liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Пенітенціарна реформа 2016 року викликала значний резонанс в Україні серед практиків, експертів та вчених. Навіть сьогодні тривають гарячі дискусії щодо спрямованості та доцільності такої реформи.

З цього приводу маємо власну думку, яка полягає в наступному.

Передусім ще раз мусимо наголосити на тезі, що за роки свого існування вітчизняна пенітенціарна система, на жаль, не довела своєї достатньої результативності, не продемонструвала бажаної економічності, а також не забезпечила ту фінансову та операційну прозорість, яку суспільство очікувало та вимагало від цієї системи.

Те, що українська в’язниця потребувала реформ, було очевидним. Проте так звана пенітенціарна «реформа», яка відбулася, аж ніяк не може називатися реформою, адже реформа не може бути непрофесійною, таємною, непрозорою та законспірованою. Реформа не може відбуватися за яскравими кольоровими картинками без будь-якої стратегії та кримінологічного обґрунтування. Реформа не може супроводжуватися корупційними скандалами в процесі проголошеного оновлення кадрового потенціалу пенітенціарної служби. Реформа не може не мати конкретних та чітких індикаторів успіхів в процесі реформування.

Ця пенітенціарна реформа нагадує ситуацію, коли ви прийшли додому і побачили, що ваша домашня кицька подряпала шпалери, причому подряпала так, що не можна не помічати цього.

Шпалери не були новими, та й ремонт робили ви давно, проте у Ваші плани (включаючи фінансові) аж ніяк не входив новий ремонт.

Звичайно, почати «виховувати» кицьку – не найкраща альтернатива, бо вже пізно та й, здається, не гуманно.

Тим не менш, вихід з цієї ситуацію знайти можна.

Або купити нові (причому недешеві) шпалери та розпочати такий ось неочікуваний ремонт у кімнаті.

Або жити з подряпаними шпалерами до нового ремонту і кожного року своїм гостям з натренованою посмішкою розповідати як ви любите свою кицьку.

Після такого ліричного відступу, визначимося з наступним: пенітенціарна реформа була вкрай потрібна. Вже давно треба було дивитися вперед у напрямку реформування. Водночас будь-яка ностальгія за погонами, генеральськими званнями, шевронами, широченними планками орденів, аксельбантами та незрозумілими пенітенціарними перемогами генералів від пенітенціарії «часів очаківських» є більш ніж недоречною.

Якщо будуть гроші та час, будемо клеїти нові шпалери. Якщо ні, то будемо ще з більшим ентузіазмом любити свою кицьку, але водночас слідкувати, щоб не постраждали шпалери і в іншій кімнаті. Якщо буде таке бажання.

Треба рухатися вперед та продовжувати реформування, тим більше, що, цитуючи авторитетного Мішеля Фуко, «реформа в’язниці» – це лише запрограмована частина того дисциплінарного проекту, який має утопічну назву «виправна в’язниця».

Повернемося до українських реалій.

А реалії у нас такі.

У найближчий перспективі ми будемо вимушені вести мову не про продовження реформування, а про подолання наслідків реформування, започаткованого у 2016 році.

Пенітенціарна реформа 2016 року, як засвідчив час, виявилася стрімкою та неочікуваною, не зважаючи на те, що до цього кожного року Урядом, Міністерством юстиції та Державною пенітенціарною службою приймалися численні реформаторські концепції та стратегії, які сьогодні вже ніхто, мабуть і не згадає.

«Стрімка» та «неочікувана» у цьому контексті майже тотожні поняттю «непідготовлена».

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Коротко характеризуючи поточний стан вітчизняної пенітенціарної реформи зразка 2016 року, треба відзначити наступне:

1.

Початок пенітенціарної реформи, так само, як її подальша реалізація, були та залишаються непрозорими та таємними. Не зважаючи на участь деяких представників Міністерства юстиції в поодиноких публічних заходах та проведення начебто відкритих конкурсів на відповідні посади, які мали за мету забезпечити наявність «нових людей в системі», все одно реформаторський процес переважно має характер засідань таємної законспірованої мафіозної організації.

Як найбільш простий приклад можна навести проект Закону «Про пенітенціарну систему», який, на думку Міністерства юстиції, чомусь навіть «не потребував громадського обговорення». Відтак, і обговорення цього проекту Закону відбувалося таємно.

