Інструменталізація міграції, неналежне поводження та держави-девіанти

Сучасні міграційні кризи – контрольовані, спровоковані чи такі, що розвиваються стихійно, – дають, мабуть, найбільш показний емпіричний матеріал для дослідження ерозії абсолютної заборони неналежного поводження. Якщо раніше неналежне поводження аналізувалося здебільшого переважно як продукт пенітенціарної системи або структур кримінальної юстиції, то міграційна політика дедалі більше демонструє транспортацію тієї ж самої логіки соціального контролю на інституції поліції, міграційної служби та прикордонної варти, тобто на структури, що формально не належать до пенітенціарної системи, але виконують щодо мігрантів функціонально аналогічну роль – роль інструменту утримання, витіснення та дисциплінування тіла «чужинця». У термінології Зигмунта Баумана таке розмежування точно описується протиставленням «туристів», чия мобільність заохочується і обслуговується, та «бродяг», чия мобільність підлягає максимальному стримуванню й контролю; саме мігранти, апатриди, біженці та вигнанці передусім потрапляють до категорії «бродяг» (Bauman, 2004; Bankovskaya, 2008). Головна теза полягає у тому, що у сучасному світі неналежне поводження щодо мігрантів є не випадковим ексцесом окремих виконавців, а побічним, проте цілком прогнозованим продуктом ширшої системи соціального контролю, розбудова якої відбувається під прапором «високої соціальної місії» захисту населення, а насправді – убезпечення політичних еліт від електоральних ризиків, пов’язаних із неконтрольованою міграцією.

ЛИСТ ДЕВ’ЯТИ ДЕРЖАВ ТА ІНСТИТУЦІЙНИЙ ТИСК НА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

22 травня 2025 року з ініціативи Данії та Італії дев’ять держав – членів Ради Європи (Австрія, Бельгія, Чехія, Данія, Естонія, Італія, Латвія, Литва та Польща) оприлюднили спільний лист, у якому закликали розпочати «нову та неупереджену розмову» про те, як ЄСПЛ тлумачить Конвенцію, зосередившись насамперед на практиці Суду у міграційній сфері (Governments of Denmark et al., 2025). У преамбулі листа його підписанти декларативно підтверджували відданість верховенству права та захисту прав людини, водночас стверджуючи, що Суд «в окремих випадках занадто розширив сферу дії Конвенції порівняно з початковими намірами, які лежали в її основі», чим змістив баланс між правами особи та здатністю демократично обраних урядів приймати рішення в інтересах власного населення.

Формально лист не мав юридичної сили та не був спрямований проти жодного конкретного мігранта; по суті ж він був спрямований не так проти мігрантів, як проти ЄСПЛ – це політичний маніфест, що утверджував демократичну легітимність обраних урядів та їхню свободу дій, які, на думку підписантів, обмежувалися тлумаченнями Суду. Генеральний секретар Ради Європи Ален Берсе у відповіді від 24 травня 2025 року наголосив, що ЄСПЛ не є зовнішнім органом, а judicial arm Ради Європи, створеним самими державами-членами та зв’язаним Конвенцією, яку всі 46 держав вільно підписали й ратифікували, і застеріг, що Суд «не повинен перетворюватися на зброю – ані проти урядів, ані самими урядами» (the Court must not be weaponized — neither against governments, nor by them) (Berset, 2025).

Ця «лист дев’яти» започаткувала процес, який упродовж наступного року набув інституціоналізованої форми: 10 грудня 2025 року, у Всесвітній день прав людини, у Страсбурзі відбулася неформальна конференція міністрів, підсумком якої стало спільне комюніке вже 27 держав Ради Європи (включно зі Сполученим Королівством), а 15 травня 2026 року Комітет міністрів ухвалив так звану Кишинівську декларацію, присвячену практиці ЄСПЛ у міграційній сфері. Декларація формально підтверджує, що мігранти залишаються під захистом Конвенції, проте водночас прямо визнає феномен «інструменталізації міграції». Так, під інструменталізацією міграції розуміються ситуації, коли міграційні потоки, включаючи незаконне перетинання кордонів, навмисно полегшуються, заохочуються або використовуються іншою державою -ворогом чи конкурентом – або іншим суб’єктом, у деяких випадках із застосуванням сили, з метою чинення тиску на іншу державу та європейські демократії, їх дестабілізації або підриву. Це можна розглядати як відносно нове сучасне явище, що виникло в конкретному геополітичному та безпековому контексті, яке створює особливі виклики для територіальної цілісності та національної безпеки, а також ризикує підірвати підтримку та цілісність системи Конвенції. Власне, поняття є новим лише уиовно; у науковій літературі це явище описується через поняття «інструменталізації міграції» – стратегічного інжинірингу міграційних потоків, який американська дослідниця Келлі Грінхілл поділяє на кілька типів: примусову інструменталізацію (з метою здобуття політичних поступок від іншої держави), інструменталізацію з метою експропріації (витіснення певних груп населення для заволодіння територією) та економічно вмотивовану інструменталізацію (Garces Mascarenas, 2021).

