«Просто є погані люди»: три аргументи «Скелі», які розсипаються об статтю 3 Конвенції

Радіо Свобода у програмі «Свобода Live» оприлюднило розмову з Андрієм Сураєм, начальником групи цивільно-військового співробітництва 425-го окремого штурмового полку «Скеля», під назвою ««Скеля» зсередини: питаємо представника полку про смерті бійців, побиття і катування». Контекст цієї розмови є таким. В одному з найбільших штурмових полків ЗСУ тривають масштабні перевірки, а командира полку Юрія Гаркавого відсторонено від командування. Причина – свідчення військовослужбовців, які пройшли через «Скелю» і нині заявляють про побиття та знущання в полку. Крім того, родичі померлих новобранців стверджують, що чоловікам не надавали вчасну медичну допомогу, а тим, хто був на замісній підтримувальній терапії, відмовляли у ній і били, якщо знаходили метадон. Журналісти видання «Бабель» зафіксували 25 небойових смертей упродовж останніх пів року; більшість із померлих чоловіків не пробули в полку й місяця, а офіційною причиною цих смертей переважно вказано пневмонію. Родичі новобранців здебільшого не згодні з офіційними діагнозами і вважають, що над їхніми рідними перед смертю знущалися.

Ця публічна дискусія заслуговує на окремий юридичний коментар. Не через емоції, а через аргументи, які в ній прозвучали. Ці аргументи є настільки типовими, настільки впізнаваними та настільки юридично хибними, що їх варто розібрати спокійно, послідовно та з посиланнями на практику Європейського суду з прав людини. Спочатку – пряма мова учасників розмови, далі – мій аналіз.

Ведуча: «У нас станом на зараз є заява військової омбудсменки Ольги Решетилової, яка, наприклад, говорила, що ще рік тому вона була в «Скелі» і задокументувала свідчення людей, які так само розповідали про катування на поліграфі в той час».

Представник «Скелі»: «Стоп, стоп, стоп. Катування чи побиття?».

Ведуча: «Ви ставите якусь велику різницю? Побиття, катування?».

Представник «Скелі»: «Дивіться, побиття – це когось побили. Це може бути… Вибачте, я на вулиці з кимось почну з’ясовувати стосунки, і хтось із нас когось поб’є. Це катування чи побиття?».

Ведуча: «Я так розумію, що йдеться не просто про з’ясування відносин».

Представник «Скелі»: «Ні, для мене катування – це коли хтось зв’язав, він від цього отримує якесь задоволення».

Ведуча: «А обмотування скотчем – це, як писало видання «Бабель»… Що скотчем обмотують людей, і це теж, я так розумію…».

Представник «Скелі»: «Ми знову ж таки упираємось повністю в «Бабель», який це взяв з показів одного, єдиного…».

Ведуча: «Якщо ми вже почали піднімати цю тему смертей чи побиття: наприклад, згадана нами Катя Лихогляд буквально кілька днів тому опублікувала фото чоловіка – доброволець, мав поранення після бойових, молодий, ідейний, ненаркозалежний – у «Скелі» побили для профілактики. Я думаю, що ви бачили цю світлину».

Представник «Скелі»: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести за це відповідальність».

Ведуча: «Ви бачили цю історію?».

Представник «Скелі»: «Зараз бачу».

Ведуча: «Вона є вже три дні, ви можете подивитися».

Представник «Скелі»: «Ви ж розумієте, я не постійно цим займаюся… Погано, так недостойно відноситися до військовослужбовців, і це потрібно розслідувати».

Ведуча: «А чому в «Скелі» так б’ють людей для профілактики?».

Представник «Скелі»: «Чому взагалі люди б’ють людей? Чому? Тому що є деякі погані люди, які вважають, що якщо вони сильніші, то вони автоматично праві».

У цьому діалозі прозвучали три аргументи.

Перший аргумент: побиття – це не катування, бо побитися можна і на вулиці.

Другий аргумент: катування – це коли хтось зв’язав людину і отримує від цього задоволення.

Третій аргумент: люди б’ють людей, бо є деякі погані люди.

Кожен із цих трьох аргументів є класичним прийомом нейтралізації, і кожен із них розсипається при першому ж зіставленні з конвенційними стандартами.

Почнемо із засадничого. Об’єкт та мета Конвенції як інструменту захисту фізичних осіб вимагають, щоб її положення тлумачилися і застосовувалися таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (Marguš v. Croatia [GC], § 127). Це означає, серед іншого, що жодні термінологічні ігри – «побиття чи катування?» – не можуть вивести факти жорстокого поводження з-під дії статті 3 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє – без будь-яких винятків – катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 95; A. and Others v. the United Kingdom [GC], § 126; A.V. v. Ukraine, § 47; Aleksakhin v. Ukraine, § 49; Aliev v. Ukraine, § 129; Bekos and Koutropoulos v. Greece, § 45; Buglov v. Ukraine, § 68; Chember v. Russia, § 48; Cobzaru v. Romania, § 60). Заборона є абсолютною. Вона не знає винятків ані для війни, ані для «бойового злагодження», ані для «профілактики», ані для «виховної роботи з особовим складом».

