Papers, Research, Social Control, USA, USA, Політика протидії тортурам

Чи можна виправдати застосування катувань?

У цьому дописі увазі пропонується частина авторської статті «”Malleus Maleficarum” of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture», де аналізуються погляди щодо можливості випавдання катувань в американській юридичній та політичній науці.

Якщо проглянути практику ЄСПЛ щодо застосування статті 3 Конвенції, перше, що можна взяти до уваги, це базова теза, яка міститься у кожному із зазначених рішень ЄСПЛ: «Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє без будь-яких винятків катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого».

Якщо застосувати цей верховний принцип до тематики нашої статті в контексті боротьби з тероризмом, то окремі рішення ЄСПЛ присвячуються саме абсолютній забороні використання enhanced interrogation techniques для цілей отримання інформації від терористів: «Суд уважає законним прийняття державами-учасницями твердої позиції щодо тих, хто робить свій внесок у вчинення терористичних актів, з якими він не може змиритися за жодних обставин» («Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 183).

ЄСПЛ робить особливий наголос: розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади. Проте потреби слідства та безумовна складність боротьби зі злочинністю, зокрема з тероризмом, не можуть виправдовувати порушення захисту фізичного стану людини («Brogan and Others v. the UK», п. 61; «Murray v. the UK» [GC], п. 58; «Dikme v. Turkey», п. 64; «Tomasi v. France», п. 115).

Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське поводження чи таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання («Sylenok and «Tekhnoservis-Plus» v. Ukraine», п. 66; «Bekos and Koutropoulos v. Greece», п. 45; «Bocharov v. Ukraine», п. 44; «Bazorkina v. Russia», п. 129; «Selmouni v. France» [GC], п. 95; «Jalloh v. Germany» [GC], п. 99; «Zyakun v. Ukraine», п. 39).

Якщо коротко сформулювати причини, чому катування не може бути виправданим за будь-яких обставин, то подібні аргументи можуть бути зведені до такого: 1) катування – це нерезультативний, неефективний та економічно витратний інструмент допиту; 2) катування спричиняють глибокі психологічні та фізичні травми; 3) катування є незаконними; 4) катування мають численні негативні юридичні наслідки для жертв, самих злочинців, платників податків, суспільства та держави; 5) катування є глибоко аморальним та огидним явищем[1].

Як це не дивно з європейської перспективи, на фоні тотальної заборони тортур як покарання та засобу отримання доказів, в американській науковій літературі існують усталені погляди щодо спроб морального обґрунтування катувань, хоча, безумовно, європейський науковий підхід категорично спростовує такі погляди: «Хоча «цивілізоване» суспільство, як правило, не погоджується з такою поведінкою, ця стаття стверджує, що катування морально виправдовується за певних обставин, головним чином, коли можна уникнути більш серйозної шкоди, використовуючи катування як засіб допиту. Необхідно прибрати принизливий підтекст, пов’язаний з тортурами. Об’єктивний аналіз необхідності катувань вказує на те, що це морально виправдано»[2].

Причому подібних думок в американській літературі можна знайти більш ніж у достатній кількості: «Той факт, що катування завдає страшних страждань, не викликає сумнівів. Але це не позбавляє моральних припущень, що лежать в основі абсолютистського підходу до питання щодо заборони катувань, двох основних слабких аспектів. По-перше, залежно від тривалості та альтернатив, катування – це не обов’язково найгірше, що може трапитися з ким завгодно за будь-яких можливих обставин. … По-друге, навіть якщо катування є найгіршим типом страждань, це не буде достатньою підставою для заборони в будь-яких обставинах, особливо коли катування однієї особи запобігає катуванням та/або смерті багато інших»[3].

Так, деякі американські автори аргументують: “Існують п’ять факторів, що мають значення для визначення того, чи допустимі катування, та ступеня катувань. Цими факторами є таке: 1) кількість життів під реальною загрозою; 2) безпосередність та реальність заподіяння шкоди; 3) наявність інших засобів для отримання інформації; 4) рівень протиправної діяльності суб’єкта; 5) ймовірність того, що суб’єкт насправді володіє відповідною інформацією”[4].

Відтак, робиться категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що «регулювання застосування тортур краще, аніж заборона»[5].

Іншими словами, з подібних тверджень випливає вельми небезпечна формула: «Absolute in principle but relative in application».

У науковій літературі з питань політичних та економічних передумов застосування тортур виділяються декілька моделей.

«The security model» розглядає тортури як інструмент, який може підвищити захист від загроз, що постають перед суспільством. Класичний аргумент полягає в тому, що якщо заарештований терорист не стане давати свідчення про майбутні напади, сотні безневинних людей загинуть, коли спрацює бомба (the ‘ticking bomb’ argument). Відтак, на переконання прихильників такого підходу, аж ніяк не можна погодитися з тим, що «навіть страждання багатьох вбитих або поранених внаслідок вибуху ticking bomb мають менше значення, ніж гарантування того, щоб навіть за цих обставин підозрюваний був захищений від будь-яких страждань, які, якби вони були заподіяні, могли запобігти лиху»[6].

Так, у 1988 році ізраїльська делегація виступила перед Комітетом ООН проти тортур, який звинуватив Ізраїль у порушенні Конвенції ООН проти катувань, використовуючи те, що ізраїльтяни називали «moderate pressure»: «Ніхто ніколи не знатиме, де і коли вибухне наступна бомба. Іноді ми потрапляємо до особливих ситуацій, коли нам потрібно отримати життєво важливу інформацію від терориста або потенційного терориста, щоб запобігти наступному терористичному акту»[7].

Саме ця модель була повністю взята на озброєння США під час «War on Terror», проголошеної у вересні 2001 року.

«The security model» також була використана для обґрунтування легітимності ізоляторів, таких як Guantanamo Bay під час «War on Terror»[8]. В урядових звітах та офіційних прес-конференціях затриманих максимально подавали як таких, які дійсно мають вкрай важливу інформацію про те, що саме цікавить терористів, терористичні мережі та потенційні загрози, які можна, на жаль, мовляв, здобути шляхом застосування enhanced interrogation techniques.

Відповідно, перед урядовими чиновниками постає триєдине завдання: 1) публічно визнати, що enhanced interrogation techniques дійсно застосовувалися, проте виключно заради високої мети захисту суспільства; 2) заявити, що enhanced interrogation techniques не є катуванням або нелюдським поводженням; 3) задекларувати, що лише саме завдяки застосуванню enhanced interrogation techniques було відвернуті певна кількість терористичних актів або інших злочинів, чим було врятовано велику кількість невинних людей.

Головним аргументом проти цієї моделі є таке: якщо ми будемо виправдовувати тортури незалежно від їх назви в діяльності служб безпеки та органів поліції, то тортури знову стануть головним, якщо не єдиним засобом соціального контролю, що призведе до більші ніж суттєвого послаблення «м’язів» органів правопорядку та служб безпеки.

Коротко підсумовуючи сутність моделі безпеки, необхідно зауважити на такому: 1) дієвість катувань для цілей убезпечення не доведено; 2) катування може наповнити предмет розслідування або оперативно- діяльності недостовірною інформацією, що буде дорого коштувати платникам податків; 3) катування сприяє нагнітанню напруження в суспільстві та сприяє насиченню суспільства аномією; 4) катування сприяє погіршенню психічного здоров’я, адже негативні психологічні наслідки навіть умовних «легких» форм катування викликають незворотні психологічні реакції як у жертв катування, так у агентів, які їх застосовують.

Проте головне, якщо ми говоримо про модель безпеки, не можна забувати про принципово важливий момент: катування – незалежно від того, чи заборонено воно (як в Європі), чи дозволено у формі умовних enhanced interrogation techniques, – породжує відповідну негативну та вкрай небезпечну ланцюгову реакцію. Так, якщо держава надає своїм агентам формальний дозвіл на застосування катувань до громадян (нехай навіть у завуальованій формі) або принаймні толерує практику катувань, то у громадян зникають моральні бар’єри щодо застосування аналогічних дій до агентів держави або до тих саме безневинних громадян.