Декларація закликає до «нових підходів» для реагування на виклики, пов’язані з масовим неврегульованим прибуттям, включно з розглядом клопотань про міжнародний захист у третіх країнах та створенням центрів повернення (return hubs) поза межами територій держав призначення.

Характерно, що в тексті, який супроводжував попередні редакції декларації, мінімальний поріг тяжкості поганого поводження, необхідний для констатації порушення статті 3 Конвенції, прямо названо відносним і залежним «від усіх обставин справи», а застосування цього порогу пропонується здійснювати так, щоб уникати «необхідних обмежень» рішень про видворення чи екстрадицію іноземців.

Комітет міністрів висловлив занепокоєння тим, що у випадках, коли особу не можна екстрадувати для притягнення до відповідальності або відбування кримінального покарання за тяжкий злочин, це може призвести до безкарності, дозволяючи особі уникнути правосуддя в країні, де вона вчинила злочин, лише завдяки тому, що вона покинула цю країну. Тому необхідно вжити всіх можливих заходів, щоб уникнути цього, відповідно до зобов’язань за Конвенцією. Це – дуже віддалений, але важливий приклад завуальованої легітимізації дуже поступового зниження порогу неналежного поводження саме стосовно мігрантів: абсолютна за своєю природою заборона перетворюється на відносну через процедурну риторику «балансу» та «контексту».

Дуже цікавим є те, що у Декларації наголошено, що ЄСПЛ рідко визнавав порушення статті 3 Конвенції при вислані чи екстрадиції до держави з тривалою демократичною традицією та повагою до прав людини, оскільки Конвенція не зобов’язує держав-учасниць нав’язувати свої стандарти іншим державам, а тому національним судам слід обережно застосовувати практику Суду щодо держав-учасниць при оцінці ризиків за статтею 3 Конвенції у державах, що не є учасницями Конвенції, зважаючи на умови утримання під вартою чи доступ до соціально-економічної підтримки.

Здається доцільним згадати думки Зигмунта Баумана, що бюрократичні механізми відбору, подібні до «центрів повернення», є інституціоналізованим варіантом старого поділу глобального простору на «туристів» та «бродяг»: глобальні економічні та політичні еліти отримують «зелене світло» вільного пересування, тоді як мігранти, шукачі притулку та особи з «підозрілим» імміграційним статусом системно отримують «червоне», яке матеріалізується саме в установах, винесених за межі території держави призначення (Bauman, 2004). Кишинівська декларація, легітимізуючи такі установи на найвищому міждержавному рівні, перетворює це розмежування з фактичної практики на визнаний елемент публічного порядку.

КЕЙС СЕУТИ (ЛИПЕНЬ–СЕРПЕНЬ 2026 РОКУ) ЯК ПАРАДИГМА ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЇ МІГРАЦІЇ

Якщо «лист дев’яти» ілюструє інституційний, дипломатичний вимір поступової, делікатної  та майже невидимої ерозії абсолютної заборони, то криза, яка розгорнулася наприкінці липня 2026 року навколо іспанського ексклаву Сеута на північноафриканському узбережжі, дає надзвичайно яскравий, хоча, можливо, і надто радикальний, приклад для загальної картини цього процесу.

