05 Сер

Пенітенціарна реформа: деякі аналітичні нотатки та рекомендації

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

У кінці 2015 року Міністерство юстиції України оголосило 2016 рік роком реформування пенітенціарної системи.

Не можна сказати, що подібні заклики були чимось новим. Так, ще майже 10 років тому Міністерство юстиції України також наголошувало, що «реформування кримінальної юстиції та системи відбування покарань визначено Міністерством юстиції одним із головних пріоритетів на 2009 рік».

Тим не менше, 10.02.2016 року на спільній колегії МВС України та Міністерства юстиції України заступником Міністра юстиції України було представлено презентацію майбутньої реформи пенітенціарної системи.

867865786

Нова пенітенціарна реформа передбає тотальне скорочення центрального апарату Державної пенітенціарної служби України, створення п’яти міжобласних управлінь пенітенціарної служби замість обласних управлінь, створення нових слідчих ізоляторів замість застарілих, кардинальні зміни в організації в’язничного виробництва, а головне – перебирання Міністерством юстиції України всієї повноти відповідальності за національну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

18.05.2016 року Міністерством юстиції України було прийняте рішення, за яким ліквідовувалася Державна пенітенціарна служба України як центральний орган виконавчої влади в силу наявності, як на переконання Міністерства юстиції, низки системних проблем пенітенціарної системи, які ДПтС як центральний орган виконавчої влади вирішити не могла або які ДПтС, напевне, як на думку Мінюсту, і створила.

74567546

Так, Уряд постановив:

  • ліквідувати Державну пенітенціарну службу, поклавши на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації;
  • установити, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної пенітенціарної служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

2

27.05.2016 року реформаторські положення, згадані вище, які враховували факт ліквідації ДПтС, було покладено в основу Плану пріоритетних дій Уряду на 2016 рік (в частині, що стосується пенітенціарної реформи).

Враховуючи, що Міністерство юстиції України як до реформи, так і після неї було відповідальним за формування політики у сфері виконання покарань (а також вельми дивного як для вітчизняних реалій явища під назвою «політика у сфері пробації»), ми у цій статті ставимо за мету здійснити попередній аналіз публічної політики Міністерства юстиції України у сфері виконання покарань на прикладі останньої реформи пенітенціарної  системи України.

Міністерство юстиції, поспіхом ліквідувавши ДПтС, так і не представило чіткого, прозорого й послідовного програмного документу реформування пенітенціарної системи України, так само як і фінансово-економічного, кримінологічного та соціологічного обґрунтування кожного напрямку реформування.

Враховуючи цей факт, через відсутність такого документу ми будемо брати за основу офіційну презентацію Міністерства юстиції щодо пенітенціарної реформи, представлену 10.02.2016 року на спільній колегії МВС та Міністерства юстиції.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Щодо проблем, на вирішення яких спрямована політика

Згідно з презентацією Міністерства юстиції від 10.02.2016 року, основними проблемами, на які була спрямована ця prison reform, було наступне: 1) незмінність стандартів функціонування установ виконання покарань упродовж 75 років; 2) незмінність структури управління пенітенціарною системою України упродовж всього періоду незалежності; 3) різке скорочення кількості ув’язнених в Україні (у тому числі завдяки дії «закону Савченко»); 4) аварійний стан окремих установ та слідчих ізоляторів.

Беручи таке вельми специфічне тлумачення Міністерством юстиції найбільш нагальних та гострих проблем вітчизняної пенітенціарної системи, ми маємо на меті зазначити свою позицію з цього приводу:

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Щодо незмінності стандартів управління упродовж 75 років

Теза про незмінність стандартів функціонування установ виконання покарань упродовж 75 років є такою, що позбавлена історичної коректності та правової визначеності. Категоричне твердження про «1941» як відправну дату в історії вітчизняної в’язниці є абсолютно незрозумілою та нічим не аргументованою.

Звичайно, це питання не має принципового значення.

Проте викликає здивування, чому проголошена пенітенціарна реформа розпочалася саме з цього міфу, особливо враховуючи, що Міністерство юстиції чомусь постійно наголошує на цій тезі як на підставі, що начебто обумовила пенітенціарну реформу.

Можливо такою відправною датою, до якої було приурочено реформу, було 03.02.1941 року, коли загальносоюзний НКВС було розділено на два наркомати (НКВС та НКДБ) і коли наркомом внутрішніх справ СРСР став Л.Берія, а наркомом державної безпеки – В.Меркулов.

Того ж дня Л.Берія також було призначено заступником голови РНК СРСР за сумісництвом та доручено координувати роботу наркоматів внутрішніх справ, державної безпеки, лісового господарства, кольорових металів, нафтової промисловості та річного флоту.

Тобто йшлося про створення такого собі промислового гіганту, який був заснований на необмеженому використанні дійсно рабської праці засуджених.

757564745

Беручи до уваги, що одним з напрямків реформи, згідно презентації Міністерства юстиції, є «підвищення операційної ефективності [в’язничних] підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу», то остання версія, можливо, пояснює пріоритети Міністерства юстиції, яке начебто прагне максимально відійти від «гулагівського минулого».

Можливо автори реформи орієнтувалися на початок 1929 року та брали за основу негативно яскравий приклад бізнес-проекту Нафталія Френкеля. В такому разі досвід цього промислово-в’язничного діяча буде корисним для вивчення при організації такого холдингу.

Проте головним у цьому історико-правовому лабіринті є одне: у будь-якому випадку використання Мін’юстом поняття «національні стандарти функціонування установ виконання покарань» є більш ніж недоречним в силу відсутності в українській нормотворчій практиці такого поняття як на той час, так і станом на сьогодні.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Щодо незмінності структури управління пенітенціарною системою упродовж останніх 25 років

Зазначена теза також є історично некоректною та юридично необґрунтованою. За період української незалежності структура державного управління пенітенціарною системою змінювалася неодноразово – від Головного управління з питань виконання покарань МВС до Державної пенітенціарної служби.

Відтак, гадаємо, більше не варто фокусувати увагу на цьому моменті та констатувати, що мало місце піднесення декларативної тези до рівня нагальної проблеми, яка обумовлювала реформу, є щонайменше недоцільним.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Значне скорочення кількості ув’язнених

Ця проблема, яка також начебто обумовила проведення пенітенціарної реформи, є ще більше дискусійною. Зазвичай скорочення кількості ув’язнених – це стратегічна мета в’язничної реформи у багатьох державах, а не проблема, що обумовлює реформу як таку. Необхідність закриття окремих установ через значне скорочення в’язничного населення – це інша проблема, яка потребує зовсім іншого підходу для визначення та вирішення.

Тим більше, що скорочення кількості ув’язнених в умовах докорінної (та іноді – вельми суперечливої) реформи поліції на фоні мінімального рівня розкриття злочинів у перехідний період зазначеної поліцейської реформи може змінитися:

Так, наприклад, вже сьогодні керівництво Національної поліції України визнає суттєве зростання зареєстрованих злочинів проти власності. За іншими джерелами в столиці України має місце безпрецедентний ріст крадіжок з проникненням до квартир.

FB_IMG_1470933207187 FB_IMG_1470995708211

Тим більше, що «закон Савченко», на який спирається Мін’юст у своїй презентації,  дедалі більше піддається критиці з боку МВС та Генеральної прокуратури, які вказують на недоцільність застосування цього закону до осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини. За словами народного депутата України А.Геращенка, вже у вересні парламент може розглянути питання щодо скасування «закону Савченко».

Скорочення кількості ув’язнених – це явище, характерне на сучасному етапі для окремих європейських країн. Відтак, є природнім, що в окремих європейських країнах уряди висувають пропозиції щодо закриття окремих установ.

Так, у Британії уряд поставив за мету закрити вікторіанські в’язниці Pentonville (1816), Brixton (1820) та Reading (1844).

Водночас планується побудувати 9 нових в’язниць. Проте ця політика базується на чітких й прозорих економічних розрахунках, які наочно демонструють обсяги заощаджень після закриття цих установ.

У Швеції відбулося закриття 4 в’язниць для засуджених злочинців та 1 слідчого ізолятору.

У Нідерландах рівень злочинності знижується кожного року. За період 2011 – 2015 років кількість ув’язнених знизилася на 27%. У цій країні в’язниці закривають через «досягнення необхідного рівня безпеки на вулицях». Тому 19 в’язниць були закриті через відсутність ув’язнених. На додаток планується закрити ще 5 в’язниць. Більше того, щоб в’язниці не «простоювали», Нідерланди «імпортували» на контрактних засадах 240 норвезьких та 300 бельгійських ув’язнених.

Проте зазначені вище приклади є більше винятками, ніж правилом. За період з 2004 року світове в’язничне населення збільшилося на 10%.

456426465

Більшість країн Європи не надають приклади такого блискавичного та штучного зниження кількості ув’язнених, як це мало місце в Україні, або, навпаки, надають приклади або збільшення в’язничного населення, або відсутності різкого зменшення в’язничного населення.

Так, у тій самій Англії та Уельсі не зважаючи на те, що кількість ув’язнених упродовж останніх шести років тримається на рівні приблизно 85 тис. осіб, уряд, тим не менш, ставить за мету побудову нових в’язниць (навіть враховуючи те, що incarceration rate за цей період знизився з 152 до 149 осіб на 100 тис. населення). Це частково пояснюється тим, що в англійські в’язниці переповнені на 11% з огляду на certified normal accommodation. За прогнозами англійського Міністерства юстиції у 2020-2021 роках кількісні показники в’язничного населення у цій країні досягнуть 90 тис. осіб.

