ECHR Case Law, Human Rights, Prison and Probation Reform, Torture prevention

Умови ув’язнення як нелюдське поводження та отримання засудженим пенсії («Sili v. Ukraine», application № 42903/14, judgment 08.07.2021)

Дуже цікаве рішення та дуже важлива справа для цілей захисту прав засуджених (в аспекті отримання пенсій засудженими).

Якщо говорити про порушення Державою Україна зобов’язань за ст. 3 Конвенції, то справа є, на жаль, традиційно-типова для України та багатьох інших країн Ради Європи. Особливо треба відзначити, як ЄСПЛ оперує звітами Омбудсмена при формулюванні своїх висновків.

На додаток до встановлення порушення ст. 3 Конвенції щодо умов перебування у камері та умов ув’язнення взагалі, ця справа є дуже важливою стосовно подальших (гадаємо, численних) заяв до ЄСПЛ засуджених та їх представників з питань отримання пенсій засудженими. Причому, важливою вона є як для заявників, так і для органів держави.

Щотижня заявника переводили до іншої камери. Протягом усього періоду його утримання в Роменській колонії №56, він встиг побути у кожній камері сектору максимального рівня безпеки. Камери були переповнені і нерідко вміщували чотирьох ув’язнених, незважаючи на те, що вони були призначені для двох осіб. Камери були обладнані двоярусними ліжками, які були вкрай незручними. Заявник, зокрема, зазначив, що він проживав у камері ще з трьома ув’язненими: з 17 червня по 2 вересня 2011 року, з 20 серпня 2013 року по 4 травня 2014 року та з 24 грудня 2018 року по 8 січня 2019 року. Він надав імена тих ув’язнених та вказав номери камер (п. 6).

У камерах була відсутня штучна або природна вентиляція, і заявник зазнав пасивного куріння з боку співкамерників. Було дуже волого, а стіни були покриті цвіллю. У зимовий період також було надзвичайно холодно, а влітку спека була нестерпною. Туалет був відокремлений від жилої частини камери лише низькою перегородкою. Туалет не був оснащений зігнутими трубами, які б запобігали неприємним запахам, а тому неприємний запах постійно тримався в повітрі. Жодних предметів гігієни першої необхідності ув’язненим не надавали, окрім 200 г мила на місяць, чого було явно недостатньо. Заявник мав доступ до душових кабін кожні 2 тижні. У в’язниці постійно були щури. Їжа була недостатьтньою за обсягом, і, на додаток, їжа була несмачна. На додаток, засуджені ніколи не отримували свіжих фруктів (п. 7).

Після скарг заявника до органів прокуратури на погані умови утримання, у січні 2019 року його перевели з камери з курцями, в якій розміщувалося чотири ув’язнених, у камеру для некурців, де утримувалося двоє ув’язнених. Заявник пробув у цій камері до 14 вересня 2019 року (п. 8).

У жовтні 2019 року один із засуджених, з яким заявник неодноразово перебував у камері, поскаржився органам прокуратури та до суду, зокрема, на постійний неприємний запах у камерах через неадекватну сантехніку. Заявник надав до ЄСПЛ копію акту превірки місцевого прокурора від 7 лютого 2020 року, виданого після перевірки дев’яти різних камер у відділенні № 2 сектору максимального рівня безпеки, яка була проведена у відповідь на згадану скаргу. Прокурор встановив за неможливе шляхом візуального огляду визначити, чи обладнані туалети зігнутими трубами для запобігання неприємних запахів. Як видно з фотографій, що додаються до цього акту перевірки, туалет був відокремлений від житлової зони перегородкою, яка здавалася заввишки близько метра (п. 9).

Заявник також надав копію ухвали Роменського міського суду від 3 березня 2020 року, якою ця скарга була частково задоволена. Суддя постановив, що адміністрація в’язниці не спростувала твердження заявника про неприємний запах і зобов’язала першого встановити належні трубопроводи, що запобігають виділенню запахів стічних вод у камерах (п. 10).