Упродовж 30–31 липня 2026 року через кордон між Марокко та Сеутою (місто з населенням близько 85 тис. осіб) неврегульовано перетнули від 49 тис. до 73 тис. осіб, переважно громадян Марокко, серед яких, за окремими оцінками, було до тисячі неповнолітніх без супроводу (France 24, 2026a). Безпосереднім тригером масового напливу стала хвиля дезінформації в соціальних мережах, яка спотворено інтерпретувала рішення Верховного Суду Іспанії від 8 липня 2026 року, що обмежувало практику «гарячого повернення» (devoluciones en caliente) осіб, перехоплених у морі, як нібито відкриття кордону. Наслідки виявилися трагічними: понад 80 осіб загинули, потонувши або будучи роздавленими в тисняві; більшість прибулих упродовж наступних днів добровільно повернулися до Марокко або були повернуті через прикордонні пункти пропуску, однак кілька тисяч осіб, включно з дітьми, залишалися на узбережжі Сеути ще станом на середину серпня 2026 року в умовах відсутності житла, води та медичної допомоги (France 24, 2026b).

Достеменно не встановлено, чи були липневі переміщення 2026 року свідомо організовані марокканською стороною; втім, за окремими свідченнями, прибуття мігрантів до марокканського кордону мало дещо організований та водночас гарантований (тобто фактично толерований прикордонною вартою) характер, що дає підстави говорити про дестабілізацію ситуації в регіоні як про ймовірну мету, що, своєю чергою, вказує на слушність Кишинівської декларації щодо інструменталізації міграційних рухів.

Показово, що вже за кілька тижнів після пікової фази міграційного тиску марокканська сторона – замість деескалації або конструктивної співпраці з Іспанією у розв’язанні гуманітарної кризи – вдалася до відновлення й загострення територіальних претензій на Сеуту й Мелілью: міністр юстиції Марокко Абдельлатіф Уахабі публічно заявив про «історичні та географічні» права на обидва анклави й запропонував запровадити двосторонній механізм діалогу, кінцевою метою якого мала б стати їхня інтеграція до складу Марокко (Thykjaer, 2026). Іспанська сторона категорично відкинула ці домагання, наголосивши на суверенному статусі Сеути й Мелільї як частини території Європейського Союзу (Thykjaer, 2026).

Така послідовність подій – спершу різке й кероване нарощення міграційного тиску, а згодом синхронне з ним висунення політичних вимог, безпосередньо не пов’язаних із міграційною проблематикою як такою, – є типовою моделлю поведінки, яку прийнято кваліфікувати як інструменталізацію міграції. Це посилює, а не послаблює аргументацію на користь застосовності Кишинівської декларації до мароккансько-іспанського кейсу, оскільки збіг у часі гуманітарної кризи й територіальних претензій сам по собі є вагомою непрямою ознакою свідомої інструменталізації, навіть за відсутності прямих доказів централізованого планування самих переміщень (Thykjaer, 2026, August 22)

Криза 2026 року в Сеуті стала вже другим за останнє п’ятиріччя епізодом такого роду: у травні 2021 року, після того як Іспанія прийняла на лікування від COVID-19 лідера Фронту ПОЛІСАРІО Брагіма Галі, Марокко послабило прикордонний контроль, унаслідок чого до Сеути прибуло близько 10 тис. осіб, – епізод, який фахівці з міжнародних відносин однозначно кваліфікували як використання міграції для здійснення політичного тиску на Мадрид.

Показово, що криза відбувається на тлі ширшого геополітичного контексту: марокканська сторона історично претендує на суверенітет над Сеутою та Мелільєю, а деякі коментатори проводили паралелі з Зеленим маршем марокканців 1975 року та з інструменталізацією міграції Білоруссю проти Польщі у 2021 році. Водночас іспанські урядовці та частина міжнародних медіа висловлювали альтернативні гіпотези – від економічної скрути та розчарування марокканської молоді (безробіття серед осіб віком 15–24 роки у 2025 році сягало 37,2 %) до геополітичного «зведення рахунків», пов’язаного з відмовою Іспанії надати авіабази Рота та Морон для операцій США та Ізраїля у зв’язку з ірано-ізраїльським конфліктом та з дипломатичним розривом Мадрида з Тель-Авівом (Regragui, 2026). Принципового значення набуває не остаточне з’ясування мотивів марокканської сторони, а сама структура реакції іспанської держави та європейської спільноти, яка послідовно відтворює логіку, описану внами раніше стосовно «девіантної держави»: держава, зіткнувшись із загрозою (справжньою чи інструменталізованою), послідовно розширює межі допустимого неналежного поводження, легітимізуючи це необхідністю захисту «своїх» від «чужих».

