Dmytro Yagunov: The Panoptic-Carceral State through the Prism of the Indicators of Prison Policy of the XXI Century
Cвітові тенденції в’язничного населення останніх двадцяти років доводять те, що ув’язнення продовжує бути надзвичайно поширеним явищем на усіх континентах всупереч задекларованим аболіціоністським гаслам. Продовжуючи тезу Мішеля Фуко про «досконалі та суворі заклади», ми обґрунтовуємо, що у ХХІ столітті ув’язнення продовжує бути надзвичайно корисним для цілей соціального контролю за громадянами з боку держав та квазідержавних акторів. Відповідно, вказана «корисність» частково обумовлює багато у чому декларативність, а частково – неефективність аболіціоністських рухів у політичній дуелі з намаганнями забезпечити існування традиційного балансу між «свободою» та «безпекою», де політичні еліти послідовно намагаються надати пріоритет «безпеці».
Те, що Європа нарешті досягла значного зниження в’язничного населення, не може не вітатися з багатьох причин і, на перший погляд, може свідчити про певну суперечність авторських висновків. Проте суперечність зникає після привернення уваги до декількох факторів.
Так, по-перше, значне зниження в’язничного населення країн Європи обумовлено російським фактором, а саме зниженням майже на 600 тис. представників однієї з найбільших у світі національних груп в’язничного населення (так, якщо у 2000 році на Росії у нараховувалося більше 1 млн. ув’язнених, то у 2021 році – 471 тис.). По-друге, самі європейські країни не продемонстрували достатньо переконливого успіху у справі зниження в’язничного населення, не зважаючи на зусилля, спрямовані на реалізації відповідних національних політик. По-третє, деякі країни Європи (Швеція, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Кіпр, Італія, Косово, Сербія, Польща, Словаччина), навпаки, за період останніх років продемонстрували протилежну тенденцію, що може свідчити про більшу інкарцерацію відповідних суспільств.
Приклад країн Південної та Північної Америки також є наочним для цілей демонстрації, наскільки політичні еліти дедалі більше намагаються використовувати ув’язнення для цілей соціального контролю, успішно долаючи обмеження у застосуванні ув’язнення, встановлені оонівськими та регіональними стандартами з прав людини. Маятник в’язничної приватизації у США, що донедавна перманентно «насичував» предметне поле соціального контролю новими «політичними тілами» девіантів, качнувся в інший бік, хоча, необхідно наголосити, несуттєво. Водночас, якщо умовно прибрати статистичні дані щодо в’язничного населення США, то країни обох американських континентів демонструють зростання кількості ув’язнених, що є вельми загрозливою тенденцією для цілей захисту свободи та прав людини у вказаних країнах.
Глобальні показники вказують на очевидне: загальна кількість ув’язнених незначно зросла, а глобальний incarceration rate незначно знизився. З вказаного вище випливає висновок: такий стан справ свідчить про вельми непереконливий успіх політичних рухів за зменшення застосування ув’язнення, які б формальні цілі воно не переслідувало б – ізоляцію девіантів, реабілітацію, загальну або індивідуальну превенцію тощо. Ув’язнення продовжує бути корисним для політичних еліт у комплексному механізмі соціального контролю над задекларованими девіантами, до кола яких все більше потрапляють ті, хто донедавна вважав себе «правослухняним громадянином».
Більше того, вельми незначне зниження відносних показників в’язничного населення та, навпаки, збільшення абсолютних показників в’язничного населення підтверджує гіпотезу про «змішування» інституційних та неінституційних інструментів соціального контролю, де на фоні задекларованої політики декарцерації відбувається більш тонке та невидиме розкидування мереж соціального контролю на політичне тіло суспільства.
Поділіться цим вмістом:
