Одиночне ув’язнення у XXI столітті: від емпіричної аксіоми до системної діагностики пенітенціарної кризи

Проблема одиночного ув’язнення на початку XXI століття набула якісно іншого виміру порівняно з тим, яким він був у попередні епохи пенітенціарної думки. Це концептуальне зміщення зумовлено не стільки зміною правозахисної риторики чи еволюцією міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, скільки накопиченням потужного масиву емпіричних досліджень, які переконливо і беззаперечно задокументували руйнівний вплив ізоляції на фізичний та психологічний стан людини. Йдеться про вплив, що не лише не стримує деструктивну поведінку, а навпаки — провокує її, штовхаючи ув’язнених до членоушкодження, суїцидальних спроб та глибокої психічної дезінтеграції особистості. Саме ця обставина надає правозахисникам і правозахисним організаціям цілком обґрунтовані підстави стверджувати, що в багатьох випадках одиночне ув’язнення само по собі досягає порогу катування та нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження — і йдеться тут не стільки про матеріальні умови тримання під вартою, скільки про опосередкований, але невідворотний вплив тривалої ізоляції на психічне і тілесне здоров’я людини.

Слід визнати, що заклики до припинення або радикального обмеження практики одиночного ув’язнення давно вийшли за межі декларативного правозахисного дискурсу, який можна було б кваліфікувати як гуманітарний популізм. Ці заклики відображають дійсну й нагальну потребу реагування — як з боку міжнародних інституцій, так і з боку самих держав — на явище, небезпечність якого вже не викликає сумнівів у наукового та правозахисного співтовариства. Проте саме тут і виникає ключове методологічне питання сучасного пенологічного дискурсу: чи достатньо лише констатувати цю небезпечність?

На наш погляд — ні. І саме у цьому полягає принципова новизна дослідницького підходу до одиночного ув’язнення у XXI столітті.

Твердження про те, що одиночне ув’язнення є формою неналежного поводження, що воно завдає непоправної шкоди фізичному та психічному здоров’ю людини, що воно є несумісним з концепцією гідного поводження з ув’язненими, — усе це вже не потребує подальшого доведення. Це — аксіома. Аксіома, яка має сприйматися саме як така і братися за незаперечну основу при формуванні пенітенціарної політики на національному рівні. Наука зробила свою справу. Десятиліття клінічних спостережень, кримінологічних досліджень і правозахисного моніторингу склали несхитну доказову базу. Продовжувати будувати академічну полеміку навколо питання «чи є одиночне ув’язнення шкідливим?» — означає витрачати інтелектуальний ресурс на з’ясування того, що давно з’ясовано.

Справедливості заради слід зазначити, що в окремих — вкрай поодиноких — випадках ізольоване тримання не справляє помітного деструктивного впливу на конкретну людину. Існують особи, які в умовах одиночної камери не виявляють ані ознак психічної дестабілізації, ані схильності до самоушкодження, ані агресивної поведінки щодо персоналу чи інших ув’язнених. Проте такі випадки є винятками, що лише підкреслюють загальне правило. У своїй переважній більшості ув’язнені зазнають від одиночного ув’язнення глибокого і часто незворотного психічного руйнування. Але, наголосимо ще раз: це вже відомо. Це вже не предмет дискусії — це вихідна точка для значно серйознішої розмови.

Так само вже не потребує розгорнутого обґрунтування теза про дискримінаційний характер застосування одиночного ув’язнення. Численні дослідження переконливо зафіксували разючу нерівномірність його використання за расовою ознакою, за ознакою статі, а також стосовно представників окремих соціальних груп. Більше того, сама інституційна логіка одиночного ув’язнення створює середовище, в якому адміністрація пенітенціарних установ отримує широкі дискреційні повноваження, що об’єктивно сприяють відтворенню і поглибленню таких диспропорцій. Однак і це — вже відомий факт, а не відкриття. І якщо зупинитися лише на цьому, дослідження втрачає свій справжній аналітичний потенціал.

