Дмитро Ягунов: Homo Disciplinatus: Дисципліна, ув’язнення, неналежне поводження та поширення соціального контролю

Аналіз Мішеля Фуко, здійснений у праці «Наглядати й карати», залишається одним із найпродуктивніших теоретичних інструментів для розуміння того, як влада організовує тіла, простір та поведінку індивідів. Водночас пряме перенесення фукіанської моделі дисципліни, сформованої на матеріалі 18–19 століть, на реалії 20–21 століть вимагає суттєвого переосмислення. Дисципліна не зникла і не послабшала – вона трансформувалася, набула нових, більш проникливих та менш видимих форм, а її головним призначенням стало не так покарання тіла, як управління ризиками, що їх становить непередбачувана поведінка індивіда для політичних еліт. На основі ключових тез – соціальний контроль, політичні еліти, поширення соціального контролю, ув’язнення як форма соціального контролю, неналежне поводження як побічний продукт сучасного соціального контролю та постать людини дисциплінованої, Homo disciplinatus, – ми пропонуємо цілісний виклад того, яким чином дисциплінарна матриця 19 століття еволюціонувала у систему тотального, хоча й приховано здійснюваного, соціального контролю 21 століття.

ДИСЦИПЛІНА ЯК ПРОСТОРОВИЙ РОЗПОДІЛ ІНДИВІДІВ

Фуко наголошував, що дисципліна пов’язана передусім із розподілом індивідів у просторі. Для цього вона послуговується кількома методами, першим з яких є відгородження – специфікація місця, відмінного від інших і замкненого в самому собі. Йдеться про відгороджене місце дисциплінарної монотонності: в’язниця, казарма, психіатрична лікарня, шпиталь постають як простори, у яких кожному індивіду відводиться окреме місце, а кожному місцю відповідає окремий індивід. Дисципліна принципово не допускає вкорінення колективних утворень, вона дробить невиразні маси та ті форми спільності, що намагаються втекти від контролю в множинність, розчинитися в натовпі, стати невловимими для влади.

Історія великого ув’язнення жебраків та бродяг, про яку писав Фуко, є лише найбільш видимим, найбільш демонстративним епізодом значно ширшого процесу. Поряд із ним існували й інші, менш помітні, але не менш підступні та дієві механізми просторового контролю. Саме ця здатність дисципліни організовувати комплексні простори – одночасно архітектурні, функціональні та ієрархічні, – простори, які забезпечують фіксовані стани та переміщення, малюють індивідуальні сегменти та встановлюють операційні зв’язки, є тим, що дозволяє дисципліні гарантувати покірність індивідів і водночас забезпечувати найкращу економію часу та жестів.

УВ’ЯЗНЕННЯ ЯК ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ: ПАРАДОКС ДЕКАРЦЕРАЦІЇ

Сьогоднішня перманентна проблема перенаселеності в’язниць абсолютно точно вписується в концепцію дисципліни. На фоні публічних закликів до скорочення ув’язнення як форми покарання та запобіжного заходу, на фоні риторики декарцерації сучасних суспільств, відбувається подвійний, суперечливий на перший погляд процес: одночасне поширення ув’язнення як інституту та поширення альтернативних, невязничних засобів соціального контролю. Це не суперечність, а логічне продовження тієї самої концепції дисципліни, про яку писав Фуко, доведене до свого практичного абсолюту.

Ув’язнення, таким чином, перестає бути виключно карною санкцією у вузькому розумінні і перетворюється на один із багатьох інструментів соціального контролю, який співіснує та взаємодоповнюється з пробацією, електронним моніторингом, системами оцінки ризиків, адміністративним наглядом та іншими формами регулювання поведінки поза межами місць несвободи. Розширення нев’язничних засобів соціального контролю не скасовує ув’язнення, а вбудовує його у ширшу мережу дисциплінарних практик, що охоплює значно більшу частку населення, ніж це було можливо за умов виключно карцерної моделі 19 століття.

НЕНАЛЕЖНЕ ПОВОДЖЕННЯ ЯК ПОБІЧНИЙ ПРОДУКТ СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

Дисципліна, впроваджена в сучасному суспільстві 19 століття через появу відповідних дисциплінарних інститутів – в’язниці, армії, психіатричної лікарні, шпиталю тощо, – створює ситуацію, коли кожному індивіду відводиться окреме місце, а кожному місцю – свій індивід. Саме в цій логіці локалізації індивідів по клітинках дисциплінарної матриці криється пояснення того, чому те, що ще донедавна відкрито таврувалося з огидою як катування, внаслідок дуже гнучких операцій перетворилося на неналежне поводження, яке, своєю чергою, стало невід’ємним атрибутом сучасного ув’язнення за визначенням.

