ECHR Case Law, Human Rights, Prison and Probation Reform, Torture prevention

Ненадання персонального помічника ув’язненому з психічними вадами та неналежне реагування на індивідуальні ризики й потреби ув’язненого («Epure v. Romania», application № 73731/17, judgment 11.05.2021)

Справа являє собою аналіз складної ситуації щодо тонкого балансу між карою, ізоляцією, убезпеченням та реабілітацією, де прослідковується практичне втіілення владою концепції небезпечного стану особи: «Звільнення заявника означало високий ризик для соціальних цінностей, оскільки заявник мав тенденцію до вчинення насильницьких злочинів».

В основі цього рішення ЄСПЛ – високий стандарт поводження з уразливими особами, взятими під варту, де на порядку денному ЄСПЛ знов поставив питання про те, що на державу покладається обов’язок належним чином відстежувати акти самоагресії та суїцидальні спроби з боку вразливих ув’язнених: органи влади повинні створювати належну та всебічну терапевтичну стратегію, здатну задовольнити особливі потреби вразливих ув’язнених.

Відповідно, покладення на інших ув’язнених, які не пройшли відповідну підготовку, обов’язку з надання допомоги вразливому ув’язненому не становить частину дієвої допомоги з боку держави, щоб забезпечити утримання в умовах, сумісних з дотриманням людської гідності.

І, насамкінець, в основі рішення ЄСПЛ – проблема реагування на агресивну поведінку ув’язненого з психічними вадами, де надмірне застосування дисциплінарних санкцій замість належного піклування не лише порушило ст. 3 Конвенцію, проте й максимально віддалило досягнення цілей покарання, зокрема реабілітації.

Заявник страждає на епілепсію, і йому кілька разів діагностували легкі та більш серйозні психічні захворювання (п. 5).

На думку Уряду, у 2005 році заявнику вперше було вставлено інвалідність з огляду на його проблеми з психічним здоров’ям. Свідоцтво про інвалідність було вперше видано у 2006 році, зазначаючи, що його працездатність була знижена до 35%. Подальші сертифікати, видані у 2012 та 2013 роках, зазначали про наявність тяжкої інвалідності (grad de handicap accentuat), без рекомендацій щодо необхідності асистента особистої гігієни (п. 6).

У 2014 році інвалідність заявника була оцінена як тяжка (grad de handicap grav); однак лише у 2016 році комісія, яка перевірила заявника з метою видачі свідоцтва про інвалідність, порекомендувала йому надати допомогу помічника з особистої гігієни (п.27, п. 29) (п. 6).

У 2012 році заявника як повторного злочинця було заарештовано, а у 2014 році він був засуджений до 8 років позбавлення волі за зґвалтування (п. 7).

Заявника утримували у декількох установах. Однак його скарги у цій скарзі до ЄСПЛ стосуються лише періоду з 6 грудня 2016 року по 16 червня 2019 року. Він скаржиться на те, що він утримувався в умовах установи суворого режиму, незважаючи на стан його психічного здоров’я, і що медична допомога, надана йому, була неадекватною inter alia тому, що йому не призначали постійного асистента з догляду, поки він не був звільнений 16 червня 2019 року (п. 8).

З 4 жовтня 2016 року по 7 серпня 2018 року він перебував в умовах суворого режиму у в’язницях Фокшані, Галаці та Джурджу (п. 9).

Заявник не подавав жодного клопотання до відповідного суду про призупинення або відстрочення виконання вироку упродовж відповідного періоду, а саме з 6 грудня 2016 року до звільнення (п. 10).

Тим не менш, до 2016 року заявник подав два клопотання про зупинення виконання вироку за станом свого здоров’я, аргументуючи, по суті, тим, що про його психічне захворювання краще лікувати саме у звичайній лікарні, а не у в’язниці (п. 11).

Перше клопотання, подане заявником у 2014 році, було відкликане через кілька місяців, як зазначено у рішенні суду першої інстанції м. Галац від 19 вересня 2014 року (п. 12).

Друге клопотання було подане того ж року пізніше. Медичний висновок від 20 лютого 2015 року, виданий Національним інститутом судових експертиз на вимогу суду, рекомендував заявнику приймати відповідні ліки та пройти подальше повторне обстеження. Медична комісія дійшла висновку, що належний догляд за проблемами зі здоров’ям заявника може здійснюватися власними медичними підрозділами в’язниць або у тюремних лікарнях (п. 13).

29 травня 2015 року суд першої інстанції м. Фокшань відхилив клопотання заявника, спираючись на висновки звіту та на той факт, що «складний стан» заявника не заважає йому відбувати покарання у в’язниці (п. 14).

Заявник не оскаржував це рішення, яке стало остаточним (п. 14).

Клопотання заявника перевести його до установи з менш суворим тюремним режимом

Невстановленої дати наприкінці 2016 року заявник подав скаргу до пенітенціарного судді, поскаржившись inter alia на той факт, що його помістили до пенітенціарної установи суворого режиму (п. 15).

10 січня 2017 року пенітенціарний суддя відхилив скаргу заявника, зазначивши, що утримання в умовах суворого режиму не застосовується лише до тих ув’язнених, які мають тяжкий ступінь фізичної інвалідності, або до осіб, які мають інвалідність першого ступеня, що, на думку судді, це не стосувалося заявника (п. 16).

