Чи має бути співпраця засудженого з владою показником ресоціалізації та обов’язковою умовою дострокового звільнення? (італійське антимафіозне законодавство у світлі рішень ЄСПЛ)

21 січня 2020 року ЄКЗК опублікував звіт за результатами спеціального візиту до Італії, де предметом Комітету уваги стали пенітенціарні установи для утримання «довирокових» та засуджених ув’язнених. У відповідному звіті за результатами спеціального візиту Комітет звернув увагу, inter alia, на рішення ЄСПЛ у справі «Marcello Viola v. Italy (№ 2)» щодо довічного ув’язнення відповідно до ст. 41-bis італійського Закону про пенітенціарну систему, в якому ЄСПЛ встановив, що італійська система виконання покарань зосереджена виключно на питанні співпраці засуджених до довічного позбавлення волі з органами юстиції, проте водночас поза увагою перебуває питання налагодження механізмів їх ресоціалізації.

Система «41-bis» – це яскравий приклад застосування концепції небезпечного стану особи (pericolosità), відому пенітенціарній науці та практиці з часів Чезаре Ломброзо, Енріко Феррі та Рафаелє Гарофало.

Навіть в офіційному виданні Міністерства юстиції Італії – Хартії прав та обов’язків ув’язнених та інтернованих – надається офіційне визначення поняття «соціальна небезпека», де зазначається, що «особи, які вчинили злочини, є суспільно небезпечними, якщо є ймовірність скоєння ними рецидивних злочинів».

Власне, одіозні італійські «мафіозні» справи у практиці ЄСПЛ – це далеко не одиничний випадок, якщо не сказати більшого.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ СТАН ОСОБИ: СПРАВА «GUZZARDI V. ITALY»

Однією з яскравих справ, які суттєво вплинули на практику ЄСПЛ щодо захисту права на свободу, була справа «Guzzardi v. Italy» (application № 7367/76, judgment 06.11.1980), де як раз заявника було поміщено до режиму «особливого нагляду» в силу належності заявника до мафіозної організації (cosca), а сам заявник характеризувався як «один з найнебезпечніших людей».

Внаслідок зазначеного вище заявник був зобов’язаний 3 роки поспіль перебувати під особливим наглядом і водночас зобов’язаний проживати на острові Асінара – місці, визначеному Міністерством внутрішніх справ. На додаток, на заявника покладалося виконання великого переліку зобов’язань.

Зазначені заходи були, як на той час, застосовані на підставі Закону № 1423 (1956 року) та Закон № 575 (1965 року).

Так, Закон 1956 року передбачав різні запобіжні заходи, які можна застосувати щодо «осіб, що становлять загрозу для громадської безпеки та моралі» (misure di prevenzione nei confronti delle persone pericolose per la sicurezza e per la pubblica moralità).

Закон застосовувався, inter alia, у тому числі до «дармоїдів» та «схильних до бродяжництва працездатних осіб» (gli oziosi e i vagabondi abituali, validi al lavoro), «будь-кого, хто, як відомо, постійно займається незаконними оборудками» (che sono abitualmente e notoriamente dediti a traffici illeciti), а також тих, хто, з огляду на свою поведінку та спосіб життя (tenore di vita), повинен вважатися особою, яка живе – принаймні частково – на доходи, здобуті злочинним шляхом або завдяки співучасті у злочинах (con il favoreggiamento), та тих, чия поведінка дає вагомі підстави вважати, що вони мають кримінальні схильності (che, per le manifestazioni cui abbiano dato luogo, diano fondato motivo di ritenere che siano proclivi a delinquere).

У випадку, коли особи, які становлять загрозу громадській безпеці та моралі, перебували не за місцем свого постійного проживання, уповноважений начальник поліції міг також вислати їх до зазначеного місця і заборонити їм повертатися до району, з якого їх вислано, без попереднього дозволу або до закінчення вказаного у наказі періоду, який не повинен перевищувати 3-х років. При цьому невиконання такого наказу було підставою для накладання на них покарання або «арешту» (arresto) на строк від 1 до 6 місяців.

Якщо особа, яка становила загрозу громадській безпеці та моралі, не ставала на шлях виправлення, незважаючи на попередження, її можна було взяти під особливий нагляд поліції (sorveglianza speciale della pubblica sicurezza); у разі необхідності цей захід може поєднуватися або з забороною проживання в певному районі/районах чи провінції/провінціях, або, коли йдеться про особливо небезпечну особу (particolare pericolosità), з наказом про примусове поселення у визначеному районі (obbligo del soggiorno in un determinato comune).

