ECHR Case Law, Human Rights, Moldova, Russia, Torture prevention, Політика протидії тортурам

Відповідальність Молдови та Росії за нелюдське поводження, незаконне позбавлення свободи та порушення права на мирне володіння майном у Придністров’ї внаслідок застосування правила щодо юрисдикції («Cilei and Rosip v. the Republic of Moldova and Russia», applications №№ 48145/10 and 8387/15, judgment 13.07.2021)

Справа щодо порушень ст. 3, ст. 5 Конвенції, а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції щодо двох абсолютно не пов’язаних між собою осіб (в контексті їх кримінальних справ). Проте, як не дивно звучить, хоча це рішення ЄСПЛ присвячене встановленню порушень заявлених скаржниками ст. 3, ст. 5 Конвенції, а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у центрі уваги цієї справи, як можна вже одразу ж здогадатися, є питання юрисдикції Молдови та Росії над Придністров’ям.

Можна нагадати, що, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, юрисдикційна компетенція держави за ст. 1 Конвенції здебільшого є територіальною. Презюмується, що юрисдикція здійснюється, як правило, на всій території держави («Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 131; «Hassan v. the UK» [GC], п. 74).

Юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов’язання, взяті на себе Договірною державою за ст. 1 Конвенції, включають два аспекти: з одного боку – негативне зобов’язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку – позитивні зобов’язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території («Sargsyan v. Azerbaijan» [GC], n. 129).

Лише у виняткових випадках дії держави, вчинені поза межами її території, або такі, що поширювались поза межі її території, можуть уважатися здійсненням нею юрисдикції в розумінні ст. 1 Конвенції («Al-Skeini and Others v. the UK» [GC],  п. 131; «Hirsi Jamaa and Others v. Italy» [GC], п. 72; «Hassan v. the UK» [GC], п. 74).

Питання про існування виняткових обставин, які надають підстави для констатації факту здійснення державою юрисдикції в екстериторіальному порядку, має вирішуватися з урахуванням конкретних фактичних обставин («Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 132; «Hassan v. the UK» [GC], п. 74).

Як виняток з принципу територіальності є те, що юрисдикція Договірної держави за ст.1 Конвенції може поширюватися на дії її органів влади, які породжують наслідки поза межами її власної території («Al-Skeini and Others v. the UK» [GC], п. 133; «Jaloud v. the Netherlands» [GC], п. 139; «Hassan v. the UK» [GC], п. 74).

Хоча юрисдикція держави, насамперед, визначається територіально, поняття юрисдикції у розумінні ст. 1 Конвенції не обмежується національною територією, а відповідальність держави може наставати внаслідок дій та бездіяльності її органів влади, що призвело до наслідків поза її територією («Chiragov and Others v. Armenia» [GC], п. 167).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом ст. 1 Конвенції («Sargsyan v. Azerbaijan» [GC], n. 130).

Що стосується Республіки Молдова, то хоча Молдова не мала ефективного контролю над Придністровським регіоном, це випливало з того факту, що Молдова є державою з територією, а відтак особи на цій території підпадають під її юрисдикцію. Однак її обов’язок за ст. 1 Конвенції забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені у Конвенції, обмежувався тим, що Молдова вживавала дипломатичних, економічних, судових та інших заходів, що були в її повноваженнях та відповідно до міжнародного права.

ВСТУП

Справа стосується затримання та взяття під варту заявників у Придністровському регіоні Молдови (the self-proclaimed «Moldovan Republic of Transdniestria» (the «MRT») – see for more details «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» [GC], № 48787/99, п.п. 28-185; «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» [GC], №№ 43370/04 and 2 others, п.п. 8-42). Обидва вони скаржилися на своє незаконне затримання, тоді як другий заявник також скаржився на нелюдські умови утримання, незаконне заволодіння його майном та відсутність ефективних засобів правового захисту щодо інших його скарг.

СКАРГА № 48145/10

30 січня 2008 року влада «MRT» заарештувала першого заявника за звинуваченням у замаху на вбивство. 5 червня 2009 року заявник був засуджений судами «MRT» та засуджений до 11 років позбавлення волі (п. 5).

Заявник домагався скасування свого обвинувального вироку у Верховному Суді Республіки Молдова. Листом від 10 травня 2010 року Верховний Суд Республіки Молдова повернув його надзвичайну апеляційну скаргу без розгляду, посилаючись на відсутність компетенції розглядати рішення, винесені судами «MRT» (п. 6).