England

У Франції станом на початок 2016 року в установах утримувалося 67 тис. ув’язнених (99 ув’язнених на 100 тис. населення). У 2014 році у французьких установах перебували 73 тис. осіб (114 ув’язнених на 100 тис.). Тобто можна спостерігати певне зниження кількості в’язничного населення. Проте не варто забувати, що 2011 року у Франції нараховувалося 63 тис. ув’язнених (99 ув’язнених на 100 тис.).

France

У Німеччині за період останніх шести років дійсно спостерігалася тенденція до зниження incarceration rate (2010 рік – 85 ув’язнених на 100 тис. населення, 2012 рік – 82 ув’язнених, 2014 рік – 76 ув’язнених, 2016 рік – 76 ув’язнених). Отже, з огляду як на кількісні, так і на якісні показники Німеччина не демонструє такого радикального зниження кількості ув’язнених.

Germany

В Італії загальна кількість ув’язнених за останні два роки не зменшилася, а за відносними показниками навіть збільшилася.

Italy

Норвегія упродовж останніх років надає приклад поступового збільшення в’язничного населення (з 2,5 тис до 3,7 тис). У відносних показниках Норвегія також демонструє збільшення incarceration rate (з 57 до 72 ув’язнених на 100 тис.).

Norway

У Бельгії загальна кількість ув’язнених вже 6 років перебуває фактично на одній й тій самій відмітці (навіть збільшується).

Belgium

Те ж саме можна сказати і про Шотландію, Північну Ірландію, Румунію, Португалію, Болгарію, Чехію.

В Угорщині incarceration rate за останні десять років зріс з 163 до 183.

Hungary

У Сербії incarceration rate за останні десять років зріс з 107 до 142.

Serbia

Навпаки, приклади зниження incarceration rate за останні роки демонструють наступні країни:

  • Іспанія (2010 рік – 165 ув’язнених, 2016 рік – 133 ув’язнених);
  • Польща (2010 рік – 210 ув’язнених, 2016 рік – 188 ув’язнених);
  • Швеція (2010 рік – 74 ув’язнених, 2016 рік – 53 ув’язнених);
  • Латвія (2010 рік – 333 ув’язнених, 2016 рік – 224 ув’язнених);
  • Литва (2010 рік – 315 ув’язнених, 2016 рік – 254 ув’язнених).

Україна, навіть скоротивши кількість ув’язнених, все одно посідає 6 місце за загальною кількістю в’язничного населення в Європі і 26 місце – у світі. За відносними показниками Україна сьогодні посідає 16 місце в Європі.

Ukraine

total_europeEuroperate_1

Тому, повертаючись до тенденцій злочинності в Україні, потрібно проводити глибоке дослідження того, скільки в’язниць можуть бути потрібні на майбутнє, а не вирішувати питання на рівні декларацій та припущень.

Тому необхідне комплексне дослідження усіх факторів, яке мало б надати чітку відповідь на запитання:

  1. Чи варто так швидко й енергійно закривати в’язниці в Україні?
  2. Якщо потреба у закритті в’язниць дійсно існує, то які саме в’язниці підлягають закриттю та за якими параметрами?

Проблема могла бути вирішена через закриття декількох установ (за реальної потреби):

  • після громадського обговорення;
  • з урахуванням виважених кримінологічних прогнозів щодо можливого збільшення в’язничного населення;
  • за умов дотримання статті 8 Конвенції про захист прав людини в частині наближення місця відбування покарання до місця проживання рідних.

 

У будь-якому випадку український Уряд повинен надати чітке й прозоре експертне обґрунтування, які саме в’язниці є збитковими та/або непридатними до утримання людей, а тому підлягають закриттю.

Англійські експерти обґрунтовано вважають, що «закриття збиткових в’язниць є правильним кроком, проте без узгодженої стратегії щодо зниження в’язничного населення це погіршить проблему переповненості в’язниць».

Як приклад, можна навести англійську в’язницю Reading.

reading___

Reading-Prison

Ще у вересні 2013 року уряд оголосив про закриття цієї в’язниці. У листопаді 2013 року ця в’язниця була закрита. Проте через два роки у суспільстві почало активно обголюватися питання про її консервування на випадок збільшення кількості ув’язнених в Англії та Уельсі. Саме для такого прогнозу є усі підстави. Більше того, у березні 2016 року громадськість почала обговорювати питання щодо використання цієї в’язниці для розміщення безпритульних осіб.

Гадаємо, що такі приклади прозорості, передбачуваності та відкритості повинні братися до уваги українським урядом та Міністерством юстиції при ухваленні вельми суперечливих рішень про закриття в’язниць.

Відтак закриття в’язниць через поточне скорочення кількості ув’язнених (якщо саме так розуміти офіційну позицію Міністерства юстиції України), гадаємо, не є дійсною проблемою, яка б могла обумовлювати проведення радикальної пенітенціарної реформи, пов’язану з ліквідацією ДПтС (навіть якщо таке скорочення має суттєвий характер).

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Аварійний стан окремих установ

Можна одразу ж визначити, що ця проблема виглядає максимально виваженою та обґрунтованою з усього переліку проблем, які, згідно презентації Мінюсту, начебто зумовили проведення пенітенціарної реформи (більш детально про це напрямок реформування ми будемо говорити нижче).

Проте чи варто було ліквідовувати більш-менш сталу структуру державного управління пенітенціарною системою заради покращення умов в окремих установах та побудови низки нових установ (до того ж за вкрай непрозорим механізмом)?

Таким чином вже на стадії визначення проблеми (проблем), які начебто вимагали проведення реформи пенітенціарної системи, існували суттєві погрішності.

З чотирьох проблем, на вирішення яких було спрямовано пенітенціарну реформу (виходячи з презентації Міністерства юстиції), на першочергову увагу заслуговувала лише одна. Решту можна віднести до декларацій або пропозицій без достатнього обґрунтування.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Інші проблеми, на вирішення яких була спрямована політика

Варто також наголосити, що в своїй презентації Мінюст суттєво «розмив» проблеми пенітенціарної системи України в іншому розділі презентації під назвою «Пріоритети реформи».

Системний аналіз презентації Міністерства юстиції щодо реформування пенітенціарної системи України надає підстави визначити більш реалістичні «проблеми», які Мінюст прямо чи опосередковано визначив як такі, а саме:

1) відсутність дієвої служби пробації в Україні, яка б могла нарешті побороти начебто високий рівень рецидивізму серед осіб, засуджених до community punishments;

2) крайня мілітаризація пенітенціарної системи в самому широкому розумінні, що справляє негативний вплив на стан психологічної роботи із засудженими, ресоціалізаційні зусилля персоналу та громадськості в самих інституціях та якість соціальної адаптації «інституційних» засуджених після відбування покарання;

3) крайня консервативність та реакційність мислення більшості офіцерів та службовців пенітенціарної служби (які є, на думку Мінюсту, вкрай корумпованими), що, в свою чергу, виключає проникнення на службу прогресивно мислячих людей та гальмування усім можливих реформ;

4) неефективне управління пенітенціарною системою через крайню бюрократичність на рівні центрального апарату та обласних управлінь.

Крім того, в Плані пріоритетних дій Уряду на 2016 рік (розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.05.2016 року № 418-р) було визначено одну єдину, але водночас комплексну проблему, на вирішення якої й було ініційовано пенітенціарну реформу зразка 2016 року, а саме: «Державна кримінально-виконавча служба є закритою мілітаризованою системою, діяльність якої спрямована на ізоляцію затриманих та засуджених, а не на їх виправлення».

Цікаво наголосити, що в Плані пріоритетних дій Уряду на 2016 рік жодного слова не говориться про пробацію та community punishments, що не може не викликати здивування з огляду на важливість питання пробації, на якому робився особливий наголос в презентації реформи Міністерства юстиції.

Саме так ми маємо підстави сформулювати ті «проблеми», які Мінюст визначив як такі, що начебто вимагали проведення реформи у спосіб, як її, власне, й було проведено.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Цілі та завдання проголошеної реформи

Згідно презентації Міністерства юстиції України, яку ми беремо за основу аналізу, завданнями пенітенціарної реформи є:

  1. Оптимізація адміністративного апарату, кадрове оновлення на всіх рівнях (від центрального апарату до установ виконання покарань) та підвищення рівня зарплати:
  • на рівні центрального апарату – кадрове скорочення на 30%, підвищення середнього рівня зарплати на 50%;
  • на рівні регіональних управлінь – скорочення майже 45% особового складу від штатної чисельності, підвищення середнього рівня зарплати на 50%;
  • на рівні СІЗО та УВП – підвищення середнього рівня зарплати для співробітників СІЗО та УВП на рівні 40% за відсутності будь-яких кадрових скорочень.
  1. Розробка нового законодавства у сфері «функціонування СІЗО та УВП» у відповідності до певних «європейських норм».
  2. Підвищення операційної ефективності в’язничних підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу, проведення закупівель через систему Prozorro.
  3. Будівництво нових СІЗО та УВП в найбільших містах України за схемою державно-приватного партнерства:
  • переміщення СІЗО та УВП за межі міст (перші міста – Київ, Одеса, Львів, Чернівці) та будівництво сучасних установ у відповідності до певних норм ЄС (Мінюстом не ідентифіковані);
  • підвищення фінансової мотивації засуджених працювати на в’язничних підприємствах та збільшення кількості працюючих на в’язничних підприємствах з 17% (до невідомого показника).

 

Спробуємо, тим не менш, відповісти на окремі питання, які прямо випливають з політики, спрямованої на реформування пенітенціарної системи у вигляді ліквідації ДПтС та перебирання Мінюстом безпосередньої відповідальності за реалізацію політики у сфері виконання покарань та (для найбільш вибагливих) пробації.
liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Оцінка альтернатив: чи були розглянуті будь-які альтернативи зазначеній реформаторській політиці Міністерства юстиції?

