У цій справі ЄСПЛ розглянув питання тривалого (47 днів) одиночного ув’язнення, що було застосовано до засудженого без належної правової процедури та без забезпечення гарантій, внаслідок чого ЄСПЛ дійшов висновку, що суворий режим тримання під вартою, якому заявник піддавався під час його перебування в одиночній камері, включаючи заборону на побачення та матеріальні умови, в яких він утримувався, спричинив йому страждання, які явно перевищували неминучий рівень, притаманний ув’язненню.
6. Заявник народився у 1951 році та наразі утримується під вартою у Нікосійській центральній в’язниці. Він відбуває одночасні вісімнадцятирічні строки ув’язнення відповідно до його засудження за два замахи на вбивство.
7. 5 вересня 2003 року заявнику було дозволено вийти з-під варти у цілодобову відпустку, надану директором в’язниці. Він не повернувся до в’язниці, коли сплив строк його відпустки. За результатами оперативно-розшукових заходів його було заарештовано 21 вересня 2003 року. На момент арешту він мав при собі пістолет і патрони, був одягнений у бронежилет і жіночу перуку. Заявника перевели до відділення суворого режиму в’язниці та помістили до одиночної камери. У такому режимі він перебував до 7 листопада 2003 року, тобто загалом 47 днів.
22. У день арешту заявника після того, як він не повернувся з в’язниці, поліція розпочала розслідування правопорушень, скоєних ним під час перебування на свободі. За твердженням Уряду, воно завершилося 11 листопада 2003 року пред’явленням заявнику обвинувачень у вчиненні різних правопорушень. Заявник стверджував, що обвинувачення йому було пред’явлено 10 жовтня 2003 року.
23. 5 листопада 2003 року, заявнику було пред’явлено звинувачення у вчиненні кількох дисциплінарних правопорушень, пов’язаних з порушенням умов його відпустки, однак дисциплінарне провадження не було продовжено.
24. 19 липня 2005 року Асесорський суд Лімассола визнав заявника винним у втечі з-під варти та інших правопорушеннях, пов’язаних з його втечею. Директор в’язниці надав свідчення у суді, що заявник був поміщений до одиночної камери з метою захисту від інших ув’язнених, які були вороже налаштовані до нього через обмеження, запроваджені у в’язниці, які стосуються всіх ув’язнених внаслідок втечі заявника.
25. Заявник подав касаційну скаргу на своє засудження до Верховного Суду.
26. 11 грудня 2007 року Верховний Суд задовольнив скаргу заявника на його засудження за втечу з-під варти з огляду на те, що у відповідний час він перебував на тимчасовому звільненні і просто не повернувся до в’язниці після закінчення строку свого звільнення.
28. Відповідно до доповіді Омбудсмана від 21 листопада 2003 року заявник перебував в одиночній камері режимного корпусу упродовж 47 днів. Після коумінкації з Омбудсманом тюремна адміністрація заявила, що заявник був поміщений до одиночної камери для цілей його власного захисту з огляду на можливість помсти з боку інших ув’язнених у зв’язку з обмежувальними заходами, накладеними на них у зв’язку з тим, що заявник не повернувся з відпустки до в’язниці. Адміністрація в’язниці підтвердила, що заявнику не дозволялися побачення, телефонні розмови та листи, і що, крім того, йому не дозволялося виходити зі своєї камери, окрім як для того, щоб вмитися, сходити в туалет та отримати їжу. Далі зазначалося, що хоча 31 жовтня 2003 року старший інспектор в’язниці дав вказівку про повернення заявника до нормальних умов тримання під вартою, заявника тримали в камері до 7 листопада 2003 року, оскільки ця вказівка не була зареєстрована в документації відділення, а лише зазначена на аркуші паперу, який було загублено.
30. У своїй доповіді Омбудсман зазначила, що з матеріалів справи не вбачається, що ув’язнення заявника мало дисциплінарний характер. Вона також зазначила, що якби ув’язнення заявника було запобіжним заходом або заходом захисту заявника, як стверджувала тюремна адміністрація, то, відповідно до національних Тюремних правил, це вимагало письмового погодження директором в’язниці. Такого дозволу надано не було. Тому Омбудсман вважала, що ув’язнення заявника було каральним заходом.