Скандали з конкурсами на відповідні посади у новостворених «пенітенціарних» департаментах Міністерства юстиції, які начебто «оновити систему», що більш переконливо довели те, що «оновлення» має гіркий присмак корупції і потребує ґрунтовної перевірки з боку органів правопорядку.

2.

Пенітенціарна реформа розпочалася та реалізується без будь-якої кримінологічно та соціологічно обґрунтованої концепції з чітко проголошеними та коректно визначеними пріоритетами. Те, що було презентовано Міністерством юстиції як концептуальна платформа, не може претендувати на ані на чіткість, ані на коректність.

3.

Пенітенціарна реформа почала стрімко впроваджуватися під гаслами пенального менеджеріалізму, хоч, напевне, Міністерство юстиції навіть про це і не здогадується.

Дуже узагальнено цю ідею можна представити наступним чином.

Традиційна пенітенціарна бюрократія є занадто незграбною для вирішення витончених реформаторських завдань. Традиційна пенітенціарна бюрократія не може оперативно реагувати на виклики сьогодення (особливо якщо до усіх представників традиційної пенітенціарної бюрократії систематично й цілеспрямовано прикріплювався ярлик «катів» та «корупціонерів»). На користь цієї тези свідчить те, що «появу нових людей в системі» було визначено як один з пріоритетів нової пенітенціарної політики (більше про це скажемо далі).

4.

Ми можемо констатувати суттєву однобічність пенітенціарної реформи, що проявилося у вельми декларативному, поверховому й відірваному від реалій заповненні лише реабілітаційної складової в пенітенціарій системі. Такі складові як внутрішня безпека, убезпечення суспільства від злочинності та стримування від вчинення злочинів були залишені поза увагою. Так само як і сама реабілітаційна складова кримінально-виконавчої діяльності мало що отримала від такого «реформування».

Можна нагадати, що за останні декілька місяців у пенітенціарних установах сталося стільки ж надзвичайних заходів, скільки, можливо за останні десять років (якщо не більше). Міністерство юстиції цілеспрямовано приховало від громадськості випадки конфліктів та заворушень у пенітенціарних установах та інформацію про причини таких заворушень. Вже оприлюднені офіційні позиції Прем’єр-міністра, Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ щодо стрімкого зростання злочинності в країні. Навколо «Закону Савченко» ведуться палкі дискусії щодо обмеження його застосування щодо осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, які, здається, скоро набудуть свого завершення з відповідними наслідками.

Все це можна і потрібно було передбачити ще до початку реформи, чого зроблено не було.

5.

Ми можемо констатувати тотальну відсутність прогнозування при визначенні пріоритетів пенітенціарної реформи та реалізації поставлених завдань.

На цьому ми детально зупинялися у попередній нашій статті, тому варто навести лише декілька прикладів:

– пріоритет у тотальному закритті «зайвих» (як на вельми абстрактну й поверхову думку керівництва Міністерства юстиції) пенітенціарних установ не супроводжувався навіть мінімальним кримінологічним прогнозом щодо зростання рівня злочинності та, відповідно, можливого зростання в’язничного та пробаційного «населення» в Україні у найближчій перспективі;

– вирішення питання щодо передання функції оперативно-розшукової діяльності в пенітенціарних установах органам Національної поліції України не супроводжувалося будь-яким кримінологічним обґрунтуванням такого кроку та аналізом можливої небезпеки з цього приводу;

– дуалістичний управлінський процес (централізація управління пенітенціарними округами з одночасним наданням максимальної автономії керівникам пенітенціарних установ) також не супроводжувався навіть поверховим аналізом наслідків такої реформи для криміногенної ситуації (особливо в частині корупції серед самих співробітників пенітенціарних установ в умовах широкої автономії).

Іншими словами, пенітенціарна «реформа», яка наразі відбувається, має у найкращому випадку фрагментарно-тактичний, проте аж ніяк не цілісно-стратегічний характер.

Можливо у ближньому бою усі засоби є корисними, проте, на жаль, ця реформа у цій своїй тактиці вперто ігнорує багато речей.

Ігноруються не лише здобутки вітчизняної кримінології. Йдеться про тотальне ігнорування саме зарубіжного досвіду як у сфері пенітенціарного управління, так у сфері кримінології та пенології. Це, власне, і створює парадоксальну ситуацію, адже до проведення реформи Міністерством юстиції залучені досвідчені експерти з багатьох зарубіжних країн, проте їх практична допомога фактично ігнорується Міністерством юстиції.

