«Пацанська» дипломатія Кремля: зовнішня політика за в’язничними “поняттями”

28 серпня 2026 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров в черговому інтерв’ю знову заявив: усі питання щодо України Вашингтону і Москві потрібно вирішувати «по-пацанськи». Мовляв, «можна сказати – по благородному, можна сказати – по-пацанськи, по суті одне й те саме». Саме з таким настроєм, за його словами, Володимир Путін рік тому летів на зустріч з Дональдом Трампом до Анкориджу – й, за словами Лаврова, сторони тоді буквально скріпили домовленість рукостисканням. А коли, на переконання Лаврова, цю домовленість поховали європейці та особисто Зеленський, він же раніше публічно дорікав американцям за непацанську поведінку.

Смішно? Не зовсім. Це черговий, і дедалі менш прихований, доказ дедалі глибшого занурення Російської Федерації у стан навіть не карцерної, а справжньої в’язничної держави.

Західні дипломати й аналітики роками намагаються читати Кремль мовою раціонального державного інтересу: праву людини, захисту громадян, міжнародного права, балансу сил, договорів, гарантій безпеки. І щоразу дивуються, коли Москва порушує щойно підписане, або пропонує «домовитися на словах», або відповідає ударом там, де очікувався компроміс. Річ у тім, що вони застосовують не той словник. Лавров не приховує ключа до читання – він сам його називає: «по-пацанськи». А в цій системі координат договір – не юридичний документ, а «поняття», яке можна «перетерти» й так само легко «зіслати з базару», якщо змінилися обставини чи баланс сил у дворі. Хто продовжує шукати в цьому раціональність західного зразка, той просто не туди дивиться.

В’ЯЗНИЧНА ДЕРЖАВА – ЦЕ НЕ ПРО ЦИФРИ

В’язнична держава – це не про кількість колоній і не про кількість ув’язнених, ні в абсолютних, ні у відносних цифрах. В’язнична держава – це коли населення, суспільство і сама держава починають думати так, як думає персонал і контингент в’язниці, і влаштовувати за цим зразком і своє життя, і роботу державних органів.

А головний закон у в’язниці – не Кримінально-виконавчий кодекс, а неформальні, субкультурні закони: неформальна ієрархія, поділ на «класи» – від «блатних» до «опущених», «козлів» та «півнів», – і непропорційно жорстокі санкції за будь-яке відхилення від цих неписаних норм.

Парадокс сучасної Росії в тому, що це вже відкрито декларується на рівні першої ліги посадовців держави. Так, ми побудували державу за принципами неформальної в’язничної ієрархії, – кажуть вони, – і ми це не приховуємо. Ми це підносимо, ми це виставляємо напоказ світові, і ми це охороняємо, бо саме так, за законами неформальних в’язничних ієрархій, що складалися в Росії останні п’ять століть, і має управлятися в’язнична держава.

П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ОДНІЄЇ Й ТІЄЇ САМОЇ ЗВИЧКИ

Тут немає нічого нового. Розвиток російської держави останні п’ять століть, від першої колонізації східних територій за допомогою кримінального покарання й каторги, починаючи з Московського князівства, якраз і виявляє себе просто зараз, у XXI столітті – після кількох століть суто формального відсторонення від принципів в’язничної держави. Форма змінювалась. Суть – ні.

У XVI столітті каторга й кримінальне покарання стають інструментом колонізації Сходу. У XVII столітті до Сибіру, до земель біля Байкалу, масово гонять злочинців, утікачів і відторгнутих громадою селян: заслання дедалі більше перетворюється на знаряддя найжаркішого нелюдського соціального контролю, а не на освоєння території. Кримінальні засланці погано приживалися на нових місцях, майже не займалися господарством, зате криміналізоване середовище справно розхитувало мораль довколишніх країв, тоді як економічного ефекту від заслання не було майже жодного.

До 1860-х років злочинний світ Російської імперії – від сибірських до сахалінських острогів – остаточно оформився в цілісну структуру: власне самоврядування, примітивне «законодавство», поділ в’язнів на чіткі «класи», зародкові органи управління та спільна каса – «общак». Це і був прообраз організованої злочинності радянського і пострадянського штибу.

І це не лише культурна деталь – це модель політичної економії. «Общак» як спільна каса, куди «правильні пацани» відраховують частку здобичі в обмін на захист і статус, а верхівка розпоряджається нею на власний розсуд, без жодної звітності перед рештою, – це та сама логіка, за якою десятиліттями функціонує путінська вертикаль: від регіональних губернаторів, що «діляться» з центром, до олігархів, яким дозволено збагачуватися рівно доти, доки вони «правильно заносять» і не виходять за межі відведеного статусу. Держава-«общак» – це не метафора для красного слівця, а цілком робоча модель розподілу влади й ресурсів у сучасній Росії.

Елітою цього світу були «бродяги» та «івани» – майбутні прототипи «злодіїв у законі», чия влада у місцях позбавлення волі згодом стала практично необмеженою. І показово: цю модель не просто терпіла в’язнична адміністрація – вона її культивувала, бо персоналу бракувало, корупція квітла, а самі наглядачі були втягнуті у злочинну діяльність в’язнів, включно з фальшуванням грошей. Владу, делеговану «іванам» і «бродягам», охоче успадкував СРСР і розвинув її далі, а від нього – пострадянські країни, де делегування влади неформальним лідерам і сьогодні є прямою причиною міжв’язничного насильства й катувань, з якими бореться Європейський комітет із запобігання катуванням. І варто наголосити: коріння цього явища – не радянське, а саме російське імперське.