ВІД «ГАРЯЧИХ ПОВЕРНЕНЬ» ДО ГУМОВИХ КУЛЬ: БАНАЛЬНІСТЬ НАСИЛЬСТВА ТА СУСПІЛЬНИЙ ЗАПИТ НА НЬОГО

Найбільш тривожним аспектом кризи в Сеуті стала не так сама масовість перетину кордону, як публічна реакція на неї – реакція, що засвідчила існування у приймаючому суспільстві виразного запиту на неналежне поводження щодо мігрантів. Кадри того, як поліцейські застосовували гумові кулі проти мігрантів, а окремі місцеві жителі вдавалися до самосуду та нацьковували собак на новоприбулих, могли шокувати не менше, ніж кадри самого масового перетину кордону. Ця подвійність – одночасне обурення жорстокістю щодо мігрантів і мовчазне чи навіть відкрите схвалення «жорсткої руки» у відповідь – є емпіричним підтвердженням тези про те, що неналежне поводження у міграційному контексті не є ексцесом окремих виконавців, позбавленим суспільної підтримки. Навпаки, воно продукується самим суспільним запитом на відновлення контролю, і цей запит використовується державою (і насамперед – її політичними елітами) як легітимаційний ресурс для розширення дискреції силових структур.

Ця констатація суспільного запиту на жорсткість перебуває у прямому концептуальному зв’язку з тезою Зигмунта Баумана про побудову «карального міста» (punitive city) як просторового відображення нової соціальної стратифікації: «Еліти самі обрали ізоляцію. Еліти платять за ізоляцію охоче й щедро. Решта населення «відсікається» насильно і змушена платити високу культурну, психологічну і політичну ціну за свою ізоляцію. Ті, хто не здатні зробити відокремлене існування предметом вільного вибору та сплатити вартість своєї безпеки, стають жертвами сучасного еквівалента «обгородження» періоду пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу» (Bauman, 2004, p. 36). Місцеві жителі Сеути, які нацьковували собак на новоприбулих, і поліцейські, що застосовували гумові кулі, є з цієї точки зору не аномалією, а виявом тієї самої логіки самозахисту спільноти, яка, на відміну від глобальних еліт, не має ресурсу для добровільної, привілейованої ізоляції від чужинця і тому вдається до ізоляції насильницької. Показово, що саме уникнення контакту з «іншим», а не спільність, на переконання Баумана, стало провідною стратегією виживання в сучасному мегаполісі: «Питання про те, чи подобається вам ваш сусід чи ні, не є більше актуальним. Тримайтеся від сусідів подалі, і ви не зіткнетеся з цією дилемою та з необхідністю вибору: вам просто не трапиться нагода обирати між любов’ю та ненавистю» (Bauman, 2004, pp. 72–73). Саме ця превентивна відмова від морального вибору на користь ізоляції структурно уможливлює описану вище мовчазну суспільну легітимацію насильства щодо мігрантів.

У цьому полягає принципова відмінність від класичних випадків катування в пенітенціарних установах: якщо жорстоке поводження у слідчих ізоляторах чи виправних колоніях традиційно приховується від суспільства й лише зрідка стає предметом розголосу, то насильство щодо мігрантів на кордоні дедалі частіше відбувається публічно, транслюється у прямому ефірі та здобуває мовчазну, а часом і виразну суспільну легітимацію. Політичні еліти, своєю чергою, воліють «заплющувати очі» на таке неналежне поводження, кваліфікуючи його як прикрий, проте зрозумілий побічний продукт боротьби з неврегульованою міграцією, а не як системну проблему, що потребує розслідування та притягнення винних до відповідальності.

Іспанський уряд, наприклад, у своєму офіційному наративі щодо подій у Сеуті послідовно зводив причини кризи до дезінформаційних кампаній та мереж контрабандистів людьми, уникаючи будь-якого визнання – навіть опосередкованого – відповідальності сусідньої держави чи власних структурних вразливостей південного кордону, тоді як премʼєр-міністр Педро Санчес водночас публічно кваліфікував ці події як «порушення територіальної цілісності Іспанії» (Marí-Klose & Molina, 2026). Ця суперечність між риторикою «напад» і практикою «дезінформація» є показовою: вона дозволяє державі водночас драматизувати загрозу для виправдання жорсткіших заходів і применшувати відповідальність за наслідки цих заходів для тіл конкретних людей.