31. Крім того, Омбудсмен не була переконана, що відмова заявнику у праві на побачення, листування та телефонні контакти, наприклад, з його восьмирічним сином, мала на меті захистити заявника від інших ув’язнених. Вона також зазначила наступне: «Слід зазначити, що хоча теоретично повна ізоляція особи в поєднанні з її повною соціальною ізоляцією є неприйнятною, на практиці ЄСПЛ та Європейська комісія допускали такий вид тотального ув’язнення за виняткових обставин. Однак це стосувалося особливо небезпечних терористів, яких утримували під вартою в очікуванні суду і яким дозволяли виходити на тюремний двір у певний час доби».
32. Омбудсмен дійшов висновку, що тримання заявника під вартою упродовж 47 днів без права виходу з камери на одну годину на день, як це передбачено Тюремними правилами, у поєднанні з відмовою заявнику у праві на контакт з родиною та друзями, суперечило Тюремним правилам та становило порушення прав заявника за статтями 3 та 8 Конвенції.
33. Що стосується скарги заявника щодо моніторингу листа, який він надіслав їй, Омбудсман підкреслила важливість надання ув’язненим прямого й безперешкодного доступу до її Офісу. У зв’язку з цим вона послалася, зокрема, на Європейські пенітенціарні правила та доповіді ЄКЗК (see further «International materials», below, as well as the case of Silver and Others v. the United Kingdom, (no. 5947/72; 6205/73; 7052/75;7061/75; 7107/75; 7113/75; 7136/75, Commission’s report of 11 October1980, Decisions and Reports (DR) 9, p. 56).
35. У доповіді від 15 березня 2004 року Омбудсман повторила, що ув’язненим повинен бути наданий необмежений доступ до її Офісу. Вона встановила, що існували невиправдані труднощі та непотрібні перешкоди у прямому та безперешкодному спілкуванні заявника з її Офісом, що негативно вплинуло на реалізацію його прав. Вона зазначила, що 3 лютого 2004 року на нараді в Міністерстві юстиції було вирішено, що в центральній в’язниці буде встановлено спеціальні поштові скриньки, які дозволять ув’язненим вільно та без процесуальних або матеріальних обмежень подавати скарги Омбудсману щодо умов тримання під вартою.
36. Листом від 22 травня 2004 року заявник повідомив ЄСПЛ, що у травні 2004 року на підставі рекомендації Генерального прокурора Кіпру п’ятдесят чотири ув’язнених були офіційно помилувані Президентом і, відповідно, звільнені. Заявник не був серед цих п’ятдесяти чотирьох.
63. Заявник стверджував, що фізичні умови його ув’язнення були такими, що досягали мінімального рівня жорстокості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції. Він вказував на відсутність їжі, належного одягу та доступу до туалету і душу під час його ув’язнення. Заявник також наголосив на відсутності контакту із зовнішнім світом і, зокрема, на неможливості спілкуватися з родиною. Заявник дійшов висновку, що у його справі мало місце порушення статті 3 Конвенції.
64. Заявник заперечував пояснення Уряду щодо правових підстав його ув’язнення та пояснював, що саме адміністрація в’язниці заявила, що його ув’язнення було лише запобіжним заходом, необхідним для його власного захисту, що згодом було підтверджено Омбудсманом. Заявникові не було надано письмового рішення про тримання його під вартою. Заявник стверджував, що його повідомили, що причиною тримання під вартою було порушення ним умов відпустки, і посилався на обвинувальний акт, пред’явлений йому у листопаді 2003 року, перший пункт якого містив звинувачення у порушенні умов відпустки. Крім того, заявник стверджував, що, враховуючи присутність щонайменше дев’яти інших ув’язнених у блоці, де його утримували, Уряд не міг реально стверджувати, що його утримували саме в цьому блоці з метою його захисту.
65. Заявник також стверджував, що жоден інший ув’язнений не був підданий одиночному ув’язненню за порушення умов його відпустки. Він стверджував, що він зазнав дискримінації з боку Уряду та адміністрації в’язниці через характер його засудження.