Відповідь – ні.

Відтак наступне логічне запитання «Чому альтернативи були відкинуті?» залишається без відповіді, адже жодна альтернатива як така представлена не була. Натомість розглядався лише монопольний концепт реформи, сформульованій у презентації Міністерства юстиції від 10.02.2016 року. liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Результативність: якого результату (результатів) прагнула досягти політика Міністерства юстиції з реформування національної пенітенціарної системи?

З огляду на презентацію Мінюсту спробуємо ще раз коротко перерахувати усі заплановані Міністерством юстиції цілі крізь призму критеріїв оцінювання політики:

2.1) створити дієву й раціональну національну модель пробації;

2.2) демілітаризувати пенітенціарну систему;

2.3) залучити нових людей до пенітенціарної служби;

2.4) оптимізувати управління пенітенціарною системою а центральному та обласному рівнях;

2.5) розробити нові закони у сфері виконання покарань відповідно до «європейських стандартів»;

2.6) побудувати нові сучасні установи та перенести окремі СІЗО та УВП за межі міст;

2.7) підвищити операційну ефективність в’язничних підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу. Підвищити мотивацію для засуджених працювати на в’язничних підприємствах та збільшити кількості засуджених.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Кожну складову такої комплексної політики варто оцінити крізь призму поданих нижче критеріїв:

  • результативність: ймовірність досягнення очікуваного результату;
  • ефективність: чи не буде часом ця політика занадто витратною (співвідношення між затратами до результатом)?;
  • неочікувані результати: чи взяті до уваги ймовірні негативні (неочікувані) результати політики?
  • вплив: який буде вплив політики на відповідні цільові групи?
  • технічна здійсненність: чи є політика технічно здійсненою?
  • соціальна здійсненність: чи є політика соціально здійсненою (у тому числі з огляду на кадри та їх здатність підтримувати реформи)?
  • прийнятність: чи буде така політика сприйнята зацікавленими групами в суспільстві?
  • стратегічний ефект: чи досягатиме політика поставлених завдань?

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

З огляду на поданий вище перелік спробуємо надати коротку характеристику кожному задекларованому напрямку реформування.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.1. Створення служби пробації

Результативність:

How-does-probation-work-in-a-DUI-charge-in-Los-AngelesСтворення дієвої служби пробації за західними зразками та стандартами проголошено одним з пріоритетних напрямків пенітенціарної реформи. Від нової служби пробації з новими функціями ми маємо очікувати, передусім, ще більшого убезпечення (або навіть просто мінімально очікуваного убезпечення) суспільства шляхом зниження рецидивної злочинності.

Як орієнтир для діяльності майбутніх служб пробації в Україні Мінюстом надані приклади пілотних центрів пробації, створені за допомогою канадського партнеру (приватна консалтингова компанія “AGRITeam Canada“). Перший відкрили у Мелітополі, потім були Івано-Франківськ та Маріуполь. У Запоріжжі аналогічний центр було відкрито 01.09.2015 року, у  Львові – 01.06.2016 року. На черзі – Київ.

Згідно презентації Міністерства юстиції рівень рецидиву неповнолітніх після роботи з працівниками таких центрів становить 4%.

За іншими даними Міністерства юстиції цей же показник становить 2%.

18.07.2016 року на прес-конференції щодо результатів запровадження ювенальної пробації цей показник склав 1%.

AGRITeam Canada в Україні говорить про цей показник у розмірі 0,86 % (3 підлітка з 348 осіб, з якими проводилася робота).

Повна та чітка картина щодо показників рецидивної злочинності наразі невідома. Можна лише зазначити, що в Мелітополі за період 2013 року один неповнолітній, з яким працювали спеціалісти центру, вчинив повторний злочин. Довідка ДПтС про стан реалізації проекту «Реформування системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» також зберігає мовчання про результати роботи центрів.

Проте водночас, говорячи про кількісні показники діяльності центрів, варто наголосити, що у м. Мелітополь до центру за 2012 рік було направлено 30 дітей, за 2013 рік – 10 дітей, за 2014 рік – 14 дітей, за 2015 рік – 10 дітей. Отже, сумарно за період 2012 – 2015 років до центру було направлено 64 дитини.

В Івано-Франківську станом на 2013 рік спеціалісти центру надавали послуги 6 неповнолітнім.

Враховуючи зазначене вище, а також те, що в середньому на обліках 600 кримінально-виконавчих інспекцій перебувало приблизно 2 тис дітей, то виходить, що інформація про 348 дітей, які пройшли через центри, потребує уточнення та конкретизації. Те ж саме стосується кількості персоналу, який працював з зазначеною кількістю дітей та витрати на таке обслуговування.

У той же час рецидив після перебування на обліках «звичайних» кримінально-виконавчих інспекцій за офіційною статистикою ДПтС за останні три роки становив від 1% до 1,45% (тобто в середньому 1,2%).

Можна висловити обґрунтоване припущення, що процент рецидиву по «ординарним» кримінально-виконавчим інспекціям є штучно заниженим, причому заниженим більш ніж суттєво. Проте, навіть помноживши цей показник навіть на п’ять, виходить, що у затратних пілотних регіонах рівень рецидиву не набагато відрізняється від тих регіонів, які не були покриті пілотними проектами з відповідними бюджетами та штатом спеціалістів.

Було б цікавим нагадати, що в штаті Каліфорнія (США) приблизно 30%, які перебували на пробації, вчиняли нові злочини (1964).

В Англії та Уельсі 56% осіб, засуджених до альтернативних покарань, вчинили нові злочини та були засуджені упродовж 2-х років (1999). Згідно з даними 2010 року 34% з числа тих осіб, до яких було застосовано community sentences, new community orders або suspended sentence orders, вчинили нові злочини упродовж 12 місяців.

В Ірландії приблизно 34% осіб, до яких було застосовано probation orders, та 30% осіб, засуджених до community service, вчинили новий злочин упродовж 2-х років. Відповідно, 42% і 38% таких осіб вчинили рецидивний злочини упродовж 3-х років (2008). Причому з усіх рецидивістів 48% та 58% відповідно припадали на осіб у віці до 18 років. Останні цифри є особливо показовими порівняно з діяльністю центрів пробації.

Аналогічних прикладів може бути багато, але виникає закономірне питання: якщо у нас такі низький рівень рецидивної злочинності засуджених до альтернативних покарань, то, можливо, треба, що європейські країни переймали український досвід, а не навпаки? У будь-якому випадку обговорення результативності не можливе без чіткий та достатній відправних даних, яких поки що не надає ані Міністерство юстиції, ані ДПтС.

У будь-якому випадку наразі не відома конкретна модель служби пробації, яка має реалізовуватися в Україні за планами Міністерства юстиції. Між тим саме питання вибору моделі потребує негайної відповіді для розуміння того, яким шляхом буде йти реформа.

Одне є очевидним: протиставлення «неповноцінної, бюрократичної, радянської» кримінально-виконавчої інспекції «європейській, прогресивній, повноцінній, мультифункціональній» службі пробації потребує двох речей: 1) недопущення використання стигматизуючих символів та популізму; 2) визначення конкретної моделі служби пробації, яка має запроваджуватися в Україні.

Можна додати ще й те, що наразі в Україні відкрилася норвезька місія, яка надаватиме допомогу у створенні національної моделі пробації.

В якості інформаційної довідки можна сказати, що в’язнична система Норвегії призначена для розміщення 4 тис. ув’язнених у 41 в’язниці. У найбільшій в’язниці (м. Осло) розташовано одиночних 392 камер. Найменша в’язниця містить 13 камер. В середньому норвезька в’язниця містить 70 камер для одиночного утримання ув’язнених.

Управління в’язницями та службами пробації здійснюють п’ять регіональних адміністрацій. Беручи до уваги, що пенітенціарна реформа, ініційована Мінюстом, також була пов’язана зі створенням п’яти (пізніше шести) міжрегіональних управлінь, можна зробити припущення щодо запозичення скандинавського досвіду адміністративно-територіального управління (в такому випадку варто брати до уваги, що в Україні утримується сьогодні понад 60 тис ув’язнених, а не 4 тис., як в Норвегії). Рівень рецидивізму в Норвегії складає 20% після звільнення з пенітенціарних установ упродовж 2-х років (дослідження 2010 року).

Ефективність:

Станом на сьогодні ми абсолютно не знаємо, скільки коштує один день пробації у пілотному пробаційному центрі, так само як і один день нагляду за засудженим у звичайній кримінально-виконавчій інспекції. Так само, на жаль, ми не знаємо детальної статистики діяльності кримінально-виконавчих інспекцій в Україні, крім кількості осіб, які перебувають на обліках.

Тим не менш, враховуючи відсутність будь-яких фінансових показників діяльності як пілотних центрів пробації, так і «ординарних» кримінально-виконавчих інспекцій, сам факт створення багатофункціональної служби пробації з відповідними функціями та використанням складних методик оцінки ризиків та потреб, так само як і розуміння того, що будь-яка реформа потребує достатнього фінансового забезпечення, ми вимушені лише висловити гіпотезу значного природного дорожчання служб пробації порівняно з сучасними кримінально-виконавчими інспекціями. Інакше реформу щодо створення національної моделі пробації буде зведено до того, що на приміщеннях кримінально-виконавчих інспекцій відповідні вивіски лише змінять на «центри пробації».

Успіхи, досягнуті за допомогою канадського партнера, заслуговують на глибоку увагу з метою поширення такого досвіду на національному рівні, проте питання, знов-таки, пов’язано з вартістю такого досвіду та, відтак, можливістю, його запровадження на національному рівні.

