Дмитро Ягунов: У що вірять судді, коли підписують вирок? Замість дискусії про свободу волі

Нещодавно на JustTalk вийшла стаття судді Ольги Федорів «Чи є свобода волі? Суддівський погляд на книгу, яка заперечує покарання» – рефлексія над книгою Роберта Сапольскі «Визначено наперед» і над проблемою детермінізму злочинної поведінки. Сам факт появи такого тексту заслуговує на увагу незалежно від того, погоджуємося ми з його висновками чи ні. Питання про свободу волі, про детермінізм, про підстави відповідальності та про сенс покарання зазвичай порушують філософи, кримінологи або нейробіологи. Тут же про це говорить суддя, тобто особа, яка щодня підписує вироки і для якої ці питання є не абстракцією, а частиною професійної рутини. Судді почали публічно висловлюватися з гострих і складних наукових питань, і це варто підтримувати всіма можливими способами.

Водночас, прочитавши статтю, я зловив себе на думці, що дискусія, до якої вона запрошує, є не зовсім тією дискусією, яка сьогодні найбільше потрібна кримінальній юстиції. Питання про свободу волі є важливим і цікавим, але воно є, так би мовити, безпечним. Воно дозволяє говорити про правосуддя, не торкаючись того, що правосуддя насправді робить. Тому я вирішив написати цей текст не як заперечення статті, а як спробу перенести розмову з питання «чи вільна людина» на питання «заради чого суд карає і що він при цьому про себе думає». Питання, які я ставлю нижче, сьогодні займають перше місце в будь-якому серйозному аналізі кримінального правосуддя, але чомусь надзвичайно рідко формулюються прямо. Мені видається, що найважливіше сьогодні – формулювати їх без завуальованості та намагатися надавати на них відповіді, навіть якщо ці відповіді є незручними для самої системи.

СВОБОДА ВОЛІ: ПИТАННЯ, НА ЯКЕ КРИМІНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ ВЖЕ ВІДПОВІЛА

Почну з того, що саме питання, поставлене у назві статті, є для кримінальної юстиції дещо надуманим. Сапольскі пропонує жорсткий детермінізм: кожна дія та думка є наслідком біологічного минулого, «безпричинової причини» не існує, а тому обвинувачення і покарання не мають етичного обґрунтування. Авторка статті цю позицію не поділяє і, спираючись зокрема на компатибілістську аргументацію Альфреда Мілі, доходить висновку, що відсутність абсолютної свободи волі не заперечує індивідуальної відповідальності. З цим висновком складно не погодитися. Але для кримінального права він є не результатом дискусії, а її передумовою.

Абсолютно раціональний, вільно мислячий, вільно діючий суб’єкт – це основа сучасного кримінального права, класичного кримінального права. Без цієї фікції кримінальне право просто не існує, і жодна нейробіологія цього не змінить. Якби свободи волі справді не було, питання розкривалося б зовсім інакше – не через призму покарання, а через призму примусових заходів медичного характеру. Кримінальний закон уже містить готову відповідь на випадок, коли особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними: така особа не карається, а лікується. Усе інше, тобто всі ті, кого суд визнає осудними, за визначенням розглядаються як люди, які мали вибір і зробили його. Питання «чи є свобода волі» для судді, таким чином, є питанням, на яке він відповідає позитивно кожного разу, коли відкриває судове засідання у справі будь-якої осудної особи.

Це не означає, що книга Сапольскі є марною для юриста. Навпаки, вона змушує уважніше придивитися до причин людської поведінки, і авторка справедливо на цьому наголошує. Але для кримінальної юстиції вона є радше нагадуванням про межі власної фікції, ніж викликом для неї. Справжній виклик лежить в іншій площині.

