових міжнародних організацій, проте й, звичайно, під кутом розширення впливу міжнародного бізнесу в особі транснаціональних в’язничних корпорацій. Враховуючи, що сьогодні інвесторами або партнерами транснаціональних в’язничних корпорацій є ті глобальні актори, які, на перший погляд, взагалі не мають (і, здається, не можуть мати) будь-якого відношення до кримінальних покарань та пенітенціарних систем (від виробництва купальних костюмів й бронювання авіаквитків до продажу гамбургерів, меблів та кави), розширення сфери впливу міжнародного в’язничного бізнесу стає ще більш гострим та актуальним політичним питанням.

Зазначені вище обставини примушують більш реалістично подивитися на сутність національної держави та виконувані нею функції. Як слушно зазначає У. Бек, «на початку третього тисячоліття головний принцип національної реальної політики: «Національні інтереси мають проводитися в національних рамках» – слід замінити принципом космополітичного реалізму: «політика є тим більш національною та успішною, чим більше вона є космополітичною».

Тому діяльність транснаціональних в’язничних корпорацій, безумовно, значно посилює цю космополітичність та додає присмаку нового космополітичного реалізму традиційним уявленням щодо виконання кримінальних покарань та функціонування відповідних інституцій. Відтак, якщо учорашній день можна охарактеризувати як «щирий подив від появи феномену в’язничної приватизації», то день сьогоднішній – «наскільки глибоким може бути вплив транснаціонального міжнародного бізнесу на держави та національні пенітенціарні системи відповідних держав».

Є безумовним – і з цим національні уряди повинні рахуватися, що глобальний в’язничний ринок своєю прискореною динамікою докорінно змінив правила державної та міждержавної пенітенціарної політики. Поширення феномену в’язничної приватизації ще більше розмило кордони між економікою, політикою, законом, етикою, корупцією, лобіюванням, засобами масової інформації та суспільством, що має наслідком нові принципи боротьби за політичну владу та протистояння цій трансформованій політичній владі у нових політичних іграх. Глобальні тренди в’язничної приватизації примусили великі політичні ігри стати ще більш великими.

Чому проблематика глобалізованої наднаціональної в’язничної приватизації має таке важливе значення для дослідження природи сучасної держави та сутності публічної політики?

Свого часу Карл Маркс попереджав, що не політика держав, а капітал, що стає глобалізованим, зруйнує національну політичну аксіоматику та відкриє добу великої політики.

Тому, гадаємо, ця думка має найбільш яскраве та водночас найбільш практичне застосування у сфері реалізації крайнього примусу – примусу у формі застосування кримінального покарання (або аналогічних або схожих за своєю природою засобів примусу), адже саме глобалізований капітал приватних транснаціональних корпорацій зруйнував «золоте теля» національної пенітенціарної ідентичності та відкрив добу нової глобальної пенітенціарної політики, де на сцені держави стають у чергу до в’язничних корпорацій в надії отримати відповідні послуги від приватного сектора, а за сценою ті ж самі в’язничні корпорації використовують корупцію, підкуп, лобіювання, засоби масової інформації, моральну паніку, шантаж проти національних урядів, щоб останні поспішали ставати у зазначену вище чергу.

Цей дуалістичний політичний процес характеризується великою долею політичної принизливості для національних держав, адже національні держави більше не мають монопольного права щодо одноосібного конституювання арени політичних дій у сфері пенітенціарної політики та, розглядаючи це питання ширше, у сфері здійснення масового соціального контролю за прошарками населення, які є формально небезпечними або можуть бути такими.

Традиційно-театральна пенітенціарна політика «мертвих, старих білих чоловіків» (за висловленням У. Бека), яка раніше формувалася та реалізовувалася під дахом національної держави, вже не уявляється можливою. Так само є неможливою стара пенітенціарна політика, яка раніше виступала під дахом навіть найвпливовіших міжнародних державних організації на кшталт ООН та Ради Європи.

Пенітенціарна політика вийшла за межі кордонів, держав та класичних міжнародних організацій, унаслідок чого з’явилися нові гравці, нові ресурси, незнайомі правила, нові суперечності і конфлікти. У новій грі приватні актори, які раніше були пішаками, зрозуміли свою силу та, як слушно зазначив У. Бек, «відчули в собі мобільність коня або тури». Причому нові гравці «не лише роблять ходи, вони конструюють нові правила гри». Більше того, у новій політико-економічній метагрі капітал має дві шашки і два ходи. Натомість усі інші гравці мають по одній шашці та по одному ходу.