У матеріалах справи немає даних на те, чи оскаржував це рішення заявник (п. 16).

У невизначену дату 2017 року заявник подав клопотання до Національної адміністрації в’язниць з вимргою перевести його з в’язниці суворого режиму у м. Фокшань, який, на його думку, був непридатним з огляду на його психічні захворювання. 28 вересня 2017 року заявнику була надана негативна відповідь, в якій заявнику вказано, що керівник в’язниці є компетентним органом у цій справі, і що таке клопотання також може бути подано до пенітенціарного судді (п. 17).

13 жовтня 2017 року заявник подав клопотання до пенітенціарного судді, ставлячи на порядку денному питання про переведення його до менш суворого режиму (п. 18).

18 жовтня 2017 року суддя відхилив це клопотання, зазначивши, що під час його тримання під вартою заявник 58 разів піддавався дисциплінарним санкціям за різні проступки, що означало, що він не відповідав умовам для розміщення в менш суворому тюремному режимі (п. 19).

У матеріалах справи немає вказівок на те, чи оскаржував це рішення заявник (п. 19).

Клопотання про умовно-дострокове звільнення

Невстановленої дати у 2017 році заявник подав клопотання про умовно-дострокове звільнення. Він стверджував, що його звільнення було явно необхідним з огляду на погіршення стану його здоров’я. Заявник також зазначив, що він не повинен був відбувати покарання в установі максимального рівня безпеки, оскільки йому не було надано асистента для надання йому персональної допомоги (п. 20).

9 листопада 2017 року суд першої інстанції відхилив його клопотання; це рішення було підтверджено 21 грудня 2017 року Джурджуським повітовим судом (п. 21).

Суди вважали, що навіть незважаючи на об’єктивні вимоги щодо умовно-дострокового звільнення – а саме кількість вже відбутого строку покарання (2/3 строку призначеного покарання було відбуто), суб’єктивні обставини поведінки заявника, які б могли довести успіхі в його реабілітації, не було дотримано (п. 22).

Зокрема, протягом періоду з 26 вересня 2012 року по 16 серпня 2017 року заявник порушував режим 58 разів, переважно через самоагресію, пошкодження майна, завдання ударів іншим ув’язненим та неповагу до наглядачів. Суди вважали, що таке ставлення не можна вважати достатнім доказом того, що заявник повністю усвідомив цілі свого вироку, а саме реабілітацію та кару. Його неодноразові акти самоагресії довели, що він не усвідомив, що йому потрібно докласти більших зусиль для соціальної реінтеграції. Більше того, заявник був повторним злочинцем, що було додатковою обставиною, що позбавляє його права на задоволення його прохання (п. 22).

У 2018 році заявник повторив своє клопотання про умовно-дострокове звільнення (п. 23).

Суд першої інстанції 14 грудня 2018 року відмовив у задоволенні його клопотання, що згодом було залишено в силі Окружним судом Вранча рішенням від 27 лютого 2019 року. Суди зазначили, що після його попереднього клопотання (п. 20) заявник отримав ще 16 дисциплінарних стягнень, більшість у відповідь на акти його самоагресії; крім того, заявник не мав будь-яких родинних зв’язків (п. 24).

Крім того, суди зазначили, що заявник перебував в особливій ситуації, маючи психічні вади; проте упродовж усього свого тримання під вартою він не зміг довести, що він здійснив кроки на шляху до своєї реабілітації і що він більше не становить небезпеки для суспільства (п. 24).

Апеляційний суд підтвердив, що стан його здоров’я не покращився під час утримання під вартою; навпаки, воно погіршилось. Однак звільнення його «означало високий ризик для соціальних цінностей, оскільки заявник мав тенденцію до вчинення насильницьких злочинів». Апеляційний суд також постановив, що акти насильства заявника були наслідком неадекватного стану його психічного здоров’я. Встановлено, що дисциплінарні стягнення застосовувались щодо його актів самоагресії (порізи бритви на руках, введення цвяхів у голову, порізи на шиї), які сталися після того, як його оглянула медична комісія, яка встановила, що йому потрібне постійне лікування та помічник з особистої гігієни (п. 27) (п. 25).

Нарешті, суд зазначив, на підставі наявних у нього заяв заявника, що заявник мав допомогу помічника з особистої гігієни, а також те, що заявник також отримував належну медичну допомогу (п. 26).

ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ПОМІЧНИКА З ОСОБИСТОЇ ДОПОМОГИ

28 березня 2016 року медична комісія видала довідку, яка підтвердила, що заявника було обґрунтовано класифіковано як особу з постійною тяжкою психічною вадою через його стан (інвалідність першого ступеня). Медична комісія надала заявникові право на помічника з особистої гігієни (п. 6, п. 25) (п. 27).

У звіті про соціальне обстеження, опублікованому 15 березня 2017 року місцевою владою за місцем проживання заявника, м. Шифешті, зазначається, що заявник залежав від спілкування з іншими людьми, або безпосередньо (оскільки його не могли легко зрозуміти ті, хто не був знайомий з ним) або за допомогою засобів зв’язку (оскільки він не міг користуватися телефоном самостійно). Він також залежав від інших у виконанні отриманих ним медичних рекомендацій. У звіті зазначалося, що він здатний виконувати лише прості вказівки, які мали виконуватися безпосередньо одразу ж після надання таких вказівок (п. 28).

