Human Rights, Investigation of ill-treatment, Papers, Reports, Research, Torture prevention, UN

Катування у ХХІ столітті: висновки за шість років на посаді Спеціального доповідача ООН з питань запобігання катуванням

У статті, що пропонується нижче, Манфред Новак, професор міжнародного права та прав людини Віденського університету, директор Інституту прав людини Больцмана (м. Відень), колишній Спеціальний доповідач ООН з питань тортур подає свої думки щодо феномену катувань у ХХІ столітті та причин поширення цього феномену у сучасних умовах.

Основні тези доповіді може сформулювати наступним чином:

  • У будь-якому разі не можна завищувати поріг болю для визначення, чи було певне поводження «катуванням» шляхом запровадження понять на кшталт «надзвичайно сильний біль» або «нестерпний біль», як це, наприклад, запроваджувалося в американській політиці після 2001 року.
  • Не зважаючи на універсальність заборони катувань, до цього часу у багатьох країнах все ще існують історично зумовлені релігійні або традиційні практики, що вочевидь становлять кричущі форми катування.
  • Катування – це, передусім, намір і мета. Не можна катувати необережно. Більше 90% усіх випадків катувань здійснюються з класичною метою отримання зізнання, яке згодом використовується у кримінальному судочинстві, хоча метою застосування катування може бути також може бути залякування, дискримінація або покарання.
  • Безсилля та беззахисність жертви: катування, як і рабство, – це прямий напад на серцевину людської гідності, особлива форма насильства, заборона якого є найвищою нормою міжнародного права.
  • Катування, всупереч тому, що доволі помпезно подається у книгах, ніколи не були ліквідовані.
  • Комітет проти катувань наголошує, що у разі доведення в суді злочину катування, покарання для відповідного злочинця повинна бути у вигляді тривалого строку позбавлення волі. Катування – один з найсерйозніших злочинів поряд з іншими злочинами, пов’язаними з насильством, такими як вбивства та збройні пограбування тощо, а тому покарання за катування має бути віднесено до цієї категорії.
  • Обов’язок боротьби з катуванням повинно далеко виходити за межі територіальної юрисдикції.
  • Дуже важливим є питання запобігання катуванням (принцип невислання (ст. 3 Конвенції проти катувань), зобов’язання із належної підготовки офіцерів поліції (ст. 10 Конвенції проти катувань), зобов’язання постійно вдосконалювати техніки допиту (ст. 11 Конвенції проти катувань), а головне – недопустимість доказів, отриманих в результатів застосування катувань (ст. 15 Конвенції проти катувань). Якщо ці принципи широко застосовуються, вони мають потужний запобіжний ефект, адже, зрештою, поліція катує для того, щоб отримати зізнання. На додаток, мають велике значення також й інші профілактичні методи (дуже короткий період затримання поліції, негайний доступ до лікаря, а також відео- та аудіозаписи допитів тощо).
  • Найважливішим профілактичним засобом є відвідування місць несвободи: парадигма непрозорості має бути змінена на парадигму прозорості. Відкриття громадськості в’язниць та інших місць несвободи, якими керує військова розвідка чи поліція, є найпотужнішим способом запобігання катуванням.
  • Жертвам катування має бути надані ефективні засоби захисту та належні механізми відшкодування завданої шкоди. Жертви катування, навіть отримуючи компенсацію, не виграють справу: більш за все їм потрібна реабілітація.
  • Орган, на який покладається обов’язок з розслідування випадків катування, повинен мати справжню незалежність.
  • Так звана «війна з терором» була першою спробою після Другої Світової війни поставити під сумнів абсолютну природу заборони катувань і запровадити соціальну прийнятну, легітимізовану практику катувань за сценарієм «ticking-bomb», як це подав Alan Dershowitz та інші. Ми також бачили повну дегуманізацію щодо нібито терористів, яких позбавили більш-менш усіх прав, передбачених законом, на тій підставі, що вони перебувають «outside the rule of law».
  • Проблема катування не може розглядатися осторонь від проблеми корупції: у багатьох країнах судова система є однією з найбільш корумпованих інститутів держави.
  • Глобальна в’язнична криза: проблема катування не може розглядатися осторонь від проблеми переповнення місць несвободи.
  • Відсоток «довирокових» ув’язнених – це найважливіший показник того, чи здійснюється адміністрування системою кримінальної юстиції належним чином, що, у свою чергу, також пов’язане з проблемою корупції.
  • В принципі, хоча людина позбавлена права на особисту свободу, вона, тим не менш, зберігає всі інші права людини, наскільки це можливо. Однак насправді, коли людину позбавляють свободи, її нерідко більше не сприймають як особистість, яка заслуговує на користування будь-якими з її прав людини. Це небезпечне ставлення, яке відчайдушно потрібно змінити. Як адвокат, я переконаний, що Конвенція проти катувань може допомогти в цьому відношенні, і що, коли нам повідомлено про несправедливість та жорстоке поводження, яким піддаються затримані, ми несемо відповідальність не лише як адвокати, але й як люди, щодо активного пошуку заходів для їх захисту.