Human Rights, Papers, Torture prevention

Заборона катувань: від автора

Тортури, формально заборонені універсальними й регіональними стандартами прав людини, національним законодавством держав, що позиціонують себе демократичними (особливо країн – членів ЄС та Ради Європи), у ХХІ столітті стали прихованим інструментом політики соціального контролю, що формується поза формальними нормативними рамками і, що є більш важливим, нерідко безсуб’єктно.

У ХХІ столітті мала й продовжує мати місце тенденція розширення застосування тортур у ще більш завуальованих формах для цілей здійснення соціального контролю у відносинах влади і суспільства, що особливо проявилося на прикладі деяких ліберальних демократій у глобальній «War on Terror» після подій 11 вересня 2001 року. Застосування тортур до девіантів, злочинців, «терористів» та «небезпечних осіб» є поширеною практикою навіть у західних країнах, не зважаючи на те, що розгалужена система формальних правових гарантій, створена у другій половині ХХ століття і розвинута на початку ХХІ століття, допомогла зробити практики катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо (на європейському регіональному рівні – завдяки Раді Європи, Комітету з запобігання катувань та Європейському суду з прав людини).

Таким чином, незважаючи на формальне перебування катування поза національним законом, а головне – поза універсальними та регіональними стандартами прав людини, катування сьогодні існує як інструмент політики соціального контролю та широко використовується як соціальна практика, дослідження чого потребує не стільки вузького юридичного аналізу поняття катування як формальної дефініції, скільки дослідження цього феномену крізь призму політичної науки з метою віднайти відповідь на питання: які політичні фактори сприяють поширенню практики катування у майже всіх країнах сучасного світу на фоні універсальності концепції прав людини та активної реалізації політики із запобігання катуванням.

Безсуб’єктна політика катувань має негативну конотацію, що не виключає її існування як об’єктивної складової сучасних відносин влади навіть за відсутності конкретних суб’єктів такої політики. Принципово важливим тут є те, що відобразила Л. Трейсі: «Катування було симптомом нестабільності як у період Середньовіччя, так і в ранній Новий час»[1]. Відповідно, катування у ХХІ столітті – це подвійна політична нестабільність, або політична нестабільність, доведена до крайньої межі[2].

Коли майже половина населення усіх держав світу (навіть країн Європи) має страх бути підданим тортурам у випадку затримання поліцейськими, взяття під варту або поміщення до пенітенціарної установи, проте водночас вимагає більшого застосування тортур до терористів, то подібний дуалізм надає підстави постулювати, що «гуманізація» дійсно не була домінуючим політичним фактором, який обумовив «маскування» огидних соціальних практик катувань. Отже, існують підставизробити наголос на аспекті, який має принципово важливе значення для цілей політики запобігання катуванням: стереотип, що у ХХІ столітті завдяки «гуманізації соціальних відносин» катувань стало менше, є небезпечним для цілей самої політики запобігання катуванням.

Досліджуючи трансформацію модуляцій соціального контролю («законність» – «дисципліна» – «безпека»), видатний французький вчений Мішель Фуко робить важливий наголос: процес переходу від середньовічної кримінально-правової тілесної корпоральності до сучасної модуляції покарання «занадто поспішно і категорично пояснили процесом «гуманізації», відмахнувшись тим самим від необхідності подальшого аналізу». Так само, політичний аналіз сучасних національних систем кримінальної юстиції виключно у категоріях більшої гуманізованості, результативності та прогресивності створює негативні передумови для політики запобігання та розслідування випадків тортур, коли в основі такої превентивної діяльності лежить міф гуманізації, що приховує справжні причини тортур як політичного феномену[3].

