Ireland v. the United Kingdom: Separate Opinion of Judge Zekia

З повагою, я приєднуюся до основної частини рішення Суду. Однак я дотримуюся іншої точки зору щодо поняття та концепції слова «катування», яке міститься у статті 3 Конвенції.

Більше того, я маю великі сумніви, чи має право Суд скасовувати одностайний висновок Комісії щодо катувань, який не був оскаржений представниками обох Високих Договірних Держав, які брали участь у розгляді справи в Суді.

Я також відчуваю спокусу коротко зупинитися на принципі, що лежить в основі тягаря доведення та звільнення від цього тягаря у випадку, коли стверджує, що держава-учасниця порушила свої зобов’язання за статтею Конвенції.

A. Катування

Слід визнати, що слово «катування», яке міститься у статті 3 Конвенції, не піддається точному та вичерпному визначенню. Безсумнівно, воно є особливою формою нелюдського поводження, що спричиняє інтенсивні фізичні та/або моральні страждання. Хоча ступінь інтенсивності та тривалість таких страждань є основними елементами катування, необхідно враховувати багато інших факторів, що мають відношення до справи.

Такими є: характер завданого жорстокого поводження, засоби та методи, що застосовувалися, повторюваність й тривалість такого поводження, вік, стать та стан здоров’я особи, яка зазнала такого поводження, ймовірність того, що таке поводження могло завдати шкоди фізичному, психічному та психологічному стану особи, яка зазнала такого поводження, а також те, чи спричинили завдані тілесні ушкодження серйозні наслідки упродовж короткого або тривалого часу, – усі ці фактори мають розглядатися у сукупності для того, щоб дійти висновку про те, чи було вчинено катування.

Мені здається, що при встановленні факту катування чи нелюдського поводження допустимо застосовувати не тільки об’єктивний, але й суб’єктивний критерій.

Як приклад можу навести випадок з літнім хворим чоловіком, який піддається жорстокому поводженню – після того, як йому завдали кілька ударів і повалили на підлогу, його тягають і б’ють ногами по підлозі упродовж декількох годин. Я б без вагань сказав, що бідолаху катували. Якщо ж таке поводження застосовується до борця чи навіть молодого спортсмена, я б дуже вагався, чи називати це нелюдським поводженням, і, можливо, розцінив би це як звичайне грубе поводження.

Інший приклад: якщо матір на допиті розлучають з дитиною, яка годує грудьми, тримаючи їх у різних кімнатах, і дитина, через голод, починає кричати годинами в межах чутності матері, а їй не дозволяють прийти до дитини, знову ж таки, я б сказав, що і мати, і дитина зазнали нелюдського поводження: мати зазнала агонії, а дитина була позбавлена невідкладної уваги з боку матері. Ані мати, ані дитина не зазнали нападу.

Основні факти

У серпні та жовтні 1971 року чотирнадцять осіб було заарештовано з метою вибити з них зізнання або інформацію. Співробітники органів безпеки або особи, уповноважені на це, провели з ними «поглиблений допит».

Зазначена форма допиту передбачала застосування п’яти методів, а саме

1. Надягання на затриманих капюшонів (за винятком часу допитів).
2. Змушення безперервно стояти біля стіни в розкинутій та болючій позі упродовж декількох годин, причому упродовж тривалого часу.
3. Піддавання їх постійному та монотонному шуму.
4. Позбавлення сну.
5. Обмеження їх у харчуванні: один шматок хліба та одна пінта води з інтервалом у 6 годин.

Ці п’ять методів застосовувалися у поєднанні, з умислом та упродовж багатьох годин поспіль. Вони завдавали якщо не тілесних ушкоджень, то принаймні сильних фізичних і моральних страждань особам, до яких застосовувалися, а також призводили до гострих психічних розладів під час допиту. Така практика допитів тривала з перервами упродовж декількох днів. Це короткий виклад фактів і наслідків, пов’язаних із застосуванням цих п’яти методів.

B. Тлумачення статті 3 Конвенції

Було зроблено посилання на Грецьку справу, а також на статтю 5 Загальної декларації прав людини та статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Нарешті, було наголошено на Резолюції 3452 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 року, яка була прийнята одноголосно.

Пункт 1 статті 1 згаданої Резолюції гласить:

«Для цілей цієї Декларації катування означає будь-яку дію, якою навмисно заподіюється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, посадовою особою або за її підбурюванням … для … отримання … інформації або зізнання ….»

Частина 2 статті 1 згаданої Резолюції гласить:

«Катування є особливо тяжкою і навмисною формою жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання».

Пункт 1, в якому йдеться про значення, яке слід надавати слову «катування», є більш важливим для цілей тлумачення статті 3 Конвенції.

