ECHR Case Law, Human Rights, Torture prevention, Політика протидії тортурам

Нездатність національних органів влади гарантувати відсутність ризиків для життя та здоров’я при здійсненні екстрадиції («Khachaturov v. Armenia», application № 59687/17, judgment 24.06.2021)

Справа inter alia є цікавою тим, що вона служить наочним прикладом, що при розгляді екстрадиційного запиту національним органам влади не варто спиратися навіть на голосні запевнення держави, яка вимагає екстрадицію, що особа, яка має бути вислана за запитом, буде супроводжуватися медичною допомогою (як під час екстрадиції,  так у подальшому – у слідчому ізоляторі та у колонії – у випадку засудження такої особи).

Головним у цьому випадку буде активна позиція держави щодо проведення відповідних медичних перевірок та експертиз з метою довести відсутність ризиків для життя та здоров’я при здійсненні екстрадиції, навіть якщо формальний національний закон не передбачає проведення таких експертиз.

Заявник народився в 1974 році і проживає в Єревані (п. 2).

Заявник, який є етнічним вірменином, жив і працював у Росії до повернення до Вірменії в неустановлену дату в червні 2015 року. Він був першим заступником директора одного з державних бюджетних установ м. Москва (п. 5).

27 травня 2015 року слідчий відділ Північного адміністративного округу м. Москва порушив проти заявника кримінальне провадження за підозрою у замаху на хабарництво (п. 6).

1 червня 2015 року заявник зобов’язався з’являтися на виклик слідчого та негайно повідомити слідчого про будь-яку зміну місця проживання або реєстрації (п. 7).

10 червня 2015 року заявника звинуватили у спробі отримання неправомірної вигоди (п. 8).

Того ж дня заявник потрапив до відділення екстреної допомоги в лікарні в Москві з тимчасовою ішемією головного мозку та згодом виписаний з лікарні 14 червня 2015 року (п. 9).

16 червня 2015 року слідчий оголосив заявника у розшук, включивши його до переліку осіб, які перебувають у федеральному розшуку (п. 10).

8 липня 2015 року заявника було оголошено у міжнародний розшук  (п. 11).

14 липня 2015 р. Савєлєвський районний суд м. Москва надав дозвіл на затримання заявника. Суд відхилив аргументи захисника заявника щодо поганого самопочуття заявника та того факту, що він отримує стаціонарну медичну допомогу в Єревані, про що було повідомлено слідчого. Суд встановив, серед іншого, що заявник свідомо вирішив не отримувати медичну допомогу в Росії та покинув країну, незважаючи на кримінальне провадження проти нього (п. 12).

11 квітня 2017 року заявника було заарештовано в Єревані. Потім заявника було взято під варту до вирішення питання про його екстрадицію до Росії (п. 13).

14 квітня 2017 року Генеральна прокуратура Вірменії подала заяву до Кентронського та Норк-Марашського районного суду м. Єреван (надалі – районний суд) з вимогою затримати заявника на 40 днів до вирішення питання про його екстрадицію до Росії (п. 14).

Того ж дня районний суд дозволив тримання заявника під вартою упродовж 40 днів, починаючи з 11 квітня 2017 року (п. 15).

19 квітня 2017 року заявник подав апеляцію на рішення районного суду від 14 квітня 2017 року, аргументуючи тим, що його потрібно вважати громадянином Вірменії, що є законною підставою, що перешкоджає його екстрадиції. Заявник подав низку документів (його свідоцтво про народження, старі паспорти, документи, що стосуються його військового призову у Вірменії тощо), щоб підтвердити, що він відповідає вимогам статті 10 Закону про громадянство, і тому його слід визнати громадянином Вірменії (п. 16).

30 травня 2017 року Апеляційний кримінальний суд (надалі – Апеляційний суд) відхилив апеляційну скаргу заявника. Зокрема, вивчивши документи, подані обвинуваченням на підтвердження аргументу, що заявник отримав російське громадянство до 13 липня 1995 року (тобто дати набрання чинності Конституцією – однією з вимог розділу 10 Закону про громадянство) Апеляційний суд встановив, що тримання заявника під вартою з метою його екстрадиції до іноземної держави було б порушенням його прав, оскільки питання про його громадянство не було остаточно вирішено. У той же час Апеляційний суд постановив, що тримання заявника під вартою до отримання кримінальної справи проти нього з метою переслідування у Вірменії було законним згідно зі ст. ст. 478.2, 478.3 КПК Вірменії (п. 17).

12 травня 2017 року Генеральний прокурор Росії звернувся з проханням про видачу заявника відповідно до Мінської конвенції 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах. У цьому запиті також зазначалося, що заявник не буде зазнавати тортур, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 18).

14 травня 2017 року Генеральна прокуратура Вірменії подала клопотання до районного суду, вимагаючи утримання заявника під вартою упродовж 2 місяців з метою його екстрадиції (п. 19).

19 травня 2017 року районний суд дозволив тримання заявника під вартою на 2 місяці (п. 20).

16 червня 2017 року заявника було переведено із слідчого ізолятора Нубарашен до Центральної тюремної лікарні з діагнозом: «Ішемічна хвороба серця; артеріальна гіпертензія, що переходить у критичний стан» (п. 21).

У рішенні від 23 червня 2017 року Генеральний прокурор Вірменії задовольнив клопотання про екстрадицію, наказавши поліції та Центральній тюремній лікарні, де був затриманий заявник, забезпечити його екстрадицію до Росії після остаточного рішення. У рішенні було зазначено, що згідно з документами, наданими Генеральною прокуратурою Росії, заявник отримав російське громадянство 26 липня 1994 року, і що він все ще є громадянином Росії. Отже, правових перешкод для його екстрадиції не було (п. 22).

