Карцерна природа російської державності: критичний аналіз розуміння сучасного російського суспільства

Головною і найбільш поширеною, а водночас найнебезпечнішою помилкою більшості західних дослідників, аналітиків та політиків у розумінні російського суспільства та російської держави є штучне протиставлення народу владі, народу – режиму, народу – політичним елітам. Згідно з цим підходом, підкреслюється, що народ є залежним від влади, він є закріпаченим, перебуває у залежності, у нього немає сил та бажання уникнути та вийти з цієї залежності для того, щоб розбудовувати якісно нове демократичне суспільство. Така інтерпретація російської суспільно-політичної реальності, попри свою поширеність у західному академічному та політичному дискурсі, містить у собі фундаментальну методологічну ваду, яка унеможливлює адекватне розуміння природи історично, політично та економічно зумовленої російської держави та специфіки її взаємовідносин із власним населенням.

Саме у цьому полягає критична помилка, тому що такий достатньо спрощений підхід абсолютно виключає два принципово важливі фактори, без урахування яких будь-який аналіз російської політичної системи залишається поверхневим та методологічно дефектним.

По-перше, він ігнорує багатосотлітню історію російської імперії, як би вона не називалася на різних етапах свого існування: Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація. Ця історична тяглість імперської традиції не є випадковою чи ситуативною, а становить органічну частину російської державницької ідентичності, яка формувалася впродовж століть та інституціоналізувалася у специфічних формах організації суспільного життя.

По-друге, і це, можливо, найбільш важливо для розуміння сучасних реалій, цей підхід не враховує власне бажання самого російського народу перебувати у такій системі координат російської влади. Ігнорування цього фактору призводить до того, що російське населення розглядається виключно як пасивний об’єкт маніпуляцій з боку влади, а не як активний суб’єкт, який свідомо чи несвідомо підтримує та відтворює існуючу систему відносин.

Російська держава і російське суспільство являють собою унікальний феномен, аналогів якому немає в історії і, напевно, не буде в історії людства в найближчій перспективі. Ця унікальність пояснюється тим, що російська держава сформувалася як в’язнична держава. Причому навіть не як поліцейська у класичному розумінні цього терміна, а саме як в’язнична держава, де в одному напрямку невід’ємно переплелися декілька взаємопов’язаних та взаємопідсилюючих процесів. Колоніальна політика російської імперії, спрямована на постійне розширення територій та підкорення нових народів, поєднувалася з імперіалістською спрямованістю, яка виправдовувала це розширення цивілізаторською місією. Необхідність засвоєння величезних територій на схід від Уралу та на південь вимагала мобілізації значних людських та матеріальних ресурсів, проте відсутність достатніх ресурсів для такого засвоєння у традиційному колоніальному розумінні змусила російську державу вдатися до специфічного механізму колонізації. Цей механізм полягав у залученні для освоєння нових територій власного населення, яке затаврували стигмою «злочинець», а також населення завойованих територій, таких як Україна, Білорусь, Естонія, Латвія, Литва і безліч інших країн, представники яких масово відсилалися на схід для примусової колонізації.

Саме завдяки такому унікальному поєднанню колоніальної експансії, імперської ідеології та карцеральних практик російська держава набула статусу в’язничної не через кількість в’язниць чи кількість ув’язннених, хоча ці показники традиційно були надзвичайно високими, а саме через фундаментальне розмивання кордонів між в’язницею та суспільством, між національною культурою та в’язничною культурою.

Цей процес розмивання не був одномоментним чи штучно нав’язаним, він відбувався поступово, впродовж століть, коли в’язнична культура спочатку почала домінувати над національною культурою, потім витісняти її, і врешті-решт сама стала національною культурою. Відбулася своєрідна інверсія, коли маргінальні культурні практики, притаманні кримінальному середовищу та місцям позбавлення волі, проникли у загальнонаціональний культурний простір і почали визначати норми поведінки, систему цінностей та мовні практики широких верств населення.

Усі ці речі необхідно брати до уваги під час аналізу російської державності та суспільства, проте саме цей карцеральний, в’язничний фактор систематично не помічається західними дослідниками у силу методологічних обмежень. Західні аналітики, які фактично рівняють російське населення по собі, проектуючи на нього власні культурні, історичні та політичні досвіди, не враховують фундаментальних відмінностей у траєкторіях історичного розвитку. В Росії не було Французької революції з її гаслами свободи, рівності та братерства, не було Американської революції з її культом індивідуальних прав та обмеження державної влади, не було інших революцій того напрямку і того спрямування, якими характеризувалося формування усіх європейських націй. Відсутність буржуазно-демократичних революцій означала відсутність формування громадянського суспільства у західному розумінні цього терміна, відсутність традиції обмеження державної влади правом, відсутність культури політичної участі та громадянської відповідальності.

Ця відсутність, цей історичний вакуум був помножений на абсолютно принизливе становище інституту приватної власності, яка ніколи не набула у Росії того сакрального статусу, який вона мала у західних суспільствах. Відсутність гарантованого права приватної власності означала відсутність економічної основи для формування незалежного громадянського суспільства та політичної класи, яка могла б протистояти свавіллю державної влади. Це, у свою чергу, було помножене на карцерально-в’язничний характер як російської внутрішньої, так і зовнішньої політики, коли методи управління, притаманні пенітенціарним установам, систематично застосовувалися до управління всім суспільством. Сукупність цих факторів створила ту унікальну в’язничну імперію, якою сучасна Росія продовжує залишатися, незважаючи на формальні зміни політичного режиму та економічної системи.

У цьому контексті феномен «русского мира» слугує ідеологічним обґрунтуванням поширення російських наративів та експансіоністської політики, надаючи їм псевдокультурного та псевдоцивілізаційного виміру. Показовим прикладом проникнення карцеральної субкультури на найвищі рівні російської державної влади є скандальний виступ міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова, який публічно використав кримінальний жаргон та поняттєвий апарат в’язничної субкультури для характеристики міжнародних відносин. Цей випадок демонструє а системне явище, коли представники найвищого рівня влади вважають цілком прийнятним та природним публічне використання лексики та концептуальних схем, запозичених із кримінального середовища.

Тому реальна небезпека великих соціальних груп сучасного російського народу (а така існує) полягає абсолютно не в тому, що він нібито закріпачений, поневолений чи перебуває в залежності від еліт, як це зазвичай інтерпретується у західному дискурсі. Така інтерпретація є методологічно хибною, оскільки вона грунтується на помилковому припущенні про пасивність російського населення та його фундаментальну схожість із населенням західних демократій. Насправді російський народ є не пасивною жертвою режиму, а активним носієм, свідомим адептом і ефективним агентом цієї карцеральної російської імперської субкультури. Це є небаченим феноменом у світовій історії, який важко зрозуміти європейському досліднику саме через відсутність аналогічного історичного досвіду у власній культурній традиції.

Розуміння цієї фундаментальної відмінності є критично важливим для формування адекватної політики щодо Росії та для реалістичної оцінки перспектив демократичних трансформацій у цій країні. Доки західні аналітики та політики будуть виходити з помилкового припущення про протиставлення народу та влади в Росії, доти їхня політика буде грунтуватися на хибних засадах і приречена на неефективність.

Необхідно визнати, що російське суспільство у своїй масі не є полоненим демократичним суспільством, яке очікує на звільнення від тиранічного режиму, а є органічною частиною в’язничної імперії, носієм її цінностей та активним учасником її відтворення. Тільки така реалістична оцінка може стати основою для ефективної політики, яка враховує реальні, а не уявні характеристики російського суспільства та держави.