ECHR Case Law, Human Rights, Investigation of ill-treatment, Police custody, Serbia, Serbia, Torture prevention

Недоліки розслідування заяви про жорстоке поводження у відділенні поліції: порушення процесуального аспекту, відсутність порушення матеріального аспекту («Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021)

Справа «Stevan Petrović v. Serbia» (applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021) багато у чому є типовою для практики ЄСПЛ щодо оцінки дотримання державою принципів ефективного розслідування заяв про жорстоке поводження.

Проте справа є цінною, передусім, для України з огляду на схожість правових систем та, як наслідок, практик поліцейської діяльності. Дійсно, читаючи це рішення, його можна адаптувати до українських реалій (якщо не брати до уваги правовий статус слідчого судді у Сербії, проте порушення ст. 5 та ст. 6 Конвенції не аналізувалося нами).

У зазначеній справі ЄСПЛ наголосив ще раз, що будь-які твердження про жорстоке поводження мають бути підтверджені відповідними доказами, де при оцінці доказів Суд загалом застосує стандарт доказування «поза розумним сумнівом».

Тобто заяви про застосування катувань повинні підкріплюватися принаймні чимось – хоча б детальним описом стверджуваного жорсткого поводження.

Водночас, наголошує ЄСПЛ, якщо особа перебуває під контролем агентів держави, то виникають вагомі презумпції фактів щодо тілесних ушкоджень, що сталися під час такого затримання. Відтак, тягар доказування можна вважати покладеним на органи влади, які мають надати задовільне та переконливе пояснення. Як логічний наслідок, за відсутності такого пояснення ЄСПЛ може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду.

Саме тому у цій справі ЄСПЛ встановив порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції.

На відміну від цього, ЄСПЛ, застосовуючи стандарт доказування «поза розумним сумнівом», не встановив порушення ст. 3 Конвенції в її матеріальному аспекті, адже суперечливі показання заявника щодо обставин жорсткого поводження з ним, поєднані з відсутністю скарг на таке поводження перед своїм же адвокатом, прокурором та слідчим суддею, унеможливили ухвалення рішення про порушення саме матеріального аспекту, не зважаючи на недоліки у розслідуванні, проведеному сербською владою.

ВСТУП

1. Заявник подав скаргу на жорстоке поводження з ним під час перебування заявника під вартою у поліції, разом з іншим підозрюваним, на неможливість скористатися послугами адвоката за власним вибором упродовж цього часу та на подальшу відсутність ефективного службового розслідування за фактами жорстокого поводження з боку працівників поліції. Крім того, заявник поскаржився на його затримання у відділку поліції та на його утримання під вартою після цього. Нарешті, заявник поскаржився на тривалість та ефективність провадження у Конституційному Суді.

ФАКТИ

ПОДІЇ 20 – 21 ЛЮТОГО 2013 ГОДУ

20 лютого 2013 року слідчий суддя the Zrenjanin High Court (Viši sud u Zrenjaninu) санкціонував проведення обшуку у квартирі заявника. У судовому рішенні було зазначено, що ймовірно, що обшук призведе до виявлення слідів вчинення пограбування або вилучення доказів, що мають значення для розслідування кримінального провадження (п. 5).

Viši sud u Zrenjaninu

Того ж дня близько о 12:50 або о 13:00, поліція, обшукавши будинок заявника, доставила його до відділу поліції м. Нові Кнежевац (the Novi Kneževac police station). За твердженнями Уряду, заявник відвідав поліцейську дільницю за власним бажанням. За словами заявника, він цього не зробив. У будь-якому випадку у час до 13:45 заявник прибув до відділення поліції м. Новий Кнежевац.

Тим часом близько 13:30 мати заявника зв’язалася з адвокатом Viktor Juhas Đuric (V.J.Đ.), щоб останній надав її сину свої правничі послуги як захисник. До 14:45 вона уклала відповідну угоду, внаслідок чого V.J.Đ. прибув до відділення поліції (п. 7).

За словами В V.J.Đ., поліція повідомила його, що заявника тримають не як підозрюваного, а як свідка, а тому заявник не потребує адвоката. V.J.Đ., тим не менш, наполягав на тому, щоб йому дозволили поговорити із заявником. Приблизно за 10 хвилин V.J.Đ. побачив заявника у кімнаті, де був присутній поліцейські. V.J.Đ. заперечував проти цього, але офіцери наполягали, що заявник є лише свідком, і продемонстрували V.J.Đ. повістку, вручена заявникові з цього приводу (п. 8).

За словами V.J.Đ., заявнику вручили зазначену повістку о 14:45. За словами Уряду, однак, заявника було вручено негайно після обшуку будинку заявника (п. 9).

Сама повістка була датована 20 лютого 2013 року. Повістка вимагала явки заявника, «як громадянина», до відділення поліції м. Нові Кнежевац у цю ж дату на 13:00 з метою надання свідчень про пограбування. Заявнику також повідомили, що якщо він не з’явиться, то його приведуть примусово. У цьому документі не було зазначено, коли заявнику повістка була вручена (п. 10).

Після цього поліція видала тимчасове рішення про утримання (rešenje o zadržavanju) та вручила його заявнику о 15:50. У рішенні  зазначалося, що у зв’язку з пограбуванням, заявника, якого підозрювали у цьому, можна утримувати протягом 48 годин, починаючи з 15:50, тобто «коли його було позбавлено свободи, тобто коли він виконував вимоги, зазначені у повістці»(kada je lišen slobode, odnosno kada se odazvao na poziv). Заданими поліції, також існували ознаки того, що заявник міг підробити докази чи вплинути на свідків та/або інших учасників кримінального провадження (п. 11).

За словами V.J.Đ., о 15:50 співробітник міліції повідомив його, що все одно заявнику буде повідомлено про підозру у пограбуванні, але він відмовився надати адвокатові будь-яку інформацію щодо доказів проти його ж клієнта. Фактично, офіцери поліції заявили, що заявника доставлять до м. Зренянін (Zrenjanin), тобтоза 100 кілометрів, для того, щоб заявник був допитаний місцевою поліцією та взяв участь у ідентифікації особи (п. 12).