3 липня 2017 року заступник начальника Центральної тюремної лікарні видав довідку про стан здоров’я заявника. У довідці було зазначено, що він страждає на стан після інсульту з важкою вестибулопатією та порушенням руху очей; залишки інсульту в області лівої середньої артерії мозку з правобічним рефлекторним геміпарезом; труднощі з ходьбою в результаті геміпарезу; атеросклеротична енцефалопатія 2 ступеня; артеріальна гіпертензія 1 ступеня; 15% ризик розвитку серцево-судинних ускладнень (п. 23).

6 липня 2017 року заявник оскаржив рішення про екстрадицію від 23 червня 2017 року до Апеляційного суду. Він стверджував, що, враховуючи стан його здоров’я, його переїзд до Росії може завдати непоправної шкоди здоров’ю або навіть поставити під загрозу його життя. На підтвердження своєї апеляції заявник посилався на медичну довідку від 3 липня 2017 року (п. 24).

У листі від 12 липня 2017 року Генеральна прокуратура Росії звернулася до Генеральної прокуратури Вірменії з проханням повідомити її про заплановану дату передачі заявника, гарантуючи, що під час тримання заявника під вартою та, у разі його засудження, під час відбування покарання співробітники консульства Вірменії в Росії матимуть до нього доступ. Крім того, упродовж всього цього часу, у разі необхідності, заявнику буде надана необхідна медична допомога (п. 25).

Того ж саме дня головний невролог МОЗ Вірменії видав медичну довідку, в якій зазначалося, що заявник страждає від наслідків ішемічного інсульту, що вказує на серйозні розлади серцево-судинної та нервової систем. Враховуючи зазначені ризики, не можна виключати, що транспортування заявника до Росії повітряним або наземним шляхом може призвести до подальшого інсульту або інфаркту (п. 26).

У подальшому листі від 14 липня 2017 року Генеральна прокуратура Росії запевнила, що лікар із відповідною спеціалізацією поїде зі спеціальним конвоєм для надання заявнику медичної допомоги за необхідності під час його екстрадиції (п. 27).

19 липня 2017 року Апеляційний суд відхилив апеляцію заявника. Він посилався на запевнення, надані Генеральною прокуратурою Росії щодо присутності медичного спеціаліста під час транспортування заявника до Росії та під час його тримання під вартою, а у разі засудження – під час відбування покарання (п. 28).

26 липня 2017 року заявник подав скаргу на рішення від 19 липня 2017 року, аргументуючи тим, що призначений для нього перекладач не з’явився на слухання і що копія судового рішення не була надана йому. Крім того, заявник не мав змоги ефективно брати участь у провадженні, оскільки йому не було надано можливості обґрунтувати свою позицію, і він не був проінформований про свої права. Нарешті, заявник стверджував, що Апеляційний суд не перевірив стан його здоров’я щодо ризиків під час його передачі (п. 29).

У довідці від 28 липня 2017 року лікар А.К., завідувач неврологічного відділення лікарні в Єревані, підтвердив діагноз заявника, як зазначено в медичній довідці від 12 липня 2017 року (п. 26). Далі було зазначено, що у заявника розвинувся цефалічний розлад, що супроводжується світлобоязню та фонофобією, що вимагало лікування та бажано спостереження у невролога. На підставі цих умов та факторів ризику було зроблено висновок, що не можна дозволяти перевезення заявника повітряним або наземним транспортом, оскільки це може спричинити подальші проблеми із серцем та мозком (п. 30).

З 14 серпня по 1 вересня 2017 року заявник проходив стаціонарне медичне обстеження та лікування в цивільній лікарні. Відповідно до виписки, його діагноз був наступним: «Артеріальна гіпертензія, що переходить у критичний стан, високий ризик хронічної недостатності кровообігу та часті тимчасові ішемічні атаки в хребцево-базилярному басейні. Дисциркуляторна ангіо-енцефалопатія 3 ступеня з ішемічними інсультами у хребцево-базилярному басейні та басейні ліво-середньої мозкової артерії, що супроводжується постінсультними кістами середнього мозку, моста та стовбура мозку; при лейкоареозі зі стабільними залишковими явищами у вигляді правобічного помірного геміпарезу; вестибулопатія; помірний розлад функції ходьби; гіпертонічний синдром, що проявляється частими цефалгіями. Ішемічна хвороба серця, стабільна стенокардія» (п. 31).

21 серпня 2017 року Касаційний суд скасував рішення від 19 липня 2017 року та направив справу на новий розгляд на тій підставі, що Апеляційний суд не забезпечив, щоб заявник розумів мову кримінального процесу, а також з підстав того, що заявнику не було роз’яснено його права у судовому засіданні (п. 32).

13 вересня 2017 року лікар А.К. надав подальший медичний висновок щодо стану здоров’я заявника на основі його діагнозу виписки (п. 31). Він містив, зокрема, наступне: «Стан [заявника] є серйозним і непередбачуваним, враховуючи велику ймовірність майбутніх нападів у вигляді гіпертонічних криз та перехідних ішемічних атак, двох попередніх ішемічних інсультів у басейні хребця та басейні ліво- середня мозкова артерія. Людина, яка страждає на ці захворювання, не може брати участь у судових засіданнях, оскільки будь-яка емоційна напруга може призвести до розвитку нових потенційних ускладнень (п. 33).