69. Суд раніше вказував, що повна сенсорна ізоляція в поєднанні з повною соціальною ізоляцією може зруйнувати особистість і є формою нелюдського поводження, яка не може бути виправдана вимогами безпеки або будь-якою іншою причиною («Öcalan v. Turkey» [GC], № 46221/99, п. 191; Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia [GC], № 48787/99, п. 432). Хоча тривале відсторонення від спілкування з іншими особами є небажаним, питання про те, чи підпадає такий захід під дію статті 3 Конвенції, залежить від конкретних умов, суворості заходу, його тривалості, переслідуваної мети та наслідків для відповідної особи (see inter alia, «X v. the United Kingdom»; «Rohde», п. 93).
71. Суд одразу зазначає, що на жодному етапі заявника не було офіційно та письмово поінформовано про причини його одиночного ув’язнення або про його очікувану тривалість. Не було надано жодного офіційного рішення, яким було санкціоновано одиночне ув’язнення або будь-яке його продовження; більше того, Уряд не надав жодних пояснень щодо способу прийняття цього рішення. Виправданням для ув’язнення, наданим тюремною адміністрацією після розслідування Омбудсмана, було те, що заявник був поміщений до одиночної камери з метою забезпечення його власного захисту. Однак Суд не вважає, що ця причина може виправдати тримання заявника в одиночній камері (see «Lelièvre v. Belgium», № 11287/03, п. 104). Крім того, Суд не переконує подальше пояснення Урядом причин тримання заявника в одиночній камері, а саме: збереження дисципліни та порядку, захист інтересів самого заявника та інших ув’язнених, а також підтримання дисципліни, з огляду на те, що це пояснення було вперше надано у його зауваженнях до Суду. Відповідно, Суд доходить висновку, що заявник тримався в одиночній камері з незрозумілих причин, які йому так і не були пояснені. У зв’язку з цим Суд зазначає, що одиночне ув’язнення є одним з найсуворіших заходів, які можуть бути застосовані в місцях позбавлення волі. Незважаючи на серйозність цього заходу, немає жодних доказів того, що органи влади оцінили всі відповідні фактори у справі заявника, перш ніж помістити його в одиночну камеру («Ramishvili and Kokhreidz»e, п. 83). Важливо також, що хоча 31 жовтня 2003 року заявнику було дано вказівку звільнити його з одиночного ув’язнення, ця вказівка була неправильно виконана, і, як наслідок, заявник провів ще сім днів в одиночній камері після того, як було прийнято рішення про його звільнення.
72. Суд нагадує про рекомендації, що містяться у доповіді ЄКЗК за результатами його візиту на Кіпр у 2004 році. Комітет вважав, що будь-яка особа, поміщена до одиночного ув’язнення, повинна бути письмово поінформована про причини такого ув’язнення. Їй повинна бути надана можливість висловити свої погляди, а також можливість звернутися до органів влади за межами в’язниці, якщо вона бажає оскаржити рішення про одиночне ув’язнення або про продовження терміну такого ув’язнення. Крім того, ув’язнення повинно регулярно переглядатися і припинятися, якщо воно більше не є виправданим. Європейські пенітенціарні правила також вказують на необхідність чітких процедур при застосуванні заходів одиночного ув’язнення.
73. Очевидно, що тримання заявника в одиночній камері не супроводжувалося жодними процесуальними гарантіями, необхідними для захисту від свавільного застосування надмірно обмежувальних умов тримання під вартою, незалежно від тривалості ув’язнення. Суд посилається на висновок ЄКЗК за результатами візиту на Кіпр про наявність прогалин в Тюремних правилах щодо гарантій, які повинні надаватися особам, поміщеним в одиночну камеру. У цій справі Суд наголошує на відсутності належного обґрунтування тримання заявника в одиночній камері, невизначеності щодо його тривалості, відсутності надійної системи реєстрації заходів одиночного ув’язнення та гарантування того, щоб заявника не утримували понад дозволений термін, відсутності будь-яких доказів того, що органи влади провели оцінку відповідних факторів перед тим, як віддати наказ про його ув’язнення, а також відсутності будь-якої можливості оскаржити характер його ув’язнення або умови тримання.
74. Що стосується фізичних умов тримання заявника під вартою, Суд бере до уваги різні свідчення сторін і вважає, що тюремний журнал, наданий Урядом-відповідачем, є особливо корисним для з’ясування як фізичних умов тримання заявника під вартою, так й інших обмежень, застосованих до нього упродовж 47-денного періоду.