За словами V.J.Đ., це був лише трюк, щоб змусити заявника надати свідчення за його відсутності як адвоката та зізнатися під тиском. За словами Уряду, перебування заявника у відділенні поліції м. Новий Кнежевац було лише тимчасовим, оскільки місцева поліція діяла лише на доручення поліції м. Зренянін через місце проживання заявника. Ідея в принципі полягала в тому, щоб поліція м. Зренянін допитувала заявника, адже саме поліція м. Зренянін відповідала за проведення розслідування проти заявника. У будь-якому випадку, як на переконання Уряду, у поліціії ніколи не було наміру допитувати заявника за відсутності його адвоката. Заявника також підозрювали у вчиненні пограбувань у різних місцях, у тому числі на території муніципалітету Зренянін (the Zrenjanin Municipality) (п. 13).

За словами V.J.Đ., він виступав проти переведення заявника до м. Зренянін та просив, щоб заявник допитувався поліцією у відділенні поліції м. Нові Кнежевац, але офіцери поліції відмовились це зробити. Близько 16:15 – 16:30 V.J.Đ. заявив, що для нього було надто пізно їхати у цей день до м.  Зренянін. Близько 16:40 V.J.Đ. залишив відділення поліції, попередньо порадивши заявнику відмовитися відповідати на запитання у поліції м. Зренянін та зберігати мовчання, незалежно від змісту повідомлення про підозру (п. 14).

За словами заявника, близько 17:30 – 18:00 його доставили до поліцейського відділення м. Зренянін, де з ним почали фізично жорстоко поводитися, щоб отримати зізнання. О 21:20 прибув І.К., призначений поліцією адвокат заявника. Побоюючись додаткового зловживання з боку поліції, заявник зізнався за й          ого присутності, а також за присутності заступника прокурора, у ряді пограбувань, але не повідомив адвоката про жорстоке поводження. За даними Уряду, жорстокого поводження не було (п. 15).

21 лютого 2013 року поліція знову допитала заявника і, за його словами, він знову був жорстоко побитий співробітниками поліції задля отримання його зізнання у різних розбійних нападах. Тому у нього не було іншого вибору, як зізнатися на відеозапис про вчиненні деяких епізодів злочинів за присутності адвоката, призначеного поліцією, але водночас заявник заперечив вчинення інших епізодів злочинів. За словами Уряду, жодного жорстокого поводження з цього приводу також не було (п. 16).

Того ж дня V.J.Đ. повідомив the Zrenjanin High Court у письмовій формі про обставини арешту заявника, його затримання та переведення до м. Зренянін. V.J.Đ. також заявив, inter alia, що, перебуваючи у м. Суботиця, він не міг поїхати до м. Зренянін, оскільки це було занадто далеко, Тому V.J.Đ. не міг бути присутнім на допиті заявника перед слідчим суддею, але все ж побажав захистити свого підзахисного. На закінчення V.J.Đ. просив повідомити його про всі процесуальні зміни, щоб він міг використати відповідні засоби правового захисту на користь заявника (п. 17).

21 лютого 2013 року під час перебування заявника у Зренянінській районній тюрмі (Okružni zatvor u Zrenjaninu) його відвідав тюремний лікар. За словами заявника, він скаржився на біль у грудях та кашель з кривавою мокротою внаслідок жорстокого поводження з боку поліції. Зі свого боку, лікар зазначив, що легені заявника потребують подальшого обстеження, але не назвав для цього причин. Так само у наявних документах немає вказівок на те, коли саме відбулася це медичне обстеження. На думку Уряду, все це було лише плановим медичним оглядом до вступу заявника до ізолятора тимчасового тримання (п.  18).

Okružni zatvor u Zrenjaninu

РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОТИ ЗАЯВНИКА ТА ІНШІ ПОДІЇ

22 лютого 2013 року заявника заслухав слідчий суддя the Zrenjanin High Court, який не взяв до уваги договір про надання правничої допомоги з V.J.Đ. і вирішив залишити призначеного адвоката з бюро правничої допомоги. Заявник розповів, що його побили працівники поліції у м. Зренянін, але при цьому зізнався у вчиненні злочину. Заявник також підкреслив, що у нього є біль у грудях, і він відхаркує кров унаслідок побиття його правоохоронцями. У відповідь на запитання призначеного захисника щодо того, чому заявник тепер зізнається у вчиненні злочину, якщо з ним погано поводилися з боку поліції, внаслідок чого він, власне, і зізнався у цьому, заявник відповів, що йому довелося це зробити на той час, оскільки він побоювався додаткового зловживання силою з боку поліції. Відповідаючи на запитання слідчого судді, заявник сказав, що, тим не менш, він не може сказати, що він не вчинив цей злочин, оскільки він дійсно фактично вчинив злочин. За словами заявника, він ніколи не мав конфіденційної розмови із призначеним йому захисником до того, як дав свою заяву слідчому судді 22 лютого 2013 року (п. 19).

Того ж дня слідчий суддя the Zrenjanin High Court відкрив офіційне судове розслідування стосовно заявника та кількох інших осіб за вчинення розбійного нападу. У рамках цього рішення обґрунтовувалося тримання заявника під вартою на строк до 30 днів, а також тримання під вартою інших фігурантів також було продовжено на підставі: (а) наявності обґрунтованої підозри, що вони брали участь у вчинення злочину, про який йдеться; (b) конкретних обставин, що вказують, що у разі звільнення вони можуть вплинути на свідків, яких ще не було заслухано; (c) конкретних обставин, що вказують, що у разі звільнення вони можуть повторно скоїти злочини, оскільки вони вже були засуджені в минулому (п. 20).

25 лютого 2013 року поліція доставила заявника до медичного закладу для проведення рентгенографії та спірометрії. Лікарі дійшли висновку, що заявник страждає на бронхіт. Водночас, за словами заявника, лікарі відмовилися діагностувати інші тілесні ушкодження, пов’язані із застосування сили офіцерами поліції, щоб приховати зловживання з боку останніх. Уряд, зі свого боку, спростував це твердження (п. 21).