Принципово важливо, що неналежне поводження, а подекуди й катування, є саме побічним продуктом дисципліни, а не її метою. Цей побічний продукт не є важливим сам по собі – він є похідним від значно важливіших для системи процесів, які забезпечують точну локалізацію індивідів у клітинках сучасної дисциплінарної матриці. У 21 столітті дисципліна набула особливих, значно більш проникливих і гнучких форм, менш відомих і менш видимих, ніж класичні тілесні покарання. Це створило ситуацію, за якої неналежне поводження в тотальних інституціях піддалося ще більшій нормалізації – навіть на фоні постійної хвилі закликів до скорочення ув’язнення, до декарцерації, до обмеження відповідних форм поводження персоналу тотальних інституцій.

Це протистояння дедалі більше нагадує змагання снаряду і броні, у якому правоорієнтовані заклики та відповідні правозахисні стратегії, на жаль, здебільшого програють інтересам політичних еліт зберегти максимально широкий просторовий соціальний контроль – не лише над індивідуальною поведінкою, а й над звичками та навіть думками індивідів, дедалі активніше застосовуючи для цього ідеї менеджменту ризиків. Відголоском цієї трансформації є перехід від класичних катувань до більш проникливих, замаскованих, гнучких і не настільки кричущих форм неналежного поводження. Ексцеси окремих виконавців, які підпадають під визначення катування, безумовно, засуджуються та піддаються остракізму, проте це аж ніяк не виключає системної старанності держав-девіантів у поширенні саме замаскованих форм неналежного поводження, яке є невід’ємним атрибутом сучасного ув’язнення.

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ІНТЕРЕС ДО ПОШИРЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

Ключовим актором, зацікавленим у збереженні та розширенні соціального контролю, є політичні еліти. Саме їхні інтереси, а не абстрактна логіка інституційного розвитку, визначають вектор трансформації дисциплінарних механізмів. Для політичних еліт збереження максимально широкого просторового соціального контролю над індивідами, їхніми звичками і навіть думками є занадто важливим завданням, щоб приносити його в жертву усуненню побічного продукту дисципліни – неналежного поводження, навіть якщо йдеться про окремі ексцеси виконавців.

Усі тотальні інституції, попри гасла щодо їх реформування, попри дискурс про їх нефункціональність або навіть дисфункціональність, продовжують перетворюватися на інструменти поширення соціального контролю. Ставши громадянином, індивід має бути передбачуваним і відкритим для політичних еліт, щоб бути максимально безпечним для них і не чинити спротив дедалі більш поширеному соціальному контролю. Тілесна риторика честі, характерна для образу солдата 17 століття, трансформувалася у поведінкову риторику споживчої покірності, властиву громадянину 20–21 століть.

ВІД ІДЕАЛЬНОГО СОЛДАТА ДО HOMO DISCIPLINATUS

Фуко у розділі «Дисципліна», глава якого має промовисту назву «Покірливі тіла», описував ідеальний образ солдата, яким він поставав на початку 17 століття: солдат мав марширувати розмірно та ритмічно, щоб досягти найбільшої грації та статечності. З аморфної маси, абсолютно непридатної плоті, належало створити машину. Внаслідок цього розрахований примус повільно проникав до кожної частини тіла, оволодівав нею, робив тіло покірним і завжди готовим до продовження дії в автоматизмі звички. Іншими словами, як писав Фуко, потрібно було вигнати із селянина селянина, але водночас надати йому обличчя солдата.

У 20–21 столітті цей ідеальний образ солдата, який колись бачили в кожній людині, покірній для потреб нового капіталістичного ладу, перетворився на ідеальний образ громадянина – корисного для урядів або принаймні такого, що не створює проблем. Саме це сьогодні аналізується в контексті менеджменту ризиків. Тілесна риторика честі трансформувалася у поведінкову риторику споживчої покірності. Риторика солдата, з якого свого часу «вигнали» селянина, вкотре зазнала змін: тепер потрібно було вигнати вже дисциплінованого, покірного солдата і перетворити його абсолютно на дисциплінованого рекрута – але вже не рекрута з осанкою, а рекрута з покірністю, прогнозованістю та відсутністю будь-яких ризиків, а головне – відсутністю будь-якої власної ініціативи.