На згаданий вище звіт покладались органи влади, які 31 березня 2017 року видали довідку, подібну до попередньої (п. 27), підтверджуючи інвалідність заявника та потребу в постійній допомозі (п. 29).

Позиція заявника

Заявник стверджував, що він подав кілька клолпотань до адміністрації в’язниці, починаючи з вересня 2016 року, в яких він просив призначити йому персонального помічника. У кожному своєму клопотанні він вказував ім’я іншого ув’язненого, якого вважав за краще призначити йому. Він inter alia заявляв, що, коли заявник отримав іншого особистого помічника, ніж того, якого б він бажав, то він порізав собі горло та вени на руці та завдав собі шкоди іншими способами (п. 30).

Заявник також зазначив, що упродовж відповідного періоду часу (п. 8) він декілька разів залишався без помічника з особистого догляду, як під час перебування у в’язниці, так і під час переведення до іншого закладу в наступні дати: з 15 грудня 2016 року по 10 березня 2017 року; з 17 березня по 9 жовтня 2017 року; з 19 жовтня 2017 року по 3 березня 2018 року; з 7 по 17 травня 2018 року; з 28 травня по 16 червня 2018 року; з 27 червня по 23 серпня 2018 року; з 4 вересня по 5 жовтня 2018 року; і, нарешті, з 28 по 30 травня 2019 року (п. 31).

Позиція Уряду

Уряд стверджував, що упродовж відповідного періоду тримання заявника під вартою (п. 8), заявник подав 6 клопотань щодо свого права на призначення або заміну помічника з особистої гігієни. У своїх клопотаннях, поданих до пенітенціарного судді, заявник або скаржився, що не мав допомоги особи, якій віддав перевагу, або що у нього взагалі не було помічника (п. 32).

Кожного разу, коли можна було врахувати уподобання заявника, у тому випадку, якщо зазначений ним особистий помічник був медично придатним для виконання завдання або не мав дисциплінарних стягнень, органи влади намагалися задовольнити ці преференції (Уряд вказав на одне рішення, винесене пенітенціарним суддею від 3 жовтня 2016 року, яке містило рекомендацію керівництву в’язниці враховувати особистий вибір заявника) (п. 33).

Уряд також зазначив, що заявник залишався без особистого помічника упродовж певних періодів (п.п. 39-47), коли він був госпіталізований до тюремних лікарень, коли яких він перебував під постійним наглядом та опікою, а тому не мав потреби у помічнику з особистого догляду. Уряд також стверджував, що, всупереч згаданому заявником (п. 31), він скористався допомогою помічника з особистого догляду з 20 березня по 4 квітня 2017 року, коли його перевели до іншої в’язниці (п. 34).

НАДАНА ЗАЯВНИКУ МЕДИЧНА ДОПОМОГА

У 2013 році Комісія з трьох психіатрів обстежила заявника, щоб визначити, чи він, враховуючи стан його психічного здоров’я, є осудним за злочин, у якому його звинувачували (зґвалтування). У звіті згадується, що під час попереднього перебування під вартою заявник кілька разів потрапляв до психіатричного відділення в’язниці у с. Джилава (п. 35).

Комісія встановила такий діагноз: «органічний розлад особистості з асоціальною поведінкою; незначні порушення психіки», з висновком, що він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності (п. 35).

У невстановлену дату в 2018 році, можливо 12 грудня, психолог, який працював у в’язниці м. Фокшань, видав звіт за результатами оцінки психічного здоров’я заявника. У звіті inter alia згадувалося про наявність у його випадку середньої та тяжкої когнітивних вад, а також симптомів параноїчної шизофренії та психічних розладів, девіантної поведінки та страху; і, крім того, моторних та сенсорних вад, а також про відсутність просторової орієнтації (п. 36).

У звіті також зазначалося про нездатність заявника дотримуватися особистої гігієни, труднощі з адаптацією та інтеграцією у соціальних групах, високу роздратованість, недостатній самоконтроль та основну тенденцію до імпульсивності, зокрема щодо самого себе. Звіт також вказував на існування неодноразових спроб самогубства та дійшов висновку, що існує постійний ризик самогубства (п. 36).

Позиція заявника

Заявник стверджував, що допомога, яку він отримав під час тримання під вартою, була недостатньою і не мала жодного відношення до його конкретної ситуації як ув’язненого з психічними розладами. Отже, його психічне здоров’я помітно погіршилося, і він весь час повністю залежав від допомоги інших, особливо тому, що його епілептичні напади траплялися і вдень, і вночі (п. 37).

Позиція Уряду

Уряд підкреслив, що упродовж відповідного періоду заявник кілька разів потрапляв до тюремних лікарень або для регулярних оглядів його психіатричних та неврологічних проблем зі здоров’ям, або як наслідок самозавдання травм, як зазначено нижче (п. 38)

З 6 по 15 грудня 2016 року та з 10 по 17 березня 2017 року заявник потрапив до тюремної лікарні візниці у с. Джилава, де його оглядали переважно з огляду на недавні акти самоагресії. Заявнику призначили ліки, рекомендували неврологічне та психіатричне обстеження (п. 39).