ЛОМБРОЗО, ЯКОГО ЗАБУЛИ ЗГАДАТИ

Не можу не підкреслити ту спадщину, про яку авторка чомусь не згадує, і дуже дарма. Це спадщина Чезаре Ломброзо та інших позитивістів. Ломброзо і досі лають, сварять і подають як абсолютно ненаукову теорію. Але навряд чи існує інший учений, який створив би загальносвітову концепцію, що має вплив і сьогодні, і при цьому провів би стільки польових вимірів, ексгумацій та обстежень для обґрунтування своєї ідеї на робочому, практичному рівні. Дискусія про детермінізм злочинної поведінки почалася не з Сапольскі. Вона почалася півтора століття тому, і сучасна кримінальна юстиція, що б вона про себе не говорила, є значною мірою ломброзіанською – хоча вже без черепів, розмірів носів, вух та пальців.

Нагадаю, у чому полягає суть спору між двома школами. Класична школа, від Беккаріа до сучасних теорій справедливої відплати, виходить із того, що людина є раціональним суб’єктом, який обирає між добром і злом, а покарання є пропорційною відповіддю на вчинене. Позитивістська школа, символом якої, справедливо чи ні, залишається Ломброзо, виходила з іншого: злочинець є носієм певних властивостей, які можна виявити, виміряти та на підставі яких можна прогнозувати його майбутню поведінку. Заходи впливу в такій парадигмі визначаються не тяжкістю вчиненого, а «небезпечним станом особи». Сапольскі з його «карантином» замість покарання є, по суті, ломброзіанцем нової генерації: він замінив анатомію нейробіологією, але зберіг головне, а саме ідею про те, що з людиною потрібно щось робити не за те, що вона вчинила, а за те, чим вона є. І саме тут, як я покажу далі, він несподівано зустрічається з сучасною судовою практикою, яка обурюється від згадки про «природженого злочинця», але охоче оперує «рівнями ризику».

У ЩО ВІРЯТЬ СУДДІ, КОЛИ ПІДПИСУЮТЬ ВИРОК

Мені здається, що те, про що насправді мають говорити судді, – це не питання вирішеної чи невирішеної проблеми детермінізму, а питання про те, заради чого судді виносять вироки і яку мету вони переслідують цими вироками. У що вірять судді, коли підписують вирок?

Вірять у те, що покарання, наприклад позбавлення волі чи навіть пробація, має реабілітаційний потенціал? Так після Роберта Мартінсона та його відомого висновку про те, що «нічого не працює» це взагалі наївно, аж до шкоди від такої наївності. Водночас, думаю, важко знайти суддю в Україні, який би щиро думав, що ув’язнення здатне реабілітувати будь-якого девіанта. Дискусія про те, чи «щось працює», триває у західній кримінології вже понад півстоліття, і її учасники так і не дійшли згоди. Але для вітчизняного правосуддя ця дискусія фактично не існує: реабілітація приймається як аксіома, а не як гіпотеза, що потребує перевірки.

Вірять у залякування? Можливо. Це абсолютно раціональний аргумент, яким керуються судді. Але численні дослідження свідчать, що залякування через кримінальне покарання – це дуже і дуже сумнівна сфера, і до цього я повернуся окремо.

Вірять у кару заради кари, тобто у те, що буквально і називається карою як складовою покарання? Так, безумовно. Але наші судді сором’язливо не хочуть казати: ми караємо заради покарання. Як правило, всі наголошують на тому, що метою покарання є саме виправлення людини, і що це виправлення може відбутися саме в умовах в’язниці. Ось тут і починається справжня проблема, яка не має жодного стосунку до свободи волі, але має прямий стосунок до чесності правосуддя перед самим собою.

«ОЦІНКА РИЗИКІВ» ЯК ПОЗИТИВІСТСЬКА ІН’ЄКЦІЯ

Правосуддя сьогодні оточене новими категоріями та поняттями. «Оцінка ризиків», «індивідуалізація», «динамічна безпека», «кримінологічні потреби», «корекційні програми» – цей словник виглядає сучасно та науково, він охоче засвоюється законодавцем, судами, пенітенціарною службою та пробацією. Проте за цим словником інколи взагалі втрачається сутність правосуддя як такого: як акту суспільного осуду вчиненого, як формалізованої відплати, як публічного визнання того, що заподіяно зло і що за нього передбачена ціна.

