Дмитро Ягунов: Тонка лінія пенітенціарної реформи

Остання реформа вітчизняної пенітенціарної системи є вельми суперечливою та надає багато підстав для критики. Причому будь-який критик такої реформи ризикує поставити себе у вельми непросте й невигідне становище.

З одного боку, є очевидним, що стара українська пенітенціарна система дійсно була та залишається закритою та консервативною, не зважаючи на певні намагання бути відкритою до реформ та втілювати такі реформи.

Тому будь-яка реформа, націлена на забезпечення більшої прозорості української в’язниці, посилення її реабілітаційного потенціалу, мінімізацію впливу субкультури на ув’язнених та персонал, мінімізацію корупції не може не сприйматися як благородна місія та необхідність в контексті такого пенітенціарного реформування.

Відтак, критик такої пенітенціарної реформи ризикує автоматично потрапити до категорії злісних реакціонерів, контрреформаторів та душителів прогресивної пенітенціарної думки.

Така «контрреформаторська» перспектива мене особисто не лякає в силу простої очевидності: я не вважаю останню реформу пенітенціарної системи України, розпочатої Міністерством юстиції України, власне реформою.

Принаймні станом на сьогодні у мене відсутні підстави стверджувати про зворотне.

Свого часу хтось з німецьких військових сказав: «Німецька армія не рушить у похід, поки останній ґудзик не буде пришитий до мундиру останнього гренадера». На жаль, Міністерство юстиції виступило у свій пенітенціарний похід – невідомо проти чого та/або проти кого – будучи непідготовленим. Йдеться як про людські, так і про матеріальні ресурси.

Проте головним у цьому контексті є навіть не це.

Мінюст відкрив весняну пенітенціарну кампанію 2016 року за відсутності чіткої та ясної стратегії реформування. Гренадери від юстиції рушили в похід не те щоб без ґудзиків – без мундирів. Реформа здійснюється за відсутності стратегії. Лише тактичні кроки.

Ситуація, що склалася у площині пенітенціарної реформи, мені здається дивною, коли, наприклад:

• про тотальну корумпованість персоналу пенітенціарних установ стверджується без наведення фактів та статистики притягнутих до відповідальності осіб;
• про стахановські успіхи пробації стверджується без будь-яких статистичних даних та навіть без чіткого розуміння сутності поняття «пробація»;
• про необхідність тотального закриття в’язниць в Україні стверджується без будь-яких кримінологічних прогнозів щодо можливого зростання в’язничного населення в Україні (те, що кількість ув’язнених в Україні буде зростати, можна вже сьогодні передбачати з огляду на стрімке зростання злочинності);
• про будівництво нового слідчого ізолятору безальтернативно стверджується навіть без уявлення, скільки ж може коштувати нова в’язниця, побудована за сучасними стандартами безпеки;
• про необхідність «нових людей в системі» стверджується навіть після того, як після конкурсів до оновленої «системи» у своїй більшості прийшли люди з цієї ж системи, причому, наголосимо, далеко не погані, і, більше того, нерідко найкращі;
• про «радянське минуле» вітчизняної пенітенціарної системи постійно стверджується з повним незнанням такої історії та з використанням гасел та ідеологічних трафаретів.

В мене складається враження, що Міністерство юстиції забуло, що не так давно ми відсвяткували 25-ту річницю незалежності нашої Держави. Відтак говорити про «радянську, «гулагівську» спадщину української в’язниці вже щонайменше некоректно. З таким само успіхом чом би Міністерству юстиції не почати говорити про «старорежимну царську в’язницю», від спадщини якої нам також потрібно позбутися?

Не варто рухати пенітенціарну реформу на популістських гаслах, поводячи себе на кшталт безмежно прогресивних комсомольців у чорних шкіряних куртках, які намагаються переконати сільську громаду про світле радянське майбутнє.

З вірою в успіх пенітенціарної реформи