З 9 по 19 жовтня 2017 року, 3 березня та з 19 березня по 7 травня 2018 року заявник перебував у тюремній лікарні м. Міовень (п. 40).

Під час свого першого перебування, коли йому поставили діагноз депресивного епізоду, заявник поранився, забивши цвях у свій лоб. Отже, він отримував ліки як для свого психічного стану, так і у зв’язку з таким пораненням (п. 40).

У той час заявник визнав, що палив етноботанічні препарати (п. 40).

Під час його перебування у в’язничній лікарні м. Міовень сталося ще два інциденти (п. 41).

3 березня 2018 року заявник поранився, вставивши цвях у лоб. Його доставили до відділення екстреної допомоги у Джурджуйській окружній лікарні, де йому було надано допомогу внаслідок рани та психічного стану (п. 42).

Потім його доставили до Раховської тюремної лікарні для подальшого догляду та психіатричного нагляду та прийому ліків (п. 45) (п. 42).

Другий інцидент стався 30 березня 2018 року, коли заявник наніс  собі поверхневі рани на руці (п. 43).

Наступного дня його відвезли до відділення екстрених ситуацій після нібито сварки з іншим ув’язненим у дворі в’язниці; у нього виявили поверхневі рани на голові, множинні рубці на шиї та на правій руці та п’ять порізів на лівій руці. Судово-медичний висновок, виданий у зв’язку з інцидентом, дійшов висновку, що ці пошкодження могли статися 31 березня і що їм потрібен медичний догляд упродовж одного-двох днів. Подальших слідчих заходів щодо інциденту не проводилось (п. 44).

З 3 по 7 березня 2018 року заявника утримували у Раховський тюремній лікарні, зокрема, як результат самоагресії, яку він вчинив, перебуваючи у в’язничній лікарні м. Міовень (п. 42). Йому дали ліки від рани та психічного стану (п. 45).

​​З 17 по 28 травня 2019 року він потрапив до тюремної лікарні м. Тиргу Окна, страждаючи від гострого болю в шлунку. Його обстежили відповідно, зробили рентген легенів та зробили аналізи крові. Заявник отримував ліки, у тому числі від психіатричних захворювань (п. 46).

На додаток до вищезазначеного перебування в лікарні, заявника періодично доправляли до лікарні, наприклад, 23 червня 2017 року, коли його доставили до Раховської тюремної лікарні після проковтування леза бритви. З цього приводу лікарі виявили та надали медичну допомогу з огляду на три рани, які заявник завдав собі самостійно, а також після епілептичного нападу, який стався у заявника з тієї ж нагоди, було проведено неврологічне обстеження. Після інциденту з лезом бритви особливих симптомів не було виявлено, і було рекомендовано доставити заявника до відділу екстреної медичної допомоги, якщо ситуація стане критичною (п. 47).

Уряд стверджував, що заявник не вичерпав належним чином національних засобів правового захисту у зв’язку з нібито несумісністю його медичного стану з режимом утримання. Таким чином, він фактично не подавав клопотання про зупинення виконання покарання у в’язниці, а також не скаржився на якість медичної допомоги, отриманої під вартою (п. 52).

Заявник стверджував, що він подав декілька запитів до органів влади, у яких він скаржився на те, що режим тримання під вартою, до якого він був поміщений, був явно неадекватним з огляду на його психічний стан (він посилався на свої прохання про зупинення виконання покарання за станом здоров’я та про умовно-достроково звільнення – див. п.п. 11-14, п.п. 20-24). Отримані негативні відповіді – в основному на основі його поведінки під час тримання під вартою або того факту, що адекватна допомога з приводу його проблем зі здоров’ям була доступна у медичних підрозділах в’язниць – продемонстрували, що влада не визнала, що його особливий стан вимагає конкретних дій. Отже, використані заявником засоби правового захисту не були ефективними в його справі (п. 53).

Суд повторює, що оцінка становища затриманих з психічними розладами повинна враховувати їхню вразливість, а в деяких випадках і нездатність послідовно або взагалі скаржитися на те, як на них впливає певне лікування (see, for example, «V.D. v. Romania», № 7078/02, п.п. 87-88; see also, mutatis mutandis, «Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania» [GC], № 47848/08, п. 151; «Murray v. the Netherlands» [GC], № 10511/10, п. 106).

Ці міркування справедливі і в тому, що стосується способу, за допомогою якого такі вразливі особи можуть формувати свої скарги перед національними судами. Суд зазначає, що у цій справі заявник зробив кілька спроб подати до відповідних національних органів влади свої скарги щодо невідповідності режиму його утримання з конкретного стану заявника. Кожного разу його клопотання відхилялись фактично з двох підстав: або того, що його стан адекватно лікувався у в’язниці, або що його власна агресивна поведінка не дозволяла йому бути переведеним до менш суворого тюремного режиму (п.п. 14, 16, 19, 22, 24). Однак саме очевидна неадекватність, у силу своєї циркулярності, цієї відповіді на скаргу заявника є основним питанням у цій справі (п. 55).

