«Наші «в’язничні офіцери» не були психопатами та садистами, але …»

Спостерігаючи за станом справ у сфері запобігання катуванням в Україні та розслідуванням злочинів катування, не можна не помітити успіхи української влади щодо зменшення порогу толерантності до катувань та іншим форм неналежного поводження.

Але водночас з успіхами нерідко з’являються ознаки того, що досягнення успіху багато хто з посадовців місць несвободи вважають аксіоматичним явищем, що є вкрай небезпечним.

Боротьба з катуванням – це постійний процес, який не має завершуватися створення системи відеореєстрації затриманих, побудовою нової в’язниці або суттєвим зниженням в’язничного населення в цілому. Катування – це соціальні практики, які дуже легко відтворюються навіть на фоні успіхів боротьби з ними, і саме нові люди, які приходять до системи, можуть легко їх переймати, незалежно від своїх попередніх принципів та установок. Власне, експеримент Філіпа Зімбардо ще ніхто не спростував, не зважаючи на його критику: «Наші «в’язничні офіцери» не були психопатами та садистами, але …».

Саме це «але» приховую велику небезпеку...

Хотілося б нагадати, що на початку липня 2024 року ЄКЗК опублікував публічну заяву щодо Азербайджану. Відповідна заява була зроблена відповідно до статті 10 (2) Конвенції про заснування Комітету та стосувалася постійної відмови азербайджанської влади від співпраці з ЄКЗК.

Можна навести цитати з Доповіді ЄКЗК щодо візиту до Азербайджану у 2016 році:

«Найгірша ситуація спостерігалася в СІЗО № 2 в Гянджі, де делегацію буквально засипали твердженнями про систематичне і жорстоке фізичне поводження з ув’язненими з боку персоналу (жорстоке побиття, коли ув’язнених приковували наручниками до ґрат у положенні розп’яття в підземному тунелі в’язниці, іноді в поєднанні з обливанням ув’язнених холодною водою і розміщенням перед ними холодного вентилятора). Також лунали твердження, в тому числі від неповнолітніх ув’язнених, про побиття (удари кийками), які здійснювалися в присутності директора установи, в його кабінеті».

«Ці твердження були отримані від багатьох ув’язнених, яких опитували одночасно, і вони не могли порівняти свої свідчення, а тому не може бути жодних сумнівів у тому, що жорстоке поводження/катування дійсно мало місце. Делегація зібрала деякі медичні докази (у тому числі отримані під час безпосереднього спостереження), що підтверджують ці твердження. Під час інтерв’ю з ув’язненими для делегації було також очевидно, що вони були дійсно залякані».

«Вищезгадана ситуація ускладнювалася тим, що можна однозначно вважати нелюдськими та такими, що принижують гідність, умовами тримання під вартою: дуже великою переповненістю, що змушувала ув’язнених ділити ліжка – іноді по троє на одному ліжку – або спати на підлозі в абсолютно напівзруйнованих, брудних, темних і погано провітрюваних камерах, брудними туалетами в недостатній кількості тощо».

Тому у сфері запобігання катувань успіхи мають ризики того, що вони можуть розглядатися як аксіоми. Власне, саме тому запобігання катуванням має бути не лише сукупністю дій, а саме політикою. Інакше наведені вище приклади можуть з’являтися одразу ж за успіхами.

P.S. Під час візиту Комітету до слідчого ізолятору на стінах було розміщено саморобні плакати: “Torture not to”.