Візьмемо ту саму оцінку ризиків. Авторка статті пише про неї як про частину щоденної суддівської роботи: суд враховує особу обвинуваченого, його поведінку до й після вчинення кримінального правопорушення, подальші ризики, спосіб життя та соціальні зв’язки. Усе це так. Але чомусь мало хто говорить, що з погляду історії кримінологічної думки ця конструкція є абсолютно позитивістською ін’єкцією в тіло правосуддя, яке продовжує називати себе класичним і відкидає будь-які натяки на збереження ломброзіанських ідей, навіть без їх біологічного забарвлення. Актуарні шкали, статичні та динамічні фактори, «високий», «середній» і «низький» рівень ризику, бали за вік першого правопорушення, за кількість попередніх судимостей, за відсутність роботи, за коло спілкування, за «антисоціальні установки» – усе це є класифікацією людини за ознаками, які здебільшого не є її вибором і які мають на меті одне: передбачити, чи вчинить вона злочин у майбутньому.

Я не стверджую, що оцінка ризиків не має жодного сенсу. У пробаційній роботі, для планування нагляду та розподілу ресурсів, вона може бути корисною. Проблема виникає тоді, коли ця конструкція переходить із площини соціальної роботи у площину судового вироку та починає впливати на вид і міру покарання. Тоді ми маємо чесно визнати: правосуддя, яке називає себе класичним, карає не лише за те, що зроблено, а й за те, що, за розрахунком, може бути зроблено. Це є принциповий розворот, і він заслуговує на те, щоб його називали своїм ім’ям, а не ховали за нейтральною лексикою «індивідуалізації».

СУДДЯ ЯК «НЯНЬКА»: ЧИ Є ПРОГНОЗУВАННЯ СПРАВОЮ СУДУ

Звідси виникає наступне питання, яке для мене як для адвоката є цілком практичним: а чому суддя взагалі перебирає на себе оцінку ризиків? Чи є справою судді так далекоглядно дивитися на те, чи буде людина вчиняти злочин у майбутньому?

Суддя за визначенням є особою, яка оцінює минуле. Він досліджує докази, встановлює факти, кваліфікує діяння та визначає відповідність покарання вчиненому. Прогнозування майбутньої поведінки не є ані його професійною компетенцією, ані його процесуальною функцією. Кримінолог, психолог, соціальний працівник можуть будувати прогнози, і навіть вони робитимуть це з великим ступенем невизначеності. Суддя ж, беручи на себе роль, яку я умовно називаю роллю «няньки», намагається усунути майбутні ризики, тобто зробити те, чого від нього ніхто не вимагав і що він фактично не здатний зробити.

Тут є ще одна, менш помітна, але не менш важлива обставина. Якщо суддя виходить із того, що девіант, який потрапив у тенета правосуддя, потребує оцінки ризиків та нейтралізації майбутньої небезпеки, то він тим самим визнає, що ця особа вже не є особою з раціональним мисленням. Але саме раціональність суб’єкта є тією підставою, яку суддя декларує, коли обґрунтовує саму можливість кримінальної відповідальності. Виходить внутрішня суперечність: для того, щоб засудити, суд вважає особу раціональним суб’єктом, який мав вибір і зробив його; для того, щоб визначити міру покарання, суд перетворює цю саму особу на об’єкт, чия поведінка визначається факторами ризику та підлягає прогнозуванню. Одна й та сама людина в межах одного й того самого вироку є то суб’єктом, то об’єктом, залежно від того, який фрагмент мотивувальної частини ми читаємо. І от парадокс: суддя, яка не поділяє жорсткого детермінізму Сапольскі на сторінках JustTalk, у мотивувальній частині вироку застосовує детермінізм у його найпрактичнішому вигляді – у вигляді прогнозу, побудованого на факторах, що не залежать від волі засудженого.

Зрозуміло, що суддя має оцінювати особу засудженого, брати до уваги фактори, які привели людину на лаву підсудних, обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Це очевидно і ніким не заперечується. Але між урахуванням особи винного та прогностичним розрахунком її майбутньої небезпечності лежить принципова межа, і саме цю межу сучасне правосуддя, здається, переступає, не помічаючи цього.