1 серпня 2012 року заявника було звільнено з-під варти після помилування президентом «MRT» (п. 7).

СКАРГА № 8387/15

Другий заявник був засновником та директором компанії в «MRT». 20 грудня 2012 року він був взятий під варту владою «MRT» за звинуваченням у незаконному привласненні коштів його бізнес-партнерів. Перебування під вартою заявника неодноразово продовжували (п. 8).

24 грудня 2012 року було арештовано все його особисте майно (два автомобілі, два золоті кільця, золотий годинник, 159 рублів «MRT», частку в його компанії та два мобільні телефони) та майно його компанії (п. 9).

16 червня 2014 року заявник був засуджений «Бендерським міським судом» за зловживання довірою та засуджений до 1 року 8 місяців позбавлення волі та штрафу в розмірі 270 рублів «MRT». Суд також підтримав цивільний позов, поданий двома стверджуваними потерпілими, та зобов’язав заявника сплатити їм 1899050 рублів «MRT». Суд також постановив звернути стягнення з арештованого особистого майна заявника та скасувати всі обмежувальні заходи щодо майна його компанії (п. 10).

5 серпня 2014 року Верховний Суд «MRT» змінив рішення першої інстанції, збільшивши суму цивільного відшкодування до 2553000 рублів «MRT» (еквівалент 212,750 євро) та звільнивши заявника від відбування покарання через закінчення строку давності притягнення до відповідальності. Того ж дня заявника звільнили з-під варти (п. 11).

6 серпня 2014 року було видано виконавчий лист про звернення стягнення на особисте майно заявника (п. 9). 26 листопада 2014 року заявнику було повідомлено, що під час виконавчого провадження експерт оцінив його особисте майно на загальну суму 106002 рублів «MRT» (еквівалентно 8832 євро) (п. 12).

Заявника утримували в декількох ізоляторах попереднього ув’язнення і часто на короткий проміжок часу переводили його з одного до іншого (п. 13).

З 20 грудня 2012 року по 14 січня 2013 рок заявник утримувався в ізоляторі тимчасового тримання штабу поліції м. Тирасполь (ІВС Тирасполь), як він описав, в наступних умовах: підвищена вологість, переповненість, відсутність робочої вентиляції, відсутність доступу до природного освітлення (оскільки ІВС перебував у підвалі будівлі), куріння, дерев’яні двоярусні ліжка, відсутність постільної білизни, антисанітарія, брак їжі, неїстівна їжа, переповнені паразитами камери (п. 14).

З 14 по 22 січня 2013 року заявника утримували у в’язниці № 1 у с. Глинне, у переповнених камерах, без опалення, де заявник виживав завдяки їжі та лікам, які приносили його родичі (п. 15).

З 22 січня 2013 року по 5 серпня 2014 року заявника утримували переважно у в’язниці № 3 у м. Тирасполь (UIN-3) у переповнених камерах, без постільної білизни. Якість водопровідної води була поганою, а вікна камер були дуже маленькими і пропускали у камери вологе й холодне повітря. Щоденні прогулянки дозволялися лише на дуже короткий час щодня. Існувало обмеження ваги для речей, які могли відправляти затриманому його родичі (20 кг на місяць, включаючи воду у пляшках), що в поєднанні з неналежною їстівною їжею, яку надавав слідчий ізолятор, означало, що він часто голодував (п. 16).

Транспортування з місць тримання під вартою до суду, слідчого чи іншого ізолятора відбувалося у металевій вантажівці, яка не мала опалення та туалету, і іноді заявнику доводилося проводити по 9 годин у цьому транспортному засобі за морозів (п. 17).

Заявник стверджував, що жоден із ізоляторів не мав належного медичного персоналу і що для свого стану здоров’я йому потрібно було покладатися на ліки, які приносили його родичі (п. 18).

Після позачергового оскарження адвокатом заявника 7 квітня 2015 року Верховний Суд Республіки Молдова скасував рішення судів «MRT» стосовно заявника. Суд визнав, що суди «MRT» були неконституційними, а тому не могли законно засудити заявника. Він наказав передати всі матеріали до Генеральної прокуратури Молдови для подальших дій (п. 19).

12 листопада 2014 року заявник подав скарги до прокуратури Молдови та прокуратури Росії з проханням притягнути до відповідальності винних осіб, відповідальних за його незаконне позбавлення волі та про захист свого майна від незаконного стягнення, призначеного судами «MRT» (п. 20).