Важливо, що наголос зроблено на тяжкості фізичного та/або морального болю або страждання, і не було визнано за необхідне уточнювати слово «сильний» прикметником, що позначає високий ступінь тяжкості заподіяного болю або страждання.

Я не поділяю думку про те, що надзвичайна інтенсивність (extreme intensity) фізичних або моральних страждань є необхідною умовою для того, щоб випадок жорстокого поводження вважався «катуванням» у розумінні мети та об’єкта статті 3 Конвенції. Характер катувань допускає градацію за інтенсивністю, жорстокістю та методами, що застосовуються. Тому, в першу чергу, обов’язок та відповідальність органу, який проводить розслідування зблизька, після врахування всіх супутніх обставин, доказів і наявних матеріалів, сказати, чи досягло в конкретному випадку нелюдське поводження ступеня катувань, лежить на ньому. Іншими словами, це встановлення факту для компетентного органу, який розглядає справу в першій інстанції, і з причин, які ми наводимо нижче, ми не повинні втручатися до його повноважень.

C. Беззаперечний висновок

У цій справі, як я вже зазначав раніше, Комісія одностайно дійшла висновку, що наслідки комбінованого застосування п’яти методів у випадку чотирнадцяти осіб становили катування. Цей висновок не був оскаржений ані урядом-заявником, ані урядом-відповідачем; більше того, представниками уряду-відповідача нам було запропоновано дотримуватися висновків Комісії, якщо тільки не було вагомих причин або переконливих підстав для іншого. Крім того, було зазначено, що неправильно пропонувати Суду робити власні висновки щодо фактів, оскільки відповідно до Конвенції питання фактів, доказів і т.д. належать насамперед до компетенції Комісії; Суд переглядатиме їх лише за наявності переконливих підстав.

Беручи до уваги тест, представлений юридичним представником Уряду-відповідача, я не тільки не можу знайти переконливих причин або обставин, щоб не погодитися з висновками Комісії, але я навіть не маю достатніх підстав сумніватися в обґрунтованості висновків Комісії.

Присуджені суми

Чотирнадцять осіб, які пройшли через випробування п’ятьма методами, отримали компенсацію в розмірі від 10 тис. до 25 тис. фунтів стерлінгів кожному. Безумовно, присуджені суми є переконливим свідченням ступеня тяжкості, інтенсивності та тривалості страждань, завданих жертвам.

Перед Судом не було жодних нових матеріалів

У Суді не було жодних нових матеріалів або доказів, які не були надані Комісії, що стосуються застосування п’яти методів та їхніх наслідків.

З причин, які я намагався викласти, я вважаю, що Комісія справедливо встановила, що порушення статті 3 Конвенції щодо катувань у певних випадках мало місце.

На кому лежить тягар доказування

Коли стверджується, що держава-учасниця порушила певну статтю або статті Конвенції, нехтуючи своїми зобов’язаннями за нею, і таке твердження заперечується, безумовно, існує тягар доведення, який має бути виконаний у той чи інший спосіб, щоб обґрунтувати таке звинувачення перед уповноваженим органом Конвенції. Тут важливо не те, чи існує тягар доказування, чи ні – елементарним правилом правосуддя є те, що він існує, і той факт, що презумпція невинуватості кодифікована у пункті 2 статті 6 Конвенції, є переконливим свідченням цього, – а те, хто і яким чином повинен нести цей тягар.

Національні суди пов’язані як у цивільних, так і в кримінальних справах своїми процесуальними нормами.

Відповідач або обвинувачений може не захищати свою справу до тих пір, поки не будуть надані докази, що підтверджують висунуті проти нього звинувачення або претензії.

Національні суди зобов’язані керуватися своїми правилами доказування, що регулюють допустимість і недопустимість доказів, які можуть бути надані. Наприклад, показання з чужих слів, а також непідтверджені документальні докази можуть бути виключені, не заслухані або не надані.

З іншого боку, Європейська комісія з прав людини, як один із судових органів Ради Європи, має необмежену свободу розсуду в рамках статті 28 Конвенції та правил 39-52 свого Регламенту, проводити розслідування та запити так, як вона вважає за потрібне, та отримувати будь-які докази без обмежень. Без сумніву, при оцінці доказової сили наданих доказів, характер доказів і документів отримає заслужену вагу.

З іншого боку, зацікавлені Договірні Сторони повинні надавати допомогу Комісії та підкомітетам, які проводять розслідування у справі. Приховування доказів та відмова від співпраці з боку держави-відповідача, без сумніву, може призвести до того, що Комісія зробить несприятливі висновки. Зробивши вищезазначені загальні зауваження, я хотів би сказати, що наприкінці розгляду справи Комісія або Суд, на основі сукупності наявних у них доказів і матеріалів, повинні вирішити, чи був виконаний тягар доведення, необхідний для обґрунтування звинувачення в порушенні Конвенції державою-відповідачем, чи ні.