З приводу остатньої тези варто наголосити окремо: пенітенціарна реформа Міністерства юстиції відкидає все, що було до неї (навіть якщо йдеться про досягнення) та ігнорує вивчення негативного досвіду минулого.

Отже, пенітенціарна «реформа» зразка 2016 року має виключно механічний та економічний характер.

Ця економічна механіка є візитною карткою пенітенціарної «реформи» зразка 2016 року.

Тому, беручи за основу економіко-механічну природу цієї пенітенціарної «реформи», ми ставимо за мету проаналізувати її виключно з цього погляду.

У зв’язку з цим було б доцільним коротко проілюструвати поточну ситуацію на прикладі пенального менеджеріалізму в Англії.

Британська пенологічна теорія і практика пройшли у своєму розвитку в XX столітті великий шлях. Те, що сьогодні має місце в Україні, дуже віддалено нагадує те, що мало місце в Англії у 1980-х роках, коли в теорії та практиці став домінувати так званий менеджеріалізм з його прагненням «обрубувати зайві видатки» та «заощаджувати гроші платників податків».

Так, 1980-ті роки принесли до англійського пенального ландшафту підвищення вимог щодо фінансової підзвітності та фінансові обмеження у сфері охорони здоров’я, освіти та соціальних служб. Так звані «три Е» (economy, efficiency, effectiveness) стали опорами, на яких почала будуватися пенальна політика у багатьох європейських країнах. Концептуальні засади соціальної роботи з правопорушниками почали трансформуватися під впливом «нового менеджеріалізму», який передбачав використання методів, що використовуються у бізнесі, при проведенні соціальної роботи з правопорушниками. Як в’язнична сфера, так і пробація (як сфера соціальної роботи) поступилася пробації як альянсу скептицизму й прагматизму.

Велика епоха професійно-терапевтичної етики в системі кримінальної юстиції закінчилася. Почалася епоха пунітивного менеджералізму.

«Вплив на людей» було замінено на «вплив на систему».

Модель офіцера пробації з «терапевтичного агента» була трансформована на модель «брокера людських ресурсів».

Внаслідок усіх цих трансформаційних процесів, пов’язаних з ідеологією нового менеджералізму, у площині пробаційної діяльності було встановлено культ формальних показників, що призвело до посилення пунітивної складової цієї діяльності, та, відповідно, послаблення складової соціальної. Настав час домінування нової постреабілітаційної, системооріснтованої пробації.

У 1980-х роках класична пробаційна формула «advice, assist and befriend» була піддана гострій критиці аж до закликів усунути її з практичної діяльності.

Консервативний уряд Маргарет Тетчер (1979-1992) продемонстрував ліберальну ворожість до соціальної держави та соціальних працівників, нерідко зображуючи їх як самозацікавлених, витратних й не результативних акторів, хоч не можна не відзначити, що до офіцерів пробації ставились більш-менш поблажливо через участь служб пробації в реалізації деяких політик, що впроваджувалися Home Office.

Відомі вчені Michael Cavadino та James Dignan у своїй відомій праці «The Penal System» назвали новий пенальний менеджеріалізм «нападом на традиційні цінності пробації».

Отже, коротко кажучи, саме ця філософія й була, здається, взята на озброєння Міністерством юстиції для цілей пенітенціарної реформи зразка 2016 року, хоч, у нас є глибокі сумніви з приводу того, чи усвідомлює Міністерство юстиції занурення до таких історико-філософських категорій.

Це більше нагадує ситуацію, коли з «Золотого Теля: «Якщо б Остап дізнався, що він грає такі мудровані партії і стикається з таким випробуваним захистом, він вкрай б здивувався. Справа в тому, що великий комбінатор грав у шахи другий раз в житті».

Як це не було, пенітенціарна реформа в Україні здійснюється саме на засадах, які дуже умовно й віддалено можна назвати «менеджеріалістськими».

Проте є очевидним, що цей умовний «менеджеріалістський» підхід чомусь вперто ігнорує певні речі, які б мали б братися до уваги у першу чергу.

ВІДСУТНІСТЬ ВІДПРАВНОЇ ТОЧКИ РЕФОРМИ

Проголошуючи тотальну корумпованість пенітенціарного персоналу та системні зловживання з боку персоналу, так само як і відсутність результативного й ефективного управління у пенітенціарній службі, нові пенітенціарні менеджери теоретично мало б терміново зафіксувати належним чином такий начебто (!) жалюгідний стан справ, щоб мати відправну точку реформування.