Так постає постать, яку доцільно позначити терміном Homo disciplinatus – людина дисциплінована. Потрібно було вигнати з громадянина вільну людину, щоб створити людину покірну, Homo disciplinatus, тобто прогнозованого, безпечного споживача. Класична епоха відкрила тіло як об’єкт і мішень влади; фукіанська концепція «людини-машини» створювалася одночасно у двох регістрах – анатомо-метафізичному та техніко-політичному. Саме техніко-політичний регістр, дещо забутий на перший погляд, було переписано наново під потреби 20 століття, і саме він лежить в основі формування Homo disciplinatus як соціального типу.

HOMO DISCIPLINATUS І МЕНЕДЖМЕНТ РИЗИКІВ

Відпала потреба розуміти людину так, як це було властиво 19–20 століттям. З’явилися принципово нові регістри, які вже не мають на меті особливу потребу розуміти людину – натомість корисність споживача стає абсолютним пріоритетом. Тотальні інститути 20–21 століть заточені саме під ці потреби політичних еліт. На відміну від того, що писав Фуко про 19–20 століття, коли покірне тіло можна було підкорити, використати, перетворити та вдосконалити, у випадку Homo disciplinatus немає потреби його підкоряти, використовувати, перетворювати чи вдосконалювати. Головне – щоб Homo disciplinatus не вирвався з надміцних мереж соціального контролю і не створював тих ризиків, які були б непередбачуваними, або тих ризиків, подолання яких було б занадто витратним для політичних еліт.

Якщо для першої модуляції соціального контролю, яку описував Фуко, людське тіло мало бути опрацьоване в деталях, піддане тонкому примусу і захоплене на рівні самої механіки рухів, жестів, станів, швидкості, то за умов сучасного соціального контролю цього вже абсолютно недостатньо. Потрібно взяти під контроль звички, а за можливості – й думки, причому не як абстрактні категорії безтілесної природи, а як думки, вироблені внаслідок тотального соціального контролю над ризиками і застосування сучасних концепцій оцінки ризиків. У 21 столітті відносини покірності та корисності, характерні для класичної дисципліни, вже не є актуальними; натомість вони мають аналізуватися крізь призму прогнозованості та убезпечення від будь-якого відходу Homo disciplinatus від прогнозованості, яка становила б виклик для системи. До прогнозованості та передбачуваності жестів і вчинків додається контроль над думками, який стає основоположним елементом соціального контролю 21 століття.

Якщо політична анатомія, про яку писав Фуко, була характерна для механіки влади 19–20 століть, то сьогодні доцільніше говорити про кібернетику влади, оскільки тіла Homo disciplinatus вже підкорені й діють максимально швидко та ефективно. Проте вся ця система має принципову вразливість: влада має функціонувати не просто як годинник, а як швейцарський, точніше – як електронний годинник із батареєю, розрахованою не на роки, а на десятиліття безперервної роботи. Придатність людини у 21 столітті дедалі більшою мірою замінюється відсутністю ризиків з боку Homo disciplinatus – саме це, а не продуктивність чи корисність у класичному розумінні, стає головним критерієм оцінки індивіда.

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК МЕЖА ПОШИРЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

У будь-якому суспільстві тіло затиснуте в лещатах влади, яка накладає на нього примус, заборони й зобов’язання, і це, як зазначав Фуко, не є винаходом саме 20–21 століть. Утім, саме 21 століття створило доволі цікаву конструкцію – перепону на шляху поширення соціального контролю, яка залишає простір для людини, щоб цей контроль не набув абсолютно тотального характеру. Цим бар’єром є права людини. Права людини стали тим самим бар’єром на шляху дисциплінарної тотальності, подолання якого і становить головну мету сучасних дисциплінарних механізмів разом із відповідними карцерними інститутами та місцями несвободи з їхнім побічним продуктом у формі неналежного поводження.

Саме тому неналежне поводження, попри правозахисну риторику, попри існування конвенційних та інституційних механізмів запобігання катуванням, продовжує відтворюватися – не як випадковий збій системи, а як системний, хоча формально й засуджуваний, елемент функціонування тотальних інституцій. Ексцеси окремих виконавців засуджуються показово й публічно, тоді як замасковані, рутинізовані форми неналежного поводження, вбудовані у повсякденні практики місць несвободи, залишаються значно менш вразливими для правозахисного контролю саме тому, що вони є функціональними для політичних еліт у їхньому прагненні максимізувати передбачуваність і безпечність Homo disciplinatus.

