«У 2019 році було зареєстровано 2,5 тисячі проваджень щодо насильства в сім’ї, вже у минулому – майже 4 тисячі. А за 7 місяців цього року – 3020. Але динаміка злочинності пов’язана із тим, що проблему припиняють замовчувати», – про це заявила Генпрокурор Ірина Венедіктова під час наради щодо розбудови мережі спеціалізованих служб підтримки осіб, які постраждали від домашнього насильства та насильства за ознакою статі, передає «Закон і Бізнес».
Генеральна прокурорка зауважила, що цьогоріч психологічне насилля практично зрівнялося з фізичним по кількості заяв потерпілих. «Однак виключно кримінальне переслідування кривдників не завжди може комплексно допомогти жертвам уникати подальших злочинних посягань. Міжнародні дослідження показали, що потерпілим потрібна реальна соціальна підтримка, особливо в умовах психологічного стресу», – зазначила Генеральна прокурорка.
Учасники засідання обговорили також питання реалізації у 2021 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на створення мережі таких служб. Цьогоріч держава планує створити у 125 територіальних громадах 28 притулків, 38 денних центрів та закупити 49 авто для мобільних бригад.
Можна обґрунтовано сказати, що українська статистика щодо сімейного насильства, а головне реакція влади на цю проблему дедалі більше підтверджує концепцію розкидування сітки Стенлі Коена («net-widening») щодо більшого поширення соціального контролю у сучасному суспільстві та ще більшого насичення соціальних відносин механізмами соціального контролю.
Сучасна кампанія щодо профілактики сімейного насильства є блискучим прикладом, який додатково доводить теорію дроблення класів девіантів саме на прикладі українського суспільства.
У жодному разі не можна применшувати проблематику сімейного насильства, адже поширеність та летальність сімейного насильства у багатьох країнах є значно більшою, ніж просто насильство.
Проте вітчизняна кампанія щодо профілактики сімейного насильства претендує на те, щоб називатися саме пропагандистською. Як наслідок, замість однієї «особи, яка вчиняє сімейне насильство», на додаток виникли «кривдники» й навіть «діти-кривдники». Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству наразі поширюється на будь-яких родичів або інших осіб, включаючи наречених.
Причому «насильство» – це не лише фізичне або статеве насильство, проте й широкий, а головне абстрактний та детально не визначений спектр заборонених дій, що включає десятки форм – від заборони навчатися до примушування до праці. Психологічне насильство – це також невизначений спектр дій.
Отже, внаслідок формального закріплення десятків нових форм девіації, відповідно, з’явилися десятки нових класів, типів та видів девіантів.
Збільшення кількості сімейних кривдників в Україні наочно демонструє подана нижче діаграма.
Так, станом на початок 2020 року українське суспільство на фоні існування 55 тис. ув’язнених та 57 тис. клієнтів пробації виявило у своєму політичному тілі додатково ще 70 тис. небезпечних насильницьких девіантів (167 на 100 тис. населення).
Іншими словами, раптово виявилося, що приблизно на кожні 250 – 300 українських сімей припадає один сімейний кривдник. Невже після цієї статистики не можна вголос говорити про більш ніж реальну загрозу для українського суспільства?
Чому саме так відбувається – відповідь на це питання є гострою. Власне, таким само гострою, як і саме питання.
Головною тезою у цьому контексті є те, що соціальний контроль знаходиться у руках еліт, які мають владу, і виступає інструментом владного політичного впливу. Водночас «девіантами» здебільшого стають незахищені, вразливі та максимально віддалені від влади категорії населення. Крім того, наголосимо, еліти дедалі більше зацікавлені у розширенні соціального контролю над «девіантами», для чого відбувається згадане вище збільшення категорій «девіантів».
Зазначений вище процес додатково характеризується тим, що чіткі й традиційні кордони між тотальними інституціями та неінституційними додатками поступово, але водночас послідовно розчиняються.
Так само поступово розчиняються кордони між «чесними громадянами» та «девіантами». Так само поступово розчиняються кордони між «девіантами» та «злочинцями».
Іншими словами, зростання – це не лише тому, що «перестали замовчувати».