Ті «Оцінки в’язничної системи України», які свого часу робилися європейськими експертами (1996, 2003), могли б служити прикладом такої фіксації для нового «менеджеріалістського» підходу Міністерства юстиції.

Проте, на жаль, ми наразі не маємо такої собі відправної точки реформи з чіткою системою конкретних індикаторів, які б надали на майбутнє відповіді щодо успіхів або невдач у відповідних сферах пенітенціарного реформування. Замість цього роль відправних індикаторів відіграють популістські кліше на кшталт «радянської в’язничної системи», «гулагівського минулого» або «катів-пенітенціаріїв».

Прикладом такого підходу є цей уривок з одного з останніх документів Міністерства юстиції: «Починаючи з радянських часів пенітенціарна система в Україні не змінювалася. Її принципи, направлені на ізоляцію порушника від суспільства, використання за безцінь праці засуджених, формування кримінальної субкультури та кримінальної ієрархії у місцях позбавлення волі, продовжують розвиватися до цього часу. На фоні такої безглуздої пенітенціарної політики орган управління – Державна пенітенціарна служба України – довів свою неспроможність змінювати пенітенціарну систему. Однією із причин цього є її корумпований управлінський персонал, який виконує законні вимоги засуджених лише за «подяку» та здатність підкорятися системі».

ІГНОРУВАННЯ СУБКУЛЬТУРНОГО ФАКТОРУ

Є загальновідомим, що будь-яка організація має власну, характерну для неї субкультуру. Відповідно, в’язниця як соціальна організація має свою власну субкультуру, і, гадаємо, заперечувати це було б щонайменше наївним. Проте, здається, що концепція «тотальних інституцій» є невідомою для керівництва Міністерства юстиції. Ззовні є вельми цікавим спостерігати як «новий український пенальний «менеджеріалізм»» з його арифметикою, логікою та популістськими вимогами щодо економічності вторгаються до анатомії в’язниці без будь-якого врахування таких природних анатомічних особливостей в’язниці. Ще більш цікавим є те, наскільки менеджеріалізм використовується як відволікаючий фактор, за спиною якого створюється нова субкультура нового в’язничного персоналу, відібраного за результатами непрозорих конкурсів.

ЗОВНІШНІЙ ЕНТУЗІАЗМ ЗАМІСТЬ РАЦІОНАЛІЗМУ

Реформа є результатом політичної волі. Водночас справжня реформа не може не вимагати максимально реалістичної та раціональної оцінки дійсного стану справ. У цьому випадку політична воля, яка повинна була ґрунтуватися на максимально раціональній оцінці, була замінена на майже комсомольську завзятість та енергійність, спрямованих на «ліквідацію пережитків минулого». Водночас ми маємо глибокі побоювання, що за вітриною цього ентузіазму приховуються крайній раціоналізм, який, як вже сьогодні можна сказати, межує з корупцією.

ЗОВНІШНІЙ ЕНТУЗІАЗМ ЗАМІСТЬ ПРОФЕССОНАЛІЗМУ

Реформа здійснюється командою Міністерства юстиції, керівництво та члени якої не є фахівцями пенітенціарної сфери. Безумовно, пенітенціарна система гостро потребувала зовнішнього професійного реформаторського впливу та незалежного аудиту. Проте цьому впливові мало передувати глибоке вивчення системи, чого, на жаль, не відбулося. Вивчення системи передбачає не лише підрахунок та економічні узагальнення, проте й польові дослідження та аналіз зарубіжної практики. Між тим саме останнього гостро бракує українського пенальному «менеджеріалізму» зразка 2016 року.

Проблема нової української «менеджеріалістської» політики Міністерства юстиції пов’язана не лише зі змістом, але й з формою. Хотілося б ще раз особливо наголосити, що пенітенціарна реформа 2016 року розпочалася без ретельно підготовленої концепції. Йдеться не про певний формалізований акт, яких було безліч за історію української пенітенціарної системи. Йдеться про раціональну policy paper, яка б ідентифікувала реальні проблеми та визначала шляхи вирішення цих проблем.