[У подальшому] ваявника утримували в камері № 1 корпусу №2, яка була розміром 8,2 кв.м. і призначена для двох ув’язнених. Туалет був відокремлений від жилої зони суцільною перегородкою. Харчування відповідало законодавчим нормам. Примітно, що ув’язнені отримували триразове харчування, а якість їжі перевіряли перед кожним прийомом їжі. Крім того, ув’язнені мали доступ до душу та пральні, змінювали постільну білизну та забезпечували милом та миючими засобами щотижня (п. 11).

Заявник не подавав жодних скарг до адміністрації в’язниці. Незважаючи на те, що він одного разу скаржився на умови утримання до органів прокуратури, згодом він відкликав цю скаргу (п. 12).

За  словами заявника, починаючи з 2004 року, він регулярно просив адміністрацію слідчих ізоляторів організовувати його огляд МСЕК та допомогти йому у вирішенні формальностей щодо отримання права на пенсію по інвалідност. Хоча ця експертиза була остаточно проведена в 2016 році, заявнику ніколи не надавали допомоги щодо оформлення права на пенсію по інвалідності (п. 14).

На думку Уряду, заявник ніколи не прагнув подавати заяву на отримання пенсії по інвалідності та вимагав експертизи лише у 2016 році (п. 15).

13 червня 2016 року заявник вперше був оглянутий місцевою МСЕК та визнаний інвалідом третьої групи. Свідоцтво про інвалідність діяло до 1 липня 2018 року, після чого потребувалося повторне обстеження. 24 червня 2016 року МСЕК передала свій висновок до місцевого управління Пенсійного фонду (п. 18).

За словами заявника, щомісяця він подавав заяви до адміністрації колонії № 56 та – пізніше – до адміністрації Сумського слідчого ізолятора (СІЗО) для отримання допомоги в отриманні пенсії по інвалідності. Він також нібито надсилав листи до Пенсійного фонду, які було залишено без відповіді (п. 19).

Наступний черговий огляд заявника МСЕК було призначено на 13 червня 2018 року у колонії № 56, однак огляд було здійснено не так, як планувалося, враховуючи те, що заявника на той час затримували у Сумському СІЗО. За словами Уряду, заявник не вимагав такої експертизи до початку 2019 року. За словами заявника, він робив це, коли це було можливо (п. 20).

5 травня 2018 року заявник звернувся до Сумського обласного центру безоплатної вторинної правової допомоги про допомогу у підготовці процесуальних документів, необхідних для отримання пенсії по інвалідності. 29 травня 2018 року йому було призначено адвоката, проте 21 вересня 2018 року цього адвоката замінили іншим. За словами заявника, він не отримував жодної допомоги від цих адвокатів (п. 21).

4 січня 2019 року заявника оглянула МСЕК, яка вирішила, що його інвалідність третьої групи є постійною і що подальші переоцінки не потрібні (п. 22).

16 січня 2019 року МСЕК повідомила місцевий офіс Пенсійного фонду про свій висновок (п. 23).

26 лютого 2019 року Сумський обласний відділ Пенсійного фонду звернувся до начальника колонії № 56, що він отримав звіт МСЕК від 4 січня 2019 року про інвалідність заявника та що «питання пенсії ув’язненого перебуває на розгляді» (п. 24).

12 травня 2020 року заявник знову звернувся до Сумського обласного центру безоплатної вторинної правової допомоги. 20 травня 2020 року його директор відповів йому, що заява не може бути прийнята, оскільки вона стосується кількох різних питань (включаючи юридичне представництво заявника у кількох кримінальних провадженнях, право на пенсію по інвалідності та переведення до іншої в’язниці). Заявнику було запропоновано подати окрему заяву щодо кожного питання. Невідомо, чи зробив він це (п. 25).

