Рейдерство в Україні: аналіз статистичних показників за період 2013 – 9 місяців 2022

Якщо запитати, яка язва є однією з найбільш небезпечних для держави та водночас однієї з найбільш огидних для системи юстиції в Україні, то я відповів би – рейдерство. Звичайно, це питання мирного часу, але при цьому війна це питання ще й максимально загострює. Якщо і в мирний час квазіеліти були зацікавлені в існування феномену перманентного рейдерства в Україні, то під час війни цей феномен ще більше сховався у сутінках.

Якщо почитати літні – осінні новини, то кожного року зі шпальт газет не сходили повідомлення про рейдерські захоплення угідь, полів, підприємств, господарських приміщень, сільськогосподарської техніки, заводів, фабрик. Така собі національна забава, з якої «кормляться» судді, прокурори, поліція, адвокати, а також багато інших великих й малих суб’єктів впливу на національному та регіональному рівнях.

Але ж зі статистикою? А, власне, нічого. Настільки нічого, що здається, що і рейдерства в Україні немає. Є лише «самоправство», яке так полюблять слідчі, та прокурори. Між тим іноді український хліб стає червоним.

Щодо цифр.

Статистика злочинності за останні 10 років говорить про те, що у середньому за період 2013 – 2021 рр. у майже 40% кримінальних проваджень повідомлялося про підозру, а за період 9 місяців 2022 року – 35%.

При цьому аналогічний показник за ст. 206 КК України становив 3,64% у період 2013 – 2021 рр. та 2,78% за період 9 місяців 2022 року.

Аналогічний показник за ст. 206-2 КК України становив 10,04 % у період 2013 – 2021 рр. та 4,76% за період 9 місяців 2022 року.

Аналізуючи відсоток кримінальних проваджень за ст. 206 КК та ст. 206-2 КК у загальній кількості кримінальних проваджень, висновки є невтішними, особливо беручи до уваги, що, по-перше, ці злочини аж ніяк не характеризуються латентністю (бо потерпілі волають на увесь білий світ про рейдерські захоплення), а більшість подібних речей «заганяються» слідчими та прокурорами під «самоправство».

Врешті-решт ми маємо ще один яскравий приклад, що наявність кримінально-правових заборон не є гарантією того, що квазіеліти будуть зацікавлені в обмеженні себе у прогнозованому джерелі незаконного збагачення.