Чи може Ланцелот вбити дракона? Про моральність української адвокатури

Якби мене запитали, яку проблему я б поставив на перше місце для української адвокатури з точки зору верховенства права, справедливості і служіння тим ідеалам, яким покликана служити адвокатура, то я б сказав, що це проблема моральності. І ця проблема, я б сказав, є формою колективної відповідальності, яку поділяє кожен український адвокат. Кожен, без винятку.

Не так давно колега Дмитро Остапенко виступив з ініціативою скликання позачергового Зʼїзду адвокатів України «Позачерговий Зʼїзд адвокатів України – час діяти разом». Механіка цієї ініціативи є безмежно розумною, логічною, простою і прозорою: для скликання Зʼїзду потрібні підписані вимоги від не менш як 1/10 адвокатів України, а сам збір таких підписів відбувається відкрито, через ресурс https://advokat-petition.com.ua. Тобто йдеться про інструмент, який цілком вкладається в чинне законодавство і не потребує жодних надзвичайних повноважень, а лише консолідованої волі самих адвокатів.

Ініціатива колеги Дмитра Остапенка щодо збору підписів за проведення позачергового зʼїзду адвокатів і дотепер лишається на поверхні професійних дискусій, і вже сам її перебіг є показовим для оцінки того, наскільки українська адвокатура – на хвилинку, конституційний інститут, – є моральною.

Наскільки я можу відчувати, ця позиція не знайшла підтримки серед адвокатської спільноти. І я не скажу, що я дуже розчарований, і так само не скажу, що я здивований. Бо не можна ані дивуватися, ані розчаровуватися щодо обʼєктивних соціальних процесів. Свого часу видатний Еміль Дюркгайм довів, що злочинність – це абсолютно нормальне явище для будь-якого суспільства, і навпаки, відсутність злочинності на вулицях – це ознака того, що суспільство хворіє. Так само і в сучасній Україні було б дуже дивним, якби всі адвокати як один стали на підтримку негайного проведення позачергового Зʼїзду адвокатів України. У цьому полягає обʼєктивна констатація реального стану речей. Але в цьому ж полягає і проблема, і я б сказав – трагедія.

Якщо порахувати всі рішення органів адвокатського самоврядування та дисциплінарних трибуналів адвокатури, то майже все пов’язане з поняттям моральності. Моральність та українська адвокатура – це нібито дві сторони однієї медалі. Але з точки зору неупередженого спостерігача моральність інституції, яка, коли це вигідно, голосно говорить про те, що вона аж ніяк не асоціюється з державою, – і це правда, тому що це самоврядна недержавна організація, – виглядає інакше, коли справа доходить до коштів, до аналізу їх розподілу, до аналізу витрат, до аудиту, коли справа заходить про дисциплінарні практики та відповідність цих практик праву. Нагадаю, що межа між цивільним і кримінальним компонентом дисциплінарного стягнення є дуже умовною, і в будь-якому разі на неї поширюється стаття 6 Конвенції, про що наші дисциплінарні органи чомусь згадувати не люблять.

Коли справа заходить до ухвалення абсолютно незаконних рішень – на кшталт рішення Ради адвокатів України №51, яким фактично створено довічну дисциплінарну кабалу для будь-якого адвоката, котрий навіть з першого разу зміг виправдати себе через суд і скасувати відповідне дисциплінарне стягнення, – усе це створює дуже велике негативне враження. Особливо, коли більшість українських адвокатом мовчки прийняли таку кабалу.

І якщо рішення РАУ №51 – це приклад незаконного рішення, яке адвокатура мовчки прийняла, то є інший приклад, ще промовистіший, бо стосується вже не процедури, а самої серцевини адвокатської моральності. У власній практиці я зіткнувся із ситуацією, коли окремі адвокати роками з мовчазного дозволу окремих органів адвокатського самоврядування використовують у судових процесах документи, підробленість яких встановлена не припущеннями, а судовими рішеннями і висновками судових експертиз. А органи адвокатського самоврядування за всім цим спостерігають мовчки, фактично легітимізуючи таку поведінку своїм мовчазним потуранням.

Я навіть змушений був звернутися до Ради адвокатів України за офіційним розʼясненням за статтею 69 Правил адвокатської етики – чи вправі взагалі адвокат використовувати у процесі документ, який достеменно є підробленим, і чи зобовʼязаний він відмовитися від доручення, побудованого на підроблених документах. І сам факт, що такі питання доводиться ставити, а зрозумілої та однозначної відповіді на них немає, є найкращим діагнозом стану справ. Бо про яку моральність української адвокатури ми взагалі можемо говорити, якщо органи адвокатського самоврядування досі не здатні визначитися з елементарним – чи можна адвокату використовувати завідомо підроблені документи у процесі представництва. Якщо інституція не може відповісти навіть на це питання, то вся вертикаль адвокатських чеснот, уся ця риторика про моральність і авторитет адвокатури перетворюється на красиву декорацію, за якою немає жодного змісту.

Але, знову-таки, дотримуючись максимально наукового підходу, не можна піддаватися емоціям; треба аналізувати саме з точки зору науки і спостерігати за соціальними процесами.