У судовому засіданні від 25 жовтня 2017 року під час нового розгляду скарги заявника на рішення про екстрадицію від 23 червня 2017 року його адвокат подав клопотання до Апеляційного суду, вимагаючи призначення експерта для оцінки стану його здоров’я. Прокурор заперечив проти заяви, зазначивши, що недостатньо підстав стверджувати, що переїзд заявника до Росії створюватиме ризик для його здоров’я або життя. Адвокат доводила, що під час розгляду клопотання про екстрадицію заявника Генеральний прокурор Вірменії не мав жодних медичних документів, що стосуються стану здоров’я заявника. Більше того, прокурор висловив сумнів щодо медичного стану заявника, посилаючись на лист із слідчого ізолятора від 13 липня 2017 року, в якому зазначалося, що він придатний для участі у судовому розгляді (п. 34).

Того ж дня Апеляційний суд відхилив апеляцію заявника, визнавши відсутність обставин, що перешкоджали б видачі заявника. Зокрема, заявник був громадянином Росії, і російською владою було надано запевнення щодо забезпечення його прав у рамках кримінального провадження проти нього. Апеляційний суд підтвердив рішення Генерального прокурора Вірменії про екстрадицію заявника до Росії, покладаючись на додаткові запевнення російської влади, що буде забезпечений медичний нагляд заявника під час та після його доставлення до Росії. Апеляційний суд також відхилив клопотання заявника про призначення судово-медичного експерта на тій підставі, що призначення судово-медичної експертизи під час екстрадиційного провадження не передбачене національним законодавством (п. 35).

Заявник подав скаргу з питань права, поскаржившись на відсутність публічних слухань та змагальності в апеляційному суді. Він також повторив свої аргументи щодо медичних ризиків при його транспортуванні (п. 36).

23 листопада 2017 року Касаційний суд визнав апеляційну скаргу неприйнятною через відсутність правових підстав для оскарження. Відповідно, рішення Генерального прокурора Вірменії про видачу заявника Росії стало остаточним (п. 29).

30 листопада 2017 року рішення Касаційного суду від 23 листопада 2017 року було вручено адвокату заявника (п. 30).

18 серпня 2017 року заявник звернувся до ЄСПЛ відповідно до Правила 39 Регламенту Суду з вимогою вказати Уряду припинити його екстрадицію до Росії, поки ЄСПЛ не розгляне по суті його скарги (п. 39).

30 листопада 2017 року заявник повідомив ЄСПЛ, що національні суди ухвалили остаточне рішення про його екстрадицію до Росії (п. 40).

Того ж дня ЄСПЛ (черговий суддя) ухвалив вказати Уряду на підставі Правила 39 Регламенту Суду, що заявника не можна видавати до отримання подальшого повідомлення. Тим часом ЄСПЛ (черговий суддя) вирішив відповідно до п. 2(а) Правила 54 Регламенту Суду просити Уряд надати відповідь на такі запитання до 15 грудня 2017 року (п. 41):

  • «1. Які практичні кроки (якщо такі мали місце) були здійснені для ефективного транспортування заявника до Російської Федерації?
  • 2. Якщо були вжиті заходи для подальшого транспортування заявника (повітряним, наземним транспортом тощо)?
  • 3. Чи надаватиметься заявникові медична допомога під час подорожі? Якщо так, будь ласка, надайте деталі.
  • 4. Чи існує медичний протокол для передачі заявника російській владі після прибуття?» (п. 41).

У своїй відповіді Уряд стверджував, що заявник у спекулятивний спосіб намагався перешкодити його екстрадиції, надавши спочатку неправдиву інформацію, що він начебто є громадянин Вірменії, а потім надавши медичні документи про різке погіршення стану його здоров’я. Крім того, заявник вже страждав на хвороби, згадані в медичній записці від 12 липня 2017 року, коли він прямував до Вірменії літаком у червні 2015 року (п. 42).

Уряд посилався на листи від 12 і 14 липня (п.п. 26-27) та 14 грудня 2017 р. (п. 49), які містили запевнення російської влади, що заявнику буде надана необхідна медична допомога під час його передачі до Росії та, якщо його засудять, під час відбування покарання. Вони стверджували, що згідно з усталеною практикою екстрадиція особи з Вірменії здійснювалась лише в тому випадку, якщо медичний документ, що підтверджує її придатність до передачі, був виданий Центральною тюремною лікарнею (п. 42).

У відповідь на заяви Уряду заявник стверджував, що у нього були проблеми зі здоров’ям принаймні з 1994 року, коли він був звільнений від обов’язкової військової служби за станом здоров’я. Однак лише з 2015 року стан його здоров’я різко погіршився внаслідок стресу та хвилювань, спричинених кримінальним переслідуванням проти нього. Через поганий стан здоров’я його тримали у Центральній тюремній лікарні під час перебування під вартою та переправляли до цивільних лікарень для надання спеціалізованої допомоги. Крім того, Уряд ніколи не здійснював оцінку стану його здоров’я, щоб перевірити, чи був він насправді є придатним до екстрадиції. Крім того, Апеляційний суд відхилив його заяву про проведення судово-медичної експертизи (п. 43).

Заявник стверджував, що загальні запевнення, отримані від російських органів влади, були недостатніми для припинення заходу, зазначеного Судом, беручи до уваги серйозність його хвороб, про що свідчать різні медичні працівники. Він також покладався на медичну пораду про те, що його не слід перевозити до Росії ні повітряним, ні наземним транспортом, враховуючи потенційні ризики такого перевезення, зазначені лікарями (п. 43).

6 лютого 2018 року Суд (черговий суддя) вирішив зберегти тимчасовий захід, зазначений 30 листопада 2017 року (п. 44).

27 вересня 2017 року заявник подав заяву про надання притулку до Державної міграційної служби (п. 45).