Беручи до уваги вищесказане та особливі обставини цієї справи, Суд вважає, що заявник вказав національним органам влади на ситуацію, яка в принципі передбачає реакцію з боку Договірних Держав за п. 1 ст. 35 Конвенції, а саме можливість виправити заявлених проти них порушень (see, mutatis mutandis and among many other authorities, «Muršić v. Croatia» [GC], № 7334/13, п. 72).

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що заявник належним чином вичерпав національні засоби правового захисту. Тому попереднє заперечення Уряду слід відхилити (п. 57).

ЄСПЛ також зазначає, що заява не є очевидною необґрунтовано та неприпустимо з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому його слід визнати прийнятним (п. 58).

Позиції сторін

(а) заявник

Заявник стверджував, що під час ув’язнення його психічна хвороба прогресувала, про що свідчить той факт, що він поступово став повністю залежним від допомоги третіх осіб, ставши інвалідом до кінця ув’язнення (п. 59).

Заявник також стверджував, що отримана ним медична допомога та нагляд були неналежними. Конкретним доказом цього є той факт, що йому вдалося серйозно нашкодити собі, перебуваючи під наглядом лікаря (див. п.п. 40, 42 та 43, в яких описані випадки жовтня 2017 року та березня 2018 року); більше того, 31 березня 2018 року на нього, можливо, напали інші особи, на дворі тюремної лікарні – інцидент, який ніколи не розслідувався відповідними органами (п. 44) (п. 60).

Заявник також стверджував, що відповіді органи влади на його прохання про переведення до умов більш м’якого режиму або до лікарні, яка більше підходить для його психічного стану, були відхилені, головним чином з огляду на велику кількість дисциплінарних стягнень, які він отримав, незважаючи на те, що ці проступки мали місце саме через його нездатність пристосуватися до умов ув’язнення, до яких він був поміщений (п. 61).

Більше того, заявник стверджував, що неодноразове накладення дисциплінарних стягнень на ув’язненого з психічними розладами через самоушкодження замість спроби запобігти таким інцидентам шляхом надання йому належної допомоги свідчить про те, що влада далека від того, щоб зрозуміти природу його проблеми та пошук можливого рішення (п. 61).

Крім того, його потреба у наявності постійного помічника з особистого догляду не враховувалась тюремною владою, яка залишила його без нагляду протягом кількох періодів часу (п. 31). Це піддало його стражданням та приниженню, що призвело до самоушкодження та епілептичних нападів (п. 62).

Заявник дійшов висновку, що органи влади не створили належної та всебічної терапевтичної стратегії, здатної задовольнити його особливі потреби (п. 63).

Уряд

Уряд стверджував, що з 6 грудня 2016 року до звільнення заявник провів загалом 89 днів у тюремних лікарнях, де його оглядали, контролювали та лікували відповідно до приписів лікарів (п. 64).

Уряд також стверджував, що упродовж утримання під вартою заявник не виконував отриманих медичних рекомендацій, відмовлявся від обстеження або прийому призначених йому ліків для своїх психічних та неврологічних проблем, а також відмовлявся від їжі. Однак Уряд стверджував, що медична допомога, надана заявнику, була ретельною та послідовною і що наразі відсутні жодні докази того, що здоров’я заявника погіршилося під час утримання під вартою та через утримання під вартою (п. 65).

Щодо можливості переведення заявника до іншого закладу з огляду на його психічний стан, Уряд стверджував, що будь-яке переведення до тюремної лікарні було можливим лише на тимчасовій основі, а саме до встановлення діагнозу та відповідного лікування і для проведення оцінки. Тюремні лікарні не є пенітенціарними установами, де ув’язненим було б дозволено відбувати покарання. У будь-якому випадку, будь-яке переведення до психіатричного відділення ув’язненого, якого медична комісія визнала потребуючим медичної допомоги у зв’язку з його психічним станом, наркозалежністю або в будь-якому іншому стані, що може становити ризик для суспільства може здійснюватися на тимчасовій основі на підставі рішення суду, а саме до того моменту, поки стан особи не покращиться, щоб більше не становити ризик (п. 66).

Уряд стверджував, що, наскільки це було можливо, заявнику було призначено помічника з особистої допомоги на його власний вибір; його клопотання розглядали оперативно, як і з відповідні скарги, подані пенітенціарному судді (п. 67).

Нарешті, уряд посилався на справу «Mihăilescu v. Romania ([Committee], no. 32002/15, п. 20), в якій Суд загалом не схвалив політику національних органів щодо призначення особистих помічників з числа ув’язнених, які не пройшли навчання або не мали необхідної кваліфікації для надання такої допомоги(п. 68).

Однак заявнику у цій справі потрібна була допомога лише при виконанні звичайних щоденних завдань та у випадках, коли він мав епілептичний напад. Така допомога не вимагала спеціальної підготовки, оскільки насправді помічник не призначався для надання саме медичної допомоги. У цьому відношенні, як на переконання Уряду, політика органів влади щодо заявника може вважатися належною (п. 68).

Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

Суд посилається на загальні принципи, викладені нещодавно Великою палатою у «Rooman v. Belgium» ([GC], № 18052/11, п.п. 141-148). Зокрема, Суд посилається на такі параграфи (посилання пропущено):

141. Як неодноразово підкреслював ЄСПЛ, ст. 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Зазначена стаття Конвенції встановлює безумовну заборону катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання незалежно від обставин і поведінки потерпілого.