Дуже багато громадських організацій виступають за реформу адвокатури. Вони несуть, або намагаються нести, ідею істини, намагаються бути такими собі Прометеями для адвокатів. Але проблема полягає в тому, що ініціатива колеги – адвоката Дмитра Остапенка – продемонструвала: українським адвокатам у чинній системі координат, за чинного керівництва, абсолютно не потрібен жодний Прометей. Українську адвокатуру влаштовує той стан справ, який існує сьогодні. І в цьому полягає і проблема легітимності, і проблема моральності. Але, знову-таки, з точки зору соціології, це лише факти, які мають сприйматися як факти й інтерпретуватися як факти і як тенденції, що базуються на конкретних фактах.

Тому хотілося б сказати тим Дон Кіхотам, яких, на жаль, в українській адвокатурі дуже мало. По-перше, дуже добре, що ви є. А з іншого боку, те, що ваше донкіхотство не зустрічається з перемогами, – у цьому немає вашої вини. Адже не можна одиничною ініціативою реально змінити наявні соціальні відносини, які відображають волю 99% субʼєктів, що беруть у цих відносинах участь та формують відповідні правові наслідки таких відносин.

Коли ми бачимо помпезні адвокатські заходи, коли ми бачимо цю вертикаль адвокатських орденів та медалей, коли ми бачимо «захисників адвокатури», «видатних адвокатів», «супервидатних адвокатів», «надвидатніших адвокатів», іншу вертикаль адвокатських чеснот та моральностей, ми мусимо визнавати, що усі ці «чесноти» є суто внутрішніми корпоративними чеснотами, які не є такими по суті. Адвокатська організація намагається одягнути максимально красиве “оперіння” на тлі тих соціальних процесів, які існують, – а вони, наголошую, є обʼєктивними, вони не є ані поганими, ані добрими, бо йдеться про обʼєктивність. Проте мимоволі пригадується старе добре прислівʼя: треба або щось одягти, або щось зняти, тому що одночасно це не поєднується. Існування обох явищ – справжньої моральності та набору корпоративних  та відірваних від суспільства квазічеснот – одночасно є неможливим.

Що буде завтра з українською адвокатурою? Адже кожен може чітко уявляти, що рано чи пізно це «завтра» настане.

Тут зʼявляється велика проблема, яка полягає в тому, що навіть умовні завтрашні вибори не оновлять адвокатуру, тому що за вже кілька років так званого континуїтету сформовані звʼязки, лобістські групи та капітал призведуть до абсолютно нульового оновлення. Хоча я, звичайно, можу помилятися: Україна є великою державою, і регіональні особливості є дуже значними. Та водночас навіть із застосуванням нейтрального соціологічного підходу можна спостерігати абсолютну інертність українських адвокатів.

Дуже цікавим є те, що час від часу когось притягають до дисциплінарної відповідальності, і цей хтось скасовує її через ВКДКА або через суд, а потім подає це як безцінний адвокатський досвід, який заслуговує на увагу. Такі розповіді є, я б сказав, дуже наївними, якщо не смішними. Хоча вони й заслуговують на велику повагу, тому що адвокат спромігся протистояти системі. Іронічність ситуації полягає в тому, що абсолютно тотальна непрозорість дисциплінарних проваджень, помножена на континуїтет, уже призвела до того, що дедалі більше адвокатів намагаються протистояти КДКА. І це обʼєктивний соціальний процес. Без жодних ярликів, без негативних або позитивних оцінок, я тлумачу це як соціальний процес з точки зору соціології.

До речі, не знаю як хто, але я помітив дуже непримітну на перший погляд деталь в адвокатських групах і пабліках. Ще певний період часу тому кожен адвокат, отримуючи позитивне рішення для себе, виправдувальний вирок, намагався продати це мало не як перемогу всесвітнього масштабу. І це нормально: самореклами ніхто не забороняв, і адвокатура без самореклами існувати не може. Так само, якщо мало місце брутальне порушення процедури або прав, адвокати виливали відповідну порцію гніву в соціальних групах. Я можу дуже помилятися, але моє інтуїтивне враження таке, що ані першого, ані другого вже в такому обсязі не існує. Складається враження, що тепер наче соромно демонструвати те, що в загальній картині тотальної аморальності де-факто поглинає будь-який успіх через цю аморальність, повʼязану з незмінністю влади, зі штучно вигаданим континуїтетом, з абсолютно несправедливими дисциплінарними процедурами та абсолютною фінансовою непрозорістю.

І зовсім наостанок – ця колективна відповідальність, мені здається, є такою, що кожен може відчувати її так, як він здатний або хоче її відчувати, у тому числі через ставлення до адвокатів з боку судів, працівників прокуратури, поліції. І тут я одразу хотів би перервати можливий контраргумент на кшталт «подивись на аморальність суддів, прокуратури або поліції». Ні, це абсолютно хибний шлях. Наша адвокатська моральність має бути для нас і серед нас, має поділятися нами і захищатися нами – незалежно від того, хто і як там робить.

Але, повертаючись до майбутнього, я вже з певною іронією можу очікувати, коли власне обʼєктивний соціальний процес призведе до зміни соціальної структури адвокатури України. І дуже цікаво буде спостерігати за тими колегами, які, як виявиться в майбутньому, усі ці останні роки начебто закликали до реформи адвокатури.

Наостанок мимоволі згадується блискучий діалог зі Шварца – чи може Ланцелот вбити дракона? Може. Але – не Ланцелот. І не дракона. І не вбити. Дуже сподіваюся, що цей пост принаймні дуже критично, можливо, навіть надто критично, прочитає більша кількість адвокатів, які теоретично можуть його прочитати.