​​У рішенні від 14 листопада 2017 року Державна міграційна служба відхилила заяву заявника про надання притулку (п. 46).

11 грудня 2017 року заявник був звільнений з-під варти, оскільки закінчився максимальний термін його тримання до екстрадиції (п. 47).

Того ж дня він потрапив до неврологічного відділення цивільної лікарні для обстеження та лікування (п. 48).

Листом від 14 грудня 2017 року Генеральна прокуратура Росії з посиланням на лист Федеральної служби виконання покарань РФ повідомила Генерального прокурора Вірменії, що у складі спеціального конвою, що супроводжуватиме заявника, буде медичний фахівець, який буде готовий надати йому медичну допомогу відповідно до стану здоров’я заявника. Крім того, ліки та медичне обладнання, необхідні для надання допомоги у разі серцево-судинних проблем, будуть у розпорядженні лікаря, який супроводжуватиме заявника під час його здійснення екстрадиції. У листі також наголошувалося, що перед підписанням акту про передачу заявника необхідно, щоб лікар, що супроводжуватиме заявника, вивчив його медичну документацію з метою перевірки відсутності протипоказань для його передачі повітряним транспортом. Нарешті, було заявлено, що заявник проходитиме медичні огляди та консультації після прибуття до слідчого ізолятора з метою планування амбулаторного нагляду за його хронічними захворюваннями (п. 49).

18 грудня 2017 року заявник подав позов до Адміністративного суду з вимогою перегляду судового рішення Державної міграційної служби від 14 листопада 2017 року (п. 46) (п. 50).

21 грудня 2017 року Адміністративний суд прийняв позов заявника до розгляду. Про результати цього провадження ЄСПЛ не повідомлявся (п. 51).

26 грудня 2017 року заявник отримав інвалідність (п. 52).

28 грудня 2017 року заявника виписали з лікарні з таким діагнозом: «Артеріальна гіпертензія, що переходить у критичний стан, високий ризик хронічної недостатності кровообігу та часті транзиторні ішемічні атаки в хребцево-базилярному басейні. Дисциркуляторна ангіо-енцефалопатія третього ступеня з ішемічними інсультами у хребцево-базилярному басейні та басейні ліво-середньої мозкової артерії з наявністю постінсультних кіст у середньому мозку, мосту та стовбурі мозку з лейкоараозом зі стабільними залишковими явищами в форма правостороннього помірного геміпарезу, вестибулопатія, помірний розлад функції ходьби, з гіпертонічним синдромом та часті цефалгії. Ішемічна хвороба серця, стенокардія класу 2, серцева недостатність класу 1 (класифікація NYHA). Багаторівневі дегенеративно-дистрофічні зміни хребта, остеохондроз 4 ступеня з грижами на рівнях С4-С5, С5-С6, С6-С7, гідромієлія. Рекомендація: постійний нагляд невролога. На даний момент він не придатний для подорожей. Постійне введення гіпотензивних та антитромбоцитарних препаратів».

9 січня 2019 року Уряд повідомив Суд, що він призначив додаткову неупереджену медичну оцінку потенційних ризиків, пов’язаних з перевезенням заявника до Росії, на основі доказів, представлених заявником щодо стану його здоров’я (п. 54).

11 січня 2019 року невролог оглянув заявника та підтвердив діагнози, викладені у висновку від 28 грудня 2017 року (п. 53). Крім того, невролог зазначив наступне: «… на даний момент перевезення повітряним чи наземним транспортом протипоказано, оскільки будь-яка зміна тиску (зліт, посадка, тривале перебування в обмеженому просторі, дефіцит кисню, недостатність руху, будь-які раптові та швидкі рухи) може погіршити стан хвороби, що загрожує не тільки здоров’ю пацієнта, але і його життю» (п. 55).

У листі від 31 січня 2019 року Урядовий агент попросив Міністра охорони здоров’я сформувати медичну комісію, яка б надала професійні медичні висновки з таких питань:

  • «1. Беручи до уваги діагноз заявника, як зазначено в медичних документах, поданих до ЄСПЛ, чи може його перевезення до Російської Федерації повітряним або наземним транспортом піддавати ризику для його життя та фізичного благополуччя?
  • 2. Якщо перевезення заявника створює ризик для його життя та фізичного здоров’я, чи усуне або зведе до мінімуму такі ризики присутність супроводжуючого лікаря (зокрема, з якою спеціалізацією) під час транспортування» (п. 56).

12 лютого 2019 року Міністр охорони здоров’я подав висновок медичної комісії, скликаної 11 лютого 2019 року. Медична комісія відповіла на запитання, сформульовані в листі урядового агента від 31 січня 2019 року (п. 56), наступне (п. 57):

  • «Питання 1: Так, наявні високі ризики, пов’язані з перевезенням заявника до Росії повітряним або наземним транспортом, пов’язані з хронічними захворюваннями, відображеними в … його медичних документах, та їх можливим непередбачуваним загостренням.
  • Питання 2: Ні, оскільки у разі загострення хронічних захворювань може виникнути необхідність надання невідкладної медичної допомоги у спеціалізованому медичному закладі».

2 травня 2019 року висновок медичної колегії, скликаний 11 лютого 2019 року, був наданий до ЄСПЛ заявником, який отримав його у відповідь на запит, направлений до Міністерства охорони здоров’я у квітні 2019 року (п. 58).

Сторони не надали додаткової інформації щодо розвитку стану здоров’я заявника (п. 59).

У своїх подальших зауваженнях, поданих у відповідь на зауваження заявника, Уряд стверджував, що представник заявника використовував образливі висловлювання. Зокрема, представник заявника позначив зауваження Уряду як «нерелевантні», стверджуючи, що Уряд намагався неправильно інтерпретувати факти та, серед іншого, «переслідував приховані та незрозумілі цілі». Крім того, у зауваженнях зазначалось, що заявник «переступив допустимі межі офіційного судового спілкування та правової етики», а також «звинуватив» та «присоромив» заявника. Уряд вважав, що це означає зловживання правом на подання заяви у значенні п. 3 ст. 35 Конвенції та просив Суд визнати заяву неприйнятною з цих підстав (п. 60).

Суд повторює, що імплементація п. 3(а) ст. 35 Конвенції, яка дозволяє йому визнати неприйнятною будь-яку окрему заяву, яку він вважає «зловживанням правом на індивідуальну заяву», є «винятковим процесуальним заходом» і що поняття «зловживання» містить його буквальне значення, а саме реалізація права у спосіб, який не відповідає меті, з якою таке право надається (see «S.A.S. v. France» [GC], № 43835/11, п. 66; «Miroļubovs and Others v. Latvia», № 798/05, п. 62) (п. 70).

Застосування заявником лайливих, образливих, погрозливих чи провокаційних висловлювань – незалежно від того, спрямовано це проти Держави-відповідача або самого Суду – може розглядатися як зловживання правом на подання клопотання (see «Apinis v. Latvia» (dec.), № 46549/06; «Miroļubovs and Others v. Latvia», cited above, п. 64). У той же час мова заявника повинна перевищувати «межі звичайної, цивільної та законної критики», щоб вважатися образливою (see «Di Salvo v. Italy» (dec.), № 16098/05; «Apinis», cited above) (п. 71).

Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що у своїх поданнях адвокат заявника обґрунтовував свої заяви тим, що в їх попередній кореспонденції щодо клопотання заявника відповідно до Правила 39 Регламенту Суду та у своїх зауваженнях щодо прийнятності та по суті заяви Уряд висловив сумніви щодо того, чи справді заявник мав поганий стан здоров’я, незважаючи на медичні докази та власну відмову призначити експерта для оцінки його медичного стану (п. 42). Крім того, за його словами, Уряд пропустив оприлюднення таких важливих доказів – несприятливих для Уряду – як висновки медичної комісії від 11 лютого 2019 року, сформованої Міністерством охорони здоров’я на запит самого Уряду. Лише завдяки його запитам заявник дізнався про відповідний медичний висновок ті зміг надати його Суду (п. 72).

Суд підкреслює, що єдине питання, яке Суд покликаний визначити в цьому відношенні, є те, чи відповідні заяви адвоката заявника вийшли за межі «звичайної, цивільної та законної критики», як це розуміється у вищезазначеній практиці (п. 73).

Беручи до уваги наявний у нього матеріал та відповідні факти (п.п. 56-58), Суд вважає, що оскаржувані заяви були емоційним проявом розчарування представника заявника тим фактом, що Уряд, незважаючи на володіння медичним висновком, який безпосередньо підтверджує скарги заявника, не пнаавав його під час розгляду справи в ЄСПЛ. Що стосується їх форми, ці заяви не містили особистих характеристик або образливих висловлювань. Хоча їх можна було б охарактеризувати як досить різкі та полемічні, на думку Суду вони не були «образливими чи провокаційними» (see Aleksanyan v. Russia», № 46468/06, № 118; and contrast Di Salvo, cited above; «Řehák v. the Czech Republic» (dec.), № 67208/01) (п. 74).

У світлі вищевикладеного Суд не вважає, що заяви представника заявника, на які посилається Уряд, означають зловживання правом на подання клопотання. Відповідно, заперечення Уряду має бути відхилено (п. 75).

Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою та неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому його слід визнати прийнятним (п. 76).

Ст. 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є цінністю цивілізації, тісно пов’язаною з повагою до людської гідності (п. 81).

На відміну від більшості основних положень Конвенції, ст. 3 Конвенції не передбачає винятків, і жоден відступ від неї не допускається згідно з п. 2 ст. 15 Конвенції, навіть у випадку надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації. Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція абсолютно забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки потерпілого (see Bouyid v. Belgium [GC], no. 23380/09, § 81, ECHR 2015, with further references) (п. 81).

Проте, згідно з усталеною практикою Суду, жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня жорстокості, щоб опинитися під дією ст. 3 Конвенції. Оцінка цього мінімуму є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичний та психічний вплив, а в деяких випадках – стать, вік та стан здоров’я жертви (see, among other authorities, «Khlaifia and Others v. Italy» [GC], № 16483/12, п. 159; «Kudła v. Poland» [GC], № 30210/96, п. 91). Для того, щоб визначити, чи досягнуло поводження цієї межі, Суд може також взяти до уваги інші фактори, зокрема, мету, з якою було застосовано жорстоке поводження, разом з наміром або мотивом, що стоять за цим, хоча відсутність наміру зневажити або принизити жертву не може остаточно виключити порушення ст. 3 Конвенції; контекст, в якому було застосовано жорстоке поводження, наприклад атмосфера підвищеної напруженості та емоцій; та чи була жертва особливо вразливою у цій ситуації (see «Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania» [GC], № 41720/13, п. 117) (п. 82).

Страждання, які випливають з природних захворювань, можуть охоплюватися ст. 3 Конвенції, якщо вони посилюються або мають ризик посилитися внаслідок поводження, незалежно від того, які умови ув’язнення, екстрадиції чи інших заходів, за які органи влади можуть нести відповідальність (see «Pretty v. the United Kingdom», № 2346/02, п. 52) (п. 83).

Згідно з усталеною практикою Суду, екстрадиція Договірною Державою може порушити питання за ст. 3 Конвенції, а, отже, Держава може взяти на себе відповідальність, де існують достатні підстави вважати, що особа, якщо її буде видано, буде стикається з реальним ризиком бути підданим поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції (see, mutatis mutandis, «Soering v. the United Kingdom», п. 91) (п. 84).

У контексті транспортування важкохворих осіб Суд постановив, що органи держави, що здійснює екстрадицію, зобов’язані за ст. 3 Конвенції захищати цілісність відповідних осіб. Зазначене зобов’язання має виконуватися насамперед за допомогою відповідних процедур, що дозволяють оцінювати ризики, що мають братися до уваги. У контексті цих процедур заявники повинні надати докази, здатні продемонструвати, що існують істотні підстави вважати, що внаслідок застосування відповідних заходів заявники матимуть реальний ризик бути підданими поводженню, яке становитиме порушення ст. 3 Конвенції. У зв’язку з цим слід зазначити, що певна міра спекуляцій є невід’ємною частиною превентивної мети ст. 3 Конвенції, і що справа не в тому, щоб вимагати від зацікавлених осіб надати чітке підтвердження своєї заяви, що вони будуть піддаватися забороненому поводженню. У разі подання таких доказів органи влади держави, що здійснює вислання особи, повинні розвіяти порушені сумніви у рамках процедур національного судочинства (see «Paposhvili v. Belgium» [GC], № 41738/10, п.п. 185-187) (п. 85).

Суд вже мав нагоду застосувати зазначені принципи у справах, що стосуються виконання рішень про екстрадицію стосовно осіб, які можуть бути піддані ризику під час екстрадиції. Зокрема, Суд кілька разів встановлював, що як така екстрадиція особи, яка страждає на серйозну хворобу, не є порушенням ст. 2 та ст. 3 Конвенції, оскільки Суд переконаний, що, відповідно до внутрішнього законодавства та процедур, рішення про екстрадицію не буде виконуватися, допоки цю особу не буде визнано медично придатною до передачі (see, in particular, «Al-Zawatia v. Sweden» (dec.), № 50068/08, п. 58; «Karim v. Sweden» (dec.), № 24171/05; «Imamovic v. Sweden» (dec.), №57633/10) (п. 86).

Нарешті, у справах про вислання хворого заявника Суд постановив, що питання, яке підлягає оцінці, – це передбачувані наслідки такого вислання для заявника (see «Paposhvili», cited above, п. 187). Отже, у випадках, коли заявник ще не був висланий, суттєвим моментом для проведення оцінки повинен бути момент розгляду справи Судом, і Суд може взяти до уваги дані, що з’явилися після остаточного рішення, ухваленого національною владою (see, for example, mutatis mutandis, «F.G. v. Sweden» [GC], № 43611/11, п. 115) (п. 87).

ЄСПЛ відразу зазначає, що основним питанням у цій справі є питання про те, чи може передача (з метою екстрадиції) тяжко хворого заявника сама по собі призвести до реального ризику того, що заявник зазнає поводження, яке суперечить ст. 3 Конвенції (п. 88).

Справа «Imamovic v. Sweden» (cited above), обставини якої найбільш близькі до обставин цієї справи заявника, стосувалися депортації боснійського шукача притулку, який страждав на доволі серйозне психічне та фізичне захворювання. Беручи до уваги медичні докази, що свідчать про те, що виконання рішення про депортацію може призвести до серцевого нападу, Суд встановив, що «не було [даних], що свідчили про те, що Швеція [буде] виконувати рішення про депортацію, якщо стан здоров’я виявився б занадто серйозним для транспортування заявника до рідної країни». Цей висновок додатково підтверджувався тим фактом, що відповідно до процедури примусового видворення у Швеції, «виконання рішення про депортацію [відбулося б] лише у тому випадку, якщо орган, відповідальний за депортацію [мав переконання], що медичний стан іноземця [дозволяв] це робити та … відповідальний орган [забезпечив би] вжиття відповідних заходів щодо особливих потреб іноземця» (п. 89).

У світлі загальних принципів, описаних раніше (п.п. 81-84) та його висновків у серії шведських справ, згаданих вище, Суд вважає, що передача особи, стан здоров’я якої викликає особливе занепокоєння, може сама по собі призвести до того, що заінтересована особа зазнає реального ризику бути підданим поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції (see, mutatis mutandis, Soering, cited above, п. 91) (п. 90).

З огляду на це, оцінка впливу конкретного випадку екстрадиції на конкретну особу повинна базуватися на конкретних медичних доказах, що підтверджують конкретні медичні ризики, про які стверджується. Це вимагає оцінки у кожному конкретному випадку медичного стану людини та конкретних медичних ризиків у світлі умов цього конкретного видворення. Крім того, така оцінка щодо медичного стану відповідної особи має здійснюватися у конкретний момент часу, враховуючи, що конкретні ризики, обґрунтовані в певний момент, можуть, залежно від того, чи мали вони тимчасовий чи постійний характер, бути усуненими з плином часу з огляду на розвиток стану здоров’я цієї людини (п. 91).

Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник надав детальну медичну інформацію, отриману від різних лікарів, включаючи головного невролога Вірменії, що свідчить про тяжкі розлади серцево-судинної та нервової систем та пов’язані з ними ризики у випаду транспортування заявника. Зокрема, згідно з цією інформацією, заявник страждає від наслідків минулого інсульту, включаючи вестибулопатію, порушення руху очей, геміпарез та наслідки утруднених ходьби, атеросклеротичну енцефалопатію та артеріальну гіпертензію з ризиком розвитку серцево-судинних захворювань. Подальший інсульт або інфаркт розглядався як можливий розвиток подій, якщо б заявника транспортували повітряним або наземним транспортом (п. 26). Згодом цей діагноз підтвердив доктор А.К., завідувач неврологічного відділення лікарні в Єревані, який заявив, що у заявника також розвинувся цефалічний розлад, що супроводжується світлобоязню та фонофобією, і підтвердив потенційні ризики транспортування (п. 30). Після цього заявника госпіталізували з додатковим захворюваннями, включаючи хронічну недостатність кровообігу, часті тимчасові ішемічні напади та ішемічну хворобу серця. Його непридатність до поїздки було підтверджено у подальшому (п. 31, п. 53) (п. 92).

Суд зазначає, що упродовж національного провадження та розгляду справи в ЄСПЛ органи влади висловлювали сумніви щодо медичного стану заявника та заявлених ризиків (п. 34, п. 42). Тим не менш, влада не ініціювала власну оцінку стану здоров’я заявника, тоді як Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про призначення судового-медичної експертизи (п. 35). Крім того, ні в національному провадженні, ні під час розгляду справи у ЄСПЛ органи влади не ставили під сумнів надійність медичних довідок, наданих заявником, або довіру до медичних працівників, які їх видали. Хоча це правда, що заявник не подав жодних медичних документів, що стосуються історії його медичного стану, таких як результати його минулих медичних оглядів та лікування, якщо такі були, у його скарзі його стан здоров’я різко погіршився після 2015 року внаслідок хвилювань, викликаних кримінальним переслідуванням заявника в Росії (п. 93).

Беручи до уваги наявні в ЄСПЛ матеріали та враховуючи, що Уряд не надав жодних медичних доказів, які б спростовували дані, подані заявником стосовно стану його здоров’я, на думку Суду, немає підстав сумніватися у достовірності медичних даних, наданих заявником. Отже, Суд вважає встановленим, що заявник страждає на серйозні серцево-судинні та неврологічні розлади із супутніми захворюваннями, як описано в них (п. 93).

Суд зазначає, що Генеральний прокурор ухвалив рішення про задоволення клопотання про екстрадицію заявника 23 червня 2017 року. Хоча на той час заявник вже був переведений до Центральної тюремної лікарні через погіршення його здоров’я (п. 21), нічого не вказує на те, що Генеральний прокурор мав будь-які медичні документи, що стосуються стану здоров’я заявника під час ухвалення зазначеного рішення (п. 95).

Зазначивши це, Суд вказує, що заявник подав відповідні медичні докази, зокрема медичну довідку, видану керівником Центральної тюремної лікарні 3 липня 2017 року, та записку, видану головним неврологом Міністерства охорони здоров’я 12 липня 2017 (п. 23, п. 26) до Апеляційного суду під час розгляду його апеляції на рішення про екстрадицію. Тим не менш, Апеляційний суд відхилив аргументи заявника щодо ризиків його передачі, спираючись на запевнення, надані російською владою, а не в результаті ретельного контролю стану здоров’я заявника та передбачуваних ризиків його передачі (п. 28). Зокрема, як уже зазначалося вище, Апеляційний суд відмовив у призначенні судово-медичного експертизи для вивчення стану здоров’я заявника під час нового розгляду апеляції заявника після повторного розгляду справи Касаційним судом (п. 35) (п. 96).

У своїх подальших зауваженнях, поданих 23 серпня 2019 року, Уряд визнав, що національні суди підтримали рішення Генерального прокурора про екстрадицію заявника, не маючи у своєму розпорядженні неупереджених та об’єктивних медичних висновків щодо потенційних ризиків передачі заявника за умови забезпечення постійного медичного нагляду. Натомість суди покладались на запевнення російських органів влади щодо наявності медичного нагляду під час та після передачі заявника (п. 80) (п. 97).

З огляду на викладене вище Суд робить висновок, що, хоча заявник надав об’єктивні докази, такі як медичні довідки, що свідчать про особливу серйозність стану його здоров’я та можливі суттєві та незворотні наслідки, до яких може призвести його екстрадиція, національні суди, що розглядали законність рішення про його екстрадицію, самоухилилися від належної оцінки ризиків, що може спричинити екстрадиція заявника (п. 98).

Суд зазначає, що у своїх заявах заявник та Уряд посилалися на подальшу фактичну інформацію щодо медичного стану заявника та ризики його погіршення у разі його передачі та посилались на них. Отже, Суд продовжить свою оцінку також з огляду на інформацію, яка не була доступною під час прийняття остаточного рішення про екстрадицію заявника (п. 87) (п. 99).

При виписці з лікарні, куди заявник потрапив після звільнення із-під варти, він, у тому числі, продемонстрував високі ризики хронічної недостатності кровообігу, а також частих тимчасових ішемічних атак. Його непридатність до поїздки була знову підтверджена (п. 53) (п. 100).

Непридатність заявника до поїздки було підтверджено медичною довідкою від 11 січня 2019 року (п. 55) (п. 101).

Згодом медичній комісії, створеній Міністром охорони здоров’я, було запропоновано надати відповіді на конкретні питання, що стосуються потенційних ризиків для здоров’я заявника у разі його транспортування та можливості усунення або мінімізації ризиків, якщо такі є, за наявності відповідного медичного спеціаліста, залученого до процедури транспортування. Згідно з його висновком від 11 лютого 2019 року, високі ризики, пов’язані з транспортуванням заявника повітряним або наземним транспортом, були пов’язані з його хронічними захворюваннями та з їх можливим непередбачуваним загостренням. У той же час навіть наявність супроводжуючого лікаря не могло усунути ці ризики, оскільки могла виникнути потреба у невідкладній медичній допомозі саме в спеціалізованому медичному закладі, якщо стан здоров’я заявника різко погіршиться (п.п. 56-57) (п. 102).