Реформа вимагає наявності здорового глузду, пов’язаного з тим, що саме може дозволити сучасна держава на цьому етапі свого економічного розвитку. У минулому ми неодноразово наголошували, що увесь перелік функцій, якими характеризуються служби пробації США та європейських держав, можуть виявитися такими, які Україна не зможе собі дозволити. Тому до переліку функцій, які можна покласти на національну службу пробації, варто підходити максимально раціоналістично, щоб виконання цих функцій відбулося на належному рівні.

Чого вартий приклад Англії, яка вважається колискою саме реабілітаційної моделі пробації, яка внаслідок фінансових обмежень стала менш реабілітаційною та менш social-welfarist. Натомість вона стала більш control-based та punitive.

Презентація Мінюсту, так само як і інші джерела, нічого не говорить про вартість таких послуг, що не надає підстав у повному обсязі оцінювати реформування системи пробації не лише в аспекті результативності, проте й в аспекті ефективності такого напрямку реформування.

Неочікувані результати:

Будь-яких негативних наслідків або ризиків запровадження служби пробації не вбачається, окрім ризику того, що майбутні служби пробації за змістом нічим не відрізнятимуться від сучасних кримінально-виконавчих інспекцій. В зворотному випадку ризиком може бути невиправдане збільшення вартості пробаційних послуг порівняно з досягнутими результатами, де на першому місці буде стояти показники вчинення рецидивних злочинів.

Вплив:

Запровадження служби пробації з вже традиційними для неї функціями матиме виключно позитивний вплив на суспільство та відповідні цільові групи (якщо виключити ризик крайньої формалізації функції досудових доповідей та роботи із засудженими, які перебувають під пробаційним наглядом).

Технічна здійсненність:

Враховуючи відсутність будь-яких фінансово-економічних показників та атмосферу непрозорості навколо створення системи пробації, можна серйозно замислитися над небезпекою технічної нездійсненності проекту. Принаймні Мінюст не надав принаймні мінімальних доказів протилежного.

В цьому ж контексті особливу увагу треба звернути, що у Законі України «Про пробацію» зроблено особливе застереження, що впровадження пробації буде здійснюватися у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів та бюджету Фонду соціального страхування України згідно із Законом № 928-VIII від 25.12.2015 року.

Соціальна здійсненність:

За наявності відповідного кадрового забезпечення та належної професійної підготовки офіцерів служби пробації цей напрямок реформування можна оцінити як соціально здійснений.

Прийнятність:

Можна очікувати, що така політика буде позитивно сприйматися усіма зацікавленими групами в суспільстві.

ВИСНОВОК:

Політика створення національної системи пробації є соціально корисною, очікуваною та необхідною. Проте така політика, піддана сost-benefit analysis, не витримує критики з огляду на доцільність реформування на основі розрізненої фрагментарної інформації, а не статистичних даних та кримінологічних досліджень. Ідея пробації завжди була та залишається надзвичайно соціально та кримінологічно привабливою, проте майже примусове занурення її у міфи та декларації на фоні відсутності будь-яких досліджень та даних щодо рецидивної злочинності та фінансових затрат, а також майже однакових показників рецидиву між пілотними та іншими регіонами вперто натякає на те, що ця ідея ризикує, на превеликий жаль, залишитися у формі альтернативи «нічого не змінювати».

Міністерство юстиції України як розробник політики «у сфері пробації» має чітко відповісти на конкретні питання:

  1. У чому буде принципова практична відмінність між сучасними кримінально-виконавчими інспекціями та «повноцінними» службами пробації (крім, звичайно, функції досудових доповідей);
  2. Який перелік функцій національна служба пробації буде реально спроможна реалізовувати за рахунок бюджетних коштів без прив’язки до західних партнерів та донорів (щоб її функції не перетворилися на фікцію у випадку відсутності західної фінансової допомоги);
  3. Яка кількість персоналу є необхідною для втілення зазначених вище функцій;
  4. Які показники рецидивної злочинності серед дорослих, які перебуватимуть під пробаційним наглядом, можна очікувати порівняно з сьогоднішнім станом справ у кримінально-виконавчих інспекціях після запровадження національної системи пробації;
  5. Чи буде виконувати служба пробації функції медіації (якщо так, то наскільки це збільшить кількість персоналу національної служби пробації);
  6. Чи буде виконувати служба пробації функції нагляду за умовно-достроково звільненими ув’язненими (якщо так, то наскільки це збільшить кількість персоналу національної служби пробації);
  7. Чи буде служба пробації надавати допомогу потерпілим від злочинів (якщо так, то наскільки це збільшить кількість персоналу національної служби пробації);
  8. Які вимоги будуть ставитися до складання та надсилання досудових доповідей;
  9. Наскільки широкою буде спеціалізація офіцерів пробації;
  10. Які вимоги будуть висуватися до кандидатів на посади офіцерів пробації.

В цьому контексті ми можемо лише повторити ті висновки, які ми сформулювали декілька років з питань створення національної моделі пробації: як і раніше, так і сьогодні на заваді створення в Україні служби пробації стоять зайва міфологізація ідеї пробації, міфологізація цілей покарання та формалізація інституту пробації.

Саме ці чинники, на жаль, відображені у презентації Міністерства юстиції.

Для цілей розробки «політики у сфері пробації» українського формату можна нагадати, що пробація має розглядатися як реалістична (!) альтернатива публічної політики, яка має відповідати вимозі економічності, результативності та повинна зменшувати фінансовий тягар на пенітенціарну систему. Пробація – це не чарівна паличка, яка має чудодійно впливати на усіх девіантів, а лише покарання, яке може застосовуватися до тих злочинців, до яких недоцільно застосовувати ув’язнення, яке має супроводжуватися суворими контрольними механізмами.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR 

2.2. Демілітаризація системи

Результативність:

Демілітаризація пенітенціарної системи у самому простому вигляді (як «позбавлення форми та погонів») є чи не найпростішим (і водночас чи не найгіршим) результатом, якого можна досягнути. Питання полягає, в яких формах має здійснюватися демілітаризація та в яких межах.

Можна погодитися з припущенням Міністерства юстиції, що заміна кольору уніформи персоналу з зеленого на сірий або синій та заміна зірочок на погонах на ромбики магічно вплине на динамічну безпеку в установах, на стан «здоров’я в’язниці» та його показники.

Питання полягає у тому, яким саме чином цей stripping буде це впливати і на кого.

Будь-яких переконливих даних, фактів, відомостей, результатів досліджень та соціологічних опитувань тощо Мінюст, на жаль, не надав крім того, що військова форма буде замінена на іншу форму, розроблену саме для службовців пенітенціарної служби.

Ефективність:

Демілітаризація як напрямок реформи повністю відповідає вимозі ефективності, починаючи з того, що підприємства системи отримують величезне замовлення на пошив нової форми та відповідної атрибутики. Проте така ефективність прямо пов’язана з наслідками, які, не виключено, можуть бути негативними з огляду на питання безпеки, режиму, дисципліни.

Неочікувані результати:

Сьогодні практичні працівники пенітенціарної служби постійно наголошують на необхідності збереження окремих елементів військової дисципліни, що, на їх переконання, яке не можна вважати необґрунтованим, не суперечить ідеї ресоціалізації засуджених. Як будь-яка «тотальна інституція» (Ірвінг Гофман) та «довершена й сувора інституція» (Мішель Фуко) в’язниця не може існувати без дисципліни військового зразку, так само як і воєнізованих елементів в роботі самого персоналу. Уніформа для персоналу (не військового зразку й не зеленого кольору), певна мілітаризована підготовка персоналу та інші paramilitary symbols в будь-яких обставинах становлять невід’ємні елементи в’язничного життя та є необхідними для забезпечення безпечного середовища у в’язниці.

Вплив:

Потрібен додатковий аналіз за умови конкретизації Міністерством юстиції сутності поняття «демілітаризація», форм та меж її втілення.

Технічна здійсненність:

Потрібен додатковий аналіз за умови конкретизації Міністерством юстиції сутності поняття «демілітаризація», форм та меж її втілення.

Соціальна здійсненність:

Потрібен додатковий аналіз за умови конкретизації Міністерством юстиції сутності поняття «демілітаризація», форм та меж її втілення.

Прийнятність:

Політика демілітаризації має ризик неприйняття з боку самого практичних працівників пенітенціарної служби в силу численних соціально-економічних та психологічних факторів, якщо персонал не буде забезпечений відповідними соціально-економічними гарантіями (зарплати, пенсії, безпека тощо). Більше того, непродумана демілітаризація у найпростіших формах може викликати неприйняття навіть з боку самих засуджених.

ВИСНОВОК:

Демілітаризація вимагає, щоб в’язниці не перебували у підпорядкуванні відомства оборони, поліції або відомстві кримінального переслідування.

Тому «демілітаризація» не може звужуватися лише до зміни кольору форми персоналу пенітенціарних установ. В силу недостатньої визначеності поняття «демілітаризація» надання відповіді на питання щодо можливих альтернатив є важким завданням.

З іншого боку, з точки зору європейських міжнародних організацій, демілітаризації не обов’язково означає втрату дисципліни або інші переваги, які, як правило, пов’язані з військовою структурою і організацією. Крім того, співробітники повинні як і раніше носити форму і зберегти свої переваги.

В силу контекстного вакууму ідея демілітаризації ризикує залишитися у формі альтернативи «нічого не змінювати».

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.3. Залучення нових людей до системи

Результативність:

Політика залучення нових людей до системи не може виглядати непривабливою в принципі. Будь-яка система здатна до консервації, а відтак вкрай потребує час від часу тих саме «нових людей». Проблема оновлення набуває ще більшої ваги, коли йдеться про пенітенціарну систему.