2 грудня 2014 року прокуратура РФ відповіла, що скарга заявника не стосується будь-якого порушення прав на території РФ (п. 21).

15 травня 2015 року прокуратура м. Бендери повідомила заявника про відкриття кримінального розслідування, проте через відсутність інформації щодо особи злочинців воно було зупинено. Прохання про заходи захисту не було задоволено, оскільки кримінально-процесуальне законодавство Молдови не передбачало таких заходів щодо майна потерпілого (п. 22).

РЕЛЕВАНТНІ МАТЕРІАЛИ

Релевантні матеріали узагальнено у справі «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia» [GC] (№ 11138/10, п.п. 61-77, 23 February 2016) (п. 23).

ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

Беручи до уваги подібний предмет обох заяв, Суд вважає за доцільне розглядати їх спільно в єдиному провадження (п. 24).

ПРИЙНЯТНІСТЬ

Вичерпання національних засобів правового захисту

Щодо справи першого заявника, уряд Молдови стверджував, що заявник не вичерпав засобів правового захисту, доступних йому в Молдові. Зокрема, він міг неодноразово просити Верховний Суд Молдови скасувати його засудження судами «MRT», оскільки після 2013 року Верховний Суд Молдови змінив свою практику і оголосив себе компетентним розглядати такі справи. На думку Уряду Молдови, заявник міг подати скаргу до прокуратури Молдови, а також до Бюро з питань реінтеграції (Bureau for Reintegration) (п. 25).

Заявник не погодився (п. 26).

Суд зазначає, що подібне заперечення було висловлено Урядом Молдови та відхилено Судом у «Mozer» (cited above, п.п. 115-121). Суд не бачить підстав, на яких можна відрізнити цю справу від «Mozer» (cited above) і відхиляє заперечення Уряду Молдови щодо невичерпання національних засобів правового захисту на тих самих підставах, що і у цій справі (п. 27).

Юрисдикція

Суд повинен визначити, чи підпадають заявники під юрисдикцію держав-відповідачів щодо цілей скарг у сенсі ст. 1 Конвенції (п. 28).

Заявники стверджували, що обидва уряди-відповідачі мали юрисдикцію (п. 29).

Уряд Молдови стверджував, що вони мають позитивні зобов’язання щодо забезпечення прав заявників (п. 30).

Зі свого боку, Уряд Росії стверджував, що заявники не належать до їх юрисдикції. Уряд Росії стверджував, що другу заяву слід визнати неприйнятною ratione personae та ratione loci щодо Російської Федерації. Як і у справі «Mozer» (cited above, п.п. 92-94), Уряд Росії висловив думку, що підхід до питання юрисдикції, застосований Судом у справах «Ilaşcu and Others» (cited above), «Ivanţoc and Others v. Moldova and Russia» (№23687/05) та «Catan and Others» (cited above) є помилковим і суперечить міжнародному публічному праву (п. 31).

Суд зазначає, що сторони у цій справі дотримуються поглядів на питання юрисдикції, подібних до тих, що висловлені сторонами у справі «Catan and Others» (cited above, п.п. 83-101) та у справі «Mozer» (cited above, п.п. 81-95). Зокрема, заявники та уряд Молдови стверджували, що обидва уряди-відповідачі мають юрисдикцію, тоді як уряд Росії стверджував, що вони не мають юрисдикції (п. 32).

Суд нагадує, що загальні принципи, що стосуються питання юрисдикції за ст. 1 Конвенції стосовно дій та фактів, що стосуються Придністровського регіону Молдови, були викладені у справах «Ilaşcu and Others» (cited above, п.п. 311-319), «Catan and Others» (cited above, п.п. 103-107) та «Mozer» (cited above, п.п. 97-98) (п. 33).

Що стосується Республіки Молдова, Суд зазначає, що в «Ilaşcu», «Catan» та «Mozer» Суд виявив, що, хоча Молдова не мала ефективного контролю над Придністровським регіоном, це випливало з того факту, що Молдова є державою з територією, а відтак особи на цій території підпадають під її юрисдикцію. Однак її обов’язок за ст. 1 Конвенції забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені у Конвенції, обмежувався тим, що Молдова вживавала дипломатичних, економічних, судових та інших заходів, що були в її повноваженнях та відповідно до міжнародного права (see «Ilaşcu and Others», cited above, п. 333; «Catan and Others», cited above, п. 109; «Mozer», cited above, п. 100). Зобов’язання Молдови за ст. 1 Конвенції були визнані позитивними зобов’язаннями (see «Ilaşcu and Others», cited above, п.п. 322, 330-331; «Catan and Others», cited above, п.п. 109-10; «Mozer», cited above, п. 99) (п. 34).