На додаток, Закон 1965 року доповнював цей набір правових текстів положеннями, спрямованими проти мафії (disposizioni contro la mafia). Закон застосовувася до осіб, яких обґрунтовано підозрювали у належності до мафіозних організацій (indiziati di appartenere ad associazioni mafiose). Державні прокурори могли запропонувати вжити проти таких осіб запобіжних заходів, навіть якщо їм заздалегідь не було вручено відповідного попередження, де відповідні рішення мали приймати суди. Протиправне залишення місця примусового поселення каралося «арештом» на строк від 6 місяців до 2 років.

РЕЖИМ «CARCERE DURO» В ІТАЛІЙСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА ПЕНІТЕНЦІАРНІЙ ПРАКТИЦІ

В італійському законодавстві – згідно із ст. 41-bis Закону про пенітенціарну систему – поняття «carcere duro» («жорсткий режим ув’язнення») дозволяло Міністру юстиції або Міністру внутрішніх справ призупинити дію окремих загальних тюремних правил щодо окремих осіб в силу підвищеної суспільної небезпеки останніх.

Зазначена система використовувалася проти осіб, засуджених за деякі особливо тяжкі злочини: створення та участь в асоціації мафіозного типу (associazione di tipo mafioso), торгівля наркотиками, вбивство, розбійний напад, вимагання, викрадення людини, тероризм та спроба підриву конституційного ладу тощо.

Систему «41-bis» розглядали як унікальний інструмент, який використовувався італійською державою для запобігання розвитку мафії – «держави в державі» – та для цілей розірвання зв’язків всередині мафіозних організацій.

Так, після взяття під варту засудженого переводили до пенітенціарної установи (або її частини), спеціально пристосованої для утримання злочинців, які мали перебувати у рамках обмежень, встановлених режимом «41-bis».

Відповідно, такі установи (блоки) мали бути логістично відокремленими від інших відділів в’язниці. Засудженого реєстрували, роздягали та позбавляли особистих речей, обшукували та надавали йому стандартизований одяг та основні предмети особистої гігієни).

Згодом засудженого відвідував лікар і адвокат (за бажанням), після чого засудженого ізолювали у камері з ліжком, туалетом, раковиною та невеликою шафою.

Режим перебування в установі був надзвичайно суворим. Ув’язненому дозволялося лише 2 години перебування на свіжому повітрі за розпорядженням директора пенітенціарної установи. Кожен рух всередині установи контролювався і дозволявся лише з конкретної причини. Ув’язненому заборонялося мати в камері фотографії чи плакати, ліки, настінні годинники чи більше одного набору чистого одягу, який регулярно обшукували (таким чином усуваючи будь-яку видимість конфіденційності). Канали телебачення, що розглядалися як державна власність, також підлягали цензурі, подібно до газет та особистих листів.

Щодо контактів із зовнішнім середовищем, то сімейні візити дозволялися лише 1 на місяць, які, на додаток, виключали фізичний контакт: ув’язнені та його відвідувачі під час візитів розділялися захисним склом (або спілкування здійснювалося через домофон). Причому кожен візит був короткочасним, а на додаток підлягав також аудіо- та відеофіксації. Телефонні дзвінки обмежувалися 10-ма хвилинами на місяць під наглядом. Ув’язнені не мали права працювати поза установою, їм не дозволялися мати в’язничні «відпустки». Головне було те, що такі ув’язнені за будь-яких умов не вважаються непридатними для дострокового звільнення.

Відповідні обмежувальні заходи у рамках режиму «41-bis» включали наступні заборони:

користування телефоном;
будь-яке спілкування або листування з іншими ув’язненими;
зустрічі з третіми особами;
отримання або надсилання грошових сум на встановлену адміністрацією пенітенціарної установи суму;
отримання посилок (крім тих, що містять білизну);
участь у культурних, розважальних або спортивних заходах;
голосування або участь у виборах представників ув’язнених;
участь у декоративно-прикладній діяльності тощо.

Режим «carcere duro» призупинявся:

коли ув’язнений починав належним чином співпрацювати з владою;
у випадку скасування судом зазначеного режиму;
у випадку смерті ув’язненого.

Судом, компетентним на загальнодержавному рівні вирішувати питання щодо оскарження застосування ст. 41-bis, була Magistratura di Sorveglianza (м. Рим).

ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

Система «41–bis» була запроваджена до італійського законодавства у 1975 році (Prison Administration Act, Law № 354 of 26 July 1975) як надзвичайний захід для боротьби з заворушеннями у пенітенціарних установах у так званий «період свинцю» (anni di piombo).

У лютому 1991 року Міністр внутрішніх справ Італії Vincenzo Scotti проінформував Міністра юстиції Claudio Martelli, що найближчим часом 23 представники мафії будуть звільнені та зможуть повернутися до своїх справ у м. Палермо. Щоб запобігти цьому ризику, італійський уряд зібрався на термінове нічне засідання та схвалив додаткове обмежувальне тлумачення відповідної норми закону.

8 червня 1992 року, після вбивства 23 травня судді Giovanni Falcone мафіозним кланом Corleonesi поблизу м. Капачі (Capaci bombing), режим було змінено (confirmed in Law no. 356 of 7 August 1992). Нова норма передбачала, що обмежувальні заходи можуть бути запроваджені, коли існує «серйозне занепокоєння щодо забезпечення порядку та безпеки».

Метою було запобігти діяльності мафіозних асоціацій, а отже, й обміну повідомленнями між ув’язненими мафіозо та розірвати ланцюг між босами мафії та їх підлеглими щодо віддання злочинних наказів з боку босів мафії та звітування про виконання таких наказів.

Упродовж кількох днів після вбивства іншого відомого своєю боротьбою з мафією судді (Paolo Borsellino) в результаті бомбардування на via D’Amelio, що мало місце 19 липня 1992 року, 400 ув’язнених босів мафії були перевезені на військово-транспортному літаку з в’язниці Ucciardone (Палермо) до в’язниць найвищого рівня безпеки на материку в Ascoli Piceno та Cuneo, а також до острівних в’язниць Pianosa та Asinara, де суворість режиму «41-bis» поглиблювалася географічною віддаленістю від Сицилії.

Після того, як у січні 1993 року був заарештований відомий впливовий бос мафії Salvatore Riina, численні терористичні атаки були здійснені не лише як попередження членам мафіозних організацій не давати свідчення агентам держави, проте й також як реакція на існування системи “41-bis” в цілому.

Упродовж багатьох років система «41–bis» поступово послаблювалася у відповідь на рішення національних судів або рекомендації ЄКЗК щодо забезпечення належних контактів та корисної просоціальної діяльності ув’язнених, які підпадають під цей режим.

Система «41–bis» також надавала Міністру юстиції, inter alia, право цензурувати усе листування ув’язненого, у тому числі з адвокатами та органами, створеними відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини. ЄСПЛ у подальшому підтвердив, що ст. 41-bis дозволяє втручання до права на листування лише за виняткових обставин (не створюючи при цьому суперечностей зі ст. 8 Конвенції), проте обмеження конституційних та конвенційних прав можна здійснювати лише за допомогою мотивованого судового рішення, проте ніколи – на підставі указу Міністра.

У 2002 році система «41-bis» стала складовою частиною Кримінального кодексу Італії. Організація “Міжнародна амністія” та інші НУО висловили стурбованість тим, що система «41-bis» за певних обставин може становити жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження з ув’язненими, що, власне, згодом було й підтверджено відповідними рішеннямя ЄСПЛ.

У червні 2002 року близько 300 ув’язнених членів мафіозних організацій оголосили голодування та організували заворушення, закликаючи припинити умови суворої ізоляції та заперечуючи проти пропозиції парламентської Антимафіозної комісії про продовження цього заходу.

Після того, як протест розпочався у в’язниці Marina Picena (центральна Італія) за участі Salvatore Riina, відомого як «бос босів мафії», протест швидко поширився по всій країні, незважаючи на те, що ув’язнені нібито не мали можливості підтримувати зв’язки один з одним. До них приєдналися мафіозо різних рангів у восьми в’язницях Італії.

У 2007 році хвиля страйків «довічників» знову прокотилася по пенітенціарним установам Італії. Понад 700 ув’язнених, які відбувають довічні строки в італійських пенітенціарних установах, оголосили голодування з метою припинення використання того, що вони визначають як «безкінечний вирок». Ініціатива розпочалася у в’язниці в м. Spoleto, і згодом поширилася на 50 інших пенітенціарних установ Італії. Очолив протест Carmelo Musumeci, який свого часу подав скаргу до ЄСПЛ, у результаті якого Італія “отримала” рішення у справі «Musumeci v Italy».

РЕЖИМ «41-BIS» ЯК ПРЕДМЕТ ПРАКТИКИ ЄСПЛ

Режим «41-bis» в силу своєї неординарності та суперечливості не міг не стати постійним об’єктом уваги з боку Європейського суду з прав людини.