27 лютого 2013 року, за словами заявника, він відчув біль у животі внаслідок жорстокого поводження з боку офіцерів поліції. Того ж дня його оглянув лікар, нібито за присутності поліцейських. Очевидно, лікар не виявив видимих тілесних ушкоджень. Рукописний звіт лікаря, який був підготовлений з цієї нагоди, був в основному нерозбірливим, як і медична картка заявника, що зберігалася після цього (п. 22).

5 березня 2013 року заявник звернувся до V.J.Đ., щоб останнійпредставляв заявника у кримінальному провадженні, і V.J.Đ. погодився на це. Тоді ж слідчий суддя the Subotica High Court (Viši sud u Subotici) повідомив заявника, що його звинуватили у ще трьох розбійних нападах, в яких він уже зізнався перед поліцією. Заявник у відповідь заявив, що на момент отримання від нього зізнання він був підданий жорстокому поводженню з боку поліції, і тому зізнання, про які йдеться, були отримання внаслідок застосування насильства з боку офіцерів поліції. Зокрема, 20 лютого 2013 року офіцери поліції направили на нього пістолет, а також били ногами по обличчю й по ребрам. О 10:00 заявнику нарешті надали призначеного йому захисника, але до цього поліція наказала йому зізнатися за його присутності. Врешті-решт, заявник зробив це, знаючи, що захисник рано чи пізно залишить його, а потім його знову залишать наодинці з офіцерами поліції, які продовжать піддавати його нелюдському поводженню. Наступного дня, 21 лютого 2013 року, заявника знову побили поліцейські, і його батько став свідком цього. Щодо сутності самих звинувачень, заявник побажав зберігати мовчання з цього приводу (п. 23).

Основни суд у Суботици

22 березня 2013 року мати заявника повідомила слідчому судді the Subotica High Court (Viši sud u Subotici), що вона перебувала у відділку поліції під час допиту сина «11 чи 12 березня 2013 року». Цього ж дня у поліції також був призначений допит її іншого сина. Щодо заявника, то вона чула, як батько заявника, який також був там, але в іншій кімнаті, погрожував вистрибнути з вікна, якщо застосування насильства до його сина не припиниться. Тоді вона почула, як заявник благав поліцейських припинити його бити, і він, мовляв, зізнається у будь-якому злочині. Один із офіцерів поліції також вкрай образливо висловився з приводу ромського походження заявника. Одного разу двері кімнати для допиту відчинилися, і мати заявника побачила заявника на колінах із кров’ю навколо рота. Слідчий суддя зафіксував, що мати заявника плакала, даючи свої свідчення. Беручи до уваги офіційні записи, інший син заявника, однак, фактично не був заслуханий поліцією 11 чи 12 березня 2013 року, як зазначила мати заявниць, але 21 лютого 2013 року, тобто на ту саму дату, що й заявник (п. 24).

22 березня 2013 року слідчий суддя the Subotica High Court також заслухав батька заявника. Той заявив, що він також був у відділенні поліції під час допиту сина 21 лютого 2013 року та був свідком зловживання з боку поліції. Зокрема, батько заявника перебував у коридорі біля кімнати допиту і чув, як заявник просив офіцерів не бити його, адже у будь-якому випадку йому не було в чому зізнаватися. Однак у якийсь момент двері кімнати для допиту були відчинені, і батько заявника зміг побачити, як його сина вдарили ногами в груди, в живіт та в обличчя. Офіцери поліції також тиснули на заявника підписати документ, але він продовжував просити їх припинити їхні зловживання. Батько заявника також особисто просив припинити насильство і навіть погрожував вистрибнути з вікна, якщо це не припиниться (п. 25).

12 квітня 2013 року слідчий суддя the Subotica High Court заслухав офіцерів поліції, які брали участь у допиті заявника 21 лютого 2013 року. Усі офіцери заперечували факт жорстокого поводження, а один з них також підтвердив, що батьки заявника насправді перебували у відділенні поліції. Батько заявника, зокрема, виявляв неповагу і допускав поведінку, яка стала законною підставою для його видворення з приміщення. Нарешті, офіцер заявив, що йому невідомо, чому батько заявника вчинив так (п. 26).

ОБВИНУВАЛЬНИЙ АКТ ТА ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ

12 серпня 2013 року заявник та ще чотири особи були звинувачені у the Zrenjanin High Court за чотирма епізодами розбійних нападів (п. 27).

У період з 21 жовтня 2013 року по 30 червня 2015 року цей суд проводив чи відкладав численні судові засідання. Крім того, відбувся, inter alia, ряд інших помітних процедурних кроків (п. 28).

Зокрема, слухання 21 жовтня 2013 року було відкладено через те, що головуючий тим часом був обраний до іншого суду (п. 29).

28 жовтня 2013 року заявник просив надати йому конкретні докази, зазначені в обвинувальному акті (п. 30).

22 листопада 2013 року заявник подав клопотання про відвід нового головуючого судді (п. 31).

25 листопада 2013 року заявник подав клопотання про відкладення майбутнього судового засідання, оскільки йому досі не було надано докази, витребувані раніше, і він не міг забезпечити ефективний захист. Тому судове засідання, призначене на 28 листопада 2013 року, було відкладено (п. 32).

3 грудня 2013 року голова the Zrenjanin High Court відхилив зазначену вище вимогу про відвід голови суду (п. 33).

3 лютого 2014 року адвокат заявника запропонував відкласти майбутнє слухання через погодні умови та оскільки йому досі не були надані докази, витребувані раніше (п. 34).

Судове засідання від 11 лютого 2014 року було відкладено з ініціативи самого головуючого судді, оскільки він визнав, що не має належної кваліфікації у сфері правопорушень серед молоді, а, між тим, один із підсудних є неповнолітнім. Потім справу було передано на розгляд іншого головуючого судді (п. 35).

13 лютого 2014 року захиснику заявника було надано частину доказів, витребуваних ним раніше (п. 36).

21 травня 2014 року захисник, який діяв від імені одного з інших обвинувачених, подав клопотання про відвід голови суду. Таким чином, судове засідання, призначене на 21 травня 2014 року було відкладено (п. 37).

22 травня 2014 року голова the Zrenjanin High Court відхилив зазначену вимогу про відвід (п. 38).