Суд не бачить підстав відрізняти цю справу від вищезазначених справ. Крім того, Суд зазначає, що уряд Молдови не заперечує проти застосування подібного підходу у цій справі. Тому він вважає, що Молдова має юрисдикцію для цілей ст. 1 Конвенції, але що її відповідальність за дії, на які подається скарга, має оцінюватись у світлі вищезазначених позитивних зобов’язань (see «Ilaşcu and Others», cited above, п. 335) (п. 35).

Суд зазначає, що в справі «Ilașcu and Others» він вже виявив, що Російська Федерація сприяла як у військовому, так і політичному аспекті створенню сепаратистського режиму в регіоні Придністров’я у 1991 – 1992 рр. (see «Ilaşcu and Others», cited above, п. 382). Суд також виявив у наступних справах щодо Придністровського регіону, що принаймні до вересня 2016 року (see «Eriomenco v. the Republic of Moldova and Russia», № 42224/11, п. 72), «MRT» була лише здатна продовжувати своє існування та чинити опір молдавським та міжнародним зусиллям з вирішення конфлікту та запровадження демократії та верховенства права у регіоні завдяки військовій, економічній та політичній підтримці Росії (see «Ivanţoc and Others», cited above, п.п. 116‑120; «Catan and Others», cited above, п.п. 121-122; «Mozer», cited above, п.п. 108, 110). Суд дійшов висновку у справі «Mozer», що високий рівень залежності «MRT» від російської підтримки є яскравим свідченням того, що Російська Федерація продовжує здійснювати ефективний контроль та вирішальний вплив на придністровську владу, і, отже, заявник підпадає під це юрисдикція держави відповідно до ст. 1 Конвенції  («Mozer», cited above, п.п. 110-111) (п. 36).

Суд не бачить підстав, на яких можна було б відрізнити цю справу від справ «Ilașcu and Others», «Ivanţoc and Others», «Catan and Others», «Mozer and Eriomenco» (all cited above) (п. 37).

З цього випливає, що заявники у цій справі належали до юрисдикції Російської Федерації відповідно до ст. 1 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду Росії ratione personae та ratione loci (п. 38).

Надалі Суд визначатиме, чи було якесь порушення прав заявників згідно з Конвенцією, таке, що передбачає відповідальність будь-якої держави-відповідача (see «Mozer», cited above, п. 112) (п. 39).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ

Заявники скаржилися на порушення п. 1 ст. 5 Конвенції через їхнє затримання на підставі незаконних рішень органів «MRT».

Відповідні частини ст. 5 Конвенції читаються наступним чином:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

…» (п. 40).

Прийнятність

Заява № 48145/10

Уряд Росії стверджував, що після спливу понад 11 років після відповідних подій нагляд Суду за дотриманням прав першого заявника не буде «практичним та ефективним». Тому Уряд Росії запропонували Суду припинити розгляд справи (п. 41).

Суд зазначає, що перший заявник подав свою заяву у 2010 році, незабаром після засудження, і його не можна звинувачувати упродовж часу, що минув з того часу («Mîrca v. the Republic of Moldova and Russia», № 7845/06, п. 60). За відсутності будь-яких заходів, здатних позбавити першого заявника статусу його жертви, Суд вважає, що продовження розгляду справи послужить ефективним захистом його прав (п. 42).

Отже, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. 3(а) ст. 35 Конвенції. Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому скаргу слід оголосити прийнятною (п. 43).

Заява № 8387/15

Щодо другого заявника, то Уряд Росії стверджував, що його скаргу за ст. 5 Конвенції слід відхилити за неподання її упродовж 6 місяців. Уряд Росії пояснив, що якщо Суд визнав придністровські засоби правового захисту неефективними, то другому заявнику не слід було чекати, коли Верховний суд «MRT» ухвалить остаточне рішення по справі, і він мав подати свою заяву упродовж 6 місяців після його засудження 16 червня 2014 року судом першої інстанції «MRT» (п. 44).

Другий заявник не погодився і стверджував, що його не можна звинувачувати в оскарженні свого обвинувального вироку в судах «MRT» (п. 45).

​​Суд повторює загальні принципи щодо обчислення шестимісячного періоду, узагальнені у справі «Sabri Güneş v. Turkey» ([GC], № 27396/06, п. 54) (п. 46).