Так, у справі «Asciutto v. Italy» скарга заявника була пов’язана з «обмеженнями для зовнішніх контактів, таких як вимога давати свідчення у судовому засіданні за допомогою відеозв’язку», а також із затримками у розгляді скарг заявника на рішення органів влади та на порушення його заявника на повагу до приватності листування.

Рішення було результатом скарги до ЄСПЛ, поданої Santo Asciutto, членом калабрійського кримінального синдикату ‘Ndrangheta, який відбуває довічне ув’язнення за вбивство.

Відповідно, за заявою «Asciutto v. Italy» ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 Конвенції.

У справі «Enea v. Italy» [GC] (application № 74912/01, judgment 17.09.2009) ЄСПЛ знову розглянув питання, що стосувалися системи “41-bis“.

Так, у зазначеній справі заявник був засуджений до 30 років позбавлення волі за ряд злочинів, включаючи участь у злочинній організації мафіозного типу. У серпні 1994 року, з урахуванням небезпеки, яку представляв заявник, Міністр юстиції видав наказ про переведення його на суворий в’язничний режим, передбачений п. 2 ст. 41 bis Закону про пенітенціарну систему, що застосовувався з підстав громадського порядку і безпеки, строком на один рік. Наказом Міністра були встановлені різні обмеження на надання побачень, діяльність, а також контроль за листуванням заявника. Застосування суворого режиму було продовжено до кінця 2005 року 19-ма наказами, кожен з яких діяв обмежений період.

Заявник подав кілька скарг до суду, якому були підсудні питання виконання покарань, і, як наслідок, окремі обмеження були зняті.

Одна із скарг була визнана неприйнятною на тій підставі, що термін дії даного наказу закінчився, і заявник не продемонстрував інтересу в розгляді цього питання. Суд згодом розпорядився про припинення дії суворого режиму, і в березні 2005 року заявник був поміщений до блоку посиленого нагляду, де окремі особливо небезпечні злочинці містилися ізольовано від інших ув’язнених. Саме по собі рішення про переведення ув’язненого до блоку посиленого нагляду не підлягає оскарженню. Заявник мав ряд проблем зі здоров’ям і користувався інвалідним візком. З червня 2000 року по лютий 2005 року заявник відбував покарання у тюремній лікарні, відведеній для ув’язнених суворого режиму. У жовтні 2008 року суд, який розглядав питання виконання покарань, розпорядився про призупинення виконання покарання заявника за медичними підставами. З цього часу – на момент розгляду справи у ЄСПЛ – він утримувався під домашнім арештом.

У зазначеній справі ЄСПЛ постановив, що застосування режиму «41–bis» порушило дві статті Конвенції, а саме п. 1 ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд) та ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя).

При цьому у справі «Enea v. Italy» [GC] Велика Палата відхилила скаргу щодо стверджуваного порушення ст. 3 Конвенції. ЄСПЛ не визнав порушенням прав людини режим «41-bis» в цілому, але знову підтвердив право на листування з адвокатами та правозахисними авторами без цензури.

Щодо стверджуваного порушення ст. 3 Конвенції, то обмеження, встановлені відповідно до суворого тюремного режиму, були необхідними для перешкоджання підтримки контактів заявника, що становив загрозу для суспільства, зі злочинною організацією, до якої він належав. Однак суди, котрі розглядали питання виконання покарань, скасували або пом’якшили дію ряду таких обмежень. Крім того, національна влада виконала свій обов’язок захистити фізичне благополуччя заявника шляхом ретельного контролю стану його здоров’я, забезпечення йому належної медичної допомоги та госпіталізації в разі потреби. Відповідно, поводження, якому було піддано заявника, не вийшло за рамки неминучого рівня страждань, властивого позбавленню свободи.

У справі «Provenzano v. Italy» брав участь Bernardo Provenzano, засуджений мафіозний бос з Cosa Nostra, який помер у в’язниці після скарг на неналежну медичну допомогу, будучи під дією режиму «41-bis», внаслідок чого ЄСПЛ вирішив, що до потерпілого застосовували нелюдське поводження. Причому – необхідно наголосити, – порушення ст. 3 Конвенції було встановлено судом не через умови ув’язнення як такі, а саме через регулярне поновлення посиленого режиму щодо хворого літнього чоловіка.

Необхідно також зазначити, що в іншій справі американський суд також відмовився видати одного засудженого мафіозо Уряду Італії, постановивши, що система «41-bis» «не пов’язана з будь-якими санкціями чи покараннями, встановленими законом, і тому становить форму катування».