ЕМПІРИЧНИЙ ВИМІР: ПЕНІТЕНЦІАРНА СТАТИСТИКА ТА РИТОРИКА РЕФОРМ

Показовим є те, що офіційна статистика функціонування тотальних інституцій, зокрема пенітенціарної системи, зазвичай не стає перепоною для описаного процесу поширення соціального контролю, а навпаки – слугує додатковим інструментом менеджменту ризиків. Дані щодо переповненості установ виконання покарань, щодо кількості осіб, які перебувають під альтернативними, нев’язничними формами контролю, щодо динаміки повторних правопорушень використовуються політичними елітами вибірково: там, де це вигідно для риторики гуманізації та декарцерації, і там, де це, навпаки, обґрунтовує необхідність посилення нагляду та розширення інструментів менеджменту ризиків.

Таким чином, публічний дискурс про реформування тотальних інституцій та офіційна статистика їхнього функціонування виконують подвійну функцію. З одного боку, вони формують образ прогресивної, орієнтованої на права людини системи, що нібито поступово відмовляється від карцерної логіки на користь менш репресивних форм соціального контролю. З іншого боку, ця сама риторика легітимізує розширення нев’язничних форм нагляду, які, попри відсутність фізичного ув’язнення, забезпечують не менш щільний, хоча й менш видимий контроль над поведінкою, звичками та, дедалі більшою мірою, думками Homo disciplinatus.

ДИСЦИПЛІНАРНА МАТРИЦЯ У ЦИФРОВУ ДОБУ

Особливого значення описані процеси набувають в умовах цифровізації соціального контролю. Якщо у 19–20 століттях дисциплінарна матриця спиралася передусім на архітектурні та інституційні механізми – мур, камеру, розклад, ієрархію нагляду, – то в 21 столітті ці механізми доповнюються і дедалі більше замінюються цифровими інструментами: електронним моніторингом, алгоритмічною оцінкою ризиків, системами прогнозування поведінки. Це дозволяє поширити логіку Homo disciplinatus далеко за межі фізичних стін тотальної інституції – на кожного громадянина, незалежно від того, чи мав він коли-небудь стосунок до системи кримінальної юстиції.

У цьому сенсі кожен сучасний громадянин дедалі більшою мірою постає потенційним Homo disciplinatus, чия придатність для системи вимірюється не так продуктивністю чи корисністю у класичному розумінні, як відсутністю ризиків та передбачуваністю поведінки. Цифрові інструменти менеджменту ризиків дозволяють політичним елітам здійснювати контроль без необхідності фізичного відгородження місця, про яке писав Фуко, застосовуючи натомість значно гнучкіші, розосереджені та менш помітні форми нагляду за Homo disciplinatus.

ВИСНОВКИ

Синтез наведених тез дозволяє сформулювати цілісну картину трансформації дисципліни та соціального контролю від 19 до 21 століття. Дисципліна, яка виникла як просторовий розподіл індивідів у відгороджених інституціях, не зникла з появою критики тотальних інституцій та риторики декарцерації, а трансформувалася у значно ширшу й гнучкішу мережу соціального контролю. Ув’язнення в цій мережі не протиставляється нев’язничним засобам контролю, а доповнюється ними, що пояснює парадоксальне одночасне поширення обох тенденцій на тлі закликів до скорочення в’язничного населення.

Неналежне поводження постає не як аномалія чи виняток, а як системний, хоча формально засуджуваний, побічний продукт функціонування сучасного соціального контролю, необхідний для забезпечення точної локалізації індивідів у клітинках дисциплінарної матриці. Головним бенефіціаром і рушієм цього процесу є політичні еліти, зацікавлені у максимізації просторового, поведінкового і, дедалі більшою мірою, когнітивного контролю над населенням через застосування концепцій менеджменту ризиків.

У центрі цієї трансформації постає фігура Homo disciplinatus – людини дисциплінованої, покірного, прогнозованого і безпечного споживача, що прийшла на зміну образу дисциплінованого солдата 17–19 століть. Якщо класична дисципліна прагнула підкорити, використати, перетворити та вдосконалити тіло, то щодо Homo disciplinatus достатньо лише убезпечити систему від його виходу з мережі соціального контролю та від породжуваних ним непередбачуваних ризиків. Права людини залишаються тим єдиним бар’єром, подолання якого становить стратегічну мету сучасних дисциплінарних механізмів, а отже, і головним ресурсом опору тотальності соціального контролю над Homo disciplinatus у 21 столітті.