Суд посилається на загальні принципи, що регулюють застосування ст. 3 Конвенції щодо умов ув’язнення, які були коротко викладені у справі «Muršić v. Croatia» ([GC], № 7334/13, п.п. 96-141). Як Суд наголосив у цитованій справі, серйозний брак місця у камері є фактором, який слід враховувати з метою встановлення того, чи є описані умови утримання «принизливими» з точки зору ст. 3 Конвенції і може бути порушенням як в окремому статусі, так і разом з іншими порушеннями (п. 42).

Інші елементи, що мають значення для оцінки відповідності умов тримання під вартою ст. 3 Конвенції, включають доступ до фізичних вправ на відкритому повітрі, природне освітлення або повітря, наявність вентиляції, достатність обігріву, можливість приватного користування туалетом та дотримання основні санітарно-гігієнічні вимоги («Story and Others v. Malta», №№ 56854/13 and 2 others, п.п. 106 and 112; «Muršić», п. 140) (п. 43).

Переходячи до обставин цієї справи, Суд зазначає, що, хоча заявник скаржився на те, що його утримували в умовах перенаселення, і надав детальну інформацію щодо номерів камер, в яких він утримувався, та імена своїх співкамерників, він не зміг вказати найважливішу деталь – скільки квадратних метрів площі припадало на кожного ув’язненого (п. 44).

Уряд також не надав жодної інформації для роз’яснення цього питання. Посилання Уряду на утримання заявника у камері площею 8,2 кв.м., призначеної для двох ув’язнених, мало допомагає, оскільки Уряд не вказав строк, протягом якого заявник утримувався у цій камері, а також не надав жодної інформації щодо того, чи її фактична наповненість відповідала задекларованій (п. 45).

​​Суд бере до відома інформацію зі звітів Омбудсмена, опублікованих за результатами моніторингових візитів до колонії №56, що камери площею 6 кв.м. були спільними для двох ув’язнених, тоді як ті, що розміром 12 кв.м., вмістили чотирьох ув’язнених. Враховуючи те, що сторони не оскаржували достовірність цієї інформації та не надавали жодних альтернативних даних, Суд виходить з припущення, що така ситуація мала у цій справі. Іншими словами, схоже, що заявник мав лише 3 кв.м. особистого приміщення під час утримання у колонії № 56 (п. 46).

Суд встановив, що у випадках, коли йдеться про камеру розміром від 3 до 4 кв.м. особистого простору на одного ув’язненого, це залишається вагомим фактором у оцінці Судом адекватності умов ув’язнення. У таких випадках порушення ст. 3 Конвенції встановлюється, якщо просторовий фактор поєднується з іншими аспектами невідповідних фізичних умов утримання («Muršić», п. 139) (п. 47).

Суд зазначає, що у цій справі заявник надав детальний опис умов утримання, і багато його тверджень підтверджуються вагомими доказами. Це стосується, зокрема, тверджень про відсутність приватності в туалеті, наявність неприємних запахів та поганий гігієнічний стан. Що стосується тверджень Уряду, вони мали загальний характер і не враховували основних аргументів заявника (п. 48).

Суд також бере до уваги той факт, що, будучи поміщеним до сектору максимального рівня безпеки, заявник більшу частину часу залишався у камері (п. 49).

Беручи до уваги, по-перше, достовірні твердження заявника про дуже обмежений простір, який був йому доступний у переповненій камері, погані санітарні умови та відсутність приватного життя, а також про недостатню вентиляцію, опалення та освітлення, жодне з яких не має було спростовано Урядом, і, по-друге, жорсткі обмеження тюремного режиму заявника, що надавали йому дуже обмежений час перебування поза камерою, Суд дійшов висновку, що матеріальні умови його утримання у колонії №56 становили порушення ст. 3 Конвенції (compare «Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine», № 69250/11, п.п. 60-61, 13 March 2014; «Guk v. Ukraine» [Committee], № 16995/05, п.п. 83-86, 8 December 2016) (п. 50).

