Заборона вислання до Білорусії та Сирії («D.A. and Others v. Poland», application № 51246/17, judgment 08.07.2021)
Заявники скаржились на те, що вони були піддані ризику катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження у Сирії внаслідок повернення їх до Білорусі, звідки їх, скоріш за все, відправили б назад до Росії, а потім до Сирії, і що поводження з ними з боку польської влади було принизливим для них (п. 43).
Суд зазначає, що аргументи заявників зосереджуються на двох різних аспектах порушення статті 3 Конвенції:
- по-перше, ризику, що вони зазнають нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, коли їх відправлять назад до Білорусі, а згодом і до Сирії, і той факт, що, незважаючи на цей ризик, польська влада направила їх назад до Білорусі, не розглянувши належним чином їхні вимоги;
- по-друге, поводження із заявниками польською владою під час так званої процедури прикордонного контролю «другого ряду» (заявники стверджували, що заяви, зроблені на кордоні, відверто нехтувались, і той факт, що їм було відмовлено в процедурі, на яку вони мали право за законом, і замість цього повернуто до Білорусі, є таким, що принижує гідність).
Суд нещодавно узагальнив загальні принципи, що стосуються його прецедентного права згідно зі статтею 3 Конвенції, оскільки вона стосується осіб, які прагнуть захисту від вислання, у своїх рішеннях у справах «Ilias and Ahmed v. Hungary» [GC] (№ 47287/15, п. 124) та «M.K. and Others v. Poland» (п.п. 166-173) (п. 56)
Суд, зокрема, визнав важливість принципу невислання («M.S.S. v. Belgium and Greece», п. 286; «M.A. v. Cyprus, № 41872/10, п. 133).
Суд наголосив, що висилка іноземця Договірною Державою може створити проблему, передбачену статтею 3 Конвенції, і, отже, створити відповідальність цієї Держави згідно з Конвенцією, якщо були вказані суттєві підстави для переконання, що дана особа внаслідок депортації зіткнеться з реальним ризиком бути підданим поводженню, що порушує статтю 3 Конвенції у країні, куди здійснюється депортація (п. 57).
Суд зазначив, що точний зміст обов’язків держави, що висилає за Конвенцією, може різнитися залежно від того, чи видворяє вона заявників до країни походження або до третьої країни («Ilias and Ahmed», п. 128) (п. 58)
У випадках, коли органи влади вирішили видворити шукачів притулку до третьої країни, Суд заявив, що це не знімає відповідальності Договірної Держави щодо її обов’язку не депортувати їх, якщо були вказані суттєві підстави для переконання, що такі дії піддали би їх безпосередньо (тобто у цій третій країні) або опосередковано (наприклад, у країні походження або іншій країні) поводженню, що суперечить, зокрема, статті 3 Конвенції («M.S.S. v. Belgium and Greece», п.п. 342-343, п.п. 362-368; «M.K. and Others v. Poland», п. 171) (п. 58).
Отже, Суд зазначив, що коли Договірна Держава прагне видворити шукача притулку до третьої країни, не розглядаючи по суті прохання про надання притулку, головним питанням, що стоїть перед органами, що видворяють, є те, чи матиме особа доступ до належної процедури надання притулку в третій країні, що приймає. Це пов’язано з тим, що країна, що видворяє, діє, виходячи з того, що третя країна, що приймає, має розглянути запит про надання притулку по суті, якби такий запит було подано до відповідних органів цієї країни («Ilias and Ahmed», п. 131; «M.K. and Others», п. 172). Суд далі пояснив, що у всіх випадках видворення шукача притулку з Договірної Держави до третьої країни-посередника без розгляду прохання про надання притулку по суті, незалежно від того, чи є третя країна, що приймає, державою-членом ЄС або членом Конвенції, обов’язок держави, що депортує, ретельно вивчити питання, чи існує реальний ризик того, що шукачу притулку буде відмовлено у третій країні у належній процедурі надання притулку, захищаючи його чи її від примусового повернення до країни, де вони можуть зазнати переслідування (п. 59).
Якщо буде встановлено, що існуючі гарантії в цьому відношенні є недостатніми, стаття 3 Конвенції передбачає обов’язок не переселяти шукача притулку до відповідної третьої країни («Ilias and Ahmed», п. 134; «M.K. and Others», п. 173) (п. 59).