Формальний підхід, що ми згадали вище, з його ключовою категорією «гуманізації» не може пояснити поширення катувань у ХХІ столітті. Тим не менш, феномен катування – це об’єктивна реальність, яку не можна ігнорувати в процесі політичного аналізу сучасних відносин влади. Відтак, беручи до уваги поширеність феномену катування навіть у майже усіх країнах світу, а головне – політичний запит на застосування нелюдського поводження, можна постулювати наявність певної політики безсуб’єктної катувань, у рамках формування якої соціальні практики катування розглядається якщо не інструмент, то принаймні передбачуваний побічний результат (хоча ми схильні до категорії «інструменту»).

Обґрунтовуючи природу політики катувань у часи Середньовіччя, Фуко робив особливий акцент, що жорстокі каральні страти із застосуванням тортур являли собою «диференційоване спричинення страждання, організований ритуал таврування жертв і презентацію караючої влади», проте аж ніяк не «озлоблення правосуддя, яке, забуваючи свої принципи, карає без упину». У надмірності тортур була закладена «ціла економія влади». Розвиваючи цю тезу Фуко, ми наголошуємо, що безсуб’єктна політика тортур ХХІ століття – це аж ніяк не масштабний ексцес виконавців, які реалізують владні повноваження у сфері боротьби зі злочинністю або у сфері «глобальної війни з тероризмом», а натомість цілий пласт складних багаторівневих політичних та економічних зв’язків, які здебільшого перебувають поза межами впливу юриспруденції та відповідних формальних процедур.

Тому ми робимо акцент на тому, що катування наразі широко використовується у відносинах влади різними політичними акторами, де у політичному обігу перебуває гнучка та, відповідно, небезпечна з огляду на стандарти прав людини «формула заборони тортур» – «absolute in principle but relative in application». Причому, наприклад, для американського політичного поля запроваджено категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що «регулювання застосування тортур краще, аніж заборона»[4].

Проте навіть, на перший погляд, нейтральні або навіть просоціальні політичні ініціативи, стратегії та проекти у суспільстві ХХІ століття опосередковано зумовлюють використання катувань через певні форми ланцюгових реакцій, що головним чином пов’язане з хвильовими кампаніями «боротьби зі злочинністю», спрямованими на підвищення рівня розкриття злочинів (чим здебільшого характеризуються пострадянські країни), а також зі збільшенням видів, типів та класів девіантів у сучасних суспільствах внаслідок «moral panic» перед «загрозами злочинності»[5].

Невидимість тортур не означає відсутність таких соціальних практик, через що будь-який політичний режим намагається контролювати населення (особливо ті прошарки, які вважаються небезпечними або принаймні «ненадійними» для функціонування такого режиму), де тортури можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів соціального контролю, стверджуваним «ексцесом виконавців нижчої ланки» у процесі «убезпечення суспільства», у той час коли вищі ланки, як раз навпаки, активно декларують пошук нових, більш дієвих та сучасних формальних методів протидії катуванням.

Відтак, з огляду на практику поширення феномену катувань у сучасному світі, теза про «managing torture» у рамках безсуб’єктної політики тортур заслуговує на увагу. У цьому ж контексті цікавим є наступне визначення: «Катування – це організація застосування (administration) сильного болю чи страждань фізичних чи психічних, з певною метою, наприклад, для отримання зізнання, здійснення контролю, нагнітання страху, покарання або з будь-якої іншої причини на підставі дискримінації будь-яких виду»[6].

У своїх працях щодо проблематики тортур ми аналізували моделі, які пояснюють політичні передумови застосування тортур у другій половині ХХ – початку ХХІ столітті для цілей «захисту суспільства»[7]. Так, вченими виділяються три моделі: 1) «security model» – тортури як інструмент, який начебто може підвищити захист суспільства від загроз, що постають перед суспільством (зокрема для отримання від терористів або членів організованих злочинних угруповань інформації про вчинені терористичні акти або інші тяжкі злочини, а так само, як про такі, що плануються або вже приводяться у виконання (the ‘ticking bomb’ argument)); 2) «stability model» – тортури як інструмент завуальованого державного терору для «дисциплінування» населення та придушення потенційного або фактичного політичного протистояння, яке може загрожувати інтересам політичних еліт; 3) «legitimacy model» – тортури як спосіб декларування окремими особами та/або політичними елітами «права на застосування катування» задля власних інтересів, де зовнішнім обґрунтуванням є «інтереси суспільства» або навіть «всього світу» та захист таких інтересів від «тероризму» та «організованої злочинності».