ЮРИДИЧНА ОЦІНКА: ЧИ ІСНУЄ ОБОВ’ЯЗОК КОНТРОЛЮ КОРДОНІВ ТА ЧИ ДОПУСКАЄ СТАТТЯ 3 КОНВЕНЦІЇ ВИНЯТКИ

З юридичної точки зору криза в Сеуті надала додаткові й нові підстави для дискусії про те, наскільки принцип абсолютної заборони катувань дійсно є абсолютним і чи не допускає він винятків у контексті інструменталізованої міграції. У доктрині міжнародного права дедалі активніше обговорюється питання, чи існує в держав позитивний обов’язок контролювати власні кордони – питання, яке набуває особливої гостроти у зв’язку зі справою Lithuania v. Belarus, що перебуває на розгляді Міжнародного суду ООН, та з рядом справ, що очікують на розгляд у ЄСПЛ (Pérez-González, 2026; International Court of Justice. (n.d.)).

Право держави контролювати в’їзд і перебування іноземців на своїй території традиційно розглядається як суверенне право, що не заперечується ані ЄСПЛ, ані міжнародним правом загалом; проте кваліфікація цього права як юридичного обов’язку – зі своєю специфічною правовою підставою та змістом – є значно більш дискусійною. Одним з можливих джерел такого обов’язку розглядають зобов’язання держав протидіяти незаконному переправленню мігрантів за Протоколом проти незаконного ввезення мігрантів сухопутними, морськими і повітряними шляхами до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності; проте Марокко не є учасником цього Протоколу, а зобов’язання, що випливають із Глобального договору про безпечну, впорядковану та легальну міграцію 2018 року, мають політичний, а не юридично зобов’язальний характер.

Принципове значення для цілей цього дослідження має інший висновок, до якого дійшла сучасна доктрина: навіть якщо буде доведено, що сусідня держава свідомо сприяла чи заохочувала неврегульовані переміщення з метою здійснення тиску на державу призначення, це саме по собі не змінює обсягу індивідуальних зобов’язань, які держава призначення несе щодо осіб, які перебувають під її юрисдикцією. Протиправна поведінка однієї держави сама по собі не створює правової підстави для послаблення зобов’язань, які інша держава самостійно несе перед конкретними особами. Це стосується передусім принципу non-refoulement та найкращих інтересів дитини щодо неповнолітніх без супроводу.

Аналогічний висновок ще раніше сформулював Суд Європейського Союзу у справі M.A. (C-72/22 PPU) (Court of Justice of the European Union, 2022), ухваленій на тлі інструменталізації міграції Білоруссю проти Литви: ані надзвичайний масовий наплив, ані нелегальний статус в’їзду самі по собі не можуть виправдати відмову в доступі до процедури надання притулку чи затримання заявника виключно на підставі нелегального в’їзду.

Не може розглядатися як виняток із цього правила і практика ЄСПЛ у справі N.D. and N.T. v. Spain [GC] (ECtHR, 2020), на яку нерідко посилаються прихильники розширення дискреції держав у міграційній сфері: ця справа стосувалася конкретних фактичних обставин негайного колективного повернення осіб, які намагалися штучно скористатися масовістю штурму огорожі для уникнення індивідуальної процедури, і не встановлює загального винятку з абсолютного характеру статті 3 Конвенції чи з принципу non-refoulement.

Так, у N.D. and N.T. v. Spain [GC] (заяви № 8675/15 та 8697/15, рішення Великої палати від 13.02.2020) стосується так званих «гарячих повернень» мігрантів на кордоні іспанського анклаву Мелілья: заявники, подолавши паркан на кордоні з Марокко у складі групи з 75–80 осіб, були негайно й без будь-якої індивідуальної процедури передані назад марокканській владі. Хоча Суд визнав факт колективного вислання без індивідуального розгляду справ заявників, порушення ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції встановлено не було. Велика палата обґрунтувала це доктриною «власної поведінки» заявників (own conduct), вказавши на відсутність у них «вагомих причин» не скористатися легальними каналами в’їзду (пункт пропуску Бені-Енсар, звернення за притулком чи візою в консульських установах). Це рішення суттєво звузило стандарти захисту від колективного вислання у ситуаціях масового стихійного перетину кордону та зазнало критики в доктрині за перекладання тягаря на жертв вислання.