Для того, щоб скарга потрапляла під дію цього положення Конвенції, поводження повинно досягати мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму відносна і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки і в деяких випадках від статі, віку і стану здоров’я потерпілого.

Поводження вважалося «таким, що принижує гідність», коли воно викликало в його жертв почуття страху, страждання та неповноцінності, здатні образити та принизити їх та, можливо, зламати їхній фізичний або моральний опір, або коли воно спонукало потерпілого діяти проти його волі або совісті.

Хоча питання про те, чи є метою поводження прагнення образити або принизити потерпілого, слід брати до уваги, що відсутність подібної мети не може остаточно виключити факт порушення ст. 3 Конвенції.

142. Заходи позбавлення волі неминуче включають певні елементи страждання і приниження.

143. З урахуванням викладеного вище ст. 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити, щоб всі ув’язнені утримувалися в умовах, сумісних з повагою до її людської гідності, щоб форма їх утримання під вартою не піддавала їх стражданням або обмеженням, що перевищують за своєю інтенсивністю неминучий ступінь страждань, властивих ув’язненню, і що, з огляду на практичні вимоги до позбавлення волі, їх здоров’я і благополуччя були належним чином захищені, серед іншого, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. ЄСПЛ уже наголошував, що особи, які тримаються під вартою, знаходяться у вразливому становищі і органи державної влади зобов’язані захищати їх.

144. Конвенція не містить будь-яких норм, які зачіпають саме положення осіб, позбавлених волі, не кажучи вже про хворих людей, але не можна виключати, що утримання хворої людини під вартою може порушити питання за ст. 3 Конвенції. Зокрема, ЄСПЛ дійшов висновку, що страждання, які виникають в результаті природного захворювання, будь-то фізичне або псіхічне, можуть самі по собі потрапляти під дію ст. 3 Конвенції, якщо вони поглиблюються умовами утримання під вартою або ризиком виникнення таких умов, за які органи державної влади можуть бути притягнуті до відповідальності. Отже, утримання хворої особи під вартою у неналежних фізичних і медичних умовах в принципі може являти собою поводження, яке суперечить вимогам ст. 3 Конвенції.

145. При визначенні того, чи було сумісним утримання хворої особи під вартою зі ст. 3 Конвенції, ЄСПЛ приймає до уваги здоров’я людини і наслідки для нього форми його утримання під вартою. ЄСПЛ встановлював, що умови утримання під вартою за жодних обставин не повинні викликати у людини, позбавленої волі, почуття страху, страждання і неповноцінності, здатних образити і принизити її та, можливо, зломити її фізичний і морально опір.

У цьому відношенні ЄСПЛ визнавав, що ув’язнені, які страждають на психічні розлади, більш уразливі, ніж звичайні ув’язнені, і що певні вимоги тюремного життя створюють для них більший ризик, збільшуючи небезпеку того, що вони будуть страждати від почуття неповноцінності, і є неминучим, що ці умови будуть для них джерелом стресу і занепокоєння. На думку ЄСПЛ, подібна ситуація вимагає підвищеної уваги при розгляді питання про дотримання Конвенції.

На додаток до уразливості при оцінці ситуації конкретних осіб в деяких випадках необхідно враховувати їх нездатність скаржитися належним чином або взагалі скаржитися на те, як впливає на них конкретне поводження з ними.

146. ЄСПЛ також враховує достатність медичної допомоги і догляду, що надаються у період утримання під вартою. Таким чином, відсутність належного медичного догляду за особами, які утримуються під вартою, може порушити питання про відповідальність влади Держави-відповідача відповідно до ст. 3 Конвенції. Крім того, щодо подібних ув’язнених є недостатнім провести обстеження і поставити діагноз; надзвичайно важливим є забезпечити їм належне лікування виявленого у них захворювання.

147. У зв’язку з цим «належний характер» медичної допомоги залишається найбільш важким для визначення питанням. ЄСПЛ нагадує, що той факт, що ув’язнений був оглянутий лікарем, який призначив йому певне лікування, не може автоматично приводити до висновку про те, що надана медична допомога була належною. Органи державної влади повинні також забезпечити ведення докладних медичних записів про стан здоров’я ув’язненого і про його лікування в період утримання під вартою, щоб діагностика і медична допомога проводилися негайно і належним чином і щоб в разі необхідності, обумовленої характером захворювання, спостереження здійснювалося б на регулярній і систематичної основі і включало б в себе всебічну стратегію лікування, спрямовану на одужання ув’язненого або на запобігання загострення його проблем зі здоров’ям, а не просто на лікування симптомів захворювання.

Органи державної влади повинні також довести, що було створено всі необхідні умови для того, щоб слідувати призначеному лікуванню.

Крім того, лікування, що надається у пенітенціарних установах, має бути належного рівня, тобто порівнянними з якістю медичного обслуговування, що надається державою всім своїм громадянам.

Однак це не означає, що кожному ув’язненому має бути гарантований такий же рівень медичного обслуговування, який надається в кращих медичних установах за межами виправних установ.