Звичайно, кордони між зазначеними вище моделями є умовними, хоча не можна не визнати великий ступінь автономності кожної із запропонованих моделей. Більше того, можна вважати, що саме у своєму кумулятивному ефекті зазначені моделі пояснюють передумови та причини поширення феномену тортур у ХХІ столітті, надаючи цілісну картину.

Слідуючи модуляційній концепції Фуко та проводячи відповідну аналогію, ми вважаємо за потрібне на додаток продовжити думку американського дослідника Р. Блейклі, що більшість тортур з боку агентів держави мають мало спільного із захистом населення від неминучих загроз безпеці. Набагато більше вони пов’язані з подоланням загроз інтересам елітних груп, більшість з яких мають транснаціональну природу та відповідний політичний вплив[8].

Відтак ми можемо сформулювати власну позицію з приводу природи тортур, які сьогодні застосовуються агентами держави, що кореспондує поглядам Стенлі Коена, Мішеля Фуко, Ульріха Бека та Зігмунта Баумана, щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть – станом на сьогодні – кожною думкою пересічного громадянина.

Політичні еліти насичують суспільство важливими для відносин влади мессиджами: так, тортури, це більш ніж огидно. Проте світ змінився настільки, що перед суспільством, мовляв, стоїть принциповий вибір: або пожертвувати одним терористом, або допустити загибель сотень або тисяч безневинних людей.

Поставивши суспільство у стан вкрай непростого вибору, політичні еліти декларують, що відмова від застосування катувань щодо небезпечних злочинців та терористів може компенсуватися мінімум трьома речами: 1) збільшенням фінансування поліції та служб безпеки; 2) ще більшим насиченням суспільства камерами відеоспостереження та іншими пристроями спостереження; 3) ще більш вільним та несанкціонованим доступом агентів держави до персональних даних громадян «заради їх власної безпеки».

Як наслідок, створюються додаткові умови для більшої концентрації паноптичної «дисципліни» у політичному тілі суспільства та, як наслідок, набуття ним ознак карцерного суспільства. Іншими словами, йдеться про те, що тортури стають свого роду інструментом політичного шантажування, де під гаслами абсолютної заборони тортур політичні еліти отримують для себе ще більше бонусів для цілей реального вторгнення до «свободи» суспільства та кожного окремого громадянина.

Щодо «legitimacy model», то в цьому контексті необхідно наголосити на важливому, як на нашу думку, аспекті. Так, після оголошеної у вересні 2001 року «War on Terror» США та інші демократичні країни взяли курс на легалізацію застосування тортур, створюючи декларативне політичне протистояння – «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу», де з’єднувальною ланкою стала легітимізація катувань під виглядом enhanced interrogation techniques. У подальшому процес легітимізації спрощується, коли з формули «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу» прибираються слова «глобальне» та «світу». Саме у цьому, як на нашу думку, криється головна небезпека будь-якої легітимізації тортур як соціальних практик.

Підсумовуючи викладене вище, ми наголошуємо на тезі, що пояснює не лише відновлення тортур як феномену у другій половині ХХ століття, проте й на додаток – поширення цього феномену у ХХІ столітті, де особливого значення набувають погляди Фуко і Коена щодо розкидування мереж соціального контролю та, як наслідок, збільшення класів, типів та видів девіантів, яких потрібно контролювати для цілей того самого «убезпечення»[9].

Так, з одного боку, національні системи кримінальної юстиції не можуть впоратися з таким завданням – поводитися з девіантами виключно у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві на фоні збільшення класів, типів, видів та, як наслідок, кількості девіантів.