Подана вище думка У. Бека, ми переконані, є більш ніж актуальною та релевантною для політичної проблематики поширення політичного впливу транснаціональних в’язничних корпорацій.

Так само, гадаємо, що ця метафора дуже стосується проблематики приватної в’язничної наднаціоналізації. Сьогодні важко спрогнозувати, яким чином буде розвиватися відносини між національними державами та приватним капіталом у сфері формування та реалізації пенітенціарної політики. Проте очевидним є те, що приватний капітал примусив національні держави діяти за своїми правилами і забезпечив своє домінування над національними державами у сфері виконання покарань, функціонування в’язниць та інших тотальних інституцій. Відмовитися від такого домінування або скинути його аж ніяк не є простим завданням навіть в силу того, що в’язничний бізнес є не лише місцем взаємодії, до якого міцно прикуті сучасні національні держави, проте й кожен з громадян такої держави, який, купуючи щось у спектрі від автомобіля до купального костюму або бургеру стає опосередкованим інвестором тієї чи іншої транснаціональної в’язничної корпорації. Могутність транснаціональних в’язничних корпорацій та їх вплив, що призвів до зміни сутності національної пенітенціарної політики, засновані на споживацькому суспільстві, тобто на об’єктивних реаліях сьогодення.

Говорячи відверто, сучасні відносини між національними державами і транснаціональними в’язничними корпораціями нагадують шантаж з боку міжнародного бізнесу. Шантаж вельми витончений, не агресивний й не радикальний, хоч від цього він не перестає бути шантажем.

Так, наприклад, одна зі складових успіху транснаціональних в’язничних корпорацій у війні проти національних держав частково криється у тому, що держави «проковтнули» ту приманку, яка була залишена для них у вигляді моральної паніки від загроз з боку «дедалі більшої кількості небезпечних злочинців на наших вулицях» та, як наслідок, оголошеної війни «злочинності, хвилі якої накривають наше місто (графство, район, провінцію, країну тощо)».

Крім того, піднесення ідей соціальної держави та максимального запровадження доволі коштовної соціальної роботи зі злочинцями призвело до неможливості підтримувати такі стандарти широко й масово, що також створило передумови для кредитно-боргових відносин між національними державами та приватними в’язничними корпораціями у сфері виконання кримінальних покарань (кредитором виступав звичайно, бізнес).

Стара національна пенітенціарна політика була заснована на ідеях соціальної держави із гаслом «максимальна безпека для всіх». Проте нові правила наднаціональної в’язничної політики значною мірою зруйнували такі уявлення. Які б декларації не оголошували б транснаціональні в’язничні корпорації, їх діяльність так чи інакше пов’язана з мінімізацією видатків та максимізацією прибутків, де соціальні принципи та згадана вище «безпека для всіх» зникає навіть не на другий план.

Свого часу національні пенітенціарні системи відчули ледве не нищівного удару від висновку Роберта Мартінсона про «Ніщо Не Спрацьовує» та відповідних емпіричних доказів, коли головна і, що є більш важливим, традиційно-невід’ємна мета кримінального покарання – реабілітація злочинців та повернення злочинців до суспільства в якості законослухняних громадян – була піддана глибокій й нищівній критиці через свою недосяжність. Цивілізаційна цінність реабілітації злочинців як цілі кримінального покарання була поставлена під сумнів та, більше того, під величезну загрозу.

Robert Magnus Martinson 

Після часткового подолання «кризи реабілітаційного ідеалу» діяльність транснаціональних в’язничних корпорацій фактично знову поставило на порядку денному те ж саме питання, проте у більш скритому та закамуфльованому форматі. Транснаціональний в’язничний бізнес, посиливши вплив на національні держави у сфері функціонування пенітенціарних установ наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, значною мірою витіснив з порядку денного актуальність реабілітаційної мети кримінального покарання, замінивши її питаннями «скорочення видатків» та «безпекою чесних платників податків», чим знову поставив на порядку денному питання цивілізаційних цінностей сучасних держав щодо поводження з прошарками населення, які віднесені до категорії соціального виключення. Як приклад можна згадати, що сьогодні у західних країнах приблизно 15% ув’язнених перебуває саме у приватних пенітенціарних установах, що надає підстави умовно говорити про те, цінність реабілітаційної складової кримінального покарання впала на умовних 15%. Саме тому, серед всього іншого, питання сучасної пенітенціарної політики вже давно не є проблемою правовою, а становить виключно проблему політико-економічну.