Суд раніше встановив відсутність ефективного засобу правового захисту у Російській Федерації стосовно скарг на незаконне затримання органами влади «MRT» (see «Mozer», cited above, п.п. 211 et 218; «Draci v. the Republic of Moldova and Russia», № 5349/02, п. 41), і що у їхньому відношенні 6-місячний строк починався з дати звільнення заявника («Istratiy v. the Republic of Moldova and Russia», № 15956/11, п. 31). Суд не бачить підстав для відступу від цього висновку у цій справі (п. 47).

Зокрема, Суд вважає, що стверджуване незаконне ув’язнення заявника являло собою триваючу ситуацію, яка закінчилася 5 серпня 2014 року. Заявник подав свою заяву 3 лютого 2015 року до закінчення 6-місячного строку (п. 48).

Отже, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. 3(а) ст. 35 Конвенції. Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому скаргу слід оголосити прийнятною (п. 49).

Розгляд по суті

Заявники стверджували, що їх позбавлення волі було здійснене незаконними органами влади та не мало юридичних підстав. Вони стверджували, що обидва уряди -відповідачі відповідальні за порушення їхніх прав (п. 50)

Уряд Молдови стверджував, що він мав труднощі з оцінкою ситуації за відсутності будь-якого ефективного контролю над територією, підконтрольною «MRT» (п. 51).

У справі першого заявника Уряд Росії стверджував, що висновки Суду, зроблені у справі «Mozer» (cited above) та «Vardanean v. the Republic of Moldova and Russia» (№ 22200/10, п. 39), грунтуються на висновках у справі «Ilașcu and Others» (cited above), що, у свою чергу, базувалися на доповіді, підготовленій у 1994 році двома особами на прохання ОБСЄ. Ця доповідь, разом з відсутністю будь-якої нової інформації про правову та судову систему в «MRT», не може бути бути основою для висновків Суду у 2020 році. Уряд Росії надав короткий зміст різних правових положень та угод щодо території «MRT», включаючи інформацію про судову організацію та гарантії незалежності суддів та приклади успішного захисту прав людини у цьому регіоні. Уряд Росії не надав жодних копій відповідних документів і запропонував Суду провести місію з встановлення фактів на випадок, якщо Суд не погодиться з поданою інформацією (п. 52).

Суд повторює, що у судовій практиці ЄСПЛ щодо п. 1 ст. 5 Конвенції чітко вказується, що будь-яке позбавлення волі має ґрунтуватися не тільки на одному з винятків, перерахованих у підпунктах (а) – (f), але воно також має бути «законним». Якщо йдеться про «законність» утримання під вартою, включаючи питання про те, чи дотримувалася «процедура, передбачена законом», Конвенція посилається, по суті, на національне законодавство та встановлює обов’язок дотримуватись матеріальних та процесуальних норм національного законодавства. Це насамперед вимагає, щоб будь-який арешт або затримання повинні мати юридичну основу у національному законодавстві; це також стосується якості закону, вимагаючи його сумісності з верховенством права, поняттю, властивому всім статтям Конвенції (see, for example, «Del Río Prada v. Spain» [GC], № 42750/09, п. 125; and «Mozer», cited above, п. 134) (п. 53).

У справі першого заявника зазначається, що РФ надала короткий опис документів, що стосуються судової системи «MRT», не надавши при цьому копій самих документів (п. 19). Однак Уряд РФ не зміг пояснити, чи судова система чи законодавство, описане ними у «MRT», діяло під час відповідних подій (2008 – 2012 рр.) (п. 54).

Суд нагадує, що за період 2008 – 2014 рр., що стосується обох заяв, він уже встановив, що судова система «MRT» не була системою, що відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією (see «Mozer», cited above, п.п. 148-149 in respect of the facts going up to June 2010 and «Eriomenco», cited above, п. 72, up to September 2016). З цієї причини Суд постановив, що суди «MRT» і, відповідно, будь-який інший орган «MRT» не могли надавати дозвіл на «законний» арешт або затримання заявників у значенні п. 1 ст. 5 Конвенції (see «Mozer», cited above, п. 150) (п. 55).

У світлі вищевикладеного Суд вважає, що висновок, зроблений у справах «Mozer» та «Eriomenco», також є актуальним і для цієї справи. Відповідно, стосовно обох заявників було порушення п. 1 ст. 5 Конвенції (п. 56).