Отже, це положення мало місце порушення (п. 51).

Суд зазначає, що стаття 1 Протоколу № 1 не покладає жодних обмежень на свободу Договірних Держав вирішувати, якою має бути система соціального забезпечення, або обирати вид або розмір виплат, які надаватимуться за будь-якою такою схемою. Однак, якщо Договірна Держава має чинне законодавство, що передбачає виплату як право на соціальну допомогу – незалежно від того, чи обумовлена вона попередньою сплатою внесків, чи ні, – це законодавство повинно розглядатися як таке, що створює майнове зобовязання, що підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1 для осіб, які задовольняють його вимоги («Béláné Nagy v. Hungary» [GC], № 53080/13, п. 82, 13 December 2016, with further references) (п. 58).

Суд також зазначав, що, коли зацікавлена особа не дотримується у повному обсязі правових умов, встановлених національним законодавством щодо надання будь-якої конкретної форми допомоги або пенсії, не відбувається втручання у право, передбачене ст. 1 Першого протоколу (see, for example, «Richardson v. the United Kingdom» (dec.), № 26252/08, п. 17, 10 April 2012, and the case-law references therein) (п. 59).

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що українська система пенсій по інвалідності, яка застосовується до ув’язнених за тим же підходом, що і до загального населення, діє на основі двох сукупних критеріїв прийнятності: по-перше, «стан здоров’я», згідно з яким виплата виплачується лише особам, офіційно визнаним інвалідами, і, по-друге, «умова пенсійного стажу», за яким особа повинна виконати роботу певної мінімальної тривалості (п. 60).

Примітно, що аргументація заявника зводиться до питання про дотримання ним першої згаданої умови, проте заявник не заявляв, що виконав другу умову. Більше того, заявник навіть коротко не згадав про наявність у нього трудової книжки, яка може бути кваліфікована як умова пенсійного забезпечення. Не можна виключати, що він просто не знав про цю законодавчу вимогу. У світлі тверджень заявника про те, що йому було відмовлено у будь-якій допомозі адміністрацією колонії та з урахуванням його невдалих спроб звернутися до місцевих служб безоплатної вторинної правової допомоги, Суд не може докоряти заявнику за те, що він не прокоментував це питання на ранніх стадіях провадження в ЄСПЛ, коли він не був представлений правниками. Однак, навіть після того, як заявника представляли два адвокати за його вибором, як тільки повідомлення про справу було передане Уряду, це питання, хоча і є важливим елементом предмету скарги заявника, все ще залишається некоментованим (п. 61).

Суд також бере до уваги відсутність будь-яких коментарів з боку заявника стосовно інформаційної записки, виданої адміністрацією колонії № 56, згідно з якою 28 листопада 2012 року він отримав пояснення щодо процедури отримання пенсії по інвалідності згідно зі ст. 122 КВК України. Заявник також не стверджував, що йому не надавались такі пояснення, і не критикував їх як недостатні або неадекватні (п. 62).

Беручи до уваги всі вищевикладені міркування, Суд дійшов висновку, що він не має доказів, які б свідчили про існування майнового інтересу заявника згідно з українським законодавством щодо застосування ст. 1 Першого протоколу. У будь-якому випадку, навіть припускаючи його застосовність, заявник не обґрунтував свого твердження про відсутність допомоги щодо процедури застосування (п. 63).

Отже, цю скаргу слід відхилити як явно необґрунтовану відповідно до пункту 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції (п. 64).

Спільна розбіжна думка суддів Юдківської та Гусейнова:

1. Ця справа порушує важливе питання про обсяг позитивних зобов’язань держави щодо ув’язнених у соціально-економічній сфері. На відміну від більшості ми дотримуємось думки, що у цій справі українська влада порушила не лише ст. 3 Конвенції, проте й ст. 1 Першого протоколу.