148. Якщо лікування не може бути надано за місцем тримання під вартою, слід передбачити можливість переведення ув’язнених до лікарні або до спеціалізованого медичного відділення.

Застосування цих принципів до даної справи

Спочатку, враховуючи той факт, що заявник мав можливість звернутися до національних судів з клопотаннями оцінити сумісність його тримання під вартою із його здоров’ям, Суд зазначає, що рішення, прийняті національною владою, були щодо медичних висновків або правових норм, які, на думку відповідного суду, підтвердили реальну дієздатність заявника залишатися у в’язниці в режимі утримання під вартою, а також необхідність того, щоб він там перебував (п.п. 14, 21, 22, 24, 25) (п. 70).

У світлі викладеного вище, а також враховуючи скаргу заявника, що була подана до ЄСПЛ (п. 51), Суд дійшов висновку, що ця справа не стосується питання про первинну придатність заявника відбувати покарання, але стосується швидше якості наданої допомоги, і зокрема, чи робили національні органи влади все, що можна було розумно очікувати від них, щоб надати заявнику необхідну йому медичну допомогу та запропонувати заявнику певні перспективи поліпшення його стану (see, mutatis mutandis, «Potoroc v. Romania», № 37772/17, п.п. 73‑74) (п. 71).

(i) щодо тюремного режиму, до якого був поміщений заявник

Суд зазначає, що він уже встановлював, що ризик суттєвого погіршення психічного та фізичного здоров’я заявника, що виникає внаслідок утримання у в’язниці суворого режиму, що може погрішити стан хвороби заявника з параноїдальною шизофренією, є достатнім для порушення ст. 3 Конвенції (see «Aswat v. the United Kingdom», № 17299/12, п. 57) (п. 72).

Отже, навіть незважаючи на те, що не можна сказати, що утримання у в’язничному приміщенні суворого режиму само по собі порушує питання відповідно до ст. 3 Конвенції, оскільки міркування щодо громадського порядку можуть змусити державу запровадити посилений тюремний режим для певних категорій затриманих (see «Piechowicz v. Poland», № 20071/07, п. 161), держава, тим не менш, повинна забезпечити, щоб форма та спосіб виконання заходу не піддавали затриманого з психічними розладами стражданням або труднощам інтенсивності, що перевищує той неминучий рівень страждань, який властивий ув’язненню. Крім того, враховуючи практичні вимоги ув’язнення, здоров’я та добробут особи повинні бути належним чином забезпечені (see, for instance, Wenner v. Germany, № 62303/13, п.  55, and all the references cited therein) (п. 73).

У цьому сенсі Суд зазначає, що зобов’язання за ст. 3 Конвенції можуть поширюватися так далеко, що зобов’язуватимуть державу переводити в’язнів (у тому числі тих, хто психічно хворий) до спеціальних установ для отримання належного лікування (see, for instance, «Murray», cited above, п. 105, referring to «Raffray Taddei v. France», № 36435/07, п. 63) (п. 74).

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає, що національна влада не тільки не забезпечила охорону здоров’я та благополуччя заявника шляхом його розміщення у спеціальному закладі, де він міг би отримувати належне лікування та нагляд на більш послідовній основі (п. 75).

Навпаки, незважаючи на його складний стан та історію самоагресії, органи влади вважали за доцільне помістити заявника до умов в’язничного суворого режиму саме на основі його агресивної поведінки (п. 75).

Суд вважає, що перебування заявника в умовах такого суворого режиму ув’язнення на значний період часу (більше 1 року і 10 місяців – див. п. 9) не сприяло його реабілітації та не стримувало його від вчинення подальших правопорушень, що, на думку національних судів, є основною метою покарання (п. 22). Головне є те, що це мало серйозні негативні психологічні та емоційні наслідки, що спричинили погіршення психічного стану заявника, як це підкреслювали медичні органи та суди (п.п. 25, 28, 36) (п. 76).

(iі) Щодо помічника з особистої гігієни, призначеного заявнику

Суд зазначає, що докази з різних медичних джерел підтверджують, що у заявника було декілька серйозних захворювань, які з часом вимагали більш регулярного медичного обслуговування та нагляду (п.п. 6, 25, 28, 35, 36) (п. 77).

Суд також зазначає, що, маючи на увазі загальний стан здоров’я заявника, враховуючи вразливу та важку ситуацію, в якій заявник опинився через свою постійну втрату працездатності, що підтверджується медичними довідками (п. 27, п. 29), заявник повинен був мати відповідно до національного законодавства допомогу помічника з особистої гігієни, не порушуючи при цьому окреме питання (п. 78).

Однак упродовж декількох періодів, у тому числі під час переїзду між тюрмами чи тюремними лікарнями, і, незважаючи на кілька поданих ним запитів з цього приводу, заявник залишався без допомоги (п. 31, п. 34). Це саме по собі призводить до твердої презумпції порушення ст. 3 Конвенції (п. 79).

Крім того, хоча з матеріалів справи видно, що в певний час заявник мав допомогу різних ув’язнених (п. 31, п. 34), Суд особливо стурбований якістю їх допомоги, оскільки вони не мали необхідної кваліфікації для надання такої допомоги такій особі як заявник з його складним станом через психічні вади (п. 80).

