ECHR Case Law, Human Rights, Torture prevention

Психічні захворювання та травми як наслідок перебування у полоні («Badalyan v. Azerbaijan», application № 51295/11, judgment 22.07.2021)

Справа «Badalyan v. Azerbaijan» може, на жаль, бути актуальною для України після повернення з полону військовослужбовців. Відповідно, юристи, які представляють заявників у подібних ситуаціях, мають звертати увагу на особливості, вказані у цьому рішенні ЄСПЛ.

9 травня 2009 року заявник зник і, як виявилося згодом, був схоплений азербайджанськими силами. Його родичі зв’язалися з вірменською владою, після чого він був зареєстрований як зниклий у Вірменії, де було ініційовано його розшук (п. 4).

Однак місце його перебування залишалося невідомим для його сім’ї та вірменської влади до 5 листопада 2010 року, коли він був зареєстрований Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) як вірменський полонений в Азербайджані (п. 4).

Після цього МКЧХ регулярно відвідував заявника під вартою до 17 березня 2011 року, коли він був переданий вірменській владі за посередництва МКЧХ в рамках програми обміну полоненими (п. 4)

Після захоплення заявника азербайджанськими силами він провів у полоні 22 місяці у різних військових об’єктах. Заявник стверджує, що йому не давали достатньо їжі, і його часто не пускали в туалет, тому йому доводилося піклуватися про свої потреби в камері (п. 7).

Більше того, він зазнав жорстокого катування та психічних страждань, оскільки його вважали військовим бранцем, а відтак – регулярно допитували для отримання інформації. Його часто били по ногах сильно, що він не міг їх відчувати чи рухати (п. 7).

До пальців часто прикріплювали електричні дроти і вмикали живлення, викликаючи сильний біль (п. 7).

У двері його камери били металевими предметами, внаслідок чого він зараз страждає від розладу слуху (п. 7).

18 березня 2011 року, на наступний день після звільнення, заявника госпіталізували та обстежили у Вірменії. Відповідно до довідки, виданої військово-медичним департаментом Міністерства оборони, у нього діагностували неврастенію, психопатологічний стан, симптоми депресії (п. 10).

Коли заявника було повернуто до Вірменії, виявилося, що він страждав, серед іншого, від страху, стресу, тривоги та депресії, скаржився на втому, а також на болі в руках і ногах. Він був виписаний 29 березня 2011 року через одинадцять днів, ймовірно, у покращеному стані, з рекомендацією, щоб його помістили під нагляд терапевта або психолога (п. 10).

Відповідно до п. 1 ст. 35 Конвенції, держави не зобов’язані відповідати перед міжнародним органом за свої дії, допоки не матимуть можливості виправити ситуацію засобами своєї правової системи, і тому ті, хто має намір послатися на наглядову юрисдикцію Суду стосовно скарг проти держави, повинні спочатку використати засоби юридичного захисту, передбачені правовою системою їхньої держави (see, among other authorities, «Akdivar and Others v. Turkey», 16 September 1996, п. 65; «Sargsyan v. Azerbaijan», п. 116) (п. 28).

Суд також повторює, що Уряд зобов’язується довести невичерпання національних засобів правового захисту, щоб заявити, що засіб правового захисту був ефективним, доступним теоретично та на практиці у відповідний час, тобто, щоб він був доступним, здатним забезпечити компенсацію за скаргою заявника та продемонструвати обґрунтовані перспективи успіху. Після того, як цей тягар доказування буде задоволений, заявник має довести, що засіб захисту, запропонований Урядом, насправді був використаний або з якихось причин був неадекватним та неефективним за конкретних обставин справи, або що існували особливі обставини, що звільняли його/її від його застосування (see, among many other authorities, «Molla Sali v. Greece» [GC], № 20452/14, п. 89, 19 December 2018) (п. 29).

Хоча ця справа не стосується подій, пов’язаних з конфліктом між Вірменією та Азербайджаном як таким, Суд, тим не менш, вважає, що певні зауваження, зроблені для опису загального контексту відносин між Вірменією та Азербайджаном у справі «Sargsyan v. Azerbaijan», є актуальними і в цій справі. Ані на момент відповідних подій, ані в будь-який момент після цього між Вірменією та Азербайджаном не існувало дипломатичних відносин. Крім того, кордони були закриті, а поштові послуги були неможливими між двома країнами. У такій ситуації слід визнати, що могли існувати перешкоди для належного функціонування системи здійснення правосуддя. Зокрема, могли виникнути значні практичні труднощі при порушенні та продовженні судового провадження в іншій країні («Sargsyan v. Azerbaijan», п. 117) (п. 30).