Відповідальність Держав

Далі Суд має визначити, чи виконувала Республіка Молдова свої позитивні зобов’язання вживати належних та достатніх заходів для забезпечення прав заявників за ст. 5 Конвенції (п.п. 34-35). У «Mozer» Суд постановив, що позитивні зобов’язання Молдови стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю над територією Придністров’я, як вираження своєї юрисдикції, так і заходів, спрямованих на забезпечення поваги прав окремого заявника (see «Mozer», cited above, п. 151) (п. 57).

Щодо першого аспекту зобов’язання Молдови відновити контроль, Суд встановив у «Mozer», що з моменту початку бойових дій у 1991 –  1992 рр. до липня 2010 року Молдова вжила всіх заходів, які були в її силах (see «Mozer», cited above, п. 152). Події, що стосуються першої заяви, відбулися до останньої дати, тоді як події у другій заяві відбулися у 2012 – 2014 рр. Суд зазначає, що жодна зі сторін не надала жодних доказів того, що Республіка Молдова змінила свою позицію щодо придністровського питання за цей період часу, і тому Суд не бачить підстав для того, щоб дійти іншого висновку, ніж той, що було зроблено у «Mozer» (cited above, п. 152) (п. 58).

Переходячи до другого аспекту позитивних зобов’язань, а саме для забезпечення поваги до індивідуальних прав заявника, Суд встановив у справі «Ilaşcu and Others» (cited above, п.п. 348-352), що Республіка Молдова не виконала повністю свої позитивні зобов’язання, оскільки з травня 2001 року вона не вжила всіх заходів, доступних для неї під час переговорів з «MRT» та російською владою, щоб припинити порушення прав заявників. У цій справі заявники стверджували, що Республіка Молдова не виконала своїх позитивних зобов’язань, оскільки розпочате кримінальне розслідування не було ефективним для захисту прав другого заявника, а також тому, що з листопада 2016 року позиція президента Молдови була неоднозначною щодо органів «MRT» (п. 59).

Суд вважає, що влада Молдови не мала жодних реальних засобів для поліпшення умов утримання у в’язницях «MRT», а також не могла перемістити заявників до інших в’язниць або звільнити їх з в’язниць «MRT» (see, a contrario, «Pocasovschi and Mihaila v. the Republic of Moldova and Russia», № 1089/09, п. 46). Більше того, влада Молдови не могла належним чином розслідувати заяви про жорстоке поводження чи незаконне затримання (п. 60).

Як зрозуміло з матеріалів справи, перший заявник не звертався за допомогою до Уряду Молдови. Хоча його прохання про скасування обвинувального вироку судів «MRT» залишилося без розгляду, виявляється, що він міг неодноразово просити та скасовувати зазначене засудження, враховуючи зміну практики Верховного Суду Молдови після 2013 року («Mozer», cited above, п. 73) (п. 61).

Щодо другого заявника, було розпочато розслідування протиправних дій органів влади «MRT», але його довелося припинити через відсутність співпраці у цьому регіоні, що унеможливлювало здійснення будь-якого значущого судового переслідування. Крім того, другому заявнику вдалося скасувати його засудження судами «MRT» Верховним Судом Молдови (п. 19) (п. 62).

Суд зазначає, що факти справи діють до 2015 року, а отже, не було необхідності розглядати аргументи заявників щодо поведінки влади Республіки Молдова після цієї дати (п. 63).

У світлі вищесказаного Суд приходить до висновку, що Республіка Молдова виконала свої позитивні зобов’язання і що Республіка Молдова не порушила ст. 5 Конвенції (п. 64).

Суд встановив, що Росія здійснювала ефективний контроль над «MRT» упродовж періоду затримання заявників (п.п. 36-38). У світлі цього висновку та відповідно до його прецедентної практики немає необхідності визначати, чи здійснює Росія детальний контроль за політикою та діями підпорядкованої місцевої адміністрації (see «Mozer», cited above, п. 157). Завдяки постійній військовій, економічній та політичній підтримці «MRT», за відсутності якої «MRT» не могла б вижити, Росія несе відповідальність за порушення конвенційних прав заявників (ibidem) (п. 65).

На закінчення, встановивши, що затримання заявників було незаконним та з порушенням ст. 5 Конвенції (п. 56), Суд вважає, що це положення було порушено Російською Федерацією (п. 66).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 4 СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ

Заявники також скаржилися на відсутність ефективного засобу правового захисту у значенні ст. 13 Конвенції стосовно їхніх скарг за п. 1 ст. 5 Конвенції (п. 67).