ВІД ПРАВОСУДДЯ ДО ІНСТРУМЕНТУ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

Питання, отже, полягає в тому, чи не забагато кроків кримінальне судочинство робить у напрямку від правосуддя до служіння інструментом судового контролю у сучасному суспільстві квазідевіантів.

Я вживаю слово «квазідевіанти» свідомо. Логіка ризик-орієнтованого підходу неминуче розширює коло осіб, які підпадають під увагу системи. Якщо метою є не відплата за вчинене, а управління небезпекою, то межа між тим, хто вже вчинив злочин, і тим, хто лише «має високий ризик» його вчинити, стає розмитою. Система починає працювати з категоріями населення, а не з окремими діяннями. Феелі та Саймон ще на початку 1990-х років описали це явище як «нову пенологію», яка зосереджена не на індивідуальній вині чи виправленні, а на класифікації та управлінні групами ризику. Гарланд пізніше показав, як ця логіка стала частиною загальної «культури контролю» пізньомодерних суспільств. Ці описи є цілком застосовними до того, що ми спостерігаємо у вітчизняній практиці, лише з тією різницею, що у нас ці процеси відбуваються без будь-якої рефлексії щодо їхньої природи.

Правосуддя як інструмент соціального контролю – це не просто інша назва для того самого. Це інша функція. Суд, який здійснює правосуддя, відповідає на питання «що було вчинено і що за це належить». Суд, який здійснює контроль, відповідає на питання «наскільки ця особа небезпечна і що з нею робити». Перше питання є юридичним, друге – адміністративним і, у кінцевому підсумку, поліцейським. Коли суд починає відповідати на друге питання, він перестає бути судом у класичному розумінні, навіть якщо продовжує сидіти в мантії та посилатися на принцип індивідуалізації покарання. Саме тому питання про роль суду у кримінальному судочинстві є не питанням процесуальної техніки, а питанням про те, чим суд є за своєю природою.

ВИПРАВЛЕННЯ В УСТАНОВІ, ВІД ЗОВНІШНЬОГО ВИГЛЯДУ ЯКОЇ СТАЄ СТРАШНО

Повернімося до цілі покарання. Тут я не буду приховувати свого ставлення ані як вчений, ані як адвокат. Кожного разу, коли я чую у вироку фразу про те, що «виправлення цієї особи можливе лише в умовах ізоляції від суспільства», а зустрічається вона надзвичайно часто, я ставлю собі одне й те саме питання. Для цілей виправлення людина відправляється на п’ять або десять років до пенітенціарної установи, від одного зовнішнього вигляду якої стає страшно. Хто з учасників цього процесу насправді вірить у те, що в такій установі відбувається виправлення?

Суддя, який роками бачить, чим завершуються такі вироки, не може цього не знати. Прокурор, який просить саме такого покарання, не може цього не знати. Захисник знає це краще за всіх. Знає це й засуджений. І, тим не менш, у мотивувальній частині вироку буде написано саме про виправлення, а не про кару.

Чому в такому випадку ми не говоримо прямо, що цей вирок у першу чергу переслідує елемент кари? Відповідь лежить не у площині права, а у площині політики. Визнати каральну природу покарання є репутаційно невигідним. Сучасний правовий дискурс побудований на тезі, що держава карає не для того, щоб карати, а для того, щоб виправляти, ресоціалізовувати, запобігати. Кара як самостійна мета вважається чимось архаїчним, майже непристойним. Тому вирок мусить бути одягнений у реабілітаційну лексику, навіть якщо його фактичний зміст є суто каральним.