Судове засідання від 19 червня 2014 року було відкладено з ініціативи адвоката заявника, який стверджував, що він не отримав повістку вчасно. Очевидно, заявник особисто отримав повістку 11 червня 2014 року (п. 39).

У судовому засіданні від 7 липня 2014 року адвокат заявника, отримавши решту доказів, витребуваних раніше, заявив, що йому потрібен додатковий час для підготовки захисту заявника. Таким чином, слухання справи знову було відкладено (п. 40).

У судовому засіданні від 8 вересня 2014 року заявник був заслуханий судовою палатою (п. 41).

Під час провадження заявник залишався при своїх попередніх заявах щодо зловживання з боку поліції, як і його мати, яка повторювала, що це зловживання сталося «12 або 13 березня 2013 року». Тим часом батько заявника, очевидно, помер. Адвокат заявника зазначив, що дані, зазначені матір’ю заявника, були явно помилковими. Водночас зацікавлені поліцейські продовжували заперечувати будь -які правопорушення (п. 42).

30 червня 2015 року the Zrenjanin High Court визнав заявника винним і засудив його до 7 років позбавлення волі (п. 42).

22 грудня 2015 року the Novi Sad Appeals Court (Apelacioni sud u Novom Sadu) скасував це рішення та призначив повторний судовий розгляд справи заявника (п. 44).

Після цього the Zrenjanin High Court провів або відклав кілька судових засідань. Що стосується останнього з них, то судове засідання  призначене на 27 травня 2016 року, було відкладено, оскільки заявник та його співвідповідачі не були доставлені до суду з логістичних причин, що, власне, підтвердили самі органи, відповідальні за доставлення обвинувачених до суду (п. 45).

​​У судовому засіданні від 25 квітня 2016 року заявник був знову заслуханий судовою палатою. Він також просив звільнити його з-під варти, але палата відхилила цей запит (п. 46).

17 серпня 2016 року the Zrenjanin High Court визнав заявника винним і засудив його до 5 років та 6 місяців позбавлення волі (п. 47).

22 березня 2017 року the Novi Sad Appeals Court (Apelacioni sud u Novom Sadu) залишив цей вирок в силі за сутністю самого обвинувачення, але збільшив розмір покарання до 7 років позбавлення волі (п. 48).

УВ’ЯЗНЕННЯ ЗАЯВНИКА ПІСЛЯ РІШЕННЯ СЛІДЧОГО СУДДІ ВІД 22 ЛЮТОГО 2013 РОКУ

У період з 18 березня 2013 року по 30 червня 2015 року (остання дата – день постановлення першого вироку), the Zrenjanin High Court або the Novi Sad Appeals Court продовжували тримання заявника під вартою 13 разів на 30 днів, 60 днів, 2 місяці 3 три місяці. Щоразу, незважаючи на одне звільнення, ці продовження в кінцевому підсумку залишалися в силі на підставі рішень судів другої інстанції. Обґрунтування, використане судами в таких випадках, по суті полягало в тому, що існувала обґрунтована підозра, що заявник вчинив низку насильницьких злочинів упродовж короткого періоду часу, і що у разі звільнення заявник міг би повторно вчиняти злочини, оскільки він уже був засуджений у минулому за злочин проти власності.

На додаток до викладеного вище, the Zrenjanin High Court та the Novi Sad Appeals Court постановили 18 березня 2013 року, 17 травня 2013 року та 3 липня 2013 року відповідно, що: (а) слідчий суддя ще не заслухав усіх свідків і не отримав інші відповідні докази; (б) висновок експерта ще готується; та (c) зазначений висновок ще не було отримано (п. 50).

Суди, про які йдеться, не заслуховували заявника особисто, коли розглядалося питання про продовження строку його тримання під вартою у першій чи другій інстанції (п. 51).

За цей час заявник подав три окремі «клопотання про захист законності»  (zahteva za zaštitu zakonitosti). Клопотання стосувалися ряду судових рішень про продовження строку його тримання під вартою, але всі вони були відхилені як неприйнятні Верховним касаційним судом (Vrhovni kasacioni sud) 19 грудня 2013 року, 12 червня 2014 року та 6 серпня 2014 року відповідно. Можна припустити, що зазначеному суду знадобився приблизно місяць для вирішення кожного клопотання, де упродовж цього часу у суді перебували відповідні матеріали справи (п. 52).

30 червня 2015 року, як уже зазначалося вище, the Zrenjanin High Court визнав заявника винним та засудив заявника до 7 років позбавлення волі. Його тримання під вартою було продовжено до набрання законної сили вироком (п. 53).

22 грудня 2015 року, як уже зазначалося вище, the Novi Sad Appeals Court скасував це рішення та призначив повторний розгляд справи. Затримання заявника було продовжено до очікування подальшого рішення суду (п. 54).

24 березня 2016 року та 23 травня 2016 року the Zrenjanin High Court продовжив термін тримання заявника під вартою. В обох випадках ці продовження були підтримані судами другої інстанції. Відповідні рішення базувалися на тому, що існували обґрунтовані підстави підозрювати, що заявник вчинив декілька насильницьких злочинів за короткий проміжок часу, і що у разі звільнення він може повторно скоїти злочин, оскільки в минулому вже був засуджений за злочин проти власності. Ухвалюючи таке рішення, суди не заслухали заявника особисто (п. 55).

22 березня 2017 року, як зазначалося вище, вирок щодо заявника набрав законної сили, і заявник остаточно був засуджений до покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років (п. 56).

ОКРЕМІ ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ТВЕРДЖЕНЬ ЗАЯВНИКА ПРО ЗЛОВЖИВАННЯ З БОКУ ОРГАНІВ ПРАВОПОРЯДУ

У невстановлену дату сестра заявника повідомила про інциденти 20 та 21 лютого 2013 року місцевий офіс Омбудсмана (Pokrajinski ombudsman) (п. 57).

3 червня 2013 року цей офіс (надалі – Омбудсмен) опитав заявника, який повторив свої заяви про зловживання з боку поліції (п. 58).

14 червня 2013 року омбудсмен повідомив the Zrenjanin High Court, Міністерство внутрішніх справ (Ministarstvo unutrašnjih poslova) – Сектор внутрішнього контролю поліції (Sektor unutrašnje kontrole policije) та Вищу прокуратуру м. Зренянін (Više javno tužilaštvo u Zrenjaninu) про обґрунтовані заяви заявника про жорстоке поводження з боку поліції (п. 59).

8 липня 2013 року Вища прокуратура м. Зренянін повідомила прокуратуру Першої інстанції м. Зренянін (Osnovno javno tužilaštvo u Zrenjaninu) про ці звинувачення (п. 60).

11 липня 2013 року прокуратура надіслала вимогу до Zrenjanin District Prison про надання інформації щодо медичних оглядів заявника, якщо такі були, та скерувала вимогу до Сектору внутрішнього контролю поліції провести розслідування за заявами заявника про зловживання з боку поліції (п. 61).

12 липня 2013 року Zrenjanin District Prison передала прокуратурі Першої інстанції м. Зренянін копію відповідної медичної документації заявника та копію офіційної записки, підготовленої фельдшером того ж дня. У записці зазначено, що заявника вперше оглянув лікар 21 лютого 2013 року. Лікар не виявив видимих ушкоджень на тілі заявника. Заявник також скаржився, що у нього були проблеми з диханням, і тому його направили до фахівця, який підтвердив, що він страждає на бронхіт та призначив заявникові антибіотики (п. 62).

Після цього Сектор внутрішнього контролю поліції опитав заявника, який повторив його твердження про зловживання з боку поліції. 11 та 15 липня 2013 року Сектор внутрішнього контролю також опитав причетних офіцерів поліції, але усі вони заперечили будь-які правопорушення (п. 63).

31 липня 2013 року Сектор внутрішнього контролю поліції повідомив Омбудсмана про результати їх розслідування та подав звіт до прокуратури Першої інстанції м. Зренянін з цього приводу. Цей звіт також передали Міністру внутрішніх справ (п. 64).

15 серпня 2013 року прокуратура Першої інстанції м. Зренянін (the Zrenjanin First Instance Public Prosecutor’s Office) запропонувала слідчому судді the Zrenjanin Court of First Instance (Osnovni sud u Zrenjaninu) особисто заслухати заявника щодо його тверджень про зловживання з боку поліції, проте такі слухання так і не було проведено (п. 65).

16 серпня 2013 року прокуратура Першої інстанції м. Зренянін надала доручення Сектору внутрішнього контролю поліції опитати членів родини заявника, які могли перебувати у відділенні поліції у відповідний час (п. 66).

22 серпня 2013 року Сектор внутрішнього контролю поліції заслухав матір заявника. Вона по суті повторила свою попередню заяву, надану слідчому судді, і зазначила, що батько заявника тим часом помер. Мати заявника також нагадала, що зловживання з боку працівників поліції проти заявника з боку офіцерів поліції «сталося наприкінці лютого 2013 року» (п. 67).

11 вересня 2013 року Омбудсмен звернувся до Апеляційної прокуратури м. Нові Сад (the Novi Sad Appellate Public Prosecutor’s Office, Apelaciono javno tužilaštvo u Novo Sadu). Омбудсмен нагадав, inter alia, про те, що відбулося в ході розслідування щодо заяв заявника про зловживання з боку офіцерів поліції, та просив розпочати офіційне кримінальне провадження проти відповідних офіцерів. За словами Омбудсмана, заявник стверджував, що він на додаток здатний ідентифікувати стверджуваних злочинців з числа поліцейських. Нарешті Омбудсмен зазначив, що заявник був ромського походження і навчався лише у семирічній школі у «спеціальному класі» (п. 68).

У жовтні 2013 року Апеляційна прокуратура м. Нові Сад повідомила Омбудсмана про те, що Вища прокуратура м. Зренянін та прокуратура Першої інстанції м. Зренянін вважають, що заяви заявника про зловживання з боку офіцерів поліції є необґрунтованими. Тим не менш, зазначені органи будуть працювати для цілей отримання додаткових доказів (п. 69).

4 травня 2014 року прокуратура Першої інстанції м. Зренянін звернулася до слідчого судді the Zrenjanin Court of First Instance з проханням призначити судово-медичну експертизу тілесних ушкоджень, які нібито було завдано заявникі (п. 70).

9 травня 2014 року слідчий суддя ухвалив рішення про проведення такої експертизи (п. 71).

27 травня 2014 року судово-медичний експерт надав свої висновки. Експерт взяв до уваги твердження заявника, а також наявну медичну документацію, та дійшов висновку, що хоча заявник стверджував, що його сильно били по всьому тілу, не було жодної медичної документації, яка б підтверджувала ці твердження. Стверджуване зловживання фізичною силою, якщо б такі мали місце насправді, спричинили б багато видимих і серйозних тілесних ушкоджень (п. 72).

24 червня 2014 року прокуратура Першої інстанції м. Зренянін залишила без задоволення заяву заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з боку офіцерів поліції (п. 73).

Після цього заявник подав формальне заперечення проти цього рішення (п. 74).

5 серпня 2014 року заперечення було відхилено the Sombor High Public Prosecutor’s Office (Više javno tužilaštvo u Somboru), яка пояснила, що: (а) прокуратура врахувала заяви усіх зацікавлених осіб та відповідні медичні докази; (b) у звіті Сектору внутрішнього контролю поліції від 31 липня 2013 року також не встановлено жодних правопорушень з боку залучених офіцерів; (c) ані слідчий суддя, який особисто заслухав заявника, ані заступник прокурора, який був присутній на такому допиті, не повідомили про те, що заявник зазнав тілесних ушкоджень. Зрештою, the Sombor High Public Prosecutor’s Office ухвалила рішення, що немає жодних доказів того, що злочин, про який стверджується у заяві заявника, був скоєний ex officio (п. 75).

ІНШІ ВАЖЛИВІ ФАКТИ

14 листопада 2013 року Сектор внутрішнього контролю поліції відмовив у наданні заявнику будь-якої інформації щодо перебігу розгляду справи. Однак до 21 липня 2015 року та на підставі Закону про свободу інформації заявник отримав протоколи цих проваджень, але навіть тоді певні частини були затемнені (п. 76).

22 березня 2013 року заявник подав скаргу до Конституційного Суду (Ustavni Sud) щодо стверджуваного ним жорстокого поводження, перешкоджання реалізації ним права на вільний вибір адвоката та незаконне тримання його під вартою, але 24 вересня 2015 року Ustavni Sud відхилив цю скаргу як необґрунтовану (п. 77).

23 травня 2014 року та 14 липня 2014 року заявник подав до Конституційного Суду дві окремі, зокрема, скарги, пов’язані з триманням під вартою, але 5 листопада 2015 року Конституційний Суд відхилив обидві скарги як необґрунтовані (п. 78).

28 червня 2016 року заявник подав ще одну, inter alia, скаргу щодо тримання під вартою до Конституційного Суду, але 4 квітня 2019 року зазначений суд відхилив цю апеляцію як необґрунтовану. Це рішення було надіслано заявнику 30 квітня 2019 року та отримано ним 6 травня 2019 року (п. 79).

Перебуваючи 20 та 21 лютого 2013 року у відділенні поліції м. Зренянін, інший обвинувачений у кримінальному провадженні заявника заявив також про жорстоке поводження з боку офіцерів поліції, де заявник та ця особа не були безпосередньо свідками стверджуваного жорстокого поводження один одного (п. 80).

21 лютого 2013 року інший обвинувачений у кримінальному провадженні щодо заявника перебував у відділенні поліції м. Зренянін. Однак залишається неясним, чи був він безпосереднім свідком стверджуваного неналежного поводження щодо заявника з боку працівників поліції (п. 81).

Уряд стверджував, що заявник був сфотографований після надходження до районної в’язниці і що на цих фотографіях не було слідів жорстокого поводження. Проте Уряд не надав Суду фотографії, про які посилався Уряд (п. 82).

У будь-якому випадку, на переконання Уряду, заявник увесь час був повністю поінформований поліцією про свої права, а також ніколи не піддавався жорстокому поводженню з боку офіцерів поліції (п. 83).

Прийнятність

Суд вважає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених ст. 35 Конвенції. Тому Суд оголошує їх прийнятними (п. 104).

Розгляд по суті

Позиції сторін

Заявник підтримав свої скарги та стверджував, що факти справи свідчать про порушення ст. 3 Конвенції з точки зору як матеріальних, так і процесуальних аспектів (п. 105).

Уряд стверджував, що немає доказів того, що заявник насправді був підданий жорстокому поводженню з боку поліції. Розслідування його заяв про зловживання з боку поліції також було ретельним, незалежним, оперативним та добре скоординованим. Однак це не могло призвести до жодних офіційних звинувачень проти відповідних офіцерів з огляду на відсутність належного обґрунтування заявником оприлюднених ним тверджень (п. 106).

Оцінка Суду

Процесуальний аспект

Загальні принципи

Суд повторює, що коли особа висуває аргументовану скаргу або робить достовірне твердження про те, що вона зазнала поводження всупереч ст. 3  Конвенції з боку державних агентів, це положення слід читати разом із загальним обов’язком за ст. 1 Конвенції про «забезпечення кожній людині під їх юрисдикцією прав та свобод, визначених у … [Конвенції]», що вимагає, як наслідок, ефективного офіційного розслідування (see, among many authorities, «Assenov and Others v. Bulgaria», 28 October 1998, п. 102; «Labita v. Italy» [GC], № 26772/95, п. 131; «Bouyid v. Belgium» [GC], № 23380/09, п. 124; «Almaši v. Serbia», № 21388/15, п. 60) (п. 107).

Яким би не був метод розслідування, органи влади повинні вжити заходів одразу після подання офіційної скарги. Навіть якщо, конкретно кажучи, не було подано скарги як такої, слід розпочати розслідування, якщо є достатньо чіткі ознаки того, що жорстоке поводження дійсно було застосовано (see, for example, «Stanimirović v. Serbia», №26088/06, п. 39; «Almaši», cited above, п. 61) (п. 108).

Суд також неодноразово постановляв, що розслідування повинно призвести до ідентифікації та – за необхідності – покарання винних (see, for example, «Aghdgomelashvili and Japaridze v. Georgia», № 7224/11, п. 37). У протилежному випадку загальна законодавча заборона катувань, нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження та покарання була б, незважаючи на її фундаментальну важливість, неефективною на практиці, і в деяких випадках державні агенти могли б фактично безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їх контролем (see «Labita», cited above, п. 131). Розслідування також повинно бути ретельним: влада завжди повинна робити серйозну спробу з’ясувати, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття розслідування або для ухвалення своїх рішень. Крім того, розслідування має бути оперативним та незалежним. Нарешті, розслідування повинно забезпечити достатній елемент громадського контролю для цілей забезпечення підзвітності. Хоча ступінь громадського контролю може змінюватись, скаржник повинен мати ефективний доступ до процедури розслідування у всіх справах (see «Batı and Others v. Turkey», №№ 33097/96 and 57834/00, п. 137; «Krsmanović v. Serbia», № 19796/14, п. 74; «Almaši», cited above, п. 62). Більш того, щоб забезпечити достатній доступ громадськості, потерпілий або його сім’я повинні бути залучені до процедури тією мірою, якою це необхідно для захисту їх законних інтересів (see, for example, «Yatsenko v. Ukraine», № 75345/01, п. 43; see also, albeit in the context of Article 2 of the Convention, «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey» [GC], №24014/05, п. 179; «Hugh Jordan v. the United Kingdom», № 24746/94, п. 133, in fine, 4 May 2001; «Cangöz and Others v. Turkey», № 7469/06, п. 144, 26 April 2016; «Karataş and Others v. Turkey», № 46820/09, п. 86, 12 September 2017).Однак розкриття або публікація поліцейських звітів та матеріалів розслідування може включати делікатні питання з можливими шкідливими наслідками для приватних осіб або інші розслідування. Тому не може автоматично задовольнятися вимога потерпілого або його близьких родичів про доступ до матеріалів розслідування упродовж проведення розслідування. Необхідний доступ може бути передбачений на інших етапах наявних процедур, і слідчі органи не несуть обов’язку задовольнити кожен запит щодо певного слідчого заходу під час розслідування (see, for example and among other authorities, «Ramsahai and Others v. the Netherlands» [GC], № 52391/99, п. 347; «Armani Da Silva v. the United Kingdom» [GC], № 5878/08, п. 236, albeit both in the context of Article 2 of the Convention) (п. 109).

Застосування зазначених принципів до цієї справи

Суд вважає, що скарга заявника на зловживання з боку поліції була такою, що вимагала ефективного офіційного розслідування (п. 19, п. 23), зауважуючи, що навіть якщо були відсутні достатні докази того, що заявник насправді піддавався жорстокому поовдженню, Процесуальне зобов’язання щодо розслідування може виникнути, особливо коли, як і у цій справі, існує потенційний ризик зловживання внаслідок затримання особи агентами держави (see, mutatis mutandis, «Stepuleac v. Moldova», № 8207/06, п. 64) (п. 110).

Повертаючись до самого розслідування, Суд зауважує дещо суперечливий підхід до оцінки доказів національними органами прокуратури при розгляді заяв заявника про жорстоке поводження з боку поліції. Примітно, що прокуратура частково спиралася на свої висновки на заявах офіцерів поліції, причетних до інциденту, і відкинула свідчення, запропоновані батьками заявника та заявником особисто, очевидно, тому що вони вважалися упередженими за своєю природою (п. 75). Однак водночас органи прокуратури визнали достовірність заяв поліцейських, не надавши переконливих пояснень і незважаючи на те, що ці заяви також могли бути суб’єктивними та спрямовані на ухилення від кримінальної відповідальності останніх (see, mutatis mutandis, «Ognyanova and Choban v. Bulgaria», № 46317/99, п. 99; «Antipenkov v. Russia», № 33470/03, п. 69) (п. 111).

Суд зазначає, що 22 лютого 2013 року заявник поскаржився слідчому судді на зловживання з боку офіцерів поліції, але зазначений слідчий суддя не встиг оперативно призначити медичний огляд (п. 19). Крім того, заявник нібито міг ідентифікувати своїх стверджуваних кривдників, але ідентифікація особи з цього приводу ніколи не проводився (п. 68). Крім того, ані лікарі, які оглядали заявника, ані один із стверджуваних співучасників заявника, які також перебували у відділенні поліції 21 лютого 2013 року, не були заслухані під час розслідування, хоча їх свідчення, можливо, могли б пролити світло щодо питання, що перебуває на порядку денному (п.п. 18, 21, 22, 81). Звісно, ​​зрозуміло, що якби ці свідки були заслухані, в кінцевому підсумку від самих відповідних національних органів залежало б розглянути ці заяви разом з іншими наявними доказами та оцінити їх доказову цінність (п. 112).

Нарешті, 14 листопада 2013 року Сектор внутрішньої безпеки, що проводив власне розслідування, відмовив у наданні заявнику будь-якої інформації щодо перебігу розгляду справи. До 21 липня 2015 року заявнику вдалося отримати протоколи цих проваджень (п. 76). На думку Суду та за конкретних обставин, все це не може не вважатися таким, що перешкоджало ефективному доступу заявника до процедури розслідування. Зрозуміло, що розкриття або публікація поліцейських звітів або матеріалів розслідування може іноді стосуватись делікатних питань з можливими шкідливими наслідками для приватних осіб чи інших розслідувань, тому це не можна розглядати як автоматичну вимогу у всіх ситуаціях (see, albeit in the context of Article 2 of the Convention, «Fountas v. Greece», № 50283/13, п.п. 71, 94, 95, 3 October 2019). Проте, у даному випадку, однак, не було жодних ознак жодного з цих питань (п. 113).

У світлі вищесказаного Суд робить висновок, що органи держави-відповідача не провели ефективного офіційного розслідування за заявами заявника про жорстоке поводження. Отже, мало місце порушення ст. 3 Конвенції в процесуальному аспекті (п. 114).

Матеріальний аспект

Загальні принципи

Суд повторює, що ст. 3 Конвенції слід розглядати як одне з найбільш фундаментальних положень Конвенції, що закріплює основні цінності демократичних суспільств, що створюють Раду Європи (see, for example, «Pretty v. the United Kingdom», № 2346/02, п. 49; «Ilias and Ahmed v. Hungary» [GC], № 7287/15, п. 124). На відміну від інших положень Конвенції, вона застосовується в абсолютному значенні, без винятків або застережень, або можливості відступу за ст. 15 Конвенції (see, inter alia, «Chahal v. the United Kingdom», п. 79; «Rooman v. Belgium» [GC], № 18052/11, п. 141) (п. 115).

Відповідно до усталеної судової практики Суду, жорстоке поводження має досягати мінімального рівня жорстокості, щоб попасти під сферу застосування ст. 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості є відносною; це залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – від статі, віку та стану здоров’я потерпілого (see, among other authorities, «Gäfgen v. Germany» [GC], № 22978/05, п. 88; «Price v. the United Kingdom», №.33394/96, п. 24; «Jalloh v. Germany» [GC], № 54810/00, п. 67; «Z.A. and Others v. Russia» [GC], №№ 61411/15 and 3 others, п. 181) (п. 116).

Суд визнавав поводження «жорстоким», якщо воно, inter alia, воно було навмисним, впродовж кількох годин застосовувалося безперервно і спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або серйозні фізичні та психічні страждання (see «Labita», cited above, п. 120). Поводження вважається «принижуючим», якщо воно викликало у жертв почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, було здатне зламати її фізичний чи моральний опір (see «Hurtado v. Switzerland», 28 January 1994, opinion of the Commission, п. 67; «Wieser v. Austria»,  2293/03, п. 36). Катування, однак, включаює навмисне нелюдське поводження, що спричиняє дуже серйозні й жорстокі страждання (see, for example, «Aydın v. Turkey», 25 September 1997, п.п. 83, 84, 84, 86; «Habimi and Others v. Serbia», № 19072/08, п. 85) (п. 117).

