Одеський слідчий ізолятор: як «безпека установи» стала офіційним приводом ховати смерті, суїциди та катування

04 серпня 2026 року я звернувся із запитом на публічну інформацію до Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції – з проханням надати завірені копії документів, пов’язаних із випадками смерті, суїциду, самоушкоджень, надзвичайних подій, втеч або спроб втечі, а також загибелі чи травмування осіб у державній установі «Одеський слідчий ізолятор» за 2010–2026 роки.

08 вересня 2026 року я отримав відповідь за підписом начальника Управління, полковника внутрішньої служби Сергія Приймака. Формально – це звичайна відмовна відповідь у стилі «інформація з обмеженим доступом». По суті – це документ, який власноруч, слово за словом, описує механізм, яким пенітенціарна система десятиліттями убезпечує себе від будь-якої зовнішньої перевірки того, що відбувається за її стінами.

П’ЯТЬ ПУНКТІВ ЗАПИТУ – П’ЯТЬ ВІДМОВ З ОДНАКОВИМ ШАБЛОНОМ

Управління відповіло на кожен пункт запиту практично ідентичною формулою: запитувані документи нібито містять персональні дані та/або відомості про організацію охорони й порядок реагування персоналу, розголошення яких може «створити загрозу безпеці установи», а тому шкода від оприлюднення переважає суспільний інтерес в отриманні інформації.

Ця формула застосована буквально до всього: до актів службових розслідувань щодо смертей, до журналів надзвичайних подій, до журналів обліку втеч і спроб втечі, до актів розслідувань за фактами травмування чи загибелі осіб. Жодного індивідуального аналізу того, чи справді конкретний документ за 2010, 2015 чи 2022 рік і сьогодні здатен «створити загрозу безпеці» – немає. Є тільки трафаретне посилання на пункт 2 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та на Закон «Про захист персональних даних».

Показово, що це відбувається на тлі відкритої війни, в якій найбільшою реальною загрозою безпеці державних установ є не оприлюднення статистики смертності десятирічної давнини, а звичайне небажання визнавати системні проблеми.

ГОЛОВНЕ ВИЗНАННЯ – ЗАХОВАНЕ У ДРУГОМУ АБЗАЦІ

Але справжня суть листа – не в юридичній риториці про персональні дані. Вона – у відповіді на пункт 2 запиту, яка звучить майже буденно: ведення окремого журналу обліку скоєних актів суїциду діючими наказами Державної кримінально-виконавчої служби України не передбачено, у зв’язку з чим в установі такий журнал не ведеться.

Прочитаймо це ще раз повільно. Одеський слідчий ізолятор – установа, крізь яку щороку проходять тисячі людей у стані максимальної психологічної вразливості, установа з давньою й задокументованою в різних джерелах репутацією щодо умов тримання, – офіційно підтверджує, що централізованого обліку самогубств у неї просто немає. Не «засекречено», не «обмежений доступ» – а взагалі не існує як явище діловодства.

Це не технічна прогалина. Це системне рішення, прийняте на рівні відомчих наказів: там, де немає обов’язку вести журнал, там немає і документа, який можна було б колись витребувати, оприлюднити чи пред’явити в суді або в Комітеті з питань запобігання катуванням. Відсутність обліку – це не бездіяльність окремого начальника установи, це вбудований у систему запобіжник від підзвітності.

РОЗСЛІДУВАННЯ ЩОДО ВЛАСНОГО ЗНИЩЕННЯ ДОКАЗІВ

Ще один момент листа заслуговує окремої уваги. Управління повідомляє, що з метою «повного, всебічного та об’єктивного встановлення обставин», у тому числі перевірки наявності, зберігання та можливого знищення запитуваних документів, воно направило до установи лист щодо проведення службового розслідування відповідно до наказу Міністерства юстиції від 12.03.2015 № 356/5.

Іншими словами: сама держава наразі не може стверджувати, чи фізично існують документи про смерті, травмування та надзвичайні події в Одеському СІЗО за шістнадцять років, чи вони вже знищені. Відповідь на запит про доступ до інформації перетворюється на визнання того, що доступ неможливо оцінити навіть із процедурного боку – бо невідомо, чи є що надавати.

Для установи, чия репутація і так обтяжена історією скарг на умови тримання й поводження, це – ідеальна конфігурація безвідповідальності: неможливо ні підтвердити приховування фактів, ні спростувати його, оскільки самі первинні документи можуть бути на цей момент знищені «відповідно до встановленого порядку».

ЧОМУ ЦЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ САМЕ ДЛЯ ПИТАННЯ КАТУВАНЬ

Логіка цього листа працює як замкнене коло. Акти службових розслідувань за фактами смерті чи травмування – закриті як «персональні дані». Журнали надзвичайних подій – закриті як «інформація про систему охорони». Окремого обліку суїцидів не існує в принципі. А там, де формально існують перевірні механізми (службові розслідування), їхній результат ще й може бути втрачений разом зі знищеними документами.

Саме в цьому проміжку – між відсутністю обов’язкового обліку, режимом обмеженого доступу та невизначеністю щодо збереження документів – і виникає простір для приховування найбільш жорстких випадків: смертей за нез’ясованих обставин, самогубств, які могли бути наслідком доведення до відчаю, тілесних ушкоджень, отриманих від персоналу чи інших ув’язнених за потурання адміністрації. Немає обов’язкового журналу – немає системного сліду. Є документ – він захищений як персональна інформація. Захист виявився недостатнім – документ, можливо, вже знищено.

Управління при цьому наголошує, що готове надавати лише узагальнену кількісну статистику (як це нібито вже зроблено листом установи від 13.08.2026), тобто голі цифри без жодного контексту, без можливості перевірити обставини кожного випадку, без можливості встановити системні закономірності – наприклад, чи концентруються випадки смерті чи самоушкоджень у певні періоди, при певному персоналі, у певних камерах.

ВИСНОВОК

Лист Південно-Центрального міжрегіонального управління – це не поодинокий випадок бюрократичної тяганини. Це показовий зразок того, як пенітенціарна система України, посилаючись водночас на захист персональних даних і на власну «безпеку», вибудовує подвійний бар’єр проти зовнішнього контролю: юридичний (обмеження доступу до інформації) і практичний (відсутність самого обов’язку вести облік найбільш чутливих подій).

Коли установа, відповідальна за життя і здоров’я людей, які перебувають під вартою, офіційно визнає, що не веде журналу суїцидів, а водночас не може гарантувати збереженість інших документів про смерті й травмування, – питання перестає бути суто процедурним. Це питання про те, чи здатна держава взагалі побачити масштаб проблеми катувань і жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, коли первинні дані про неї структурно не створюються або зникають ще до того, як хтось встигає їх перевірити.