Зміна термінології не змінює сутності. Від «виправлення і перевиховання» радянського періоду через «виправлення і ресоціалізацію» до «реінтеграції» та «підготовки до звільнення» ми пройшли шлях, на якому змінювалися слова, але не змінювався зміст того, що відбувається в установах виконання покарань. Жодна з цих категорій не має чіткого юридичного змісту, який дозволив би встановити, досягнута ця мета чи ні. Що означає «виправлення»? У який момент особа вважається «ресоціалізованою»? Хто і за якими критеріями це визначає? Відповідей на ці питання законодавство не містить, а практика замінює їх формальними показниками на кшталт відсутності стягнень або участі у програмах.

РЕЛІГІЯ ДЕКЛАРАТИВНОГО ОБҐРУНТУВАННЯ ВИРОКІВ

І тут виникає проблема, яка стосується вже не засудженого, а самого судді. Якщо суддя спробує ухилитися від декларацій, у які він, імовірно, сам не вірить, і напише у вироку те, що є насправді, а саме що покарання призначається як відплата за тяжкість вчиненого, це може створити для нього репутаційні ризики. Він відступиться від того, що я назвав би релігією декларативного обґрунтування вироків. Апеляційна інстанція, наукова спільнота, правозахисні організації, міжнародні партнери – усі очікують від нього певного словника, і відхилення від цього словника сприймається як відхилення від стандартів.

Так формується система, в якій усі учасники знають, що декларація не відповідає дійсності, але всі продовжують її відтворювати, тому що ціна відмови від неї є вищою за ціну її збереження. Це і є те, що я називаю релігією: набір формул, які повторюються не тому, що в них вірять, а тому, що їх заведено повторювати.

Наслідки цього є серйознішими, ніж може здатися. По-перше, декларативне обґрунтування руйнує довіру до вироку як до документа, який говорить правду про те, що відбувається. По-друге, воно позбавляє засудженого можливості зрозуміти, за що саме він покараний і чого від нього очікують. По-третє, і це найголовніше, воно блокує будь-яку чесну дискусію про цілі покарання, тому що дискусія неможлива там, де всі говорять одне, а мають на увазі інше. Чи не втрачає кримінальне правосуддя своєї цінності через ін’єкції таких теорій, які не можуть надавати конкретні та чіткі відповіді на конкретні питання і залишаються лише теорією та предметом дискусій? Я схильний відповісти ствердно.

ЗАГАЛЬНА ПРЕВЕНЦІЯ: АНДЕНЕС І ПИТАННЯ «ЧОГО МИ БОЇМОСЯ»

З іншого боку, кримінальному правосуддю, для того щоб позбавлятися декларацій, є що взяти на озброєння. Проблема не в тому, що альтернатив немає, а в тому, що ними не користуються.

Якщо ми говоримо про загальну превенцію, то замість абстрактної тези про те, що покарання «запобігає вчиненню нових злочинів іншими особами», краще взяти на озброєння Йоганнеса Анденеса та його аналіз численних прикладів того, що таке загальна превенція насправді. Анденес показав, що стримувальний ефект покарання не є єдиним і однорідним явищем. Він розпадається на декілька різних механізмів, і для правосуддя принципово важливо розуміти, який саме з них працює у конкретному випадку.

Питання, яке ставив Анденес і яке я хотів би повторити, звучить просто: чого ми боїмося? Чи ми боїмося бути засудженими, тобто самої формальної реакції держави? Чи ми боїмося бути підданими громадському осуду, тобто того, що про нас дізнаються ті, чия думка для нас має значення? Чи все ж таки ми боїмося бути викритими, тобто самого факту виявлення, незалежно від того, яким буде покарання? Емпіричні дослідження вже понад півстоліття вказують на те, що ймовірність викриття впливає на поведінку значно сильніше, ніж суворість покарання. Але класичне правосуддя на це питання відповіді надавати не хоче, тому що чесна відповідь означала б, що додавання ще п’яти років до строку позбавлення волі не має жодного стосунку до загальної превенції, а має стосунок лише до кари. Я не вбачаю в цьому нічого ганебного. Кара є легітимною метою покарання, і чесне визнання цього було б значно кориснішим для правосуддя, ніж посилання на превентивний ефект, якого не існує.

