Нюрнберг, якого не кликали

Після другої операції свідка виписали зі шпиталю 6 жовтня 1942 р., хоча «нога була опухла, завдавала сильного болю, і гній стікав із рани». Вона не могла ходити і тижнями залишалась у ліжку в бараці (Показання Leo Miechalowski, NMT Case 1, стор. 871–886 стенограми (21 грудня 1946 р.); National Archives Record Group 238, M887)

У мене дуже часто піднімається температура, а в нозі іноді виникає настільки сильний біль, що я не можу ходити (Показання Vladislava Karolewska, NMT Case 1, стор. 815–832 стенограми (20 грудня 1946 р.); National Archives Record Group 238, M887).

На пряме запитання прокурора — «Чи отримували ви будь-яке лікування ніг після звільнення?» — відповідь: «Ні». Наслідки операцій залишились незворотними (Показання Vladislava Karolewska, NMT Case 1, стор. 815–832 стенограми (20 грудня 1946 р.); National Archives Record Group 238, M887).

Останнім часом я намагаюся максимально рідко виставляти на публіку свої справи, якщо вони не мають якогось загальнонаціонального контексту, зокрема рішень Європейського суду з прав людини. Але сьогодні, довго вагаючись, я ухвалив рішення говорити. Причому говорити так, щоб це стало надбанням громадськості і набуло певного поширення – бо непоширення того, що маю сказати, є злочином. Злочином проти людяності. І це не перебільшення.

Отже, усі знають один відомий полк. Усі чули скандали про те, як часто там помирають. І так сталося, що мого клієнта – людину з дуже важкими захворюваннями, які реально загрожують життю – забрали саме до цього полку. Достатньо сказати, що його стан (офіційно підтверджений медичними довідками, дякую Офісу Військового омбудсмена) вимагає щонайменше двічі на день прийому ліків — для того, щоб вижити. Наголошу – Йдеться не про демобілізацію. Але йдеться про збереження людського життя. Йдеться просто, що людині далі ліки, без яких він помре будь-якої хвилини.

Командир частини вилучив у клієнта мобільний телефон і заборонив йому спілкуватися зі мною як з адвокатом, наголошуючи, що клієнт є повним сиротою і жодних родичів у нього немає. Стандартна схема: поліція приїхала, упакувала клієнта біля місця проживання й відправила до цього полку. Перед тим, як у нього остаточно вилучили телефон, він написав мені: «Дуже болять ноги, можуть відмовити». Якщо говорити відверто — це небезпечно для життя, потребує щоденної терапії, і я дуже побоююся одного конкретного слова. Гангрена.

Я звернувся до різних інституцій. Найбільш ефективним виявився Військовий омбудсмен, хоча проблему це не вирішило. Мною як адвокатом було подано позов до адміністративного суду. Враховуючи стан клієнта і реальну загрозу його життю, я подав клопотання про забезпечення позову – з проханням зобов’язати надавати клієнту на період розгляду справи ліки, яких він потребує щонайменше двічі на день, щоб людина не загинула від гангрени, і в яких військова частина йому відмовляє.

Сьогодні я отримав ухвалу про відмову в забезпеченні позову. Логіка суду: спочатку треба розглянути справу по суті, а потім уже вирішувати — надавати ліки чи ні. Тобто на наступні два місяці питання лікування людини, якій військова частина категорично відмовляє в медичній допомозі, відкладається «на потім».

Дуже цікавим виявилось те, що коли у заяві про забезпечення позову ти ставиш питання про врятування життя людини, яка помирає прямо сьогодні і прямо зараз, суддя тобі у відповідь пише, що окремі положення заяви були сформульовані з недостатньою чіткістю, як того вимагає закон, якщо говорити, мовляв, про формальні критерії заяви.

Командир частини вже надіслав мені добрих два десятки листів про те, що не може надавати інформацію щодо стану здоров’я клієнта – хоча в договорі про надання правничої допомоги чорним по білому зафіксовано згоду клієнта на збирання та використання його персональних даних, включно з медичними.

Потім прийшла думка, яку я не кликав. І яку я відганяв як міг. Нюрнберзька справа 1946–1948 років – USA vs. Karl Brandt et al (The Medical Case). 20 лікарів різних концентраційних таборів, один юрист, двоє чиновників. Основні пункти обвинувачення: примусові медичні дослідження, примусова евтаназія, вбивство ув’язнених для анатомічних колекцій. З 23 обвинувачених семеро засуджено до смертної кари, п’ятеро – до довічного ув’язнення, четверо – до строків від 10 до 20 років, семеро виправдано.

Як юрист, я мушу провести цю аналогію – хоч як би не хотів. З одного боку – нацистські лікарі, концентраційні табори, умисне ненадання медичної допомоги. З іншого – військова частина, людина, яка помирає, і адвокат, який просить суд не чого-небудь екстраординарного, а лише зобов’язати надавати ліки, офіційно призначені для збереження її життя. І отримує відмову.

Де той момент, коли ми почали наближатися до Нюрнберга? Де поріг толерантності до катування, про заборону якого говорить стаття 3 Конвенції про захист прав людини? Де ми звернули не туди?