Чи може держава бути носієм права на свободу вираження поглядів? Верховний Суд відкрив провадження за касаційною скаргою адвокатів Юрія Канікаєва та Дмитра Ягунова

Чи може держава бути носієм права на свободу вираження поглядів? Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвокатів Юрія Канікаєва та Дмитра Ягунова

Адвокати Юрій Канікаєв та Дмитро Ягунов порушили перед Верховним Судом принципове питання щодо застосування статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на користь державної інституції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у цивільній справі про спростування недостовірної інформації. Ухвалюючи рішення про відкриття провадження, колегія суддів визнала, що заявником поставлено питання, стосовно якого відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах «…відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: чи може державна установа (орган держави, її «емануація») бути носієм права на свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і користуватися захистом цієї статті у спорі за позовом фізичної особи про спростування недостовірної інформації, що порушує її права за статтею 8 Конвенції».

Інакше кажучи, суди попередніх інстанцій фактично визнали за державною установою – стороною спору з фізичною особою – право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції, протиставивши його праву цієї фізичної особи на повагу до приватного життя та ділової репутації за статтею 8 Конвенції. Верховний Суд визнав, що такий підхід порушує питання, яке ще не отримало остаточної відповіді в його практиці, і відкрив касаційне провадження.

Питання має значення, що виходить далеко за межі конкретного спору. Йдеться про невизначене коло осіб, які потенційно можуть опинитися у становищі, коли державний орган, установа чи організація, вступаючи в конфлікт із приватною особою щодо поширеної про неї інформації, намагатиметься захищатися посиланням на конвенційне право, яке за самою природою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод належить людині, а не державі.

ЩО КАЖЕ ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Стаття 34 Конвенції визначає коло суб’єктів, які мають право звертатися до Страсбурзького суду: це особа, неурядова організація або група осіб. Держава та її органи до цього кола не належать – вони є відповідачами за Конвенцією, а не її бенефіціарами. З цього структурного положення Конвенції ЄСПЛ протягом десятиліть вибудовує послідовну практику: юридична особа, яка є «урядовою організацією» (governmental organisation), не може претендувати на статус жертви порушення конвенційних прав, включно з правом на свободу вираження поглядів за статтею 10.

Визначаючи, чи є заявник «урядовою», а чи «неурядовою» організацією, Суд оцінює її правовий статус, характер діяльності та контекст, у якому вона здійснюється, а також ступінь її інституційної та оперативної незалежності від політичної влади держави. Саме державне фінансування чи заснування органу державою автоматично не позбавляє його права на захист за Конвенцією – вирішальним є ступінь фактичної автономії від держави (справа Radio France and Others v. France, рішення щодо прийнятності, № 53984/00, ECHR 2003-X). Але там, де такої автономії немає – де орган виконує делеговані державні повноваження, підконтрольний державі та фінансується нею, — Суд послідовно відмовляє йому в конвенційному захисті.

Ця лінія практики охоплює найрізноманітніші форми державних і муніципальних утворень:

Ayuntamiento de Mula v. Spain (рішення щодо прийнятності, 2001) — іспанська муніципальна рада; заяву визнано несумісною ratione personae, оскільки орган місцевого самоврядування не є ані фізичною особою, ані неурядовою організацією у розумінні статті 34.

Section de commune d’Antilly v. France (рішення щодо прийнятності, 1999) — муніципальний підрозділ, що бере участь у здійсненні публічної влади, визнаний «урядовою організацією» без права на звернення.

Döşemealtı Belediyesi v. Turkey (рішення щодо прийнятності, 2010) — турецький муніципалітет; Суд підтвердив, що орган місцевого самоврядування не є носієм конвенційних прав.

Transpetrol a.s. v. Slovakia (рішення щодо прийнятності, 2011) та Zastava It Turs v. Serbia (2013) — акціонерні товариства під контролем держави, визнані «державними організаціями» через відсутність достатньої інституційної та оперативної незалежності.

JKP Vodovod Kraljevo v. Serbia та Croatian Chamber of Economy v. Serbia — комунальне підприємство і торгово-промислова палата, що здійснюють делеговані публічні функції під державним контролем.

Важливо, що ця практика застосовується й безпосередньо до українських юридичних осіб. Суд неодноразово визнавав українські державні підприємства й установи «державними організаціями» у значенні статті 34 — зокрема у справах State Holding Company “Luhanskvuhillya” v. Ukraine (рішення, № 23938/05, 2009), Novoseletskiy v. Ukraine (№ 47148/99, ECHR 2005-II) та Mykhaylenky and Others v. Ukraine (№№ 35091/02 та ін., ECHR 2004-XII), – де вирішальними критеріями були участь у здійсненні державних повноважень, виконання публічних функцій під державним наглядом та відсутність достатньої незалежності від держави.

Логіка цієї усталеної практики проста і послідовна: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод — це договір, яким держави-учасниці беруть на себе зобов’язання перед людиною, а не інструмент, яким держава чи її емонації можуть захищатися від людини. Наділення державної установи правом на свободу вираження поглядів за статтею 10 у спорі проти фізичної особи означало б, по суті, поставити державу в один ряд із приватним суб’єктом конвенційних прав, що суперечить самій архітектурі та духу Конвенції.

ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО

Питання, поставлене у касаційній скарзі й визнане Верховним Судом таким, що потребує правового висновку, стосується не окремого спору, а системного підходу національних судів до застосування статті 10 Конвенції. Від того, яку позицію займе Верховний Суд, залежить, чи буде національна судова практика узгоджена з усталеним підходом Європейського суду з прав людини, чи, навпаки, відхилиться від нього — надаючи державним органам, установам та організаціям конвенційний захист, який за задумом і буквою Конвенції належить виключно людині.