П. 4 ст. 5 Конвенції є lex specialis стосовно ст. 13 Конвенції. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати виключно з позицій п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 68).

Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. 3(а) ст. 35 Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 69).

Однак, з огляду на його висновок про те, що тримання заявників під вартою у цілому суперечило п. 1 ст. 5 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби розглядати скаргу окремо відповідно до інших положень ст. 5 Конвенції (see «Mozer», cited above, п. 163) (п. 70).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 3 КОНВЕНЦІЇ

Другий заявник скаржився на те, що його утримували в нелюдських умовах утримання, без необхідної медичної допомоги, що суперечить вимогам ст. 3 Конвенції, яка передбачає наступне: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» (п. 71).

Прийнятність

Уряд Росії стверджував, що скарги другого заявника за ст. 3 Конвенції щодо умов тримання до 16 червня 2014 року слід відхилити за неподання їх упродовж 6 місяців (п. 72).

Заявник не погодився і стверджував, що його скарга щодо умов тримання під вартою виявила «триваючу ситуацію», яка закінчилася лише 5 серпня 2014 року, коли він був звільнений, і що він подав свою заяву упродовж 6 місяців з цієї дати (п. 73).

Суд посилається на принципи, встановлені у його прецедентній практиці щодо обчислення 6-місячного строку подання заяв щодо умов тримання під вартою, які становлять «триваючу ситуацію», якщо основні характеристики періодів тримання під вартою, що аналізуються, по суті однакові (see, for instance, «I.D. v. Moldova», № 47203/06, п.п. 27-29; «Segheti v. the Republic of Moldova», № 39584/07, п. 25; «Shishanov v. the Republic of Moldova», № 11353/06, п. 65) (п. 74).

Як випливає з вищенаведених фактів (п.п. 14-16), другий заявник скаржився на переповненість камер, погані умови харчування та гігієни у всіх закладах позбавлення свободи. Тому ці аспекти умов ув’язнення у трьох закритих установах можна вважати рівними триваючій ситуації. Будь-яка скарга з цього приводу повинна була бути подана до Суду упродовж 6 місяців після звільнення заявника 5 серпня 2014 року, що заявник і зробив (п. 75).

За таких обставин не можна сказати, що його скарга за ст. 3 Конвенції була подана несвоєчасно. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, вказаних у ст. 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 76).

Розгляд по суті

Заявник скаржився на нелюдські умови, в яких він утримувався у місцях позбавлення волі «MRT», і надав детальний опис таких умов (п. 77).

Уряд Молдови погодився з описом умов тримання заявника під вартою, але стверджував, що Уряд Молдови не має ефективного контролю над «MRT», а тому не несе відповідальності за порушення прав заявника у цьому відношенні (п. 78).

Уряд Росії стверджував, що оскільки «MRT» є частиною молдавської території, і за відсутності будь-якого контролю з боку Росії щодо подій на цій території, лише уряд Молдови може подати будь-які коментарі щодо суті справи (п. 79).

Суд уже мав нагоду вивчити умови тримання під вартою у «MRT» (see among others, «Mozer», cited above, п.п. 180-182; «Eriomenco», cited above, п.п. 55-56; «Apcov v. the Republic of Moldova and Russia», № 13463/07, п. 42) та дійшов висновку про порушення ст. 3 Конвенції (п. 80).

Вивчивши факти цієї справи та за відсутності інформації, що суперечить твердженням заявника (п.п. 14-18), Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою становлять нелюдське та принизливе поводження, що суперечить ст. 3 Конвенції. З огляду на цей висновок, Суд вважає, що немає потреби окремо розглядати скаргу щодо медичної допомоги під час тримання під вартою (п. 81).

Відповідно, мало місце порушення ст. 3 Конвенції (п. 82).

Далі Суд має визначити, чи виконала Республіка Молдова свої позитивні зобов’язання вжити належних та достатніх заходів для забезпечення прав заявника (п. 83).

З тих же причин, що й згадані вище (п.п. 57-63), Суд вважає, що Республіка Молдова не порушила ст. 3 Конвенції (п. 84).

З тих самих причин, що й згаданівище (п. 65), Суд вважає, що Росія несе відповідальність за порушення ст. 3 Конвенції (п. 85).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

Другий заявник також скаржився на те, що арешт його майна та звернення стягнення на майно порушило його право на мирне володіння своїм майном за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, яка зазначає наступне:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів» (п. 86).

Уряди-відповідачі не подали конкретних зауважень (п. 87).