Влада приватних акторів була очевидно більш гнучкою порівняно з владою держав, і, як наслідок, задекларована «якість влади» приватних акторів була подана як така, що є набагато вищою за «якість влади» національних держав.

Як наслідок, національна держава програла міжнародному бізнесу війну за цю важливу сферу впливу, якою є масовий соціальний контроль, причому програла як у територіальному аспекті, так і в аспекті культурно-ідеологічному, коли уряди стали в чергу до транснаціональних корпорацій з питання сприяння у здійсненні соціального контролю над великими групами населення (злочинців, мігранти та інші особи, які можуть або повинні перебувати у фізичних або віртуальних тотальних інституціях).

Крім того, на додаток, національна держава програла приватному бізнесу битву за знання, яке за слушним висловленням Е. Тофлер є «найбільш демократичним джерелом влади». Свого часу в’язнична приватизація блискавично увірвалася до сфери виконання кримінальних покарань та функціонування пенітенціарних установ саме на гаслах того, що влучно визначив Е. Тофлер:

«Водночас із знищенням старої системи безликі бюрократи, які нею управляли, зносяться партизанською армією інвесторів, організаторів та менеджерів, які мають навички або здобувати знання (іноді нелегально), або управляти їх розповсюдженням».

На фоні задекларованого успіху в’язничної приватизації та стверджуваної більшої економічної ефективності приватних в’язниць тягар доведення протилежного було перекинуто на національні держави, які не були здатні довести протилежне за роки існування феномену в’язничної приватизації, чим автоматично законсервували віру в ефективність «більш гнучких в’язничних менеджерів» з приватних компаній порівняно з «бюрократами» з державних в’язничних служб.

Розмірковуючи про заміну «старої бюрократії» «новими менеджерами», Е. Тофлер у своїй роботі аналізує боротьбу «влади проти розуму». В контексті проблематики цього політичного дослідження можна зазначити, що запровадження феномену в’язничної приватизації супроводжувалося доволі агресивною інформаційною кампанією, де «старі закостенілі бюрократи» асоціювалися з «владою», у той час коли «нові гнучкі менеджери» були символом «розуму».

Alvin Toffler 

Так, можна нагадати, що за різними підрахунками Corrections Corporation of America упродовж період з 1999 – 2020 років витрачала щонайменше 1,4 мільйони доларів щороку на лобіювання своїх інтересів на федеральному рівні. За період 2003 – 2011 років Corrections Corporation of America (нині – CoreCivic) найняла 199 професійних лобістів у 32 штатах.

За той же час GEO Group (колишня Wackenhut Corrections Corporation) найняла 72 професійних лобісти у 17 американських штатах.

Політичні аспекти наднаціоналізації в’язничної приватизації варто проаналізувати також крізь призму сутності сучасних транснаціональних в’язничних корпорацій, що становить окремий напрямок дослідження. Так, сучасні транснаціональні в’язничні корпорації варто аналізувати у категоріях квазідержави з відповідними атрибутами. Існують свої законодавчі та виконавчі органи. Є своє власне населення, є територія, є навіть апарат примусу (включаючи апарат фізичного примусу). Є навіть своя корупція та злочинність. Тому не дивно, що на глобальній політичній арені в’язничні транснаціональні корпорації можуть ухвалювати квазіполітичні рішення з подальшим нав’язуванням таких рішень національним державами – від простого лобіювання і нагнітання чергової моральної паніки перед злочинністю й мігрантами до класичної корупції й банального підкупу державних чиновників. Якщо говорити про парламенти та уряди, то нерідко йдеться саме про парламенти та уряди національних держав, які ухвалюють відповідні рішення на користь транснаціонального в’язничного бізнесу. Відповідно, виникає проблема легітимізації діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій взагалі та у відносинах з конкретними національними державами.

У. Бек слушно говорить про те, що світова економіка діє сьогодні транслегально, тобто ні нелегально, ні легально. Продовжуючи цю ідею, У. Бек розмірковує про категорію «а-легітимності». Тому, гадаємо, у сфері питання, що є предметом нашого політичного дослідження, ці думки мають неабиякий вплив та безпосереднє відношення до проблематики в’язничної приватизації та діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій.

