Олена Сокальська: «Несучасна» пенітенціарна система

Звуження наукового пенітенціарного дискурсу в Україні до проблем сьогодення та нових викликів зрозуміле, але чи виправдане. Відсутність фахових досліджень у цій царині призводить до тиражування псевдоісторичних наративів (переважно з праць російських імперських тюрмознавців XIX ст.) про I (Нікейський) вселенський собор, Жана Мабільйона, квакерів й «американців, які винайшли пенітенціарні системи». Понад півтора століття тюремні реформи супроводжуються «історичними аналітичними записками», у яких для обґрунтування майбутніх змін конструюються потрібні легенди.

Видавалося б, порушене питання, суто для обговорення у вузькому колі істориків чи істориків права. Але аналіз наукових статей вітчизняних пенітенціаристів, фахівців у проблемах кримінальної політики, виконання і відбування покарань, засвідчив, що сучасна наука намагається опиратися на історичний ґрунт, але він є доволі непевним.

Історико-правовий аналіз терміну «пенітенціарна система» слід проводити в контексті формування та еволюції західної карцерально-виправної моделі з урахуванням напрацювань сучасної історіографії, опираючись на широкий масив першоджерел.

Утвердження і поширення поняття «пенітенціарна система» припало на «довге» XIX ст. Виникло воно наприкінці XVIII ст., увійшло у вжиток у 30–40 рр. XIX ст. Майже всі реформатори, як у XVIII ст., так і XX ст., використовували термін «пенітенціарний» як антитезу діючим в’язницям чи підходам до відбування покарання у виді позбавлення волі. Доопрацьовуючи проєкт про створення в Англії та Уельсі мережі каторжних в’язниць В. Блекстон писав його автору В. Ідену: нові заклади, якщо хочете, можна назвати «Ergastularies» або «Penitentiaries». В остаточний варіант тексту увійшов термін «пенітенціарний будинок» («penitentiary houses»). Так розробники намагалися підкреслити реформаторський вплив, відмінність від традиційних виправних будинків й отримати більше голосів парламентарів на підтримку законопроєкту. Канадський дослідник Л. Тронесс зазначає, що вибір англійськими правниками терміну «penitentiaries» зрозумілий, в його основі – «penitence» або «penance» (покаяння), однак щодо другого, то він видається туманним.

Такий підхід наочно ілюструє, до чого приводить домінування англо-американського дискурсу пенітенціарних реформ й ігнорування європейського континентального досвіду. Перша назва, яка спала на думку В. Блекстону, «Ergastularies» – широко уживана у XVII–XVIII ст. у наукових працях, описах візитерів та інших джерелах стосовно місць ізоляції делінквентів у Європі. Саме цей термін зберігся з часів античності, а не ранньохристиянське «penitence». Виправний вплив, який реалізовувався в ergastolo, позначався термінами «castigatio» та «emendatio». У XVIII ст. щодо місць ізоляції особливих категорій делінквентів (зокрема, аморальних жінок, священнослужителів, які вчинили злочини) в Італії та Франції уживано також словосполучення «покаяльний будинок» («casa della penitenza», «maison des penitentes»). Так, в’язниця в Корнето, устрій якої, скоріш за все, надихнув Мабільйон підготувати трактат про відбування покарання, яка тривалий час носила назву «Ergastolo», 1762 р. перейменована на «Pia casa di penitenza».

1779 року британський парламент ухвалив закон, відомий як Пенітенціарний акт. Стаття 5 приписувала, що одиночне ув’язнення в пенітенціарному будинку, поєднане з систематичною працею та релігійними настановами, має не лише утримувати інших від вчинення злочинів, а й виправляти та привчати до праці.