При цьому спосіб призначення особистих помічників заявника, мабуть, базувався на оцінці їх адекватної фізичної форми та на тому, чи мали вони дисциплінарні стягнення чи не, а не на тому, чи мали вони якусь медичну підготовку (п. 33) (п. 80).

У зв’язку з цим Суд посилається на медичні докази, а також на твердження заявника, які свідчать про те, що приступи у заявника були частими і могли відбуватися в будь-який час дня і ночі, і включали епізоди високої роздратованості, агресивної поведінки та повної втрати самоконтролю (п.п. 36-37) (п. 80).

Отже, було очевидним, що заявник у будь-який момент мав ризик впасти до стану з дуже серйозними наслідками, що вимагав би екстреної медичної допомоги, де водночас кваліфікована медична допомога не могла бути надана. Отже, залишення заявника без спеціалізованої допомоги у таких ситуаціях повинно була викликати значну тривогу щодо заявника (see, mutatis mutandis, «Khudobin v. Russia», № 59696/00, п. 95) (п. 80).

У зв’язку з цим Суд повторює, що за обставин, коли співробітники в’язниці вважали, що їх звільнили від обов’язку забезпечувати безпеку та догляд за найбільш вразливими ув’язненими, чиї співкамерники були зобов’язані надавати їм щоденну допомогу або, за необхідності, першу екстрену допомогу (see Semikhvostov v. Russia, № 2689/12, п.п. 84-85; «Potoroc», cited above, п. 77), ЄСПЛ уже встановлював порушення ст. 3 Конвенції на підставі того, що така допомога не є частиною будь-якої організованої допомоги з боку держави для забезпечення того, щоб заявник утримувався в умовах, сумісних із повагою до його людської гідності. Таким чином, ця допомога не може вважатися відповідною або достатньою з огляду на фізичні вади заявника (see «Farbtuhs v. Latvia», no. 4672/02, п. 60; and «D.G. v. Poland», № 45705/07, п. 147) (п. 81).

Крім того, Суд повторює, що почуття неповноцінності та безсилля, що характерне для осіб, які страждають на психічні розлади, вимагає підвищеної пильності при перегляді того, чи дотримується (чи буде дотримуватися) Конвенція (see «Aswat», cited above, п. 50) (п. 82).

Беручи до уваги подане вище та зазначивши, що помічники з особистої допомоги, які надавали заявникові допомогу на нерегулярній основі, явно не були навчені надавати йому будь-які заходи екстреної допомоги, Суд вважає, що у цій справі допомога заявнику з боку інших ув’язнених, у жодному разі не становило частину дієвої допомоги з боку держави, щоб забезпечити утримання заявника в умовах, сумісних з дотриманням його людської гідності. Тому така допомога не може вважатися придатною чи достатньою (п. 83).

(iii) Щодо медичної допомоги, що надавалася заявнику

Більше того, Суд із занепокоєнням зазначає, що навіть у тих випадках, коли заявник знаходився під опікою та безпосереднім наглядом навченого персоналу, а саме перебуваючи в тюремній лікарні, він встиг завдати собі серйозної шкоди, забивши цвяхи у голову. Ці випадки, розглянуті з урахуванням медичного стану заявника, повинні були насторожити органи влади достатньою мірою, щоб запровадити більш адекватну стратегію, здатну послідовно та ефективно реагувати на серйозні психічні захворювання заявника (п. 84).

Суд також звертає увагу на аргументи Уряду щодо відсутності у заявника установки на лікування (п. 65). Однак, хоча Суд усвідомлює той факт, що заявник був вразливою особою через його стан здоров’я та його тримання під вартою, Суд вважає, що його співпраця є лише одним фактором, який слід враховувати при оцінці ефективності необхідного лікування, і що обов’язок надавати належну допомогу на основі індивідуального лікування покладається насамперед на відповідні органи (see, mutatis mutandis, «Rooman», cited above, п. 164) (п. 85).

Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що аргумент Уряду про те, що заявник отримував допомогу, що відповідає його потребам, фактично не є точним. Навпаки, усі докази у матеріалах справи, зокрема той факт, що заявник часто перебував у ситуації заподіяння собі шкоди, навіть перебуваючи під спеціалізованим наглядом (п.п. 40, 42, 43, 45, 47, 84), і єдиними заходами, які неодноразово вживались на рівні в’язниці, були санкції за дисциплінарні проступки (п.п. 22, 24), мабуть, свідчить про неможливість правильного визначення владою його медичних потреб і, відповідно, неможливість забезпечення йому комплексного терапевтичного лікування та спостереження, як вимагав його складний психічний стан (п. 86).

Висновок

З огляду на всі викладені вище міркування, Суд дійшов висновку, що у цій справі з огляду на стан здоров’я заявника та його інвалідність, що стосується відповідного періоду (п. 8), національні органи влади не запровадити та не забезпечити послідовну та відповідну терапевтичну стратегію, здатну адекватно реагувати на медичні потреби заявника, щоб уникнути піддавання заявника поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції (п. 87).

Відповідно, було порушення ст. 3 Конвенції упродовж періоду з 6 грудня 2016 року до звільнення заявника 16 червня 2019 року (п. 88).

Переклад – Дмитро Ягунов (2021)