2. Скарга заявника за ст. 1 Першого протоколу стосувалася його безуспішних спроб отримати пенсію по інвалідності під час відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. На думку більшості, заявник «не обґрунтував свого твердження про відсутність допомоги щодо процедури», з яким слід було б керуватися з цією метою (п. 63), і на цій підставі скарга була визнана явно необґрунтованою. Зі всією повагою, ми не погоджуємось з такою позицією.

3. Почнемо з того, що, згідно з усталеною судовою практикою Суду, ст. 1 Першого протоколу передбачає як негативні, так і позитивні зобов’язання для держав-учасниць. Позитивні зобов’язання, що випливають з цього положення, можуть вимагати від держави-учасниці вжити заходів, необхідних для захисту права власності (see, among many other authorities, «Ališić and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia» [GC], № 60642/08, п. 100). Це особливо вірно, коли існує прямий зв’язок між заходами, яких заявник може законно очікувати від влади, та його ефективним користуванням своїм майном (see «Öneryıldız v. Turkey» [GC], № 48939/99, п. 134).

4. Оцінюючи відповідність [скарги до ЄСПЛ] ст. 1 Першого протоколу, Суд повинен провести загальну оцінку різних спірних інтересів, маючи на увазі, що Конвенція покликана захищати права, які є «практичними та ефективними». ЄСПЛ повинен зазирнути за зовнішні атрибути справи та дослідити реальність ситуації, на яку скаржиться. Ця оцінка може включати поведінку сторін, включаючи засоби, що використовуються Державою, та характер їх здійснення. У цьому контексті слід підкреслити, що невизначеність – будь то законодавча, адміністративна чи операційна, що демонструється, є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави (see «Romeva v. North Macedonia», № 32141/10, п. 72, 12 December 2019).

5. У цій справі заявнику, який стверджував, що мав право на пенсію по інвалідності, не було призначено таку пенсією. Водночас не було відхилено його вимогу з цього приводу. Особливість ситуації заявника полягала у тому, що він, очевидно, навіть не подав офіційну заяву про призначення пенсії по інвалідності. Хоча за звичайних обставин така ситуація могла б бути витлумачена проти заявника, адже вона свідчить про недостатню ретельність з його боку, натомість у цій справі вона перебуває в основі його скарги до ЄСПЛ. Таким чином, заявник звинуватив органи влади в тому, що Держава не сприяла йому у доступі до відповідних послуг та інформації, щоб виконати всі необхідні формальності з метою оформлення його права на пенсію по інвалідності.

6. Примітно, що Уряд не ставив під сумнів право заявника на отримання пенсії по інвалідності як такої або, принаймні, не заперечував, що він мав підстави вимагати її. Однак, незалежно від того, чи міг заявник законно розраховувати на отримання цієї пенсії, він мав право відповідно до відповідного закону подати заяву на призначення пенсії та вимагати, щоб таку заяву було розглянуто, і, крім того, відповідно до п. 3 ст. 122 КВК України, очікувати, що адміністрація колонії «всіляко сприятиме його зусиллям у підготовці та поданні необхідних документів». Іншими словами, держава, діючи відповідно до своєї свободи розсуду, визначаючи кроки, які слід вжити для забезпечення дотримання Конвенції, поклала вищевказане позитивне зобов’язання на адміністрацію колонії з метою забезпечення ефективної реалізації ув’язненими їх майновими правами, пов’язаними з отриманням пенсій по інвалідності. Як стверджувалося, невиконання адміністрацією колонії цього зобов’язання у справі заявника є основою його скарг до ЄСПЛ.

7. З матеріалів справи випливає, що зазначене позитивне зобов’язання не було виконао. Ми наголошуємо, що, зважаючи на вразливість заявника з боку влади, яка здійснювала повний контроль над ним протягом усього періоду його тримання під вартою (see, mutatis mutandis, «Y.F. v. Turkey», № 24209/94, п. 34), заявник не зміг реалізувати свої права згідно зі ст.1 Першого протоколу без допомоги Держави.