У контексті затриманих осіб Суд підкреслив, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому положенні, і що влада зобов’язана захищати їхнє фізичне благополуччя  (see, among other authorities, «Mouisel v. France», no. 67263/01, п. 40; «Habimi and Others», cited above, п. 86; «Jevtović v. Serbia», № 29896/14, п. 76). Будь-яке використання фізичної сили щодо особи, позбавленої свободи, що не було вкрай необхідним з огляду на її поведінку, принижує людську гідність і в принципі є порушенням права, встановленого у ст. 3 Конвенції (see «Bouyid», cited above, п. 100). Суд підкреслює, що слова слова «в принципі» не можна вважати такими, що означають, що можуть виникнути ситуації, коли таке виявлення порушення не вимагається, оскільки вищезгаданий поріг жорстокості не було досягнуто. Будь-яке посягання на людську гідність вражає саму суть Конвенції. З цієї причини будь-яка поведінка правоохоронців щодо особи, що принижує людську гідність, є порушенням ст. 3 Конвенції. Це стосується, зокрема, застосування фізичної сили щодо особи, якщо це не було строго необхідним з огляду на її поведінку, незалежно від впливу на особу, про яку йде мова (see «Bouyid», cited above, п. 101) (п. 118).

Твердження про жорстоке поводження мають бути підтверджені відповідними доказами. При оцінці доказів Суд загалом застосує стандарт доказування «поза розумним сумнівом» (see «Ireland v. the United Kingdom», 18 January 1978, п. 161). Однак такий доказ може випливати із співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджуваних висновків або подібних незаперечних презумпцій фактів. Якщо події, про які йдеться, цілком або значною мірою відбуваються виключно у межах компетенції органів влади, як і у випадку осіб, які перебувають під їхнім контролем під час утримання під вартою, виникають вагомі презумпції фактів щодо тілесних ушкоджень, що сталися під час такого затримання. Відтак, тягар доказування можна вважати покладеним на органи влади, які мають надати задовільне та переконливе пояснення (see «Salman v. Turkey» [GC], № 21986/93, п. 100), а за відсутності такого пояснення Суд може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду (see, among other authorities, «Bouyid», cited above, п. 83). Незважаючи на те, що в принципі завдання Суду не полягає у тому, щоб підміняти власною оцінкою фактів оцінку національних судів, Суд тим не менш не пов’язаний висновками національних судів з цього приводу (see, for example, «Jevtović», cited above, п. 77) (п. 119).

Застосування зазначених принципів до цієї справи

Суд зазначає, що заявник стверджував, що 20 – 21 лютого 2013 року він зазнав жорстокого поводження з боку поліції, і що його батьки були свідками його жорстокого поводження внаслідок випадковості, що мала місце згодом. Заявник також стверджував, що це було зроблено для того, щоб примусити його зізнатися у злочинах, в яких його звинувачували. Однак, на думку Суду, слід зазначити, що заявник поскаржився на зазначене жорстоке поводження лише 22 лютого 2013 року перед слідчим суддею, але при цьому не повідомив про це адвоката, призначеного йому, 20 або 21 лютого 2013 року (п. п. 15, 16, 19). Фактично, на допиті, що мав місце 20 лютого 2013 року, був особисто присутній заступник прокурора, який, принаймні юридично кажучи, був би зобов’язаний розслідувати будь-які звинувачення щодо жорстокого поводження з боку офіцерів поліції (п. 15) (п. 120).

Крім того, у своїй заяві, оприлюдненій 22-го лютого 2013 року заявником перед слідчим суддею, заявник одночасно, але дещо збентежено сказав, що йому довелося зізнатися у зазначених злочинах через страх додаткового зловживання з боку офіцерів поліції, але він не міг сказати, що не вчиняв ці злочини, оскільки він фактично це зробив (п. 19). Однак, коли заявник знову залучив адвоката V.J.Đ. як свого захисника, він вирішив скористатися своїм правом на мовчання щодо звинувачень, намагаючись реалізувати нову стратегію захисту (п. 23). 22 лютого 2013 року слідчий суддя також, очевидно, не помітив жодних видимих ​​травм на заявнику, інакше він був би за законом зобов’язаний вжити відповідних заходів (п. 19). У матеріалах справи немає доказів того, що або слідчий суддя, або заступник прокурора мали підстави упереджено ставитися до заявника, і Суд не може занурюватися до спекуляцій з цього приводу. Так само, що стосується призначеного заявникові адвоката з бюро правничої допомоги, Суд зазначає, що заявник не відкликав його до 5-го березня 2013 року, що свідчило про відсутність нагальної потреби з боку заявника відмежуватися від особи, яка, можливо, не мала б щирої зацікавленості щодо захисту заявника (п. 23) (п. 121).

Нарешті, що стосується медичних оглядів, Суд зазначає, що 21 лютого 2013 року, перебуваючи у Zrenjanin District Prison, заявник був оглянутий тюремним лікарем, який у відповідь на скарги заявника зазначив, що легені заявника потребують додаткового обстеження (п. 18). 25 лютого 2013 року поліція доставила заявника до медичного закладу для проведення рентгенографії та спірометрії. Лікарі дійшли висновку, що заявник страждає на бронхіт (п. 21). 27 лютого 2013 року заявника знову оглянув лікар, який не виявив видимих ​​ушкоджень (п. 22). Нарешті, 27 травня 2014 року судово-медичний експерт надав свої висновки. Експерт взяв до уваги твердження заявника, а також наявну медичну документацію, та дійшов висновку, що, хоча заявник стверджував, що його сильно били по всьому тілу, не існує медичної документації, яка б підтверджувала ці твердження (п. 72). За цих обставин Суд не може не зробити висновок, що наявні медичні докази не підтверджують твердження заявника про те, що він жорстоко поводився під час перебування під вартою в поліції. Водночас, однак, Суд з деякою стурбованістю зазначає можливість того, що міг бути значний недолік у способі проведення деяких з цих медичних оглядів (see paragraph 22 above, as regards the presence of police officers during at least one of the medical examinations which might have effected its findings) (п. 122).

З огляду на викладене вище, застосовуючи стандарт доказування «поза розумним сумнівом» (as explained in some detail in paragraph 119 above), Суд не може встановити порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції, а недоліки у розслідуванні, проведеному сербською владою, не є такими, що дозволяють Суду робити будь-які висновки з цього приводу (see, mutatis mutandis, «Habimi and Others», cited above, п. 91) (п. 123).