Юридично коректна відповідь на протиправну поведінку держави, відповідальної за інструменталізацію міграції, лежить у площині права міжнародної відповідальності держав – ретортних заходів, контрзаходів у межах, дозволених міжнародним правом, дипломатичних і політичних інструментів, – а не в площині зняття гарантій, що захищають конкретних людей від refoulement. Саме ця підміна – спроба виправдати послаблення індивідуальних гарантій міжнародною протиправністю поведінки третьої держави – є тією «спокусою», якій, на переконання значної частини доктрини, піддаються ініціатори як «листа дев’яти», так і Кишинівської декларації. Показово, що ці два процеси – дипломатичний тиск на ЄСПЛ і фактична криза на кордоні – утворюють єдиний дискурсивний контур: перший легітимізує зниження порогу статті 3 Конвенції «заздалегідь», на рівні принципів, а друга – постфактум, на рівні конкретної правозастосовної та фактичної практики держав.

МІГРАЦІЙНА ДЕВІАНТНІСТЬ ДЕРЖАВИ: ЧИ ВПИСУЄТЬСЯ КИШИНІВСЬКИЙ ПРОЦЕС У МОДЕЛЬ «ДЕВІАНТНОЇ ДЕРЖАВИ»

Раніше поняття «девіантної держави» нами використовувалося для позначення такого типу державної поведінки, за якого офіційно задекларована відданість абсолютним стандартам прав людини систематично поєднується з інституційним потуранням їх порушенню, коли останнє вважається інструментально корисним для досягнення декларованої «вищої» мети – чи то боротьби зі злочинністю, чи то відновлення контролю над кордонами. Кишинівський процес 2025–2026 років дає підстави поставити питання, чи не перетворюється на «девіантну» вже не окрема держава, а вся система Ради Європи як така. На відміну від класичного випадку девіантної держави, яка порушує стандарти «мовчки», приховуючи неналежне поводження від міжнародного нагляду, тут ідеться про відкриту, інституціоналізовану спробу нормативно легітимізувати зниження порогу захисту – не через порушення Конвенції, а через її «переосмислення» окремими державами-учасницями одночасно. Це – якісно новий рівень ерозії: якщо традиційна девіантність державної поведінки в пенітенціарній сфері передбачає конфлікт між державною практикою і визнаним нею стандартом, то Кишинівська декларація прагне усунути сам конфлікт, змінивши – чи принаймні розмивши – стандарт, зберігаючи при цьому риторику відданості правам людини.

Показово, що процес ухвалення декларації супроводжувався послідовним розширенням кола держав-ініціаторів: від дев’яти підписантів травня 2025 року до двадцяти семи учасників грудневого комюніке та зрештою до консенсусного схвалення сорока шістьма державами – членами Ради Європи в травні 2026 року. Це розширення саме по собі є промовистим індикатором того, наскільки ефективно працює механізм нормалізації: те, що у травні 2025 року критики небезпідставно кваліфікували як спробу підпорядкувати незалежний судовий орган політичній кон’юнктурі, рік по тому перетворилося на консенсусну позицію практично всієї Європи.

Правозахисні організації, зокрема мережа PICUM, яка представляє інтереси мігрантів без документів у Європі, охарактеризували підсумкову декларацію як прямий напад на Конвенцію та на авторитет Суду (Nielsen, 2026, May 15). Водночас офіційна позиція Комітету міністрів наполягає на тому, що йдеться не про перегляд стандартів, а лише про «роз’яснення» фундаментальних засад системи Конвенції в контексті міграції. Ця термінологічна гра – «роз’яснення» замість «перегляду» – є типовим прийомом легітимізації зниження стандартів захисту: вона дозволяє державам формально уникнути звинувачення у порушенні своїх конвенційних зобов’язань, водночас фактично змінюючи практичні наслідки застосування статті 3 Конвенції для конкретних, найбільш уразливих категорій осіб