У цій справі Уряд-відповідач не довів, що заявник, місцеперебування якого залишалося невідомим його родині протягом 1 року та майже 6 місяців, мав будь-яку можливість спілкуватися із зовнішнім світом та контактувати з адвокатом упродовж утримання в Азербайджані. Хоча він, врешті-решт, був звільнений і міг повернутися до Вірменії, Уряд-відповідач не надав жодного прикладу національної справи чи засобів правового захисту, які б свідчили про те, що особи, які перебувають у ситуації заявника, могли б звернутися з позовом до влади Азербайджану. Навпаки, відмова цих органів надавати будь-яку допомогу або навіть відповідати на запит вірменського Генерального прокурора відповідно до Конвенції СНД 1993 року у схожій справі «Saribekyan and Balyan» радше вказує на відсутність ефективних засоби захисту в Азербайджані для особи, яка перебувала в ситуації заявника.

Отже, повторюючи свої висновки у справі «Saribekyan and Balyan», Суд вважає, що Уряд-відповідач не довів наявність у заявника засобу правового захисту, який міг забезпечити відшкодування у зв’язку з його скаргами щодо порушення Конвенції та запропонувати розумні перспективи успіху. Отже, заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту відхиляється (п. 32).

Крім того, Суд вважає, у світлі тверджень сторін, що скарга за ст. 3 Конвенції порушує серйозні фактичні та юридичні питання відповідно до Конвенції, для вирішення яких необхідний    розгляд справи по суті. Отже, Суд дійшов висновку, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. 3(а) ст. 35 Конвенції. Жодної іншої підстави для визнання скарги неприйнятною не встановлено. Тому її слід визнати прийнятним (п. 33).

Що стосується стану здоров’я заявника до його затримання, Уряд-відповідач не заперечував, що він був визнаний придатним до військової служби в 1997 році і що він проходив службу до 1999 року. Однак це було ще за десять років до подій у справі та заявник не надав медичних документів про стан свого здоров’я в період з 1999 року до його затримання органами влади Азербайджану (п. 40).

Щодо ситуації під час тримання заявника під вартою, Уряд-відповідач вказав на проведення медичних оглядів. Що стосується психічного здоров’я заявника, то Уряд-відповідач вперше у своїх додаткових коментарях до відповіді заявника надав стенограму з медичного журналу від 7 березня 2011 року, трохи більше ніж за тиждень до цього звільнення заявника, зазначивши, що психопатологічних симптомів та ознак психічних захворювань не виявлено (п. 41).

Повертаючись до ситуації зі здоров’ям заявника після звільнення, надані медичні звіти показують, що він страждав на хронічний маячний розлад та параною, і що він лікувався 29 днів у 2011 році. Стан його психічного здоров’я ще більше погіршився, і в 2015 році у нього діагностували параноїдальну шизофренію. Було встановлено, що заявник має право на отримання допомоги по інвалідності (п. 42).

Суд зазначає, що заявник стверджував, що його психічний стан на момент звільнення був наслідком жорстокого поводження як фізичного, так і психологічного характеру, і що заявник не надав доказів фізичних травм. Однак перед Судом не заперечувалося, що описані вище проблеми з психічним здоров’ям, якщо вони і були результатом дій, яким заявник піддавався під час тримання під вартою, свідчать про жорстоке поводження, заборонене ст. 3 Конвенції (п. 43).

У світлі наданих йому матеріалів Суд дійшов висновку, що заявник довів, що його симптоми значних травм психічного здоров’я, виявлені відразу після звільнення, стосувались його часу перебування в полоні держави-відповідача, незалежно від того, чи було подальше погіршення прямим наслідком цього чи ні (п. 44).

Крім того, Суд зазначає, що заявник детально та послідовно виклав факти, на які скаржився, та надав єдино доступні йому докази, зокрема медичні записи обстежень після звільнення (п. 44).

Отже, Уряд-відповідач повинен, згідно з загальними принципами, надати задовільне та переконливе пояснення, надавши докази, що встановлюють факти, що ставлять під сумніві позицію жертви (п. 44).