8. Сторони мають незгоду щодо того, чи звертався заявник до адміністрації колонії з проханням про якусь особливу допомогу, крім обстеження з боку МСЕК. Щодо цього останнього згаданого пункту, вони також не погоджуються щодо дати першого такого запиту.

9. У зв’язку з цим слід зазначити, що, як це підтверджується матеріалами справи, заявник запитував про процедуру, якої слід дотримуватися з метою отримання пенсії по інвалідності, мінімум з листопада 2012 року. Хоча в протоколах зазначалося, що йому були надані деякі пояснення, ані форма, ані зміст цих пояснень не є детальними (чіткими). Зокрема, невідомо, чи було заявнику відомо про законодавчо встановлену форму заяви, яку слід заповнити, у його справі, чи він зміг порушити будь-які питання та отримати задовільні відповіді. Іншими словами, зацікавленість заявника у забезпеченні призначення пенсії по інвалідності не отримала жодних подальших заходів від влади, крім «пояснень», адекватність яких не доведена.

10. Крім того, ми повинні взяти до уваги безперечний факт, що МСЕК уперше обстежила заявника 13 червня 2016 року з метою прийняття рішення про те, чи слід вважати його стан інвалідністю, і якщо так, якого ступеня тяжкості. Для органів влади мало б бути очевидним, що заявник звертався до МСЕК з метою, врешті-рещт, отримати пенсію по інвалідності. Це також підтверджує той факт, що звіт МСЕК було передано до місцевого пенсійного управління. Однак адміністрація колонії не вжила заходів, щоб допомогти заявникові виконати всі процедури та надати всі необхідні документи до цього органу.

11. Ще одним незаперечним фактом актуальності є те, що заявник неодноразово звертався за допомогою до Центру правової допомоги у своїх спробах отримати пенсію по інвалідності, і що його заяви або не розглядались, або заяви не задовольнялися на підставі формалістичних підстав (див. п.п., 21, 25).

12. Ми вважаємо вищезазначених міркувань достатніми для висновку про те, що органи влади не виконали свого позитивного обов’язку, що виникає в силу внутрішнього законодавства, допомагати заявнику в його зусиллях, пов’язаних із заявленим правом на пенсію по інвалідності. Це, у свою чергу, негативно вплинуло на можливість заявника подати та належним чином мати розглянутиою його вимогу щодо права на пенсію. Тому ми вважаємо, що ця скарга була прийнятною і що було порушення статті 1 Першого протоколу.

Додатково:

Кримінально-виконавчий кодекс України

Ст. 122. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування і пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі»

  1. Засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню.
  2. Засуджені мають право на загальних підставах на призначення та отримання пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законодавством про пенсійне забезпечення.
  3. Пенсії засудженим за наявності відповідного права призначаються територіальними органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання. Особа, яка під час відбування покарання набула право на пенсію, надає адміністрації виправного закладу клопотання про забезпечення необхідних умов для призначення їй пенсії за місцезнаходженням цього виправного закладу, у тому числі щодо виклику представників Пенсійного фонду України з метою подання у встановленому порядку необхідних документів безпосередньо особою, яка відбуває покарання, або представником особи, яка відбуває покарання, за нотаріальним дорученням. Адміністрація виправного закладу не більш як протягом 30 днів з дня реєстрації клопотання забезпечує зустріч засудженого з представником Пенсійного фонду України та всебічно сприяє належному оформленню і поданню ним відповідних документів або забезпечує умови для оформлення і подання необхідних документів через представника особи, яка відбуває покарання.
  4. Виплата особам, засудженим до позбавлення волі, призначених пенсій здійснюється територіальними органами Пенсійного фонду України на рахунок установи за місцем відбування покарання. Із пенсій засуджених до позбавлення волі відшкодовуються витрати на їх утримання в установах виконання покарань в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому не менш як п’ятдесят відсотків пенсії зараховується установою за місцем відбування покарання на особовий рахунок засудженого.