Відповідно, Суд не може прийняти аргумент Уряду про те, що заявники не подали жодних доказів того, що вони ризикували бути підданими поводженню з порушенням статті 3 Конвенції. Заявники зазначили окремі обставини, які, на їх думку, обґрунтовували їхні заяви про міжнародний захист та подавали відповідні документи, що підтверджують їхні вимоги. Вони також підняли аргументи щодо причин, через які Білорусь не вважається безпечною третьою країною для них, і чому, на їх думку, повернення їх до Білорусі загрожує їм «ланцюговою висилкою» (п. 63).
Суд переконаний, що заявники могли стверджувати, що не було жодної гарантії того, що їхні заяви про притулок будуть серйозно розглянуті білоруською владою і що їх повернення до Сирії може порушити статтю 3 Конвенції. Оцінка цих вимог повинна була проводитися польською владою відповідно до своїх процедурних зобов’язань за статтею 3 Конвенції. Більше того, польська держава була зобов’язана забезпечити безпеку заявників, зокрема, дозволивши їм залишатися під польською юрисдикцією до тих пір, поки їх вимоги не будуть належним чином розглянуті компетентним національним органом. Беручи до уваги абсолютний характер права, гарантованого статтею 3 Конвенції, обсяг цього зобов’язання не залежав від того, чи мали заявники документи, що дозволяли їм перетинати польський кордон, чи їх законно допускали на польську територію з інших підстав (M.K. and Others v. Poland, п. 178) (п. 64).
Крім того, Суд зазначає аргумент уряду-відповідача про те, що, відмовляючи заявникам у в’їзді до Польщі, він діяв відповідно до покладених на них юридичних зобов’язань, що випливають із членства Польщі в Європейському Союзі (п. 65).
Однак Суд зазначає, що положення законодавства Європейського Союзу, включаючи the Schengen Borders Code та Directive 2013/32/EU, чітко охоплюють принцип невислання, гарантований Женевською конвенцією, а також застосовуються до осіб, які підлягають прикордонному контролю перед тим, як бути допущеними на територію однієї з держав-членів (M.K. and Others v. Poland, п.п. 78-84) (п. 66).
Ці положення (i) однозначно спрямовані на надання всім шукачам притулку ефективного доступу до належної процедури, за якою їхні вимоги про міжнародний захист можуть бути розглянуті («Sharifi and Others v. Italy and Greece», № 16643/09, п. 169) та (ii) зобов’язують державу забезпечити, щоб особи, які подають клопотання про міжнародний захист, мали право залишатися у відповідній державі до розгляду їх заяв («M.K. and Others v. Poland», п.п. 91, 181) (п. 66).
Отже, Суд зазначає, що згідно з the Schengen Borders Code польська влада могла б утриматися від відправлення заявників назад до Білорусі, якби вони прийняли їх заяву про міжнародний захист для розгляду відповідними органами. Отже, Суд вважає, що оскаржуваний захід, вжитий польською владою, вийшов за рамки жорстких міжнародно-правових зобов’язань Польщі («M.S.S. v. Belgium and Greece», п. 340; «Ilias and Ahmed», п. 97) (п. 67).
З огляду на викладене вище, Суд вважає, що заявники не мали переваг ефективних гарантій, які захищали б їх від реального ризику зазнати нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, а також катувань (п. 68).
Той факт, що п’ять разів, коли заявники були присутніми на польських прикордонних пунктах, не було порушено жодного провадження, що стосується розгляду заявників про міжнародний захист, і що, не зважаючи на їхні твердження щодо ризику «ланцюгового вислання», по кожному з тих випадках заявники були повернуті з польського кордону до Білорусі, що було порушенням статті 3 Конвенції (п. 69).
Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції (п. 70).
Заявники також стверджували, що мало місце порушення заборони, поводження, що принижує гідність, через те, як поводилися з ними під час прикордонного контролю в прикордонному пункті пропуску Тересполь. У зв’язку з цим вони стверджували, що вони потрапили в ситуацію, коли прикордонники прямо нехтували заявами, зробленими ними на кордоні, і що їм було відмовлено у процедурі, на яку вони мали право згідно з національним законодавством (п. 71).
Суд зазначає, що ці аргументи тісно пов’язані з проблемою відсутності доступу заявників до процедури надання притулку. Отже, беручи до уваги факт встановлення порушення статті 3 Конвенції з огляду на схильність заявників до ризику нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а також катувань у Сирії та відсутності доступу до процедури надання притулку, Суд вважає, що немає необхідності перевіряти, чи мало місце порушення статті 3 стосовно способу поводження із заявниками під час прикордонних перевірок (M.K. and Others, п. 187) (п. 72).
Поділіться цим вмістом:
