«Чи є шанс на «угоду» щодо України?»: Російська ліберальна опозиція як нова імперська сила, або чому майбутнє Росії починається з деколонізації
Інтерв’ю Володимира Кара-Мурзи з російськими опозиційними політологами про «угоду» щодо України цінне не тим, що в ньому сказано про Путіна. Про Путіна тут усе сказано правильно: режим названо фашистським, війну – злочинною, поразку Кремля – бажаною. Це інтерв’ю цінне іншим – тим, що воно мимоволі оголює внутрішню граматику російської ліберальної опозиції. І ця граматика лишається імперською навіть тоді, коли лексика стала антипутінською.
Це і є головна пастка моменту. Світ призвичаївся ділити росіян на «поганих» і «хороших» за однією ознакою – ставленням до Путіна. Але вісь «за Путіна / проти Путіна» не збігається з віссю «імперія / постімперія». Можна щиро ненавидіти диктатора й водночас відтворювати ту саму імперську оптику, яка цього диктатора породила. Саме це й демонструє розмова на «Эхе».
ІМПЕРІЯ, ЩО ГОВОРИТЬ ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ МНОЖИНИ
Подивімося, хто в цій бесіді є суб’єктом. Уся передача структурно обертається довкола одного питання – «що буде з Росією»: чи впаде режим, чи «трісне», чи «переучредиться». Україна присутня переважно як інструмент: її удари та відкриті листи російської еліти цінні остільки, оскільки вони здатні запустити трансформацію всередині Росії. Заклик «більше ударів і більше відкритих листів» промовистий – український спротив осмислюється не як самоцінна боротьба народу за своє існування, відновлення цілісності й справедливість, а як корисний каталізатор російського внутрішнього процесу.
Рефреном звучить «наша історія», «наша російська історія» – рамка, в якій моральним центром світу лишається самооновлення Росії. Війна погана передусім тому, що вона погана для російського розвитку. Це не випадкова обмовка, а світоглядна позиція: суб’єкт історії – Росія, решта – обставини її долі.
НАРОДИ ЯК ЗАГРОЗА, А НЕ ЯК СУБ’ЄКТИ
Найвиразніше імперський рефлекс проступає там, де заходить про можливий розпад. Цей сценарій обговорюється майже виключно в категоріях хаосу й небезпеки, який треба «менеджити»: армія окремого регіону з ядерною зброєю, якою керує «незрозумілий шизик»; зіткнення Башкортостану й Татарстану за території. Право колонізованих народів на самовизначення тут навіть не формулюється як легітимне питання – воно апріорі переписане в категорії ризику.
Це класична імперська фігура думки: імперія мусить триматися купи, бо інакше – прірва; колонізованим не можна довірити власну державність. До цього додається поблажливість щодо «глибинки», яка нібито «дивиться з подивом» – населення як пасивна маса, об’єкт історії, а не її учасник. Так імперія дивиться на свою периферію навіть устами тих, хто проти Кремля.
«ПРИЗОВУТЬ НАС УСІХ З ЕМІГРАЦІЇ»
Ще один симптом – природне припущення, що майбутнє «переустановлення» Росії робитимуть «усі ми та російські ліберали всіх можливих видів». Тобто майбутнє цього простору за замовчуванням належить російським лібералам-емігрантам. Це реституційний рефлекс: уявлення про себе як про законних розпорядників території, тимчасово усунутих узурпатором, але онтологічно – господарів дому.
Невипадково в розмові виринає й «принцип непередвизначеності», сформульований теоретиками Білого руху – руху «єдиної і неділимої Росії», тобто прямо імперсько-реставраційної сили. Інтелектуальна генеалогія тут красномовніша за декларації. Опора на Солженіцина з його формулою «благословенних поразок» добудовує картину: ідеться про регенерацію великої Росії, а не про демонтаж імперії.
АНТИПУТІНІЗМ – ЦЕ ЩЕ НЕ АНТИІМПЕРІАЛІЗМ
Підкреслю, щоб не було спрощення: ці люди начебто не є путіністами. Вони начбето на боці поразки кремлівського проєкту, вони начебто засуджують злочини, дехто з них навіть застерігає проти легких аналогій і визнає, що російське суспільство ще має пройти довгий шлях до визнання скоєного. Це важливі й чесні застереження.
Але саме тому випадок такий показовий: перед нами найкраща, найрефлексивніша частина опозиції – і навіть вона мислить простір колишньої імперії як єдине поле, де росіяни (нехай ліберальні) залишаються головними дійовими особами, а сусідні народи фігурують як функція російського транзиту або як джерело загроз. Це не імперіалізм панування – це імперіалізм оптики. І саме він небезпечний, бо маскується під демократичну альтернативу й претендує на роль майбутнього обличчя Росії.
Якщо завтра путінський режим зміниться, а ця граматика лишиться незмінною, ми отримаємо не постімперську Росію, а імперію з ліберальним фасадом – таку, що знову говоритиме про «зони впливу», «спільний простір», «братні народи» й «непередвизначеність», тобто право вирішувати долю сусідів зсередини Москви.
ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ ЯК ЄДИНА УМОВА МАЙБУТНЬОГО
Звідси теза, яку слід вимовити прямо. Майбутнє Росії в діалозі із сусідами можливе лише за однієї умови – через деколонізацію й свідоме знищення імперських амбіцій у самих російських політиків, незалежно від їхнього ставлення до Путіна.
Деколонізація тут – не метафора. Вона означає принаймні чотири конкретні зрушення у свідомості тих, хто претендує говорити від імені «іншої Росії».
Перше – відмова від позиції єдиного суб’єкта. Україна, як і інші сусіди, не є інструментом російської трансформації; вона є самоцінним суб’єктом із власними цілями – деокупацією, відповідальністю за злочини, безпекою. Російська опозиція не має морального права читати чужу боротьбу через призму власної користі.
Друге – визнання права народів усередині самої Росії на самовизначення як легітимного, а не як катастрофи. Чеченці та інші народи Кавказу, башкири, татари, Сибіру й Поволжя – не «ризик розпаду», а суб’єкти, чию волю треба чути, а не стримувати в ім’я «єдиної і неділимої».
Третє – майбутнє пострадянського простору не належить за замовчуванням російським лібералам в еміграції. Їхня роль – навести лад у власному домі, а не «переучреджувати» простір, що їм не належить.
Четверте – повна, а не вибіркова робота з історією злочину: не лише путінського, а й імперського й радянського, у тому числі визнання колоніального характеру самої російської державності.
Лише така Росія – Росія, що добровільно перестала бути імперією у власній голові, – зможе вести діалог із сусідами як рівний з рівними, а не як тимчасово ослаблений центр, що чекає нагоди відновити «вплив». Доти будь-яка «угода» й будь-яка «прекрасна Росія майбутнього» залишатимуться відкладеною формою тієї самої імперії.
Завдання сусідів Росії – і насамперед України – не в тому, щоб обирати між «поганими» й «хорошими» росіянами. Воно в тому, щоб чітко назвати імперську граматику там, де вона ховається за ліберальною лексикою, і не дати новій імперській силі скористатися антипутінізмом як перепусткою в майбутнє.
Поділіться цим вмістом:


