Превентивна сила кримінального закону для запобігання актів катування (Barovov v. Russia)

Питання загальної превенції завжди були надзвичайно дискусійними в силу парадигматичності зазначеного концепта, де парадигматичність загальної превенції та відповідної публічної політики полягає в тому, що політичні актори вимагають від пересічного громадянина та/або потенційного девіанта бути раціональним актором та зважувати на терезах арифметичного калькулювання усі «переваги» й недоліки ймовірної девіантної/злочинної поведінки.

Нерідко політичні діячі та державні агенти доволі пафосно й декларативно забороняють громадянину вчиняти певні дії, які вони вважають неприпустимими, аморальними, девіантними та/або злочинними. Проте водночас ті ж самі політичні діячі абсолютно раціонально допускають вчинення або ж самі вчиняють дії, які за критеріями аморальності, суспільної небезпеки й тяжкості стоять на вищих сходинах дій, які задекларовані як неприпустимі: quod licet Iovi, non licet bovi.

Говорити про раціональність у випадку вбивства, вчиненого у побуті, у стані алкогольного сп’яніння, або внаслідок бійки в ресторані, у випадку зґвалтування, вчиненого нетверезим чоловіком, або злочину, вчиненого групою підлітків, як правило, є необґрунтованим. Німецький кримінолог Ганс Шнайдер підкреслює, що залякуючий вплив покарання на насильницькі делікти є несуттєвим, оскільки їх джерелом є збочення, послаблення стримуючих аспектів пристрастей, інтелектуальні або емоційні дефекти. Говорячи про раціоналізм насильницьких злочинів, Шнайдер наголошує: «Більшість схильних до насильства людей ніколи не вчилися долати міжособистісні конфлікти мирним шляхом, за допомогою слів. У них відсутні вербальні та соціальні здатності для цього. Водночас насильство є зовнішнім виразником їх безсилля». Отже, насильницькі злочини належать до групи злочинів, щодо яких загальнопревентивний скептицизм є категорично обґрунтованим.

Проте зовсім інша справа – випадки катування з боку агентів держави, зокрема з боку працівників органів правопорядку, де загальна превенція набуває зовсім іншого вигляду та практичного значення.

Саме на такому практичному значенні знову зробив наголос  Європейський суд з прав людини, зазначивши, що “є життєво важливим забезпечити належний залякуючий та стримуючий ефект існуючої системи кримінальної юстиції”.

ЄСПЛ наголосив на ролі, яку загальна превенція повинна відігравати у запобіганні порушенням заборони жорстокого поводження.

Хоча ЄСПЛ повинен суттєво поважати національні суди у виборі відповідних санкцій за жорстоке поводження та вбивства з боку державних агентів, ЄСПЛ повинен здійснювати певну владу перегляду та втручатися у випадки явної диспропорції між тяжкістю вчинення та покарання.

Що є принципово важливим, ЄСПЛ зазначив: «Звільняючи службовців від кримінальної відповідальності за одними положеннями Кримінального кодексу і караючи їх умовним позбавленням волі за іншими – за спливом 12 років після їхніх протиправних дій, – держава фактично сприяла правоохоронним органам у формуванні почуття безкарності офіцерів та стимулюючи відсутність у них критичного ставлення до своїх вчинків».

A prompt response by the authorities in investigating allegations of ill-treatment may generally be regarded as essential in maintaining public confidence in their adherence to the rule of law and in preventing any appearance of collusion in or tolerance of unlawful acts.

Furthermore, the outcome of the investigations and of the ensuing criminal proceedings, including the sanction imposed as well as disciplinary measures taken, have been considered decisive.

It is vital in ensuring that the deterrent effect of the judicial system in place and the significance of the role it is required to play in preventing violations of the prohibition of ill-treatment are not undermined.

While the Court should grant substantial deference to the national courts in the choice of appropriate sanctions for ill‑treatment and homicide by State agents, it must exercise a certain power of review and intervene in cases of manifest disproportion between the gravity of the act and the punishment imposed.

By exempting the officers from the criminal liability under one applicable provision of the Criminal Code and punishing them with suspended terms of imprisonment under another, more than twelve years after their wrongful acts, and never disciplining them, the State in effect fostered the law‑enforcement officers’ sense of impunity and their lack of a critical attitude to their deeds.

CASE OF BAROVOV v. RUSSIA (application no. 9183/09)