На жаль, новими менеджерами такої policy paper представлено так і не було. Тим не менш, саме такий аналітичний документ і мав би бути невід’ємним елементом пенітенціарної реформи, адже створювати нові правила гри без ґрунтовного пояснення цих правил для гравців аж ніяк не личить новому менеджеріалістському підходові в управлінні пенітенціарною системою.

liniya.png.pagespeed.ce.OyVcEI8YAR

Підсумовуючи викладене вище, можна сформулювати наступні принципи українського державного управління пенітенціарною системою, яке у майбутньому буде претендувати на те, щоб називатися новим, по-справжньому менеджерським підходом у даній сфері:

  1. Орієнтування на короткотермінові цілі (тактика замість стратегії).
  2. Ігнорування соціологічної та кримінологічної складової (пріоритет формальних показників та формальних підрахунків).
  3. Популістська економічна домінанта в реалізації «реформаторських» кроків.
  4. Крайня непрозорість у формулюванні навіть тактичних завдань, що стосуються «реформування» пенітенціарної системи.
  5. Повна відсутність кримінологічних та соціологічних прогнозів та розвідок при розробці тактичних «реформаторських» кроків.
  6. Тотальне ігнорування польового досвіду, природних соціальних законів, апробованих зарубіжних практик та субкультурних факторів при розробці відповідних «реформаторських» кроків.
  7. Повна відсутність підтримки «реформ» на місцях та нав’язування реформаторських ідей.
  8. Незрозумілі принципи оновлення кадрів (очевидні ознаки корупції при проведенні конкурсів на посади у новостворені «пенітенціарні» департаменти Міністерства юстиції).

У своєму намаганні поставити себе вище за попередню закриту консервативну пенітенціарну систему український пенальний «менеджеріалізм» опинився у пастці свого ж стверджуваного (!) верховенства.

Це верховенство вимагає від нього чітких відповідей на конкретні запитання, але, на жаль, таких відповідей він не надає.

Так само український пенальний «менеджеріалізм» не демонструє ще більшої прозорості, ще більшої підзвітності та ще більшої далекоглядності, які б він мав демонструвати у своєму намаганні продемонструвати відрив від радянських принципів управління. Одним з прикладів цього є обговорення проекту Закону «Про пенітенціарну систему», яке набули ознак крайньої таємності та законспірованості.

Парадокс полягає в тому, що Міністерство юстиції, відкривши мисливський сезон” пенітенціарного «реформування», так до цього часу і не визначилося, якою воно хоче бачити українську пенітенціарну систему. Йдеться навіть не про тонкі юридичні конструкції та комплексні прогнози. Йдеться поки що про принципи.

На жаль, станом на сьогодні ці принципи так і не сформульовані. Ми маємо певну абстрактну форму, але не маємо змісту.

Підсумовуючи висловлене у цій та попередніх статтях, ми б хотіли б зазначити (або краще нагадати), що пенітенціарна політика не звужується до декларативної гуманізації та запровадження декларативної економії коштів.

Не можна будувати політику на основі вкрай суперечливих абстракцій. Необхідно мати політичну волю та професійність визначитися з базовими цінностями цієї пенітенціарної політики. Перед тим, як реформувати систему, Міністерству юстиції потрібно було надати суспільству та експертному середовищу свій чіткий мессидж щодо погляду на основне питання кримінології з відповідним обґрунтуванням такої позиції.

Реформаторські кола Міністерства юстиції повинні усвідомлювати, що як раз менеджеріалізм, з яким асоціюється нова пенітенціарна політика в Україні, менш за все пов’язаний з індивідуальним виправленням в його традиційному розумінні та сприйнятті. Натомість він більше пов’язаний з економією та управлінням системою.

Йдеться не про реабілітацію злочинців. Проте і про класичне покарання з його традиційними цілями також не йдеться.

Справжня логіка пенального менеджеріалізму пов’язана з поширенням соціального контролю над відповідними соціальними групами для того, щоб ще більш раціонально та ефективно управляти ризиками з боку представників тих соціальних груп, чия поведінка вважається небезпечною [1].

Власне, це все, що можна сказати станом на сьогодні про український пенальний менеджеріалізм.

Проте, поміркувавши хвилину, прошу вибачення за такий сміливий висновок.

Українського пенального менеджеріалізму не існує.

Створено лише його вульгарне опудало.

Література:

  1. Ягунов Д., Севостьянова Н. «Net-Widening» в системі заходів соціального контролю // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації. Матеріали щорічної науково-практичної конференції, 31 жовтня 2007 року. Т. 2. Одеса: ОРІДУ НАДУ при Президентові України, 2007. – С.285-288.

 

Скорочена версія статті – див.

Залишити відповідь