Тепер щодо першого аргументу – про бійку на вулиці. Аналогія з вуличним з’ясуванням стосунків є юридично неспроможною з однієї простої причини: вона прибирає з картини головне – контекст влади, підпорядкування та контролю. Військовослужбовець у розташуванні військової частини не є учасником симетричного конфлікту двох приватних осіб на вулиці. Він перебуває в ієрархічній структурі, під владою командирів, без реальної можливості уникнути контакту з тими, хто застосовує до нього насильство, і без можливості просто піти. Саме тому Європейський суд розглядає військовослужбовців – так само як і затриманих та ув’язнених – як осіб, що перебувають під контролем держави, а державу – як таку, що несе повну відповідальність за поводження з ними.

Практика Суду щодо збройних сил є детально розробленою. Так, обов’язкова військова служба нерідко включає елемент страждання, як і заходи щодо позбавлення особи свободи (Chember v. Russia, § 49). Багато дій, які становили б нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження щодо ув’язнених, можуть не досягати межі поганого поводження, якщо вони відбуваються у збройних силах у випадках, коли служать специфічній місії збройних сил, наприклад, як частина бойової підготовки (Chember v. Russia, § 49). Проте на державі лежить обов’язок забезпечити, щоб громадянин ніс військову службу в умовах, сумісних з повагою до його людської гідності, щоб порядок та методи військової підготовки не завдавали йому болю й страждань тією мірою, яка перевершує неминучий рівень страждань, властивий військовій підготовці, і щоб з урахуванням практичних вимог такої служби його здоров’я і благополуччя належним чином забезпечувалися, зокрема шляхом надання необхідної йому медичної допомоги (Chember v. Russia, § 50).

Більше того, на державі лежить обов’язок впровадити правила, що визначають рівень загрози життю або здоров’ю, яка може виникати не тільки від самого характеру військової діяльності, але й від людського фактору, який вступає в дію, коли держава призиває звичайних громадян на військову службу. Такі правила мають вимагати вжиття практичних заходів, спрямованих на ефективний захист військовослужбовців від небезпек, властивих військовому життю, і відповідних методів виявлення недоліків і помилок, які можуть допустити щодо цього відповідальні особи на різному рівні (Chember v. Russia, § 50). Іншими словами, «людський фактор» – включно з «поганими людьми» – це не виправдання для держави, а прямий предмет її позитивних зобов’язань. Держава зобов’язана передбачати, що в ієрархічних мілітаризованих структурах насильство є прогнозованим ризиком, і зобов’язана мати систему, яка цей ризик виявляє та нейтралізує.

Навіть якщо фізичні вправи є невід’ємною частиною військової підготовки, то для того, щоб вони були сумісні зі статтею 3 Конвенції, вони не повинні перевищувати рівень, за яким слідує загроза здоров’ю військовослужбовців або образа їхньої людської гідності (Chember v. Russia, § 52). У справі Chember v. Russia заявник був насильно підданий фізичним вправам до втрати свідомості. Це покарання його командири застосували навмисно, при повній поінформованості про його конкретні проблеми зі здоров’ям і без будь-якої військової необхідності, яка могла б викликати такий хід дій. За таких обставин таке покарання викликало в заявника глибокі фізичні страждання і вийшло за межі мінімального рівня жорстокості (Chember v. Russia, § 56). Зауважимо: у Chember v. Russia йшлося про фізичні вправи. Тут же йдеться про побиття пораненого добровольця «для профілактики». Якщо примусові присідання до втрати свідомості Суд кваліфікував як порушення статті 3 Конвенції, то якою є конвенційна кваліфікація умисного побиття пораненої людини з дисциплінарною або «виховною» метою – питання риторичне.

Тепер щодо другого аргументу – «катування – це коли хтось зв’язав і отримує задоволення». Це визначення не має нічого спільного з правом. Ані стаття 3 Конвенції, ані стаття 1 Конвенції ООН проти катувань, ані практика Європейського суду не містять жодної згадки про «задоволення» того, хто катує. Юридично значущими є зовсім інші елементи: інтенсивність страждань, умисність, а для кваліфікації саме як катування – спеціальна мета: отримання відомостей чи визнань, покарання, залякування, дискримінація. Побиття «для профілактики» – це і є, у чистому вигляді, умисне заподіяння страждань з метою покарання та залякування. Тобто формула «для профілактики» не пом’якшує кваліфікацію, а навпаки – прямо вказує на цільовий, інструментальний характер насильства, що є ознакою, яка наближає поводження до катування, а не віддаляє від нього. Суб’єктивне «задоволення» виконавця перебуває поза межами правової оцінки: садист, який отримує насолоду, і «вихователь», який «просто підтримує дисципліну», з точки зору Конвенції вчиняють одне й те саме діяння.