Проблема полягає у тому, що реформа Мінюсту, на жаль, була спрямована не тільки на приваблювання «нових людей», але також й на дискредитацію «старих». Принаймні поодинокі публічні обговорення реформи, які мали місце вже після ліквідації ДПтС, нерідко були пов’язані з доволі неетичними та бездоказовими висловами політиків про «тотальну корумпованість» працівників пенітенціарної служби. Навіть за словами Міністра юстиції, перше, що спонукало Міністерство юстиції України провести цю реформу, був неясний для Міністра характер видатків на ДПтС, не зважаючи на те, що, згідно з Положенням про Державну пенітенціарну службу України, саме Міністр юстиції України мав право вимагати від Голови ДПтС будь-якого звіту, у тому числі щодо фінансових витрат на пенітенціарну систему.

Крім того, виключно Міністр юстиції України упродовж більш ніж тривалого часу погоджував призначення керівників і заступників керівників самостійних структурних підрозділів апарату ДПтС, керівників і заступників керівників територіальних органів управління ДПтС.

Можна нагадати, що останнє керівництво ДПтС також призначалося за згодою керівництва Міністерства юстиції (розпорядження Кабінету Міністрів України від 08.09.2015 №№ 955 та 956).

Тому навіть з цієї позиції перекладати відповідальність на ДПтС за «реакційне мислення персоналу» є принаймні необґрунтованим з огляду на те, що усі важелі впливу на кадрову політику в пенітенціарній службі належали Міністерству юстиції.

Не зважаючи на непоодинокі випадки нелюдського поводження у пенітенціарних установах України, риторика про «вірус радянщини», «імперію зла та корупції», «ненажерливу й майже непідконтрольну систему», «корупційні схеми у пенітенціарній системі», «рабовласницький лад», «катів у погонах», «гулагівські методи роботи», «гулагівське минуле», «рабовласницьку систему», «колоніальні держпідприємства» в принципі прийнятна лише для мітингів на площах та акцій протесту громадян, проте аж ніяк не для публічних позицій провідних гравців пенітенціарної реформи та офіційної позиції Мінюсту, тим більше якщо, як ми вже довели, такі позиції базуються на вельми суб’єктивному тлумаченні Мінюстом історії радянської виправно-трудової системи. Між тим, офіційна позиція Міністерства юстиції, на жаль, була переважно популістською. На превеликий жаль саме такий популізм був формальним двигуном реформи.

Ефективність:

Вартість політики «оновлення людей в системі» наразі надзвичайно важко визначити, що надає підстави поки що уникнути аналізу цього питання до моменту оновлення персоналу внаслідок проведення конкурсів на відповідні посади, оголошених Міністерство юстиції 24.06.2016 року.

Соціальна здійсненність та можливі неочікувані результати:

Як засвідчив досвід проведення реформи прокуратури в Україні, за результатами конкурсів на заняття керівних посад в прокуратурах здебільшого керівні посади посіли ті ж самі прокурори, які обіймали їх і до реформи. На фоні корупційної складової такої ситуації в прокуратурі, тим не менш, однією з таких проблем було те, що юристи «ззовні» просто не пішли на конкурси й дозволили заповнити цей вакуум старим кадрам. Соціальна привабливість роботи в прокуратурі є набагато більшою, аніж роботи у в’язниці, тому ця політика «тюремно-кадрового оновлення» має глибокий ризик перетворитися на фарс. Що стосується роботи в центральному апараті Мінюсту, то навіть за умови проведення найбільш прозорого та чесного конкурсу на посади в центральному апараті, чи навряд «система» може представлена «бюрократами з центрального апарату», радше ніж «солдатами з фронту». На окрему увагу заслуговують також й корупційні ризики при проведенні конкурсів.

Вплив:

Обґрунтовано очікуючи збереження тих самих «людей в системі» навіть після «оновлення людей в системі», можна висловити гіпотезу, що порівняно з сьогоденням значного впливу не відбудеться.

Технічна здійсненність:

Політика «оновлення людей в системі» очевидно буде технічно здійсненою переважно або виключно за формальними ознаками, адже посади в «системі», ймовірно, залишаться за тими ж самими посадовцями, які і наразі у цій же системі і працюють.

Прийнятність:

Політика дискредитації «старого персоналу» буде негативно сприйматися персоналом та навіть самими засудженими, що може порушити баланс у пенітенціарних установах та призвести до певних випадків порушення безпекового середовища.

ВИСНОВОК:

В силу інформаційно-контекстного вакууму та стигматизуючих факторів політика «оновлення людей в системі» ризикує залишитися у формі альтернативи «нічого не змінювати» (за винятком працівників «в’язничних» департаментів Міністерства юстиції). Більш-менш конкретні висновки можна буде зробити лише за результатами проведення конкурсів на посади і надання Міністерством юстиції повної інформації щодо осіб, які пройшли конкурс, почали грати ключові ролі на оновленій пенітенціарній службі та продемонстрували конкретні приклади такого оновлення.

04.08.2016 року Міністерство юстиції опублікувало результати конкурсів на посади в центральному апараті Міністерства юстиції. Короткий огляд цих результатів дозволяє формувати висновки про провал політики «оновлення тюремних кадрів». Ми переконані, що всі новопризначені офіцери є висококваліфікованими фахівцями. Більше того, ми щиро вітаємо деяких з них, кого знаємо особисто, з призначенням на нові посади, адже слава про їх високу репутацію, досвід та відданість справі йде далеко перед ними.

Проте, як щодо «нових людей» в «системі»?

Поки що станом на сьогодні ми маємо стійкий відтік кадрів.

Більше того, вже наступного ж дня після оголошення результатів конкурсів почали з’являтися публікації стосовно таких результатів.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.4. Оптимізація центрального апарату та обласних управлінь

Результативність:

В презентації Міністерства юстиції достатньо уваги було приділено питанню результативності політики щодо оптимізації центрального апарату та обласних управлінь. Так, передбачалося, що в регіонах (на фоні створення міжрегіональних управлінь) відбудеться скорочення працівників обласних апаратів на 45% з одночасним збільшенням кількості засуджених на одиницю персоналу.

Крім того, згідно з презентацію, передбачалося створення п’яти міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (Південно-Східне, Північно-Східне, Південне, Центральне, Західне). Проте після ліквідації ДПтС було створено шість таких управлінь (перелік було розширено за рахунок Центрально-Західного управління).

Ефективність:

Ефективність зазначеної політики централізації пенітенціарної системи може бути оцінена після проведення реформи та переконливого демонстрування реального заощадження коштів за рахунок скорочення зайвого бюрократичного апарату та реальних виплат персоналу пенітенціарних установ на місцях заробітних плат, задекларованих Міністерством юстиції.

Неочікувані результати:

Неочікувані результати такої політики доволі важко спрогнозувати. Можуть виникати питання щодо оперативності реагування керівництва міжобласних управлінь на непередбачувані події в установах (приклад – незрозумілий конфлікт в Ірпіньському виправному центрі, що мав місце 20.07.2016 року, непокора засуджених у Машівській виправній колонії (№ 9), що на Полтавщині, або масова відмова від роботи засуджених в Одеській виправній колонії №14), питання визначення меж автономії керівництва пенітенціарних установ та створення механізму підзвітності керівництва в’язниць з більшими повноваженнями.

Вплив:

Аналіз впливу потребує більш детального аналізу з огляду на кримінологічні показники, статистику рецидивної злочинності після відбування покарань, опитування засуджених та персоналу, а також інші соціологічні дослідження.

Технічна та соціальна здійсненність:

Може бути оцінена згодом за результатами призначення відповідних керівників та встановлення задекларованих заробітних плат для працівників установ на місцях.

Прийнятність:

Зазначений напрямок реформи значною мірою не підтримується персоналом пенітенціарної служби та профспілковими організаціями.

ВИСНОВОК:

Оцінка такого напрямку реформування як «скорочення бюрократичного апарату» та «підвищення мотивації персоналу за рахунок збільшення заробітної плати» може бути оцінене з часом після реальних кроків, конкурсів на посади та результатів таких конкурсів, а головне – після реальних виплат працівникам на місцях вже збільшеної заробітної плати.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.5 Розробка нового законодавства у сфері виконання покарань відповідно до європейських стандартів

Міністерство юстиції України упродовж більш ніж тривалого часу формувало та продовжує формувати національну кримінально-виконавчу політику.

Відтак підносити нормативно визначний обов’язок Мінюсту до рівня нового напрямку політики не є доцільним.

 liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.6. Побудова нових сучасних в’язниць та перенесення в’язниць за межі міст

Результативність:

Побудова нових слідчих ізоляторів, безумовно, є дійсним та найважливішим напрямком реформування.

Prison

Слідчі ізолятори в Одесі та Києві є наочним й більш ніж переконливим прикладом цього. Тому досягнення саме такого результату як термінове закриття саме цих слідчих ізоляторів та відкриття нових є вкрай необхідним з огляду на недопущення тримання ув’язнених в умовах, які за практикою ЄСПЛ становлять нелюдське поводження.

Проте закриття інших установ, яке мало місце згідно з проголошеними пріоритетами Міністерства юстиції України, викликають у правозахисників певні питання щодо обґрунтованості таких кроків.

1365063590_sizo

Так, розпорядженням від 07.10.2015 р. № 1066-р Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Державної пенітенціарної служби щодо ліквідації Чернівецької установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби в Чернівецькій області (№ 33) «у зв’язку з аварійним станом будівель і споруд, у яких розміщена зазначена установа, та її розташуванням у безпосередній близькості до історичного центру м. Чернівців, об’єктів, що належать до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, та навчальних закладів».