ФУКО: ПРАВОСУДДЯ, ЯКЕ СОРОМИТЬСЯ КАРАТИ

І тут не можна не згадати блискучого Мішеля Фуко, який ще півстоліття тому у «Наглядати і карати» описав цю суддівську сором’язливість з майже медичною точністю. Переказуючи його думку своїми словами: сучасне правосуддя соромиться здійснювати правосуддя, воно соромиться карати. Судді, за Фуко, теоретично відмовляються від карального ремесла і наполягають на тому, що їхні вироки покликані не карати, а виправляти, наставляти та зцілювати. Вирок перетворюється з акту відплати на акт лікування; суддя не хоче бути тим, хто завдає страждання, тому він оголошує себе тим, хто призначає терапію.

Але терапія потребує терапевтів. І навколо цієї, за Фуко, «рани», яку завдає покарання, плодяться, як він влучно висловився, «чиновники від моральної ортопедії»: наглядачі, лікарі, капелани, психіатри, психологи, педагоги. Цілий апарат осіб, кожна з яких причетна до покарання, але жодна з яких не називає себе тим, хто карає. Кожна з них має свою функцію, свою методику, свій словник. І всі разом вони утворюють те, що робить покарання нескінченним: воно не завершується відбуттям строку, воно триває у вигляді оцінки, корекції, нагляду, спостереження за прогресом.

До цієї картини я дозволю собі додати одне уточнення. Чиновники від моральної ортопедії плодяться з вельми сумнівним коефіцієнтом корисної дії. Апарат зростає, кількість програм і методик збільшується, з’являються нові посади та нові форми звітності, але результат цієї діяльності залишається невимірюваним, а там, де його намагаються виміряти, він виявляється значно скромнішим за витрачені ресурси. Оцінка ризиків, про яку йшлося вище, є прямим продовженням цієї логіки: вона є ще одним інструментом, який дозволяє апарату моральної ортопедії обґрунтовувати своє існування та розширювати сферу свого впливу. Фуко описував дисциплінарне покарання як механізм, що порівнює, розрізняє, ієрархічно впорядковує та, зрештою, нормалізує. Урахування особи обвинуваченого, його поведінки до і після, його способу життя та соціальних зв’язків – усе те, про що авторка пише як про щоденну суддівську роботу, – це і є механізм нормалізації. І він ломброзіанський за своєю природою, не будемо цього приховувати.

Не варто розуміти мене так, ніби я виступаю проти пробації, соціальної роботи із засудженими чи гуманізації умов тримання. Свого часу я став співавтором Закону України «Про пробацію» і не збираюся від цього відмовлятися. Моя теза полягає в іншому: ці інститути мають бути чесними щодо того, що вони можуть і чого не можуть. Пробація не «виправляє» людину; вона створює умови, в яких людина, якщо захоче, може змінити своє життя. Пенітенціарна установа не «ресоціалізує»; у найкращому випадку вона не руйнує людину остаточно. Визнання цих меж не є поразкою гуманізму. Навпаки, саме відмова від визнання цих меж перетворює гуманізм на декларацію, а декларацію – на інструмент, який виправдовує будь-яку суворість, аби вона була одягнена у правильні слова.

ПРОСТА РІЧ, ПРО ЯКУ СУДДІ МОВЧАТЬ

Авторка пише про те, що ризики потрібно оцінювати навіть після покарання. І тут виникає питання: а навіщо судді оцінювати ризики після покарання? У чому полягає останній кордон діяльності суддів – на прикладі конкретної справи, на прикладі конкретного злочинця? Чому суддя не говорить про убезпечення суспільства від злочинця? Чому про це судді так сором’язливо мовчать? Чому вони не хочуть відповісти на дуже просте питання: ми виносимо вирок, щоб убезпечити конкретну громаду або суспільство в цілому від конкретної людини на такий-то період, і для цього ми застосовуємо такі-то наглядово-каральні та контрольні механізми?