Так, з одного боку, транснаціональні в’язничні корпорації, просуваючись на місцевих ринках, начебто не порушують жодного формального закону, ухваленого національними або регіональними парламентами.

З іншого боку, кожен прояв поширення впливу означає ескалацію неоголошеної й непомітної війни традиційним цілям кримінального покарання, випестуваним у рамках класичної школи кримінального права, та усталеним ідеям, характерними ля соціальної держави, щодо функцій національної держави.

За обґрунтованим переконанням У. Бека, глобалізація характеризується утворенням певної форми правового суверенітету капіталу, що робить його незалежним від зовнішніх, державних джерел легітимності. Розвиваючи цю слушну думку, ми можемо висловити позицію, що приклад діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій є набагато складнішим та більш кваліфікованим.

Якщо ми беремо за основу ідею, що такою квазідержавною владою характеризується транснаціональний капітал, що рухається в сфері створення певних «цивільних» предметів або послуг (паливо, автомобілі, транспорт, їжа, електроніка тощо), то який висновок можна зробити щодо капіталу транснаціональних в’язничних корпорацій з їх апаратами примусу та іншими мілітаризованими атрибутами? Гадаємо, що висновок буде доволі невтішним для національних держав, адже у випадку міжнародного в’язничного бізнесу йдеться не про певний обіг «цивільних» предметів або послуг, а про обіг послуг, які мають виключно публічну природу.

Якщо держава віддає у користування приватному капіталу публічну за своєю природою функцію з виконання кримінальних покарань, і ця функцію передається до вільного обігу саме, підкреслимо, на транснаціональний рівень, то це означає максимальне послаблення саме такої публічної основи кримінально-каральної функції.

У випадку транснаціональної в’язничної приватизації йдеться не лише про утворення правового суверенітету транснаціональних в’язничних корпорацій, проте й про утворення суверенітету політичного.

З цього приводу ми мусимо згадати вельми гостре, проте більш ніж актуальне для цілей цього дослідження висловлення У. Бека, що великі фінансові та торгівельні організації перетворюються на повитух нового устрою та легітимізації влади. У випадку з транснаціональними в’язничними корпораціями, у таких повитух у руках на додаток перебувають кийок, кайданки та перцевий спрей.

Намалювавши вельми песимістичну для національних держав нового політичного світоустрою у сегменті формування та реалізації політичної політики, цілком природньо поставити питання щодо антидоту такій наднаціональній приватно-пенітенціарній ін’єкції, який зміг би «витягнути» пенітенціарні системи національних держав із прихованої, проте глибокої та всеосяжної залежності від міжнародного бізнесу, де ми можемо, продовжуючи нашу реалістичну та утилітарну стратегію мислення, залишити це питання відкритим.

Забрати державі назад цю функцію з виконання покарань наразі уявляється величезною проблемою, якщо не сказати більшого.

Так, акціонерами певної транснаціональної в’язничної корпорації є великі групи вельми впливових фізичних та юридичних осіб з різних національних держав, які мають своїх лобістів у цих державах, чим підривають спроби держави повернути собі цю сферу свого суверенітету.

Крім того, транснаціональний в’язничний бізнес – це не лише акціонери, керівники та наближені до них особи з їх сім’ями та фінансовими інтересами. Це – великі колективи найманих працівників з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Це – профспілки з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Це – провайдери електронних, технічних, транспортних, охоронних, кейтерінгових, медичних, психологічних та численних інших послуг з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Іншими словами, це величезна кількість на перший погляд невидимих гравців, які залучені до цієї орбіти, які відчувають та ідентифікують себе вже не громадяни певної національної держави, а громадяни певної N-ської приватнов’язничної республіки, яка цілком підпадає під ознаки всесвітньо-економічної квазідержави.

Тут ми не можемо повною мірою погодитися з думкою У. Бека щодо того, що транснаціональні концерни не володіють засобами легітимізації насильства, а тим більше монополією на них». Так само не можна погодитися з Е. Тофлером, що «військова сила – це саме той атрибут держави, якого бракує іншим бажаючим до влади». Саме приклад транснаціональних та навіть національних (саме національних) приватних в’язничних компаній вказує на зворотне – на повну легітимність застосування насильства (у тому числі фізичного) на території цих островів приватного бізнесу.