Ба більше, ця стурбованість була підтримана й на рівні спеціальних процедур ООН: незалежні експерти з прав людини, серед яких Спеціальний доповідач з прав людини мігрантів, наголосили, що Кишинівська декларація фактично закріплює пріоритет примусового контролю за міграцією над зобов’язаннями держав у сфері прав людини, розширюючи практики затримання та повернення мігрантів, применшуючи гарантії належної правової процедури та відкриваючи шлях до екстериторіальної обробки заяв про притулок і створення так званих «хабів повернення» у третіх країнах, безпека яких для мігрантів не є доведеною. На переконання експертів, ці підходи створюють реальний ризик того, що держави – учасниці Конвенції під прикриттям декларативної риторики про «роз’яснення» фактично призводять до нормалізації порушень прав людини, включно з випадками смерті, катувань, жорстокого поводження, насильницьких зникнень чи переслідування мігрантів, що прямо суперечить абсолютному характеру заборони катування, закріпленої у статті 3 Конвенції та таку, що не допускає жодних відступів чи винятків навіть у контексті управління міграційними процесами (UN Office of the High Commissioner for Human Rights, 2026, June 9).

У цьому сенсі міграційна політика сучасних європейських держав постає не просто черговим прикладом неналежного поводження, а лабораторією, у якій відпрацьовуються механізми легітимізації жорстокості, що згодом можуть бути перенесені – чи, точніше, повернуті – у «класичні» сфери застосування статті 3 Конвенції, включно з пенітенціарною системою та діяльністю правоохоронних органів загалом. Ця потенційна ретрансляція насильства у «класичні» сфери відбувається на тлі того, що Зигмунт Бауман описував як символічний крах самої ідеї в’язниці як інструменту виправлення: «сьогодні питання «реабілітації» є не скільки дискусійним, скільки неактуальним», а головним для сучасних практиків пенітенціарної системи є вже не декларація «реабілітаційних намірів», а сам факт ізоляції: «Те, що ув’язнені роблять у своїх одиночних камерах, нікого не хвилює. Головним є те, що вони там просто перебувають» (Bauman, 2004, pp. 156–159).

Ця теза, яка так само точно описує функцію сучасних центрів тримання мігрантів, де мова вже не йде ні про «виправлення», ні про «інтеграцію», а лише про сам факт фізичної ізоляції небажаних осіб. Логіка «виняткових обставин», яка виправдовує послаблення гарантій щодо мігрантів як групи, що нібито перебуває поза межами звичайного правового порядку, є структурно ідентичною логіці, яку історично застосовували держави для виправдання катувань осіб, підозрюваних у тероризмі чи особливо тяжких злочинах, – логіці, яку Суд у своїй попередній практиці послідовно відкидав, підтверджуючи, що стаття 3 Конвенції не допускає жодних винятків незалежно від поведінки потерпілого чи від характеру загрози, з якою стикається держава. Саме тому послідовне збереження цього принципу в незмінному вигляді щодо мігрантів має значення, яке виходить далеко за межі власне міграційної проблематики: воно є тестом на життєздатність усієї архітектури абсолютних прав людини в Європі.

ВИСНОВКИ

Аналіз матеріалу, пов’язаного з міграційною кризою в Сеуті 2026 року та інституційним тиском дев’яти, а згодом двадцяти семи держав – членів Ради Європи на Європейський суд з прав людини, підтверджує центральну авторську тезу: неналежне поводження щодо мігрантів є не випадковим ексцесом, а системним, структурно зумовленим і водночас цілком прогнозованим побічним продуктом поширення механізмів соціального контролю за межі традиційної пенітенціарної системи – на структури поліції та прикордонного контролю. Штучна природа значної частини цього неналежного поводження проявляється у щонайменше трьох взаємопов’язаних вимірах:

по-перше, у завуальованому зниженні юридичного порогу заборонених статтею 3 Конвенції діянь через дипломатичну та політичну риторику «балансу» й «нових підходів»;

по-друге, у практичній легітимізації насильства щодо мігрантів з боку правоохоронних структур і навіть окремих груп населення, коли політичні еліти свідомо «заплющують очі» на таке насильство, кваліфікуючи його як побічний, проте виправданий наслідок «високої соціальної місії» захисту населення;

по-третє, у самій структурі суспільного запиту, який трансформує колективну тривогу щодо неврегульованої міграції в мовчазне схвалення жорстокості.