Це і є та проста річ, на якій побудована сучасна кримінальна юстиція, і чого наші судді так бояться і соромляться. Кара та убезпечення суспільства – це дві цілі, які реально досягаються вироком. Усе інше – виправлення, ресоціалізація, стримування інших – є або декларацією, або гіпотезою, яку ніхто не збирається перевіряти. Суддя, який пише, що призначає десять років позбавлення волі, тому що тяжкість вчиненого вимагає саме такої реакції і тому що суспільство має бути захищене від цієї особи саме на цей строк, є більш чесним і, зрештою, більш гуманним, ніж суддя, який пише про виправлення, знаючи, що жодного виправлення не буде.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ

Я не пропоную готових рішень. Але саме тому, що це текст у порядку дискусії, дозволю собі сформулювати кілька питань, на які, як мені здається, мали б відповісти насамперед самі судді. Не тому, що адвокати чи науковці не мають на них відповідей, а тому, що саме суддівська відповідь має значення.

Перше. Коли ви пишете у вироку, що виправлення особи можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, чи вірите ви у це самі? Якщо ні, то навіщо ви це пишете? Якщо так, то на чому ґрунтується ця віра?

Друге. Чи вважаєте ви прогнозування майбутньої поведінки засудженого своєю функцією? Якщо так, то звідки ви берете для цього компетенцію і чому ця компетенція не потребує спеціальних знань? Якщо ні, то навіщо оцінка ризиків опинилася у мотивувальній частині вироку?

Третє. Чи готові ви написати у вироку, що покарання призначається як відплата за вчинене і як засіб убезпечення суспільства на певний строк, без посилання на виправлення? Що саме вас стримує: закон, апеляційна інстанція, професійне середовище чи власне переконання?

Четверте. Якщо ви не поділяєте жорсткого детермінізму Сапольскі, то як ви пояснюєте застосування у вироку конструкцій, побудованих на факторах, які не залежать від волі особи, – віку, судимостей, соціального оточення, відсутності роботи?

П’яте. Де, на вашу думку, проходить межа між судом, який здійснює правосуддя, і судом, який здійснює соціальний контроль? І чи не перейшла вітчизняна практика цю межу вже давно, не помітивши цього?

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Кілька напрямів, у яких, на мою думку, варто рухатися, можна окреслити. Кримінальне правосуддя має перестати соромитися кари: покарання є відплатою за вчинене, і чесне визнання цього у вироку є більш гідним, ніж посилання на цілі, яких вирок досягти не може. Оцінка ризиків має повернутися туди, звідки вона прийшла, тобто у площину пробаційної та соціальної роботи, і не має впливати на вид і міру покарання: суддя оцінює вчинене, а не прогнозує майбутнє. Загальна превенція має бути звільнена від міфології: якщо ми говоримо про стримувальний ефект, ми маємо говорити про ймовірність викриття, а не про тривалість строку. І, нарешті, реабілітація має бути повернута зі сфери аксіом у сферу гіпотез: кожна програма, кожна методика, кожен «інструмент» має доводити свою ефективність, а не отримувати її презумпцію лише тому, що називається гуманним словом.

Усе це вимагає від правосуддя однієї речі, яка є простою за формулюванням і надзвичайно складною за виконанням: говорити прямо про те, що воно робить. Хотілося б перенести дискусію з таких, я б сказав, неперспективних акцентів, як свобода волі, на питання про те, що таке кримінальна юстиція. І не поміщати кримінальну юстицію в акваріум, у якийсь ізолятор думки, де вона розмовляє сама з собою про детермінізм, поки за стінами цього акваріуму щодня виносяться вироки, обґрунтовані категоріями, в які ніхто не вірить.

Авторці варто подякувати за те, що вона підіймає таку тему і робить це публічно. І дуже хотілося б, щоб судді більше говорили і більше відкривали, так би мовити, свої індивідуальні стилі правосуддя – на публічних майданчиках, у таких дискусіях, як ця. Не про те, чи є свобода волі. А про те, у що вони самі вірять, коли підписують вирок. Я сподіваюся, що ця дискусія буде, і запрошую до неї всіх, кому не байдуже, чим є суд у кримінальному судочинстві: тим, хто здійснює правосуддя, чи тим, хто адмініструє ризики.