З іншого боку, самі громадяни суспільства ХХІ століття, в обмін на свою «свободу» вимагають ще більшого «убезпечення», де для них вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної «концентрації безпеки». Як зазначалося вище, підтвердженням цього є дані численних досліджень та опитувань населення країн Європи та Північної Америки, де від третини до половини громадян допускають застосування тортур до терористів з метою того самого «убезпечення». Причому все це відбувається на фоні тотального соціального контролю за простором, рухами та думками громадян з боку держави, політичних еліт та могутніх транснаціональних приватних акторів. Проте головним є те, що практична можливість застосування тортур до «терористів» та «небезпечних злочинців» з метою отримання відомостей про подальші терористичні акти та інші тяжкі злочини відкриває «скриньку Пандори», де з’являється широка та водночас небезпечна перспектива застосування катувань проти інших «небезпечних злочинців» – колаборантів, dangerous offenders, persistent offenders, sex offenders, членів організованих злочинних угруповань тощо. Причому цей список має явну небезпеку піддаватися розширенню.

Можна зробити висновок, що політика запобігання катуванням та боротьби з соціальними практиками катування у ХХІ столітті – це відображення складного політичного дуалістичного процесу: спроба ще більшого «убезпечення суспільства» з одночасним фіаско такого «убезпечення».

Необхідно зробити особливий наголос: тортури – це не юридична категорія, проте, у першу чергу, політична. Аналіз феномену катувань лише у формальних рамках національних систем кримінальної юстиції та відповідних процедур є небезпечним не лише для самих жертв катувань, а також для тих, хто застосовує катування, особливо беручи до уваги вельми сумнівну результативність та ефективність катувань, відповідальність за які покладається згодом саме на платників податків, які нерідко вимагають «більшої безпеки» – навіть з використанням найбільш огидних інструментів, якими є катування та інші форми нелюдського поводження.

Підводячи підсумки, ми може сформулювати наступне: у суспільстві ХХІ століття тортури існують у рамках двох взаємопов’язаних політичних сфер, де однією зі сфер виступає формалізована суб’єктна політика протидії тортурам, що формується та реалізується у рамках універсальних регіональних та національних структур (ООН, Рада Європи, ЄСПЛ, КЗК тощо), а другою сферою виступає безсуб’єктна політика тортур, яка формується у рамках постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків, де тортури є інструментом сучасного соціального контролю.

Дмитро Ягунов

доцент кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса, адвокат, Заслужений юрист України, кандидат наук з державного управління, доцент, MSSc in Criminal Justice


[1] Tracy L. Torture and Brutality in Medieval Literature. Negotiations of National Identity. Rochester, NY, 2002. P. 249.

[2] Ягунов Д. В. Пунітивне місто постмодерну: до питання про дисперсію соціального контролю у ХХІ столітті. Політичне життя, 2020. Вип. 3. С. 34-50?

[3] Ягунов Д.Тортури як інструмент сучасної політики соціального контролю. Політичне життя, 2020. Вип. 4. С. 46-54.

[4] Bagaric M., Clarke J. Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review, Spring 2005. P. 614.

[5] Ягунов Д. В. Пунітивне місто постмодерну: до питання про дисперсію соціального контролю у ХХІ столітті. Політичне життя, 2020. Вип. 3. С. 34-50?

[6] Tainted by Torture. Examining the Use of Torture Evidence. A report by Fair Trials and REDRESS, May 2018. 75 p.

[7] Ягунов Д. «Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки, 2020. 5. С. 58-97.

[8] Blakeley R. Why torture? Review of International Studies, 2007. 33. P. 381.

[9] Ягунов Д. В. Пунітивне місто постмодерну: до питання про дисперсію соціального контролю у ХХІ столітті. Політичне життя, 2020. Вип. 3. С. 34-50?