Тепер щодо третього аргументу – «просто є погані люди». Цей аргумент має на меті перевести розмову із системної площини в індивідуальну: мовляв, ідеться про ексцес окремих осіб, а не про практику структури. Але навіть у своїй найсильнішій версії цей аргумент не працює, і ось чому. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави вжиття заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не були піддані катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі поганому поводженню з боку приватних осіб (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 50; Voykin and Others v. Ukraine, §§ 112-119; Z and Others v. the United Kingdom [GC], §§ 73-75; S., V. and A. v. Denmark [GC], § 124; Burlya and Others v. Ukraine, § 121; X and Others v. Bulgaria, § 177; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 144; Orlik v. Ukraine, § 35). Тобто навіть якби кривдники були цілком приватними «поганими людьми» без погонів і посад, позитивні зобов’язання держави нікуди б не зникли. А в цьому випадку йдеться не про приватних осіб: ідеться про насильство всередині військової структури, тобто про діяння, вчинені особами, які діють у межах державної ієрархії, у державних приміщеннях, щодо осіб, які перебувають під контролем держави. Це найважча для держави конфігурація відповідальності, а не найлегша.

Стаття 3 Конвенції вимагає від влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо воно було завдане приватними особами (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova, § 38; Aleksandr Nikonenko v. Ukraine, § 43; Burlya and Others v. Ukraine, § 125). Стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 97; Biser Kostov v. Bulgaria, § 77; Hovhannisyan v. Armenia, § 55; Denis Vasilyev v. Russia, § 99; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 170). Не можна вважати, що позитивні обов’язки провести офіційне розслідування жорстокого поводження виникають лише у випадках, які стосуються актів поганого поводження з боку агентів держави (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 51; M.C. v. Bulgaria, § 151).

І тут важливо сказати про фразу, яка в дискусії прозвучала як нібито достатня відповідь: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести відповідальність». Ця фраза сама по собі є правильною, але вона є лише початком, а не кінцем конвенційного аналізу. Ефективне розслідування у розумінні статті 3 Конвенції – це не абстрактне побажання. Це розслідування, здатне привести до встановлення обставин справи та до ідентифікації і покарання винних; розслідування, розпочате оперативно та здійснюване з розумною швидкістю; розслідування, незалежне від тих, кого воно стосується, – що в контексті насильства всередині військової структури означає неприпустимість ситуації, коли перевірку фактично контролює сама структура, командирів або співслужбовців якої стосуються твердження; розслідування, яке допускає достатній елемент громадського контролю та забезпечує участь потерпілого. І головне: коли є заява Військової омбудсманки про задокументовані ще рік тому свідчення, публікації медіа, фотографії та повторювані повідомлення від різних, не пов’язаних між собою джерел, держава вже не має права розглядати кожен епізод як ізольований ексцес «поганої людини». Повторюваність однотипних повідомлень сама по собі є фактом, що вимагає перевірки саме системної практики: хто знав, хто мав знати, хто зобов’язаний був запобігти і хто не запобіг.

Насамкінець – про вразливість. Стаття 3 Конвенції покладає на держави зобов’язання охороняти фізичну та психологічну недоторканність особи. Позитивні зобов’язання органів влади у цьому контексті можуть включати обов’язок підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб; зокрема, діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист (M. and C. v. Romania, §§ 107-111; M.P. and Others v. Bulgaria, § 108; R.B. v. Estonia, § 78). Поранений після бойових дій військовослужбовець, який перебуває всередині ієрархічної структури без можливості її залишити, – це хрестоматійний приклад вразливої особи у розумінні цієї практики. Побиття такої особи «для профілактики» – це не «людський фактор» і не «погані люди». Це саме та ситуація, заради запобігання якій стаття 3 Конвенції існує.

Підсумуємо.

Питання «катування чи побиття?» не є питанням, яке звільняє від відповідальності: обидві категорії охоплюються абсолютною забороною статті 3 Конвенції, а спір про кваліфікацію – це спір про ступінь тяжкості порушення, а не про його наявність. Визначення катування через «задоволення» кривдника є юридичною фікцією: право оперує метою, умисністю та інтенсивністю страждань, і мета «профілактики» цю кваліфікацію обтяжує, а не пом’якшує. Пояснення «є погані люди» не звільняє державу від відповідальності: навіть щодо приватних осіб держава несе позитивні зобов’язання захисту та розслідування, а щодо насильства всередині власних військових структур – тим більше. І нарешті: визнання «це погано, треба розслідувати» має цінність лише тоді, коли за ним слідує розслідування, яке відповідає конвенційним критеріям ефективності, незалежності, оперативності та громадського контролю, і яке перевіряє не лише окремий епізод, а й питання про існування системної практики. Усе інше – риторика нейтралізації, яку ЄСПЛ бачив уже сотні разів і якій він жодного разу не надав правового значення.

Джерело: Радіо Свобода, програма «Свобода Live», ««Скеля» зсередини: питаємо представника полку про смерті бійців, побиття і катування» (розмова з Андрієм Сураєм, начальником групи цивільно-військового співробітництва 425-го окремого штурмового полку «Скеля»), липень 2026 року, https://www.facebook.com/reel/1368113928799671/ (сторінка: https://www.facebook.com/radiosvoboda.org).