ПЕРЕДМОВА

Присвячується моїм батькам

Десять років тому я завершив підготовку монографії «Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування», яка згодом була видана за сприяння Державної пенітенціарної служби України, за що я висловлюю глибоку вдячність керівництву та працівникам цієї служби[1].

Вступ до зазначеного видання розпочинався з думки видатного німецького вченого Ульріха Бека про те, що «сьогодні навіть теоретичні передумови «соціальної держави» та «соціального забезпечення» плавляться під пекучим сонцем глобалізації та відливаються у форми, які уможливлюють політичний вплив у відповідних сферах соціальних відносин. Те, що видає себе за універсалізм західного Просвітництва та прав людини, є нічим іншим, як голос «мертвих, старих білих чоловіків», які ущемляють права меншин, підносячи до абсолюту свою партійну “метарозповідь”»[2].

Подаючи цю нестандартну для вітчизняної юридичної науки тезу як головну ідею мого видання десятирічної давнини, я робив неприхований наголос на тому, що вітчизняна юридична наука – вже на той час – вичерпала себе у своєму намаганні ідентифікувати проблеми застосування каральних практик, так само як і проблеми пенітенціарної системи, не кажучи вже про шляхи та методи вирішення таких проблем. Головними причинами такого пенологічного «вичерпання» були та залишаються консерватизм юридичної науки та її самоізоляція від глобалізаційних тенденцій та впливів.

На той час я мав усвідомлення, що зазначена теза Бека водночас лаконічно й змістовно віддзеркалювала найкраще за все проблему вітчизняної пенальності. Проте, згодом виявилося, що ця думка водночас була прогнозом найближчого майбутнього пенологічних теорій і практик – і не лише українських.

Проте, я чи навряд міг собі уявити, що саме ця ідея Бека вже за десять років стане концентратом предметного поля мого дослідження пенітенціарної політики як складової соціального контролю. Так само, я чи навряд міг уявити, що саме ця думка Бека буде встановлювати порядок денний дослідження пенітенціарних систем, які вже не можуть розглядатися як ізольовані національні пенологічні акваріуми та перебувати осторонь глобалізаційних процесів.

У середині ХХ століття французький вчений та суддя Марк Ансель, розвиваючи школу нового соціального захисту, писав, що не можна дивуватися тому, що деякі втрачають віру в кримінальне правосуддя, яке не здатне рахуватися з умовами та вимогами сучасного світу. Необхідно зробити рішучий крок, спрямований на модернізацію кримінального права[3].

Саме такий крок я, власне, намагався зробити у цій книзі.

Окремо хотілося б наголосити ще на одному аспекті, який водночас можна вважати спойлером до цього видання, хоча я щиро сподіваюся, що інтрига від такого спойлера не зникне.

Ця книга – результат моїх досліджень та узагальнень за період двадцяти років, які пройшли під впливом видатного Мішеля Фуко, фундаментальна праця якого «Наглядати й карати», будучи придбаною мною у травні 2000 року, сформувала багато з моїх думок, викладених у цьому виданні.

Я щиро сподіваюся, що ця книга буде цікавою й корисною для політологів та політичних діячів, менеджерів усіх агенцій системи кримінальної юстиції та філософів, юристів-теоретиків та юристів-практиків, а головне – працівників пенітенціарної служби, які виконують надзвичайно важливу місію в суспільстві.

Я висловлюю щиру подяку моїм вчителям та наставникам – професору Тетяні Леонтіївні Нагорняк та професору Миколі Анатолійовичу Польовому – за справжню й глибоку наукову дискусію та щире сприяння моєму науковому пошуку, адже саме вони надихнули мене на дослідження нових обріїв, так само як і на узагальнення оприлюднених за багато років публікацій, та своїми порадами, рекомендаціями та критичними зауваженнями надали цілісності й завершеності тому виданню, яке пропонується увазі читачеві.

Травень 2020 року

Дмитро Ягунов

ВСТУП

Початок 1970-х років поставив на порядку денному вельми важливу проблему,  яка зумовила проведення цього політологічного дослідження: саме з початку 1970-х років поняття девіантності та злочинності остаточно перестали бути предметом кримінальної юстиції. Натомість зазначені категорії стали монопольною сферою політики: «девіанти», «злочинці», «злочини», «покарання», «кримінальна юстиція» та інші супутні категорії стали предметом виключно політичного дискурсу.

Традиційна кримінальна юстиція західних та західноорієнтованих держав, заснована на задекларованих демократичних ідеях, які у світлі міжнародних стандартів набула характеру вельми дискусійних станом на сьогодні абсолютів та аксіом, виявилася неготовою як до нових обсягів та форм традиційної злочинності, так і до девіантів нової формації (небезпечних, кар’єрних та звичних злочинців, статевих та насильницьких «хижаків», терористів, мігрантів, страйкарів, хуліганів, вандалів, футбольних фанатів, байкерів, споживачів напівлегальних речовин, провайдерів напівлегальних секс-послуг та азартних тощо), що надало великого імпульсу новим політичним поглядам на цілі та методи поводження зі злочинцями та девіантами, які у багатьох сферах набули радикальних форм.

З іншого боку, «новими» окремі з цих методів назвати доволі складно, адже саме наприкінці ХХ – початку ХХІ століття все частіше довелося звертатися до неприховано позитивістських ідей, сформованих ще наприкінці ХІХ століття, незважаючи на очевидну незручність та іноді навіть «аморальність» таких методів (як приклад можна згадати повернення до концепції небезпечного, кар’єрного або «природженого» злочинця).