Встановлений нормативним актом порядок відбування у пенітенціарному будинку покарання у виді позбавлення волі у поєднанні з примусовою працею, сегрегацією в одиночних камерах і релігійним впливом з метою, з поміж іншого, виправлення засуджених кожен міг би назвати пенітенціарною системою. Але вперше це зробив Дж. Бентам. Автор Огляду проєкту про будинки каторжних робіт 1778 р., узявшись розробляти концепт закладу відбування покарання у якому перманентний невидимий нагляд став би елементом виправлення, назвав його пенітенціарною системою Паноптикону (Panopticon: Postscript, 1790), сподіваючись, що саме його проєкт буде обрано для реалізації приписів Пенітенціарного акту на загальнодержавному рівні.

1812 року термін «система пенітенціарного ув’язнення» як сукупність підходів до відбування покарання в умовах ізоляції, що передбачала не лише безпечне утримання правопорушника, але і його виправлення і зміну свідомості через усамітнення та релігійні настанови вперше закріплено в британських парламентських документах (матеріали комітету Холфорда).

У 90-х роках XVIII ст. у Британії заклади для утримання засуджених за вчинення тяжких злочинів до транспортації або невідправлених до колоній у зв’язку з пом’якшенням покарання, а також новостворені виправні будинки за системою одиночного утримання у нічний час для засуджених іменувалися пенітенціарні будинки. За англійським взірцем і в’язничний корпус філадельфійської в’язниці, призначений для утримання осіб, яким за реформованим законодавством смертна кара була замінена суворим одиночним ув’язненням, теж було названо пенітенціарний будинок. Але ізоляція в одиночних камерах не стала загальною практикою і застосувалася короткостроково до порушників дисципліни.

Відповідно, щодо процедурних питань відбування покарання у таких закладах, їх архітектури, виправного впливу на засуджених використовувався термін «пенітенціарна система», який, у цьому сенсі, протиставлявся: у Британії системі транспортації, а в США кривавим покаранням колоніального періоду. Виправлення під час позбавлення волі було задекларовано як основне завдання пенітенціарної системи. У значенні виправної системи тюремної дисципліни уживав цей термін і британський правник, фундатор лондонської поліції П. Колхун, і нью-йоркський філантроп, перший директор в’язниці Ньюгейт Т. Едді.

Термін «пенітенціарна система» на початку XIX ст. не мав широкого вжитку. Ситуація змінилася після публікації В. Роско першого тому Нарисів з кримінальної юстиції та питань виправлення злочинців (1819), де в окремих розділах було розглянуто приклади реалізації «великого плану виправлення засуджених», названий автором пенітенціарною системою (як синонім В. Роско уживав словосполучення «система тюремної дисципліни» або «система утримання в ізоляції засуджених у поєднанні з працею й іншими засобами виправного впливу» конкретної новаторської виправної в’язниці). Книга була відома в Британії та США, а також перекладена німецькою. Отже, термін поширився і в німецькомовному дискурсі, але позначалися ним переважно американські, частіше пенсильванські, практики.

В умовах кризи американської виправної карцеральної моделі, філантропи Пенсильванії закликали повернутися до ідеї пенітенціарного будинку з суворим одиночним утримання, яку так і не вдалося повністю реалізувати, як єдиної ефективної пенітенціарної системи, що призведе до виправлення злочинців. Тоді як ідеологи системи тюремної дисципліни штату Нью-Йорк, апробованої у в’язниці Оберн, концептам гуманістів протиставили нове бачення пенітенціарної системи – її мета відплата за злочин, забезпечення миру й безпеки суспільства шляхом ізоляції тих, хто становить загрозу, запобігання злочинам, що досягатиметься примусовою працею та дисципліною. Виправлення, особливо у сенсі моральної трансформації, фундаторами обернської системи сприймалося радше скептично. За критеріями кінця XVIII ст. – початку XIX ст. обернська система не була пенітенціарною, оскільки знівельовано її системоутворюючі елементи – покарання гуманними методами й виправлення. Але вони наповнили термін новим значенням: «пенітенціарна система» стала еквівалентом в’язничної системи.