Суд зазначає, що сторони не заперечували той факт, що майно заявника являло собою власність для цілей ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд також зазначає, що так само безперечно, що активи були арештовані органами «MRT» і що ці активи були використані для цілей стягнення за цивільним позовом проти заявника. За таких обставин Суд вважає, що було явне втручання до права заявника на мирне володіння своїм майном для цілей ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до прецедентної практики Суду (see among other authorities, «Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi v. Ireland» [GC], № 45036/98, п. 142), таке втручання є мірою контролю над використанням майном, яке підлягає розгляду згідно з абзацом другим цієї статті. Щоб захід, що становить контроль за використанням, був виправданим, він повинен бути законним (see, «Katsaros v. Greece», № 51473/99, п. 43; «Herrmann v. Germany» [GC], № 9300/07, п. 74; «Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy» [GC], № 38433/09, п. 187) та здійсненим «відповідно до загальних інтересів». Захід також повинен бути пропорційним поставленій меті. Тим не менш, необхідно перевірити пропорційність втручання лише після того, як буде встановлено його законність (see «Katsaros», cited above, п. 43) (п. 88).

Щодо законності втручання, жодні елементи у цій справі не дозволяють Суду вважати, що існувала правова підстава для втручання до права заявника, гарантованого ст. 1 Першого протоколу (see also «Turturica and Casian v. the Republic of Moldova and Russia», №№ 28648/06 and 18832/07, п. 49; «Babchin v. the Republic of Moldova and Russia», №№ 55698/14, п. 74) (п. 89).

За таких обставин Суд приходить до висновку, що втручання не було законним відповідно до національного законодавства. Відповідно, мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 90).

З тих самих причин, що й згадані вище (п.п. 57-63), Суд вважає, що Республіка Молдова не порушила ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 91).

З тих же причин, що й згадані вище (див. Пункт 65), Суд вважає, що Росія несе відповідальність за порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 92).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ

Нарешті, другий заявник скаржився, що у нього немає ефективних засобів правового захисту стосовно його скарг за ст. 3 Конвенції та за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник посилався на ст. 13 Конвенції, яка передбачає наступне: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» (п. 93).

Прийнятність

Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. 3(а) ст. 35 Конвенції. Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких підстав. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 94).

Розгляд по суті

Другий заявник стверджував, що у нього не було засобів для захисту своїх прав з огляду на дії органів «MRT» (п. 95).

Уряд Молдови стверджував, що у цій справі було порушення ст. 13 Конвенції, за яку вони не несли відповідальності. Російський уряд не дав жодних конкретних коментарів (п. 97).

Суд зауважує, що він виявив, що скарги заявника за ст. 3 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції мали підстави для спору. Тому заявник мав право на ефективний засіб національного правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції стосовно цих скарг (п. 98).

Суд уже визнав відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно порушень, вчинених органами «MRT» (see for example, «Mozer», cited above, п.п. 210-212; «Eriomenco», cited above, п. 96; «Babchin», cited above, п. 83). З огляду на схожість поданих скарг та збіг часових рамок подій у цій справі з подіями у справах «Eriomenco» та «Babchin» (both cited above), Суд не бачить підстав для відступу від цього висновку у цій справі (п. 98).

Тому Суд діходить висновку, що другий заявник не мав ефективного засобу правового захисту стосовно своїх скарг за ст. 3 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд має вирішити, чи можна віднести порушення ст. 13 Конвенції до сфери відповідальності будь-якої із держав-відповідачів (п. 99).

Суд зазначає, що у справі «Mozer» (cited above, п.п. 213-216) Суд встановив, що Молдова надала заявникам доступні процедури відповідно до її обмеженої можливості захищати їхні права. Таким чином, Молдова виконала свої позитивні зобов’язання, і Суд встановив, що ця держава не порушила зобов’язань за ст. 13 Конвенції. Суд не бачить підстав для відступу від такого висновку у цій справі («Mangîr and Others v. the Republic of Moldova and Russia», № 50157/06, п. 71). Відповідно, Суд вважає, що Республіка Молдова не порушила ст. 13 Конвенції (п. 100).

Як і у справі «Mozer» (cited above, п.п. 213-216), за відсутності будь-якого подання від Уряду Росії щодо будь-яких засобів захисту, доступних для заявника, Суд приходить до висновку про порушення Російською Федерацією ст. 13, взятої разом зі ст. 3 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 101).

Cilei and Rosip v. the Republic of Moldova and Russia