Відповідаючи на запитання Суду, поставлені Уряду під час розгляду клопотання заявника про вжиття тимчасового заходу, Уряд стверджував, що згідно з усталеною практикою екстрадиція особи з Вірменії здійснювалась лише в тому випадку, якщо медичний документ, що підтверджує можливість особи щодо її транспортування, був виданий Центральною тюремною лікарнею (п. 103).

У той же час, у своїх зауваженнях, поданих 11 лютого 2019 року, Уряд стверджував, що рішення про екстрадицію заявника не буде остаточним, поки лікар, що супроводжує його, не огляне його і не підтвердить, що він придатний для транспортування (п. 79). Згодом у своїх заявах, зроблених після отримання висновку комісії від 11 лютого 2019 року (п. 80), Уряд все ще посилався на запевнення, надані Генеральною прокуратурою Росії, щоб аргументувати, що національна влада вжила всіх необхідних заходів, беручи до уваги інформацію, що наявна в їх розпорядженні, для забезпечення того, щоб транспортування заявника відповідало його стану здоров’я. Однак, враховуючи те, що запевнення, надані російською владою, здавалося, обмежувались лише наявністю медичного нагляду під час передачі заявника (п. 49, п. 80), вони самі по собі не можуть забезпечити достатньої підстави для висновку Суду, що умови транспортування заявника усунули б існуючий ризик суттєвого погіршення стану здоров’я заявника, якщо б його транспортування з Вірменії здійснювався в умовах, коли стан його здоров’я був таким, як свідчить остання інформація, надана Суду (п.п. 57-59) (see, mutatis mutandis, «Tarariyeva v. Russia», № 4353/03, п.п. 112-117 (extracts)) (п. 103).

Як зазначалось вище, у кількох попередніх справах щодо виконання рішень про екстрадицію стосовно осіб, які можуть бути піддані ризику під час транспортування, Суд наголосив на важливості існування відповідної національної правової бази та процедури, завдяки якій здійснення екстрадиції залежало би від оцінки медичного стану відповідної особи (see, in particular, «Al Zawatia», cited above, п. 58; «Karim», cited above; «Imamovic», cited above) (п. 104).

Однак Суд зазначає, що в цій справі не було встановлено таких правових гарантій чи процедур. Натомість, як зазначалося вище, Уряд спочатку стверджував, що «усталеною практикою» є те, що рішення про екстрадицію буде виконуватися за умови, що Центральна тюремна лікарня підтвердить, що заінтересована особа є медично придатною для транспортування. Однак Уряд не посилався на жодні національні законодавчі положення, щоб підтримати це твердження, і не надав жодних прикладів, що підтверджують існування такої «усталеної практики». Згодом Уряд посилався на той факт, що супроводжуючий лікар від приймаючої держави повинен буде підтвердити, чи заявник придатний до поїздки для виконання рішення про екстрадицію. Подібним чином це подання базувалося не на правових нормах, а скоріше на листі Генеральної прокуратури Росії від 14 грудня 2017 року (п. 49) (п. 105).

ЄСПЛ не впевнений, що така оцінка з боку російських органів безпосередньо перед транспортуванням, навіть якщо вона була б проведена, змогла б адекватно упередити ризики, що існували для заявника – за відсутності будь-якого правового регулювання, що впливало б на обов’язковість остаточного рішення про екстрадицію заявника (see, mutatis mutandis, «Paposhvili», cited above, п. 202; and, contrast, «Karim», cited above) (п. 106).

Суд також зазначає, що позиція Уряду щодо виконання рішення про екстрадицію у світлі висновку медичної колегії від 11 лютого 2019 року залишається незрозумілою. Зокрема, хоча Уряд вимагав відповідного висновку, щоб отримати «неупереджену медичну оцінку потенційних ризиків, пов’язаних із передачею заявника» (п. 54), у своїх подальших зауваженнях Уряд детально не обговорював висновки медичної комісії та, що більш важливо, щодо питання, чи повинні ці висновки вплинути на рішення Уряду про продовження екстрадиції заявника (п. 107).

З огляду на викладене вище, Суд вважає таке: враховуючи яким був стан справ на момент завершення обміну зауваженнями між сторонами (п. 58, п. 80), було достатньо даних для формулювання висновку, що, враховуючи особливо поганий стан здоров’я заявника, його транспортування навіть за присутності лікаря призвело б до реального ризику поводження з ним на порушення ст. 3 Конвенції (п. 108).

Формуючи зазначений висновок, Суд пам’ятає про конкретний контекст екстрадиції та важливість не підривати основи цього контексту (see «Soering», cited above, п. 89). Зокрема, Суд постановив, що наявність прав третіх сторін вимагає, щоб при дослідженні того, чи існує конкретний та індивідуальний ризик жорстокого поводження, заперечення проти вимог держави, що вимагає екстрадиції, видати особу, повинно базуватися на вагомих фактичних даних для підтвердження висновку про те, що було досягнуто поріг ризику(see «Romeo Castaño v. Belgium», № 8351/17, п.п. 85-90) (п. 109).

Звідси випливає, що мало б місце порушення ст. 3 Конвенції у випадку екстрадиції заявника до Росії без здійснення оцінки з боку вірменської влади, відповідно до цього положення, через наявність ризику, з яким заявник стикався б під час його транспортування у світлі інформації про стан його здоров’я (п. 110).

З огляду на цей висновок Суд вважає, що немає необхідності розглядати скаргу за ст. 2 Конвенції (п. 111).

Переклад – Дмитро Ягунов