Крім того, як слушно зазначає Р. Блейклі, більшість тортур мають мало спільного із захистом населення від неминучих загроз безпеці. Набагато більше вони пов’язані з подоланням загроз інтересам транснаціональних елітних груп[9].

Саме цей аспект «боротьби з тероризмом» є найбільш важливим для аналізу проблематики безпеки. Він повністю кореспондує поглядам С. Коена, М. Фуко, У. Бека та З. Баумана щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть – станом на сьогодні – кожною думкою пересічного громадянина.

Елітні політичні групи та приватні транснаціональні корпорації насичують суспільство відповідними мессиджами: так, тортури, це більш ніж огидно. Проте, мовляв, світ змінився настільки, що перед нами стоїть важливий вибір: або пожертвувати одним терористом, або мовчки спостерігати за загибеллю сотень або тисяч безневинних людей. Ну, добре, мовляв, ми, діючи виключно заради високих ідеалів демократичного суспільства, мусимо максимально зменшити застосування катувань щодо злочинців та терористів, проте ми повинні компенсувати це трьома речами: 1) збільшенням фінансування поліції та служб безпеки; 2) ще більшим насиченням суспільства камерами відеоспостереження та іншими пристроями спостереження; 3) ще більшим доступом до персональних даних громадян заради їх власної безпеки.

«The stability model» є другою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.

Так, будучи більш радикальною у поясненні причин застосування тортур, модель стабільності розглядає тортури як інструмент державного терору для дисциплінування населення та придушення потенційного або фактичного політичного протистояння, яке може загрожувати інтересам політичних еліт[10]. До такої опозиції належать революційні та повстанські рухи, але нерідко також опозиційні партії, профспілки, групи, що закликають до демократії або до політичних свобод, а також ті, хто підозрюється в тому, що потенційно пов’язаний з такими групами, як зараз, так і в майбутньому. Часто катування використовуються як інструмент, який слід застосовувати проти конкретних осіб або груп, які мають стати прикладом для тих, хто наважується кинути виклик політичному режиму або політичним елітам. Для таких цілей використовуються підконтрольні або лояльні засоби масової інформації, які отримують «з перших рук» відповідні дані, які для інших ЗМІ є недоступними.

«The legitimacy model» є третьою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.

Модель легітимності пояснює способи декларування окремими особами та/або політичними елітами права на катування, де такі особи прагнуть таким чином забезпечити право на катування задля власних інтересів, проте зовнішнім обґрунтуванням є, звичайно, «інтереси суспільства» або навіть «всього світу»[11].

Так, після оголошеної у вересні 2001 року «War on Terror» США взяли курс на легалізацію застосування тортур єдиним суб’єктом, створюючи протилежність – «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу», де з’єднувальною ланкою стала легітимізація enhanced interrogation techniques.

У подальшому рівень легітимізації стає нижчим та менш вибагливим, коли з формули «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу» прибираються слова «глобальне» та «світу».

Причому, як слушно зазначає Р. Блейклі, чи застосовують катування як засіб отримання точної інформації про загрози, абсолютно неважливо. Мета полягає в забезпеченні права на застосування катувань на майбутнє.

Прикладом застосування цієї моделі також є США – від KUBARK Counterintelligence Interrogation до більш сучасних інструкцій проведення enhanced interrogation techniques.

Джерело


[1] 5 Reasons Why Torture Does Not Work and Can Never Be Justified. URL: www.humanrightscareers.com/issues/reasons-why-tortre-does-not-work

[2] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 583.

[3] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.

[4] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 585.

[5] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 581-616, Р. 614.

[6] Greer S. Is the Prohibition against Torture, Cruel, Inhuman and Degrading Treatment Really ‘Absolute’ in International Human Rights Law? Human Rights Law Review, 2015. 15. P. 7-37.

[7] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 377.

[8] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 377.

[9] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.

[10] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.

[11] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.