З цього приводу відома правозахисна організація Донецький меморіал» у своїй доповіді «Дотримання прав ув’язнених – 2015» зазначила таке: «Чернівецький СІЗО – доволі непоганий за умовами тримання заклад, і його закриття вкрай недоцільне. Про це у своєму зверненні зазначила й Уповноважений з прав людини. В рішенні Кабміну щодо нього ймовірно головним чинником є розташування закладу в центрі міста, тож його закриття звільнить земельну ділянку, що схоже для когось є занадто привабливим».

Майже аналогічним чином висловилася з приводу закриття Чернівецького СІЗО Уповноважений Верховної Ради України з прав людини В. Лутковська: «Як свідчать результати моніторингового візиту представників Департаменту національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини разом із громадськими моніторами до зазначеної установи, що відбувся у листопаді 2015 року, умови тримання в Чернівецькому СІЗО є одними з найкращих у порівнянні з іншими подібними установами в Україні, в тому числі й з тими ж Київським, Львівським та Одеським слідчими ізоляторами. При цьому, наприклад, Дніпропетровський СІЗО, умови в якому є на порядок гіршими, ніж у Чернівецькому СІЗО, навіть не потрапив до переліку пріоритетних установ».

Згідно зі звітом Центру інформації про права людини, «цей слідчий ізолятор є кращим з усіх у цій структурі. СІЗО мав би стати показовим прикладом для інших установ в Україні».

Дійсно, наразі невідомо, ким та на підставі чого було зроблено висновок про «аварійний стан споруд» Чернівецького слідчого ізолятора. У 2013 році слідчій ізолятор піддавався комплексним прокурорським перевіркам. У вересні 2014 року спостережна комісія перевірила Чернівецький слідчий ізолятор та найшла умови в слідчому ізоляторі більш-менш прийнятними для перебування ув’язнених, що, як наголошувалося, стало реальним через суттєве зменшення кількості ув’язнених. Про це було складено відповідний відеозвіт.

Так, Чернівецький слідчий ізолятор в принципі не може «дотягувати» до «твердої п’ятірки» за п’ятибальною шкалою в силу того, що його було створено дуже давно. Питання полягає в іншому: чи було складено комісією санітарних лікарів та архітекторів офіційний акт про подальшу неможливість використання цього закладу, який служив би основою для відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України? Офіційного оприлюднення такого документу не відбулося.

Офіційна причина необхідності закриття слідчого ізолятора у Чернівцях було те, що, як висловився Міністр юстиції, «в центрі міста не може бути тюрми». Аналогічні аргументи озвучував і мер міста Чернівці, вказуючи на сам факт перебування в’язниці у центрі міста як головну причину, яка обумовлює закриття слідчого ізолятора.

Отже, про аварійний стан установи в офіційній позиції Міністерства юстиції не йшлося.

Крім того, проти закриття СІЗО, звичайно, виступив персонал установи, мотивуючи свою незгоду за допомогою і раціональних аргументів: «Найближче СІЗО – у Чорткові. Це майже сто кілометрів від Чернівців. Уявіть, підозрюваного затримують на території нашої області. Слідчий повинен проводити з ним слідчі дії, допити. Це значить, що слідчий буде їздити в Чортків, витрачати по кілька годин лише на дорогу і додаткові гроші на бензин. Таких ув’язнених десятки і сотні в області. Тепер порахуйте скільки приблизно треба буде додатково виділяти кожного року з бюджету на проведення таких слідчих дій. І швидкість розкриття злочинів теж зменшиться».

З цього приводу у спільному зверненні Омбудсмана та УГСПЛ щодо будівництва та перенесення установ виконання покарань та слідчих ізоляторів також наголошувалося, що ліквідація Чернівецького слідчого ізолятора призведе до порушення права на справедливий суд: «Слідчі будуть вимушені їздити для проведення слідчих дій до інших регіонів, що призведе до уповільнення темпів слідства та затягування процесу в цілому, і як наслідок, створить передумови для порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв’язку з недодержання розумних строків здійснення слідства та суду».

Внаслідок таких крайніх суперечностей та атмосфери тотальної непрозорості мережі Інтернет почали з’являтися публікації, що єдиною причиною закриття Чернівецького слідчого ізолятора було намагання окремих осіб створити у центрі міста готель.

Звичайно, ми не можемо брати цю версію за основу через відсутність матеріалів та доказів – це справа органів правопорядку.

Проте наголосимо: відсутність прозорості у цьому випадку надає обґрунтовані підстави для певних обґрунтованих підозр, не зважаючи на те, що міська влада завіряє, що у центрі міста побудують культурно-мистецький комплекс.

675765475

Продовжуючи цю тему, можна нагадати, що Черкаський слідчий ізолятор побудовано у 1913 році, і розташований він прямісінько в центрі обласного центру. Проте чомусь ніхто поки що не ставить питання про закриття саме Черкаського слідчого ізолятора, мабуть, крізь призму інвестиційної непривабливості.

Ефективність:

Цей напрямок реформи відноситься до категорії термінових, проте це не усуває з порядку денного необхідності максимально чіткого та прозорого звітування Міністерства юстиції щодо причин закриття того чи іншого слідчого ізолятора з представленням громадськості документів з підписами відповідних спеціалістів та експертів про неможливість подальшого використання того чи іншого слідчого ізолятора за цільовим призначенням

Крім того, існує нагальна потреба у чіткому та прозорому звітуванні Міністерства юстиції про результати вибору провайдера послуг та процедур реалізації відповідних проектів.

У цьому контексті варто згадати і про Лук’янівський слідчий ізолятор, який сьогодні є, безумовно, символом реформування вітчизняної пенітенціарної системи.

Снимок411

Чомусь Міністерство юстиції приховує від громадськості, що йдеться не про будівництво нового слідчого ізолятора, а про переобладнання старого Ірпіньського виправного центру №132, розташованого у смт. Коцюбинське, початок діяльності якого припадає на 1944 рік. На додаток в планах побудувати 6 нових корпусів. Всього планується побудувати установу, призначену для утримання 2270 місць. Ціна проекту – майже 350 млн. грн.

534523

Проте це, гадаймо, не є головним.

Якщо рахувати, то відстані між новим слідчим ізолятором, створеним на базі Ірпіньського виправного центру №132, та судами міста Києва буде складати:

  • до Печерського районного суду м. Києва – понад 20 кілометрів;
  • до Шевченківського районного суду м. Києва (друге приміщення) – понад 10 км;
  • до Шевченківського районного суду м. Києва (друге приміщення) – понад 18 км;
  • до Дарницького районного суду м. Києва – понад 32 км;
  • до Голосіївського районного суду м. Києва – понад 22 км;
  • до Подільського районного суду м. Києва – понад 16 км;
  • до Дніпровського районного суду м. Києва – понад 32 км;
  • до Деснянського районного суду м. Києва – понад 22 км;
  • до Оболонського районного суду м. Києва – понад 14 км;
  • до Святошинського районного суду м. Києва – понад 11 км;
  • до Солом’янського районного суду м. Києва – понад 18 км;

Такі відстані у межах мегаполісу означатимуть, що час доставляння ув’язнених до суду та до слідчого ізолятора з суду буде подвоюватися (якщо не потроюватися).

карта

Відповідно, виникатимуть питання щодо:

  • матеріальних затрат на пальне для автотранспорту, на якому буде здійснюватися конвоювання;
  • марного витрачання пального та часу у випадку зриву або перенесення судових засідань;
  • необхідності забезпечення кращих умов тримання ув’язнених під час транспортування до суду та з суду;
  • більших часових та енергетичних затрат адвокатів та прокурорів під час відвідування останніми слідчого ізолятору, розташованого за межами Києва, так само як і матеріальних затрат на пальне.

Це впливатиме на рівень доходів та мотивацію працювати у відповідній сфері або принаймні якісно робити свою роботу. Все це необхідно враховувати під час побудови нового слідчого ізолятора у столиці.

Оцінку цьому, Міністерство юстиції, поки що не надало і не висловило. Між тим, якщо Міністерство юстиції задекларувало, що його реформаторський підхід базується на менеджеріалістських засадах, то подібні підрахунки мають покладатися в основу реформи та прораховуватися за місяці до прийняття доленосних рішень.

Тому, віддзеркалюючи висловлені позиції, варто підсумувати, вказавши на позицію Світового банку щодо державно-приватного партнерства: «Створення нових в’язниць без дійсної пенітенціарної реформи приховує небезпеку зростання в’язничного населення. Існує нагальна потреба у забезпеченні недопущення зловживань працівників приватних в’язниць». Не зважаючи на те, що тут йдеться про класичні приватні в’язниці, аналогічні застереження можуть бути висловлені й щодо процесу відчуження старих установ та побудови нових. До цього ж можна додати питання порушення прав людини та невиправданих матеріальних затрат.

Неочікувані результати:

Існують величезні корупційні ризики як при закритті старих слідчих ізоляторів, так і при реалізації проектів з розбудови нових установ.

Так, з презентації Міністерства юстиції щодо будівництва нового слідчого ізолятора не вбачається, на яких умовах інвестор отримуватиме відповідні ділянки землі, з яких старі слідчі ізолятори планують «з’їхати».

Снимокrqewrwqer

Упродовж березня – квітня 2016 року мала бути створена база потенційних інвесторів пілотного проекту в Києві. До цього часу така інформації не оприлюднена, що позбавляє можливості здійснювати відповідний аналіз цього напрямку реформування. 19.07.2016 року Міністерство юстиції України лише повідомило, що «до Мін’юсту вже зверталися представники потенційних інвесторів».

Поки що ми маємо приблизно таку схему відчуження старих установ: 1) потенційний покупець сплачує обумовлену суму; 2) йому дозволяють побудувати нове «європейське» СІЗО за межами Києва (будувати буде або сам, або залучати будівельну організацію); 3) після здачі в експлуатацію нового СІЗО підприємцю дозволяють знести стару будівлю і побудувати щось своє; 4) він платить оренду за землю Києву.