Зміна дискурсу пенальності наприкінці ХХ століття відображає домінування неопозитивістської ідеології щодо девіантної поведінки та методів забезпечення соціального порядку. Так, вже декілька десятків років західне суспільство не турбується конкретним девіантом (навіть якщо гасла про «індивідуалізацію» та «повернення злочинця до суспільства» формально представлено як пріоритетні). Натомість пріоритетом стала оновлена позитивістська концепція захисту (убезпечення) суспільства.

Крім того, «юстиція» зазнала масового відтоку «справедливості», яка була замінена на менеджеріалістські показники «економічно обґрунтованого убезпечення», внаслідок чого «юстиція» обрала правий напрямок та, як наслідок, поступилася місцем «соціальному контролю», а з кінця 1990-х років – «соціально-технологічному контролю», що водночас не виключало популістську старанність в «обгортанні» такої ідеології гаслами демократичних цінностей та прав людини.

Одночасно у площині теоретичного осмислення «нормалізації девіантності» у другій половині ХХ століття відбулася непомітна, але водночас важлива революція, яка поставила під аргументований сумнів всю історію соціального контролю західного суспільства, піддавши докорінній ревізії усталені ідеї щодо передумов та причин виникнення традиційних інститутів соціального контролю (у першу чергу – поліції, в’язниць та пробації).

Крім того, у ХХІ столітті соціальний контроль над девіантами нової формації почав міцно асоціюватися з поняттями «криза» та «подолання кризи», внаслідок чого на відміну від традиційної класичної моделі кримінальної юстиції з терезами Феміди настало домінування crisis oriented model соціального контролю, заснованої на менеджеріалістських засадах, що додатково засвідчило перехід кримінальної юстиції зі сфери юриспруденції до царини політики.

На додаток перехід соціального контролю від юридичного до політичного дискурсу супроводжувався рядом субполітичних проєктів, які остаточно переключили «боротьбу зі злочинністю» та «повернення злочинців до суспільства» до політичної сфери («убезпечення суспільства», «оцінка ризиків», «менеджмент ризиків», «відповідальність місцевих громад», «медіація», «ресторативна юстиція», «відновне правосуддя» та інше). Відтак Ульріх Бек слушно наголошує, як адміністративно-правові засоби реалізації сучасних соціальних програм насправді пов’язані з категоріями нормалізації та нагляду[4].

Отже, в умовах сучасного дискурсу говорити про соціальний контроль поза межами політики не уявляється можливим. Краще сказати, соціальний контроль – це власне й виключно є політика, причому особливої політизованості цьому дискурсу надає той факт, що все, що пов’язане з виконанням кримінальних покарань та функціонуванням пенітенціарних установ, є сферою політичних ігор, домовленостей та проєктів, які перебувають на великій дистанції від класичної школи кримінального права й традиційної юридичної науки.

Відтак, викладене вище обумовлює нагальну потребу в аналізі пенітенціарної політики як складової соціального контролю виключно у рамках політичної науки та, як наслідок, у використанні більш широкої категорії пенальності, до якої входить широкий комплекс елементів (система покарань, організація влади, мораль, дискурси, репрезентація тощо).

Говорячи про трансформацію соціального контролю та пенітенціарної політики сучасних національних держав під впливом глобалізаційних процесів у ХХІ столітті, необхідно наголосити, що national state є одним з найбільш «постраждалих» від глобалізації. Відтак, в’язниця як політичний інститут та публічна агенція також не може стояти осторонь глобалізаційних процесів та не відчувати впливів глобалізації.

Тенденції, що характеризують системи кримінальної юстиції значної більшості сучасних країн (зростання в’язничного населення, перетворення пробації, медіації та відновного правосуддя на допоміжні атрибути ув’язнення, подальша абстрактизація загальнопревентивної парадигми, колапс реабілітаційного ідеалу та, як наслідок, докорінний перегляд традиційних цілей соціального контролю, домінування позитивістських засад у розробці та реалізації пенальної політики, дедалі більші обсяги приватизації пенітенціарних систем, переосмислення сутності та збільшення обсягів в’язничної праці) примушують під іншим кутом дивитися на сутність соціального контролю та його цілі, систему соціально-контрольних заходів до девіантів та злочинців, а також на основоположні засади функціонування національних систем кримінальної юстиції.

Відтак, пенітенціарна політика також не може не змінюватися, враховуючи трансформацію сутності національної держави як такої.

Зазначена ідея є основою нашого дослідження, адже ми здійснюємо спробу подивитися на сутність сучасних пенітенціарних систем та засади формування пенітенціарної політики крізь призму глобалізаційного розвитку та його наслідків.


[1] Ягунов Д. Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування. 4-те вид., перероб. та доп. Зі вступним словом Голови Державної пенітенціарної служби України О. Лісіцкова / Державна пенітенціарна служба України. Одеса: Фенікс, 2011.

[2] Бек У.  Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию. Москва, 2001. С. 21.

[3] Ancel M. Social Defense: A Modern Approach to Criminal Problems. New York, 1966.

[4] Бек У. Общество риска. На пути к другому модерн. Москва: Прогресс-Традиция, 2000. 384 с.