Принцип абсолютної заборони катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження залишається абсолютним de jure; проте кейс Сеути, як і рік дипломатичної облоги ЄСПЛ, що йому передував, переконливо демонструють, що de facto цей принцип під тиском міграційної проблематики зазнає найбільш системної та узгодженої ерозії за всю історію застосування статті 3 Конвенції.

REFERENCES

Bankovskaya, S. (2008). Chuzhaki i granitsy: K ponyatiyu sotsial’noy marginal’nosti [Strangers and boundaries: Toward the concept of social marginality]. In A. Filippov (Ed.), Sotsiologicheskaya teoriya: istoriya, sovremennost’, perspektivy [Sociological theory: History, modernity, prospects] (pp. 389–396). Saint Petersburg.

Bauman, Z. (2004). Globalizatsiya: Posledstviya dlya cheloveka i obshchestva [Globalization: The human consequences] (M. L. Korobochkina, Trans.). Ves Mir Publishing House. (Original work published 1998)

Berset, A. (2025, May 24). Alain Berset on the joint letter challenging the European Court of Human Rights. Council of Europe. https://www.coe.int/en/web/portal/-/alain-berset-on-the-joint-letter-challenging-the-european-court-of-human-rights

Court of Justice of the European Union. (2022). M.A. v. Valstybės sienos apsaugos tarnyba, Case C-72/22 PPU, ECLI:EU:C:2022:505.

European Court of Human Rights. (2020). N.D. and N.T. v. Spain [GC], Application nos. 8675/15 and 8697/15.

France 24. (2026a, August 18). In Ceuta, migrants stranded at Europe’s gates await their fate. https://www.france24.com/en/europe/20260818-ceuta-migrants-stranded-europes-gates-await-their-fate

France 24. (2026b, August 19). ‘We won’t go back’: Young Moroccan migrants in Ceuta refuse to abandon their European dream. https://www.france24.com/en/europe/20260819-we-won-t-go-back-young-moroccan-migrants-ceuta-refuse-abandon-european-dream

Garcés Mascareñas, B. (2021, May). Ceuta: The weaponisation of migration (Opinion CIDOB 669). Barcelona Centre for International Affairs. https://www.cidob.org/en/publications/ceuta-weaponisation-migration

International Court of Justice. (n.d.). Alleged smuggling of migrants (Lithuania v. Belarus). https://www.icj-cij.org/case/200

Governments of Denmark, Italy, Austria, Belgium, Czechia, Estonia, Latvia, Lithuania, and Poland. (2025, May 22). Open letter on the interpretation of the European Convention on Human Rights [Letter]. Presidenza del Consiglio dei Ministri. https://www.governo.it/sites/governo.it/files/Lettera_aperta_22052025.pdf

Marí-Klose, P., & Molina, I. (2026, August 7). In the Ceuta crisis, both Spain and the EU need to do better. Internationale Politik Quarterly. https://ip-quarterly.com/en/ceuta-crisis-both-spain-and-eu-need-do-better

Nielsen, M. L. (2026, May 15). European countries urge rethink of human rights on migration. Euractiv. www.euractiv.com/news/european-countries-urge-rethink-of-human-rights-on-migration/

Pérez-González, C. (2026, August 18). Must states control their borders? The Ceuta crisis and international law. EJIL: Talk! – Blog of the European Journal of International Law. https://www.ejiltalk.org/must-states-control-their-borders-the-ceuta-crisis-and-international-law/

Regragui, O. (2026, August 7). Beyond the border: Four hypotheses on the migration crisis in Ceuta. Geopolitical Monitor. https://www.geopoliticalmonitor.com/beyond-the-border-four-hypotheses-on-the-migration-crisis-in-ceuta

Thykjaer, C. (2026, August 22). Amid the Ceuta crisis, Morocco has raised territorial claims against Spain. Euronews. https://ru.euronews.com/my-europe/2026/08/22/spain-rejects-morocco-ceuta-melilla

United Nations Office of the High Commissioner for Human Rights. (2026, June 9). Chișinău Declaration risks weakening protections for migrants, undermines absolute prohibition of torture: UN experts. OHCHR. www.ohchr.org/en/press-releases/2026/06/chisinau-declaration-risks-weakening-protections-migrants-undermines