Головне питання, яке повинне стояти в центрі сучасної пенологічної думки, є набагато глибшим і водночас набагато провокативнішим. Воно звучить так: чому, попри понад півстоліття безперервних емпіричних досліджень, попри абсолютний і задокументований провал Обернської та Пенсільванської пенітенціарних систем — двох найбільш показових історичних прецедентів, що наочно продемонстрували катастрофічні наслідки систематичного застосування ізоляції, — одиночне ув’язнення до цього часу не лише існує, а й залишається широко поширеною практикою у переважній більшості пенітенціарних систем світу?

Відповідь на це питання, як ми вважаємо, безпосередньо пов’язана з тим, наскільки прозоро кожна держава готова звітувати про реальну кількість осіб, що перебувають в умовах одиночного ув’язнення у її пенітенціарних установах. Адже саме тут криється фундаментальна внутрішня суперечність сучасної пенітенціарної практики.

Офіційна доктрина незмінно позиціонує одиночне ув’язнення як екстраординарний захід — виняток із загального правила, виправданий або необхідністю захистити певну особу від решти ув’язнених (захисна ізоляція), або необхідністю захистити решту ув’язнених від неї (дисциплінарна ізоляція). Обидва сценарії передбачають, що йдеться про ситуацію нетипову, надзвичайну, тимчасову. Логіка цього виняткового заходу є внутрішньо зрозумілою і, в окремих граничних випадках, може мати певне правове обґрунтування.

Однак коли виявляється, що в одиночному ув’язненні перебуває, наприклад, десять відсотків усього ув’язненого контингенту установи — сама концепція виняткового заходу зазнає логічного краху. Якщо кожен десятий ув’язнений опинився у ситуації, яка за своєю природою мала бути рідкісним відхиленням від норми, — це вже не виняток. Це система. І ця система, прикриваючись мовою виключності та індивідуального підходу, насправді функціонує як структурний механізм соціального контролю всередині пенітенціарної установи.

Перетворення виняткового заходу на системну, послідовну і тривалу практику є, на наш погляд, прямим і незаперечним свідченням того, що сама в’язнична система як така не функціонує належним чином. Це означає, що не забезпечується ані статична, ані динамічна безпека в установі, ані належний соціально-виховний вплив на ув’язнених, ані реалізація задекларованих цілей покарання — передусім ресоціалізації та підготовки до реінтеграції особи у суспільство після звільнення. Одиночне ув’язнення у цьому сенсі стає не інструментом виправлення, а симптомом інституційного банкрутства.

Сучасна пенітенціарна практика нерідко вдається до семантичного камуфляжу: одиночне ув’язнення маскується під назвами «спеціальні юніти посиленої реабілітації», «відділення інтенсивного піклування», «програми індивідуального психологічного супроводу» тощо. Форма змінюється, термінологія оновлюється, але сутність залишається незмінною. Людина ізольована. Людина позбавлена соціальної взаємодії. Людина утримується в умовах, що об’єктивно підривають її психічне здоров’я. Косметичне перейменування практики не змінює її природи і вже тим більше не вирішує проблеми, що лежить в її основі.

Таким чином, ми приходимо до висновку, який вважаємо центральним для пенологічного дискурсу XXI століття: кількісні показники одиночного ув’язнення в окремій пенітенціарній установі і, ширше, у пенітенціарній системі окремо взятої держави є не просто статистичними даними — вони є діагностичним інструментом, що дозволяє з високим ступенем достовірності оцінити загальний стан здоров’я цієї системи. Чим більша частка ув’язнених перебуває в умовах ізоляції, тим глибша дисфункція установи чи системи загалом. Чим ширше одиночне ув’язнення поширене як практика — тим наочніший провал тієї пенітенціарної моделі, що її реалізує відповідна держава.

Саме в цьому полягає справжня новизна наукового осмислення одиночного ув’язнення у XXI столітті: не у повторному доведенні його шкідливості — це вже доведено, — а у переосмисленні самого феномену як індикатора системної пенітенціарної кризи, що потребує не точкових реформ, а фундаментального перегляду самої філософії покарання і принципів організації кримінально-виконавчої системи.