Проте інформація Міністерства юстиції України щодо етапів, строків, механізму та персоналій майбутніх угод поки що є вкрай непрозорою та туманною, крім окремих розрізнених статей в Інтернеті: «У листопаді 2015 року міністр юстиції П. Петренко розповів, що нібито є ділянка землі в місті Ірпінь Київської області (хоча насправді йшлося про ділянку в смт. Коцюбинське) для будівництва СІЗО місткістю 1 тис. чол. Тривалість будівництва міністр оцінив у дев’ять місяців. Про вартість будівництва мови не було».

Як вже наголошувалося, занадто віддалене розташування СІЗО від міст може підняти питання щодо порушення статей 6 та 8 Конвенції про захист прав людини.

Крім того, існує проблема збереження пам’яток архітектури, якими є старі слідчі ізолятори.

2 - prison

3 - prison

Як приклад можна навести англійську в’язницю Reading, яка вже згадувалася у цій статті. Так, не зважаючи на її закриття у 2013 році, серед інших альтернатив щодо подальшого використання цієї в’язниці місцева влада на першому місці поставила збереження цієї в’язниці як пам’ятки архітектури.

Вплив:

Позитивний влив на усі зацікавлені групи (персонал, ув’язнені, родичі ув’язнених та ін., захисники, прокурори) за умови створення відповідної інфраструктури, яка виключатиме порушення прав, передбачених статтями 6 та 8 Конвенції про захист прав людини.

Технічна здійсненність:

Питання технічної здійсненності може обговорюватися за умови оприлюднення Міністерством юстиції детальної інформації щодо умов та процедур реалізації відповідних проектів. Беручи до уваги відсутність досвіду створення пенітенціарних установ за паноптичними архітектурними формами, які представляє Міністерство юстиції, може виникнути проблема, пов’язана із залученням саме іноземного виконавця замовлення, що також може призвести до підвищення ціни проекту. До уваги повинен братися той факт, що Лук’янівське СІЗО віднесено до переліку об’єкт культурної спадщини, що порушуватиме питання щодо можливості його знищення.

На особливу увагу також заслуговує й питання вартості проекту. Так, за окремими даними йдеться про нову, сучасну в’язницю, збудовану за європейськими стандартами, вартість якою начебто має складати майже 14 млн. доларів США.

Можна додати, що проект нового слідчого ізолятора у Чернівцях оцінили у 6 млн. доларів США.

Проте у США будівництво нової в’язниці коштує від 98 до 162 млн. доларів (залежно від рівня безпеки, кількості місць та інших факторів)[121]. Причому наголосимо, що у цьому випадку йдеться про установи, призначені для утримання від 900 до 1200 ув’язнених.

Канадський досвід свідчить про те, що будівництво нової установи на 1 тис. ув’язнених може сягати бюджету майже 500 млн. канадських доларів.

Будівництво нової super-prison на 2 тис. ув’язнених в Wrexham (Північний Уельс), відкриття якої заплановано на 2017 рік, може обійтися платниками податків у 250 млн. фунтів стерлінгів. Ця в’язниця покликана замінити декілька інших в’язниць, які підлягають закриттю. Британські економісти підрахували, що, не зважаючи на велику вартість проекту, на майбутнє нова в’язниця буде заощаджувати понад 20 млн. фунтів на рік та надавати кращі реабілітаційні послуги. Вже сьогодні визначені виконавці окремих напрямків робіт. 5453452324

На жаль, подібних розрахунків Міністерство юстиції не надає, проголошуючи побудову нової в’язниці.

В Ірландії нова в’язниця, яку планується звести, коштує майже 45 млн. євро.

Тому виникає питання щодо дійсного фінансового обґрунтування проекту нового слідчого ізолятора.

Соціальна здійсненність:

Може обговорюватися за умови надання оприлюднення Міністерством юстиції детальної інформації щодо умов та процедур реалізації відповідних проектів.

Прийнятність:

Повністю прийнятний та соціально необхідний напрямок реформування за умов нейтралізації корупційної складової при реалізації цього напрямку реформування та доведення відсутності зайвих матеріальних видатків, які будуть покладатися на платників податків.

ВИСНОВОК:

Побудова нових слідчих ізоляторів є найгострішою потребою для української пенітенціарної системи, а відтак вимагає термінових кроків щодо реалізації цієї ідеї.

Водночас цей процес має надзвичайно високі корупційні ризики, пов’язані з орендою земельних ділянок в центрах великих міст та корупційними схемами щодо розбудов нових в’язниць.

Все це вимагає забезпечення максимальної прозорості в процесі побудови нових слідчих ізоляторів.

На особливу увагу заслуговує питання збереження пам’яток архітектури.

Проте в більш широкому контексті розбудова нових СІЗО не була тією проблемою, яка вимагала ліквідації структури управління в цілому.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

2.7. Підвищення операційної ефективності в’язничних підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу. Збільшення кількості працюючих засуджених за рахунок підвищення мотивації

Результативність:

Цей напрямок реформування спрямований на підвищення кількості працюючих засуджених в установах виконання покарань (з 17% до невизначеного Мінюстом показника). Плани щодо досягнення таких результатів є доволі амбітними, адже згідно з презентацією Мінюсту рентабельність підприємств пенітенціарної системи складала (дані за дев’ять місяців 2015 року):

  • виробництво сільськогосподарської продукції – +17,4%;
  • пошив спецодягу – +3,9%;
  • виробництво будівельних матеріалів – +3,3%;
  • деревообробна – +0,5%;
  • вторинна переробка відходів – +0,2%;
  • побутова хімія – -0,1%;
  • виробництво теплоенергії –  -0,5%;
  • вироби з металу –  -0,5%.

Щодо амбітних планів, варто нагадати, що у США з розвинутою в’язничною індустрією Federal Prison Industries намагається досягти показника у розмірі 25% працевлаштованих ув’язнених.

Європейські країни характеризуються приблизно такими ж показниками.

Так, у Франції в 2000 році до праці було залучено 37% засуджених. Станом на сьогодні це показник не перевищує 28%.

У Греції цей показник складає 42%, в Італії – 20%, в Польщі – 30% (включаючи неоплачувані роботи), в Латвії – 18%.

Гадаємо, що досягнення рівня приблизно у 25 % може бути реалістичним орієнтиром для політики забезпечення працею ув’язнених в українських пенітенціарних установах. У будь-якому випадку треба відходити від реалій в’язничної праці та поточної економічної ситуації.

Ефективність:

Під питанням через відсутність детальної інформації.

Неочікувані результати:

Існує очевидний ризик, що досягнення в’язничних результатів та отримання прибутку буде так само домінувати над інтересами в’язничної праці як інструменту ресоціалізаційного впливу та засобу навчання засуджених корисним трудовим навичкам. Крім того, «питання праці засуджених залишається однією з найменш врегульованих та корупціногенних сфер життя у в’язницях»[128].

Вплив:

Позитивний (за умови визначення пріоритету в’язничної праці як інструменту реабілітаційного впливу, а не засобу досягнення прибутку в’язничних підприємств).

Технічна здійсненність:

Під питанням через відсутність детальної інформації.

Соціальна здійсненність:

Під питанням через відсутність детальної інформації.

Прийнятність:

Під питанням через відсутність детальної інформації.

ВИСНОВОК:

Підвищення операційної ефективності в’язничних підприємств за рахунок створення єдиного виробничого холдингу та збільшення кількості працюючих засуджених за рахунок підвищення мотивації є вочевидь проблемним напрямком реформування пенітенціарної системи України. Застаріле промислове обладнання, непропорційний податковий тягар, постійний рух ув’язнених в установі (питання витоку кваліфікації), вплив кримінальної субкультури, немотивовані «вільні» співробітники, робочий день яких мало чим відрізняється від робочого дня засудженого – ці та інші фактори не надають підстав застосовувати ті ж самі принципи до управління промисловими комплексами, які існують у «вільному суспільстві».

Більше того потрібно враховувати, що індустріальні успіхи у в’язниці можуть потягнути за собою намагання політичних акторів розширювати обсяги застосування ув’язнення як виду покарання та скорочувати alternatives to imprisonment.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

  1. Стратегічний ефект: чи досягатиме політика поставлених завдань? (замість висновків)

Безумовно, ми повинні сприйняти як факт реформаторський переворот, здійснений Міністерством юстиції України у лютому – травні 2016 року.

Реформування має наслідком докорінну зміну державного управління пенітенціарною системою України, з приводу чого необхідно сказати наступне.

За період свого існування Державна пенітенціарна служба України, на жаль, не реалізувала багатьох шансів у сфері проведення реформ з багатьох питань, що потребували негайного вирішення. Державна пенітенціарна служба України, не зважаючи на досвід та самовідданість багатьох працівників, не стала флагманом реформ.

З іншого боку, пенітенціарна реформа Міністерства юстиції України зразка лютого – травня 2016 року (як в цілому, так й на прикладі окремих напрямів) має більш ніж достатні підстави оцінюватися критично, а іноді – надзвичайно критично.

Проте варто нагадати, що ДПтС лише було виконавцем тієї політики, яку начебто мало формувати Міністерство юстиції.

«Начебто» означає, що прикладів такого формування можна пригадати дуже мало, так само як і спроб, коли б Міністерство юстиції спробувало у конкретному документі надати оцінку стану реалізації певної політики за певний час, яка була Міністерством же і сформована.

Тому як позитив, так і негатив у сфері формування та реалізації державної політики у сфері виконання покарань – це спільна відповідальність ДПтС та Міністерства юстиції.