Гіпотетичний «бунт» національної держави за своє звільнення з-під впливу міжнародного наднаціонального в’язничного приватного бізнесу неодмінно зустрінеться з більшими обсягами лобіювання з боку приватного бізнесу та поширенням моральної паніки через засоби масової інформації. Або ж, навпаки, будь-яка більш-менш серйозна просоціальна ініціатива транснаціональної в’язничної корпорації у сфері надання соціальної допомоги ув’язненим та їх сім’ям або ж, навпаки, потерпілим та їх сім’ям, забезпечить негативний образ держави в суспільстві, мовляв, держава не лише покинула напризволяще пенітенціарну функцію та відповідні тотальні інституції, проте й заважає приватній ініціативі виконувати високу соціальну гуманістичну місію на благо багатьох соціальних груп конкретного суспільства.

Крім того, не варто забувати, що будь-яка приватна в’язнична компанія (незалежно від того, чи діє вона на національному  ринку або ж вийшла на міжнародний рівень) – це майже завжди не лише в’язнична компанія. На додаток це – і охоронна компанія, і транспортна компанія, і поштова компанія або ж компанія, яка діє у сфері психологічної, психіатричної допомоги або інших галузях сфери охорони здоров’я, де існують свої акціонери, професійні спілки та величезна кількість зацікавлених акторів, інтереси яких не можна просто так проігнорувати у намаганні вирвати пенітенціарну функцію з приватних рук (якщо взагалі така спроба матиме місце).

Говорячи про відносини між національними державами та транснаціональними в’язничними корпораціями, варто згадати другий аспект того дуалізму, який ми подали як завдання нашого дослідження. Так, з іншого боку, є очевидним, що протистояння між національною державою та транснаціональним в’язничним бізнесом водночас є симбіозом та взаємодопомогою в силу паразитування приватних в’язничних провайдерів на тілах національних держав.

Крім того, іншим важливим аспектом, на який варто звернути увагу в контексті цього дослідження, і мультисуб’єктність відносин між національними державами та приватними акторами. Так, вельми цікавим прикладом наднаціоналізації пенітенціарної функції є ситуації, коли не лише одна транснаціональна корпорація, що базується в одній країні, входить на ринок іншої країни та укладає відповідні контракти. Мають місце приклади, коли до наднаціональні приватнов’язничні відносини складаються не на рівні «держава – приватний актор», а коли такі відносини виникають на рівні «держава – держава – приватний актор» або навіть «держава – держава – держава – приватний актор».

Таким прикладом є Nauru Regional Processing Centre, який було відкрито у 2001 році за домовленістю між Президентом Науру та Урядом Австралії. Операторами Nauru Regional Processing Centre були різні суб’єкти підприємницької діяльності (Broadspectrum, Wilson Security, Canstruct International, Nauruan Government Commercial Entity). У 2008 році діяльність центру призупинили, проте центр відновив свою роботу вже у 2012 році через зростання кількості шукачів притулку та прибулих до Австралії. У листопаді 2016 року було проголошено про переговори між Австралією та США, щоб замість Австралії шукачів притулку приймали саме Сполучені Штати Америки.

Nauru Regional Processing Centre
Nauru Regional Processing Centre
Nauru Regional Processing Centre

Іншим прикладом наднаціоналізації пенітенціарної функції є те, наскільки легко приватні актори можуть замінювати один одного на національному рівні. Так, американський досвід вказує, як та чи інша пенітенціарна установа може після завершення контракту з одним приватним провайдером переходити до іншого провайдера. У цьому контексті слушною думка З. Баумана, що «склад акціонерів не визначається простором. Це – єдиний фактор, повністю вільний від просторової зумовленості. Їм, і тільки їм, «належить» компанія, тому їм вирішувати, чи варто компанії переїхати туди, де, як вони припускають, є шанс на підвищення дивідендів, надавши всім іншим – а саме тим, хто прив’язаний до даної місцевості, – вирішувати завдання, зализувати рани, відшкодовувати збитки і прибирати сміття. Компанія володіє свободою пересування, але наслідки цього пересування будуть відчуватися довго. Той, хто володіє свободою «бігти» з даної місцевості, абсолютно вільний і від наслідків своєї втечі. Це –  головні трофеї переможців в «війні за простір». Зазначена вище мобільність транснаціональних в’язничних корпорацій є ще одним прикладом більшої «якості влади» приватного в’язничного бізнесу порівняно з державними «бюрократами».