Дві конкуруючі моделі тюремної дисципліни (Оберна і Пенсильванії) вплинули і на європейський пенітенціарний дискурс. Термін «пенітенціарна система» у 30–40-х роках став виключно асоціюватися з цими закладами (й організованими за їхнім взірцем) і пенітенціарних систем віднині стало дві. Всі інші вважалися змішаними чи їхньою модифікацією. Так, Г. Бомон і А. Токвіль у звіті про візит до США словосполучення «пенітенціарна система» найчастіше вживали щодо моделей тюремної дисципліни Оберн та Філадельфії, акцентуючи що вона поширювалася лише на чоловіків, засуджених до позбавлення волі у в’язницях штату на строк від 2 до 20 років або довічно. Відповідно, відбування покарання жінками у державних в’язницях, чоловіками, засудженими до ув’язнення в goal, та неповнолітніми, для яких організовувалися спеціальні виправні будинки, було поза межами цих двох пенітенціарних систем. Також Г. Бомоном і А. Токвілем вперше було ужито поняття пенітенціарна система як збірне стосовно усієї держави: пенітенціарна система США.

У 40-50-х роках XIX ст. тюрмознавці все більше акцентували на значенні опіки й супроводу осіб, які відбули покарання, їх працевлаштуванні, які пенітенціарним конгресом 1848 р. визнані необхідною складовою загальної тюремної реформи. У процесі реалізації на національному рівні тюремних перетворень термін «пенітенціарна система» також почали використовувати для позначення системи установ виконання покарань конкретної держави та режиму утримання у них (зокрема, пенітенціарна система Данії передбачала поєднання установ, організованих за конгрегатною та сепаратною (одиночною) системами).

У середині XIX ст. термін «пенітенціарна система» домінував у пенальному дискурсі з досить плюралістичним підходом до того, що під ним розумілося: це міг бути і режим конкретної виправної в’язниці, і типова модель тюремної дисципліни (як правило йшлося про сепаратну систему чи систему індивідуального одиночного утримання, яку її апологети вважали єдиною власне пенітенціарною), і загалом державна система закладів позбавлення волі (зокрема, і для утримання жінок, неповнолітніх, душевнохворих засуджених), сільськогосподарських колоній, засади їх діяльності та режим. Отже, він включав широкий комплекс інститутів та суспільних відносин, пов’язаних з відбуванням покарання у виді позбавлення волі, супутніх заходів щодо соціальної адаптації колишніх засуджених, і став синонімом терміну «в’язничний» (але це вже була нова пореформена в’язниця). І з німецького та англійського дискурсу у другій половині XIX ст. він майже зникає, уживано традиційні: «тюрма», «тюремна система». Але залишається у франкомовному середовищі (навіть конгреси у матеріалах, виданих французькою, називаються пенітенціарними, тоді як англійською – тюремними).

Натомість у США з’являється нове поняття – виправна система. Так, Ельмірський реформаторій – приклад виправної системи, а державна в’язниця (пенітенціарій) – старої пенітенціарної. Перша, як зазначалося у звіті Реформаторська система у США, підготовленому для Міжнародної в’язничної комісії (1900), мотивує змінюватися, готує до життя в соціумі, друга – лише вимагає від засудженого коритися правилам.

Переосмислення виправного покарання відбулося і в Європі, особливо після Першої світової війни. Термін «пенітенціарний» активно використовувався на теренах колишньої Російської імперії, де спочатку Тимчасовий уряд, а пізніше ті ж самі тюрмознавці, але уже у складі радянського уряду, намагалися протиставити його колишнім царським і капіталістичним тюрмам. Але у кінці 20-х років XX ст. він майже зникає, на зміну йому приходить «виправно-трудовий». Своєрідний «неоренесанс» пенітенціарної системи відбувся в 90-х роках XX ст., на які припало творення національного наративу реформ і розробка Г. Радовим доктринальної моделі закону «Про Пенітенціарну систему України».

Отже, сучасний плюралістичний підхід до змістовного наповнення терміну «пенітенціарна система» з акцентом на виправному/ресоціалізаційному впливі на правопорушника видається історично виправданим. Натомість використання його щодо конкретного періоду розвитку органів та установ виконання покарань чи процедурних аспектів потребує уточнення й додаткового обґрунтування.

Олена Сокальська

кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України