Рішення ЄСПЛ у справі «Marcello Viola v. Italy (№ 2)» є одним з останніх за часовим критерієм щодо застосування режиму «41-bis» в італійських пенітенціарних установах.

За результатами розгляду відповідної скарги ЄСПЛ встановив, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі, призначене заявнику відповідно до закону про злочини, пов’язані з мафією, обмежувало його перспективи звільнення та можливість перегляду вироку. Зокрема, дострокове звільнення заявника залежало від «співпраці заявника з судовими органами».

Відтак у рішенні у справі «Marcello Viola v. Italy (№ 2)» ЄСПЛ зазначив, що ЄСПЛ мав сумніви щодо вільного характеру вибору ув’язненого співпрацювати з владою та доцільності прирівнювання відсутності співпраці до небезпеки ув’язненого для суспільства.

Фактично, відсутність «співпраці з судовими органами» породила беззаперечну презумпцію небезпеки, яка позбавила заявника будь-якої реалістичної перспективи звільнення.

Таким чином, заявнику було неможливо продемонструвати, що його ув’язнення більше не було виправдано законними пенологічними підставами: продовжуючи порівнювати відсутність співпраці з беззаперечною презумпцією небезпеки для суспільства, існуючий режим ефективно оцінював небезпеку особи, посилаючись на час, коли було вчинено правопорушення, замість того, щоб врахувати процес соціальної реабілітації та будь-який прогрес, досягнутий особою з моменту засудження.

Ця беззаперечна презумпція фактично завадила компетентному суду розглянути заяву про звільнення та встановити, чи зазначена особа під час свого тримання під вартою змінилася та досягла прогресу в соціальній реабілітації такою мірою, що її затримання не було більше обґрунтоване пенологічними ознаками.

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ

Згідно з чинним італійським законодавством, засуджений до довічного позбавленні волі не може бути звільнений достроково у випадку засудження за найтяжчі злочини (наприклад, злочини, пов’язані з діяльністю мафіозної організації), тобто коли взагалі не можна застосовувати жодні альтернативні заходи.

Ця форма довічного ув’язнення також називається «обструктивним» довічним ув’язненням («ergastolo ostativo», або «obstructive life sentence»). Засуджений може отримати користь від реабілітаційних та ресоціалізаційних заходів, лише якщо він/вона «корисно» співпрацює з органами влади і, як прямий наслідок, зможе довести, що контакти з злочинними організаціями були назавжди розірвані. Однак такий вид «співпраці» має місце не часто, зокрема, тому що ув’язнені природньо бояться помсти своїм родичам з боку мафії.

У грудні 2019 року Конституційний Суд Італії постановив рішення щодо відповідності Конституції інституту «ergastolo ostativo», де конституційність зазначених норм було поставлено під сумнів. Відповідно, Конституційний Суд наголосив, що принцип nemo tenetur se detegere гарантує засудженим свободу співпрацювати з органами влади під час перебування у пенітенціарній установі та захищає їх від ризику самообвинувачення, у тому числі з питань, які ще не були предметом судового розгляду.

З іншого боку, Конституційний суд Італії водночас постановив, що «не є необґрунтованим припустити, що засуджені особи, які не співпрацюють [з органами влади], будуть підтримувати зв’язки з злочинною організацією, до якої вони спочатку належали».

У травні 2021 року Конституційний Суд Італії, діючи на виконання рішення ЄСПЛ у справі «Marcello Viola v. Italy (№ 2)», ухвалив рішення про неконституційність окремих аспектів італійської практики довічного ув’язнення. Основне питання стосувалося можливості звільнення злочинців, засуджених до довічного ув’язнення за особливо тяжкі злочини.

Конституційний суд Італії визнав «обструктивні» довічні вироки неконституційними на підставі принципу рівності та презумпції невинуватості та відповідно до заборони нелюдських та принижуючих видів покарання та поводження.

Конституційний Суд встановив, що положення «ergastolo ostativo», покладаючи на засудженого обов’язок співпраці з органами влади лише для того, щоб засуджений знову зміг отримати свою свободу, є несумісними зі ст. ст. 3, 27 Конституції, як, наприклад, зі ст. 3 Конвенції.

Водночас, це рішення не буде скасовувати антиконституційне положення, але воно надало італійському законодавчому органу один рік (до травня 2022 року) для підготовки законодавчих заходів для вирішення цієї структурної проблеми.