Відповідно до Конституції та ст. ст. 2, 9, 26 Закону України «Про прокуратуру» на органи прокуратури покладено здійснення функції нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Одним із основних завдань діяльності на цьому напрямі визначено забезпечення нагляду за додержанням прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства і держави при виконанні покарань та інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи, а також пробації відповідно до законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Тому в центрі уваги Офісу Генерального прокурора і, зокрема, Департаменту протидії порушенням прав людини у правоохоронній та пенітенціарній сферах, постійно перебувають питання запобігання та протидії неналежному поводженню в місцях несвободи та ефективного розслідування подібних випадків.

Узагальнення результатів прокурорського нагляду за місцями несвободи дає підстави стверджувати, що українська пенітенціарна система не виховує, не змінює прокримінальне мислення і не сприяє соціальній реінтеграції засуджених. Стан нинішньої пенітенціарної системи не дотягує навіть до задовільного, причому на кожному з етапів кримінального переслідування – від затримання до відбування покарання.

Причин цьому вдосталь. Але ключове виправдання, що найчастіше лунає – неналежне фінансування, на рівні лише трохи більше 40%. Отже, доречно міркувати, як ці проблеми максимально ефективно вирішити.

Водночас, не можна не зазначити, що, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, кожна держава зобов’язана організувати свою пенітенціарну систему таким чином, щоб забезпечити повагу гідності затриманих, незалежно від фінансових та матеріально-технічних труднощів («Muršić v. Croatia» [GC], п. 99). Нестача кадрів не знімає з держави обов’язку дбати про добробут ув’язнених та засуджених, які утримуються у пенітенціарних установах («Rodic and Others v. Bosnia and Herzegovina», п.п. 17, 31, 71). Так само високий рівень злочинності, відсутність ресурсів або інші структурні проблеми не є обставинами, що виключають або послаблюють відповідальність держави за неналежні умови ув’язнення. На державні органи влади покладається обов’язок організувати свою пенітенціарну систему таким чином, щоб її функціонування не призводило до появи таких умов, незалежно від фінансових або технічних труднощів («Neshkov and Others v. Bulgaria», п. 229).

Варто наголосити: нічим не виправдана жорстокість з боку окремих працівників системи виконання покарань, невиправдане застосування фізичної сили й спецзасобів до осіб у стані несвободи, транспортування ув’язнених у нелюдських умовах, жорстокі методики проведення допитів та обшуків тощо – це ті речі, викорінення яких аж ніяк не залежить від фінансування.

Тому ми переконані, що в основі реформування пенітенціарної системи України та захисту прав людини у місцях несвободи перебуває саме людський фактор та рівень професійної компетентності усіх осіб, які залучені до забезпечення дотримання прав людини у місцях несвободи – поліцейських, слідчих, прокурорів, працівників пенітенціарної системи тощо.

Пенітенціарна система України має бути докорінно змінена та враховувати один з основних принципів: метою покарання є не тільки кара, а й виправлення засудженого та запобігання скоєнню нових злочинів. Ця система повинна допомогти людині, яку різні обставини привели за ґрати, повернутися з місця відбування покарання повноцінним членом суспільства, поновити втрачені соціальні зв’язки.

Виконання цього завдання є категорично неможливим без надання усім органам правопорядку та іншим посадовцям, дотичним до функціонування системи виконання покарань, а також суддям і адвокатам практичних знань щодо прав людини у місцях несвободи та способів захисту цих прав у таких місцях.

Йдеться, серед всього іншого, про ознаки жорстокого поводження, основоположні засади розслідування випадків жорстокого поводження та принципи притягнення до відповідальності осіб, які вчинили акти жорстокого поводження.

Тому це видання українського адвоката та науковця Дмитра Ягунова має виконувати важливу місію – надавати практичні знання працівникам системи кримінальної юстиції щодо способів захисту прав людини у місцях несвободи, а головне – формувати відповідний стиль мислення у напрямку нульової толерантності до найменших ознак жорстокого поводження у місцях несвободи.

Гюндуз Мамедов

заступник Генерального прокурора, кандидат юридичних наук