75. На думку Суду, тюремний журнал підтверджує твердження заявника про те, що до нього упродовж 47 днів застосовувався дуже суворий режим тримання під вартою. Із записів у журналі видно, що в камері заявника не було ані санітарних зручностей, ані проточної води. Відповідно, заявник був змушений просити тюремну охорону дозволити йому сходити до туалету. Вивчення Судом тюремного журналу показує, що в ряді випадків заявник користувався туалетом лише один раз упродовж дня, що, як видається, підтверджує його твердження про те, що в певні періоди тримання під вартою йому доводилося використовувати для своїх потреб пляшки з водою та нейлонові пакети. Суд вважає, що така практика була принизливою («Cenbauer», п. 48).
76. Щодо фізичних умов у камері Уряд стверджував, що її площа становила 5,88 кв.м.; заявник стверджував, що вона була меншою за 5 кв.м. Він також стверджував, що в камері було холодно і сиро. Суд зазначає, що за наявності спору між сторонами щодо відповідних фактів, він повинен враховувати подання сторін та будь-які відповідні висновки ЄКЗК для того, щоб оцінити, наскільки скарги заявника заслуговують на довіру («Cenbauer», п. 45). У своїй доповіді щодо Кіпру Комітет не коментував фізичні умови утримання в камерах Центральної в’язниці Нікосії, за винятком того, що матеріальні умови в камерах, які використовуються для адміністративної ізоляції або дисциплінарних цілей у блоці № 8, були задовільними. Омбудсман у своїй доповіді за скаргами заявника не розглядала фізичні умови тримання заявника під вартою. Проте Суд зазначає, що заявник отримав травму плеча, яка, за його твердженням, стала наслідком холоду та вогкості в камері. Уряд не заперечує це твердження. За цих обставин Суд вважає, що травма заявника підтверджує його твердження про те, що в камері було холодно і сиро.
77. Щодо того, чи надавалася заявникові належна медична допомога під час ув’язнення, Суд зазначає, що у тюремному журналі зафіксовано два відвідування заявника лікарем. Суд також зазначає, що заявник відмовився відвідати запланований прийом у хірурга 31 жовтня 2003 року. Відповідно, Суд не вважає, що рівень догляду та уваги до здоров’я заявника з боку тюремної адміністрації був недостатнім під час перебування заявника в одиночній камері.
78. Однак Суд нагадує, що ЄКЗК із занепокоєнням прокоментував значну тривалість заходів одиночного ув’язнення на Кіпрі. ЄКЗК також піддав критиці відсутність можливості для затриманих вийти зі своїх камер та отримати користь від прогулянок на свіжому повітрі. З тюремного журналу видно, що час перебування заявника поза камерою був обмеженим. Хоча, згідно з тюремним журналом, заявник відвідував суд сім разів, до кінця свого одиночного ув’язнення він рідко виходив із камери. Здебільшого камеру відчиняли лише на короткий проміжок часу, щоб він мав можливість скористатися душем, туалетом або отримати їжу. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у справі «Cenbauer» (п. 45) він вважав, що період ув’язнення заявника в камері між 19:00 та 07:00 та упродовж кількох годин протягом дня, було «значним». Крім того, з тюремного журналу також зрозуміло, що людські контакти здебільшого обмежувалися спілкуванням заявника з персоналом в’язниці та його візитами до суду. ЄКЗК у своїй доповіді щодо Кіпру засудив абсолютну заборону на контакти із зовнішнім світом, який супроводжує одиночне ув’язнення на Кіпрі, наполягаючи на тому, що обмеження на відвідування мають ґрунтуватися лише на серйозних міркуваннях безпеки або наявності ресурсів.
79. Нарешті, Суд раніше зазначав, що зобов’язання в’язничної адміністрації для забезпечення здоров’я та благополуччя ув’язнених передбачає зобов’язання забезпечити відповідне харчування («Kadiķis (№ 2)», п. 55). Суд зазначає, що, згідно з тюремним журналом, заявнику подавали їжу через нерегулярні проміжки часу, іноді він отримував лише один повноцінний прийом їжі на день.
80. Таким чином, Суд доходить висновку, що суворий режим тримання під вартою, якому заявник піддавався під час його перебування в одиночній камері, включаючи заборону на побачення та матеріальні умови, в яких він утримувався, спричинив йому страждання, які явно перевищували неминучий рівень, притаманний ув’язненню. Його перебування в цих умовах упродовж 47 днів становило таке, що принижує гідність, поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.