На додаток до поданого вище аналізу сутності наднаціоналізації пенітенціарної функції у добу глобалізації, не можна не згадати про морально-етичні аспекти процесів наднаціоналізації пенітенціарної функції. У цьому контексті варто особливо наголосити, що феномен транснаціональної в’язничної приватизації порушує важливу проблему моральності та дотримання етичних норм в реалізації державної політики, адже саме існування такого феномену свідчить про явне послаблення моральної складової при виконання кримінальних покарань за рахунок переорієнтації держав на вирішення суто економічних проблем забезпечення величезних в’язничних популяцій, створених внаслідок того, що самі держави опинилися у пастці штучно створеної моральної паніки щодо «загроз злочинності» та хвиль нелегальної міграції.

У. Бек слушно порушує питання: «Звідки можуть черпати [національні] «право» і «закон» свою зобов’язальну, легитімізаційну силу, якщо вони вже не мисляться під знаком суверенної національної держави»? У розрізі проблематики транснаціональної в’язничної приватизації, виникає наступне питання: звідки національний закон про начебто справедливу кару та задеклароване можливе повернення до суспільства небезпечних громадян цього суспільства може черпати свою зобов’язальну, легитімізаційну силу, якщо на уніформі в’язничного офіцера ув’язнений читатиме «В’язнична корпорація N» замість «Державна пенітенціарна (виправна, в’язнична, тюремна) служба»? Звідки в такому випадку певному ув’язненому брати моральний імператив для ведення правослухняного життя, коли вже не суспільство очікує від ув’язненого правослухняного життя на виході з в’язниці після відбування покарання, а рада директорів транснаціональної в’язничної корпорації чекає від нього вчинення повторного злочину, щоб знову підняти питання про «хвилі злочинності» та продовжити старий або укласти контракт на управління новою приватної пенітенціарною установою?

Крім того, особливої ваги питання моральності набувають в аспекті питання про працю ув’язнених у приватних пенітенціарних установах. Так, свого часу «похмурі сатанинські фабрики принесли із собою новий образ життя та нову систему владу».

Так само сьогодні існує ризик привнесення нової влади на прикладі в’язничної праці, яку небезпідставно дослідники розглядають як «новий Гулаг» або нову форму рабства. Як слушно зазначає Е. Тофлер, «насильство мало значення у виробництві матеріальних цінностей». Відтак, чи можемо ми позбутися насильства на в’язничних підприємствах, які природньо характеризується найбільшою концентрацією насильства в силу самої природи тотальних інституцій? Гадаємо, що ні, беручи до уваги приклади використання приватними в’язницями послуг членів організованих злочинних угруповань (наприклад, скандал у приватному Idaho Correctional Center щодо використання членів Aryan Knights та інших небезпечних злочинців для залякування та терору загальної маси ув’язнених).

Питання використання праці ув’язнених – це окрема політична, економічна та етична проблема. Проте в контексті цього дослідження варто вказати на слушність думки З. Баумана: «При всіх інших безпосередніх завданнях установи для ізоляції людей типу «Паноптикону» були в першу чергу фабриками зі створення дисциплінованої робочої сили». Відтак було б наївним відкидати позицію, що створення дисциплінованих індивідів залишається завданням номер один для транснаціонального в’язничного бізнесу.

Підсумовуючи викладене вище, серед всього іншого, можна наголосити на вельми важливому, як ми це вважаємо, висновку.

Феномен національної та наднаціональної в’язничної приватизації власне не є феноменом. Причому у цій фразі ключовим словом буде «вже».

Так, для сучасного західного світу в’язнична приватизація та наднаціоналізація в’язничного бізнесу – це буденне явище, яке є феноменальним для країн пострадянського простору, ще надає ще більшої актуальності цьому напрямку досліджень. З іншого боку, різноманіття численних форм соціального контролю призводить до споконвічного змагання «куля проти броні» у контексті протистояння національної держави проти транснаціонального бізнесу, де намагання національних держав зберегти контроль над ним нагадує спроби втримати воду долонею.

Проте, напевне, головним висновком цього дослідження буде певна форма застереження. Подане вище авторське дослідження варто сприймати не лише як аналіз переходу влади від національної держави до транснаціональних приватних акторів.

Краще сказати, що у цьому дослідження йдеться не лише про це. У фокусі дослідження перебувають саме питання глибинної трансформації «влади карати».