Уряд-відповідач, який єдиний має доступ до будь-якої іншої інформації, здатної підтвердити або спростувати твердження, у відповідь на твердження заявника стверджував, що: (i) заявник був схоплений та утриманий живим та у безпечних умовах, та згодом так само безпечно звільнений за результатами переговорів з МКЧХ; (ii) твердження заявника про жорстоке поводження підтверджуються лише медичними документами, наданими вірменськими органами влади; (iii) не існує причинно-наслідкових зв’язків, які б свідчили про те, що заявника катували; (iv) утримання у полоні протягом тривалого часу, як 22 місяці, під постійними тортурами, з поганим годуванням та позбавленням сну, як стверджував заявник, могло б спричинити набагато серйозніші наслідки для здоров’я, ніж ті, які він подав; (v) МКЧХ регулярно проводив візити з метою нагляду за умовами тримання заявника без подання звітів про жорстоке поводження із заявником (п. 45).

Щодо останнього аргументу, Суд зазначає, що МКЧХ з міркувань конфіденційності не оприлюднював інформацію про обставини затримання заявника на прохання його адвоката. Що стосується інших аргументів, Суд не вважає, що вони або являють собою задовільне та переконливе пояснення, підкріплене доказами, як того вимагає Конвенція. Суд зазначає у зв’язку з цим, що Уряд не скористався доказами, які могли б надати розслідування, оскільки Уряд не показав, що будь-яке суттєве розслідування заяв заявника коли-небудь мало місце (п. 46).

Суд також зазначає, що Уряд не надав, у тому числі під час розгляду справи в Суді, інформацію про місця утримання заявника, умови утримання та режим ув’язнення під час тримання під вартою. Той факт, що жодна інформація про місцеперебування заявника ніколи не надходила до його сім’ї до моменту його реєстрації МКЧХ (через 1 рік та 6 місяців після первинного затримання) породжує висновки щодо способу поводження із заявником та наслідків такого поводження для психічного здоров’я заявника (п. 47).

У світлі викладеного вище Суд вважає, що Уряд-відповідач не надав задовільного та переконливого пояснення, щоб довести, що серйозні психічні травми заявника, виявлені безпосередньо після звільнення заявника та діагностовані пізніше, не були повністю, головним чином або частково спричинені умовами утримання та поводження, якого зазнав заявник, перебуваючи у полоні держави-відповідача (п. 48).

Отже, Суд дійшов висновку, що мало місце порушення ст. 3 Конвенції (п. 48).

Concurring opinions of Judges Mourou Vikström and Jelič

Ми повністю погоджуємося з висновком Палати про подвійне порушення та відповідною аргументацією.

Палата постановила, що навіть за відсутності будь-яких слідів фізичних ушкоджень у заявника після звільнення, психічні розлади, з якими він був діагностований, повинні розглядатися як результат фізичного жорстокого поводження та емоційного приниження та психологічної травми, понесеної протягом місяців він провів під вартою.

Тим не менш, ми вважаємо важливим пояснити один конкретний момент, що стосується шизофренії – стану, основні причини якого ще не повністю відомі дослідникам.

Ми зазначаємо, що заявник був звільнений 17 березня 2011 року.

Його проблеми з психічним здоров’ям були підтверджені на двох різних етапах: 1) 29 червня 2011 року заявник пройшов психіатричну експертизу, яка призвела до діагностики хронічного маячного розладу та тривалої реактивної параної. (з плином років його психічне здоров’я погіршувалось); 2) у  У 2015 році у нього діагностували параноїдальну шизофренію.

На наш погляд, залежно від того, як читається рішення Палати (зокрема п. 44), все ще можуть існувати певні сумніви щодо встановленого зв’язку між виявленням шизофренії та жорстоким поводженням, якого заявник зазнав під час тримання під вартою.

Необхідна надзвичайна обережність при дослідженні причинно-наслідкових зв’язків між жорстоким поводженням і таким складним станом, як шизофренія.

Тригерні фактори є предметом поглиблених досліджень, що стосуються таких аспектів, як генетика та використання психотропних речовин.

З наявних на даний момент медичних даних неможливо встановити, що ця психічна хвороба може бути наслідком емоційної травми, хоча така травма могла бути жорстокою та дестабілізуючою.

Однак там, де такий стан існував раніше, він може перейти у гостру фазу після впливу на суб’єкта інтенсивної психологічної травми.

Це роз’яснення, звичайно, не має на меті замінити медичний висновок про стан здоров’я заявника, а, навпаки, переслідує мету дотримуватися дуже обережного підходу та усувати будь-яку неясність у позиції Палати щодо факторів, які можуть спровокувати симптоми шизофренії, адже ці аспекти залишаються предметом бурхливих дискусій серед експертів.

Переклад – Дмитро Ягунов (2021)