МОВА, КАРТИ, ПІСНЯ

У цієї субкультури є власна символіка, і вона теж перейшла у спадок від Росії імперської до Росії путінської. «Блатний язик», або «феня», «блатна музика» – не просто жаргон, а маркер вербальної, моральної й ідеологічної належності до «світу каторги» та головний інструмент кар’єри в неформальній ієрархії, доступний передусім елітарній верхівці кримінального світу. Карткові ігри – другий стовп цього ладу: грали заради самого програшу, і програвали все – гроші, пайку, одяг, а часом і дружину чи дітей. Третій – кримінально-каторжна пісня, що з часом органічно влилася в загальний масив «нормальної» російської культурної спадщини і сьогодні звучить у Росії як щось питомо народне, хоча народилася вона за колючим дротом.

Ці уявлення знайшли відображення навіть у радянській літературі – достатньо згадати «Каторгу» російського письменника-імперця Валентина Пікуля, де, відкинувши імперські акценти автора, можна побачити глибоко вкорінену неформальну ієрархію в російських каторжних поселеннях і, головне, глибоке занурення самих державних агентів у субкультурні в’язничні норми та їхнє сприяння поширенню субкультурної влади серед загальної маси ув’язнених. У публічному дискурсі того часу феномен бродяжництва взагалі вважався найпоширенішим відхиленням серед засланців – і саме він, за оцінками тогочасних європейських теорій соціального розвитку, робив Росію такою собі неспроможною претендувати на статус «цивілізованої» країни.

Ані британська депортація злочинців до Америки й Австралії, ані французьке заслання до Гвіани не породили нічого подібного за глибиною й тривалістю. Світова історія знає хіба один аналог – Вятську республіку XIV–XV століть, засновану професійними злочинцями на суто кримінальній економіці.

Ця генеалогія не переривається. Розпочавшись за Московського князівства, вона суттєво зміцніла за правління Петра I – саме тоді каторга й солдатчина остаточно стали інструментом державного примусу в масштабах усієї імперії, – і остаточно набула завершених форм у другій половині XIX століття. Тобто до моменту, коли, за офіційною радянською, а згодом і пострадянською версією історії, «все тільки почалося» з ГУЛАГу, кримінально-в’язнична субкультура вже мала за плечима щонайменше три століття безперервного розвитку. Саме тому будь-яка спроба пояснити сучасну Росію винятково радянським спадком – це не просто спрощення, а свідоме забування коріння.

А далі – радянський ГУЛАГ, що помножив увесь цей комплекс і залишив по собі готову інфраструктуру, яка виявилася вкрай зручною вже у XXI столітті: як безперебійне джерело гарматного м’яса для війни проти України. Йдеться про феномен «Вагнера». Тож обмежувати аналіз пострадянської кримінально-в’язничної субкультури лише періодом після 1917 року – методологічна помилка, яка не дозволяє побачити головне: ця субкультура давно втратила префікс «суб» і стала просто національною культурою.

ФОРМАЛЬНО – НІ, ПО СУТІ – ЗАВЖДИ

Росія завжди була в’язничною державою по суті, хоча й не завжди по формі. І сьогоднішні слова керівника російського зовнішньополітичного відомства якраз демонструють той феномен, який мав би цікавити істориків держави і права, юристів, політологів, соціологів і журналістів: в’язнична держава – основна характеристика сучасної Росії так само, як неформальні закони в’язничної ієрархії – основа розвитку сучасного російського суспільства.

Для тих, хто фахово займається протидією катуванням, це не абстракція. Практики, що виростають саме з такої в’язничної ієрархії – неформальна влада «положенців» над іншими в’язнями, толерована або й заохочувана адміністрацією, – це той-таки механізм, який сьогодні відтворюється і в російських місцях позбавлення волі, і в фільтраційних таборах, і в поводженні з військовополоненими та цивільними заручниками з окупованих територій України. Коли держава відкрито визнає, що керується не правом, а в’язничним поняттям, це означає, що й катування перестає бути ексцесом окремих виконавців – воно стає системною, ієрархічно санкціонованою нормою.

Коли міністр закордонних справ ядерної держави й постійного члена Ради Безпеки ООН публічно пояснює долю сусідньої країни поняттями кримінального жаргону – це вже не обмовка і не спроба зіграти «простого хлопця» перед камерою. Це визнання під протокол, і водночас – емпіричне підтвердження тези, з якої почався цей текст: в’язнична держава сьогодні не метафора, а точна характеристика Російської Федерації. Так само, як неформальні закони в’язничної ієрархії становлять основу розвитку сучасного російського суспільства, вони дедалі відвертіше стають і основою його зовнішньої політики.

Кремль більше не приховує, за якими законами живе. Він про це говорить уголос – і тепер лишається тільки уважно слухати. Питання лише в тому, чи готові ті, з ким Москва воліє «домовлятися по-пацанськи», нарешті визнати: перед ними не партнер по перемовинах, а в’язнична адміністрація, яка розмовляє мовою камери, бо іншої мови в неї просто немає.