Говорячи більш конкретно про пенітенціарну реформу Міністерства юстиції, треба зазначити наступне.

Безумовно, державна політика у сфері кримінальних покарань має бути практично орієнтованою. Проте це аж ніяк не означає, що певна політика може нагадувати певну суміш з різних теорій та концепцій.

На жаль, політика Мінюсту у сфері кримінальних покарань, що наразі реалізується, нагадує такий собі ідеологічний мікс, де основний фокус робиться на комунітарній теорії з інтервенційними методами.

Не можна служити двом богам. Політика – на то вона і політика, щоб мати індивідуалізоване обличчя та чіткі пріоритети реформування.

Є перелік того, що називається rationales for punishment. І тому нова політика мала Мінюсту мала б чітко визначити своїй пріоритет в обґрунтуванні своїх rationales, беручи до уваги, що поєднання окремих rationales є дуже вибухонебезпечним.

Сучасна політика у сфері кримінальних покарань не може не враховувати досвід країн Європи, який є надзвичайно переконливим у своїй яскравості та іноді – драматичності.

Проте, на жаль, повна відсутність соціологічного, кримінологічного та неповнота економічно-фінансового обґрунтування пенітенціарної реформи, так само як і чіткого стратегічного документу реформування, перенасичення презентації Міністерства юстиції України та Плану пріоритетних дій Уряду 2016 (в аспекті пенітенціарної реформи) історичними помилками, ідеологізмами та популістськими штампами суттєво підривають вкрай потрібні системі зусилля щодо реформування пенітенціарної системи, навіть ті, що дійсно спрямовані на вирішення гострих проблем.

На жаль, можна дійти висновку, що процес реформування через відсутність чітких показників реформ більше свідчить про реформування заради зміни структур, а не реформування заради досягнення конкретних соціально значущих показників.

Повертаючись до конкретних практичних кроків, які вже було реалізовано, варто наголосити на наступному.

Несподівана для багатьох працівників системи ліквідація ДПтС поставила їх у стан правової невизначеності та соціальної незахищеності, свідченням чого є гостра реакція профспілкових організацій ДПтС на зазначену реформу. З іншого боку, відсутність будь-якої реакції з боку керівництва ДПтС говорить не на користь щодо здатності проводити задекларовані реформи у пенітенціарній системі.

Визначення Міністерством юстиції України комплексної проблеми у спосіб, як це було визначено в Плані пріоритетних дій Уряду на 2016 рік («Державна кримінально-виконавча служба є закритою мілітаризованою системою, діяльність якої спрямована на ізоляцію затриманих та засуджених, а не на їх виправлення») свідчить про продовження домінування популістських підходів, які базуються на значно викривленій інформації про історичний розвиток та чинного законодавства (наприклад, «ізоляція затриманих працівниками ДКВСУ»). Ненауковість такого підходу є очевидною в силу відсутності належної уваги до напрацювань світової та європейської пенології щодо сутності ресоціалізації злочинців, трансформації реабілітаційного ідеалу, форм та методів ресоціалізації.

Скривлене уявлення про такі проблеми призвело до того, що до переліку орієнтирів реформи потрапили ті, що насправді проблемами не є. Навпаки, окремі фактичні проблеми не були визначені як такі в проектних орієнтирах Міністерства юстиції та Уряду України.

Безсумнівно, завжди існує невідповідність між заявленими цілями тієї чи іншої стратегії та її конкретним застосуванням на практиці; безсумнівно також, що завжди існують якісь латентні цілі, які офіційні особи не схильні розголошувати. Тому відсутність інформації щодо вартості такої реформи в сучасних соціально-економічних умовах також вказує на особливо слабке місце такого реформування. Наразі ми нічого не знаємо ані про конкретні напрямки реформування (які вимагають фінансової прозорості на прикладі побудови нових слідчих ізоляторів), ані про вартість реформи в цілому по країні (наприклад, в аспекті створення служби пробації або в аспекті вдосконалення системи пенітенціарної реабілітації). Внаслідок цього створюється ситуація, коли реформаторські зусилля надають приклади тієї самої фінансової непрозорості, яка ставилася Міністерством юстиції в провину Державній пенітенціарній службі і яку реформатори ставили за мету усунути.

В’язниці – це не лише інструмент соціального контролю. Вони є також великим бізнесом, і приватизація в’язниць у будь-якій формі забезпечує велику наживу для тих, хто мотивований економічними прибутками від в’язниці. Тому перше, що має зробити Міністерство юстиції – це надати зрозуміле пояснення та інформацію щодо механізму приватизації українських в’язниць та забезпечити прозорість в процесі відчуження старих та розбудови нових слідчих ізоляторів.

Крім того, гострий брак соціологічного та кримінологічного обґрунтування реформи в цілому та за окремими напрямками може приховувати глибокі виклики питанням безпеки та реальні загрози для існування «здорової в’язниці».

Зайва, іноді невиправдана міфологізація пробації, неврахування зарубіжного досвіду розбудови національних систем пробації та фінансові таємниці щодо того, скільки буде коштувати пробації (і яка саме пробація) також має ризик того, що система пробації в Україні має глибокий ризик перетворитися на декларацію ще до того, як ця система буде створена.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Рекомендації для подальшого впровадження пенітенціарної реформи:

  1. Конкретизувати модель державної політики у сфері виконання покарань з подальшим відображенням цієї моделі у відповідному стратегічному документі з визначенням строків реалізації конкретних положень цього документу.
  2. Визначити та нормативно закріпити конкретні індикатори реформування пенітенціарної системи в цілому по системі та окремо по кожній установі або службі (центру) пробації – на момент проведення реформи, після її проведення та на майбутнє:
  • рівень рецидиву після відбування покарання у вигляді позбавлення волі та інших покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства;
  • рівень рецидиву після покарань з випробуванням та альтернативних покарань;
  • загальний показник смертності у пенітенціарних установах;
  • кількість суїцидів під час перебування у пенітенціарних установах;
  • рівень працевлаштування засуджених після звільнення з пенітенціарних установ;
  • кількість притягнутих до кримінальної відповідальності працівників пенітенціарної системи за корупційні злочини;
  • випадки втеч з пенітенціарних установ;
  • кількість реабілітаційних програм, які реалізуються у пенітенціарних установах;
  • кількість годин, упродовж яких засуджені у пенітенціарних установах залучені до реабілітаційних програм;
  • кількість годин, упродовж яких засуджені у пробаційних центрах залучені до реабілітаційних програм;
  • кількість знайдених заборонених предметів у пенітенціарних установах;
  • кількість візитів правозахисних організацій до пенітенціарних установ;
  • кількість працівників, звільнених за власним бажанням;
  • кількість спеціалістів для пенітенціарної системи, підготовлених відомчими навчальними закладами;
  • кількість персоналу, які пройшли перепідготовку у навчальних центрах пенітенціарної системи з питань підвищення кваліфікації;
  • інші можливі показники.
  1. Розробити систему оплати праці персоналу пенітенціарних установ та служб пробації залежно від комплексного оцінювання показників діяльності відповідної пенітенціарної установи або служби пробації.
  2. Визначити форму та періодичність звітування міністра юстиції або заступника міністра юстиції з пенітенціарних питань перед суспільством з оприлюдненням підписаних відповідними посадовими особами документів.
  3. Розробити політичний документ Міністерства юстиції щодо розгляду скарг ув’язнених та засуджених.
  4. Визначити у концептуальному документі політичні орієнтири діяльності служби пробації (контроль, нагляд або поєднання обох напрямків) та основні принципи конкретної моделі служби пробації та реальним та економічно обґрунтованим переліком функцій, які будуть реалізовуватися службою пробації.
  5. Оприлюднити рекомендований перелік пробаційних програм, які будуть проваджуватися службою пробації, з визначенням приблизної вартості таких програм та джерел їх фінансування на національному рівні.
  6. Визначити форми та межі процесу демілітаризації пенітенціарної системи
  7. Документально довести та підтвердити, що слідчі ізолятори, які розташовано у центрах великих міст, не підлягають відновленню та використанню з точки зору архітектурної безпеки та медичних стандартів після чого оприлюднити відповідні держані акти (причому йдеться не про окремі корпуси, а про слідчі ізолятори в цілому).
  8. У випадку можливості відновлення окремих корпусів старих слідчих ізоляторів надати повне обґрунтування щодо можливості ремонту та подальшого використання таких корпусів.
  9. Сформувати (з урахуванням тенденцій злочинності) та оприлюднити для громадського обговорення перелік установ, які підлягають закриттю у зв’язку з економічною недоцільністю.
  10. Забезпечити прозорість та усунути корупційні ризики при відчуженні слідчих ізоляторів шляхом постійного висвітлення поточної ситуації щодо відчуження старих та побудови нових слідчих ізоляторів у визначених Урядом містах.
  11. Надати повне та прозоре фінансово-економічне обґрунтування побудови нового слідчого ізолятора за межами столиці та довести, що така альтернатива є найкращою за усіма критеріями на довгострокову перспективу.
  12. Визначити шляхи забезпечення підзвітності керівників пенітенціарних установ та нові орієнтири для здійснення громадського контролю за діяльністю пенітенціарних службовців, беручи до уваги проголошену децентралізацію в’язничного управління.
  13. Визначити нові шляхи та напрямки поглибленої кооперації з іншими агенціями системи кримінальної юстиції та громадянським суспільством.
  14. Визначити орієнтири розвитку відомчої освіти в пенітенціарній системі.
  15. Розробити політику щодо дотримання права на повагу до особистого та сімейного життя засуджених в роботі служби пробації.

 

Published in EVROPSKÝ POLITICKÝ A PRÁVNÍ DISKURZ – Yagunov_EPPD_2016_3_4_paper

 

Джерело графиків