ECHR Case Law, Human Rights, Investigation of ill-treatment, Torture prevention, Політика протидії тортурам

Звільнення від реальної кримінальної відповідальності агентів держави за катування через строки давності. Сприяння посиленню атмосфери безкарності за акти катування («Barovov v. Russia», application № 9183/09, judgment 15.06.2021)

На перший погляд, ця справа може бути, на жаль, рядовою для багатьох пострадянських країн, де Україна не буде винятком.

Проте, водночас, ця справа є яскравим прикладом того, як державі не потрібно роботи все можливе, щоб злочинці, винні у актах катування, втекли від заслуженої відповідальності.

Так само, ця справа – яскравий приклад того, як не потрібно «гратися» з експертними висновками на користь обвинувачених, і до чого призводять такі «ігри»: «Однак у висновку СМЕ … комісія експертів встановила, що травми заявника були нанесені або до 22 квітня 1998 року (синці та садна), або після його звільнення, 25 квітня 1998 року (травма живота) (п. 15).

Справа – це приклад того, як за потреби, коли вже «підгоряє», держава майже миттєво і розслідує злочини катування, і передає  відповідні справи до суду, хоча такі “непівзаходи“, як слушно робить наголос ЄСПЛ, не позбавляють потерпілу особу статусу жертви для цілей звернення до ЄСПЛ.

ЄСПЛ наголошує, що це, звичайно, не його справа вказувати які саме покарання необхідно призначати винним особам. Проте водночас ця справа – чергове здивування: як можна, базуючись на «характеристиках з місця проживання», призначати умовне покарання особам, які спільно катували потерпілого, що призвело до завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень?

Підрозділ з розслідування економічних злочинів Ленінського районного відділу поліції м. Іркутськ проводив оперативно-розшукові заходи з метою встановлення злочинця, який нібито передав третій особі фальшиву купюру в 50 рублів (п. 5).

22 квітня 1998 року поліцейські доставили заявника до відділу поліції (п. 5).

Офіцер П. (заступник начальника підрозділу), офіцер Т. (підпорядкований оперативний офіцер) та ще одна особа за допомогою насильства змусили заявника зізнатися у вчиненні злочину. Зокрема, вони неодноразово били його кулаками та ногою, надягали наручники на руки між великими і вказівними пальцями, тим самим стискаючи його руки та завдаючи сильного болю(п. 5).

Після визнання заявника його затримали та звинуватили у виготовленні підробленої банкноти (п. 5).

Кримінальне провадження проти заявника згодом було припинено через відсутність у його діях ознак злочину (рішення від 14 березня 2001 року) (п. 5).

З 22 по 24 квітня 1998 року заявника тримали в камері у відділі поліції та в ізоляторі тимчасового тримання (п. 6).

24 квітня 1998 року заявника було доставлено до прокурора для отримання дозволу на його затримання. Він поскаржився на жорстоке поводження з боку працівників поліції та продемонстрував синці на тілі. Прокурор наказав звільнити заявника та відкрити кримінальну справу. Того ж дня слідчий з прокуратури Ленінського району м. Іркутськ порушив кримінальне провадження за ч. 3 ст. 286 КК (зловживання службовим становищем із застосуванням насильства) щодо нібито жорстокого поводження із заявником з боку працівників поліції, де заявнику було надано статус потерпілого та було допитано. Під час огляду приміщення, в якій мало місце стверджуване заявником жорстоке поводження, заявник побачив офіцера Т. і вказав на офіцера Т. як на особу, яка вчинили злочин проти заявника (п. 7).

Того ж дня заявника оглянув експерт Іркутського обласного бюро СМЕ, який виявив, що у заявника є синець розміром 20 на 13 см на спині та лівій стороні грудної клітки, синці на лицьовій стороні грудної клітки, поперековому відділі, плечі та коліні, забій м’яких тканин лівої щокової кістки, садна на губі, а також чотири смугасті садна на обох руках. Експерт відзначив біль у тім’яній області та в області грудної клітки. Експерт заявив, що якщо пізніше у заявника буде підтверджено перелом ребер, його висновок буде змінено. Усі травми могли бути нанесені 22 квітня 1998 року внаслідок застосування насильства, про яке стверджував заявник (п. 5) (п. 8).

25 квітня 1998 року заявника доставили до лікарні, діагностували розрив селезінки та прооперували. Заявнику також діагностували перелом ребер, закриту черепно-мозкову травму, струс мозку та контузію голови та обличчя (п. 9).

У звіті від 9 червня 1998 року інший експерт Іркутського обласного бюро СМЕ вивчив лікарняну документацію та встановив, що у заявника була травма живота з розривом селезінки, що спричинила внутрішню кровотечу, класифіковану як тяжке тілесне ушкодження. За словами експерта, ця травма була заподіяна твердим тупим предметом, таким як кулак або підкова стопа у період між 24 та 25 квітня 1998 року. Заявник також мав синці на грудній клітці та травми м’яких тканин голови та обличчя, час нанесення якого було неможливо (на думку експерта) встановити через відсутність достатньої інформації у медичних документах. У цих записах немає інформації щодо струсу мозку. Оцінки перелому ребер також не проводили, оскільки рентгенівські знімки були знищені (п. 10).

Вищезазначені висновки експерта було покладено в основу (24 липня 1998 року) закриття кримінального провадження щодо стверджуваного жорстокого поводження заявника з боку працівників поліції через відсутність складу злочину. Це рішення було скасовано, а 14 вересня 1998 року було прийнято нове рішення про закриття провадження, яке також було скасовано наступного дня через невиконання необхідних слідчих дій (п. 11).

У додатковому висновку від 6 жовтня 1998 року судово-медичні експерти з Іркутського регіонального бюро СМЕ дійшли висновку, що на підставі вивчення медичних документів заявника та попередніх висновків судово-медичних експертів, травми заявника, за винятком потертості на руках, нанесені до 22 квітня 1998 року. На ці висновки слідчий спирався у формулюванні висновку, що офіцер Т. та інші співробітники поліції не були причетні до заподіяння тілесних ушкоджень заявнику, і що слідство слід призупинити з підстав невстановлення осіб, яким вчинили злочин (рішення від 16 листопада 1998 року) (п. 12).

3 листопада 1999 року останнє рішення було скасовано і справа передана прокуратурі Куйбишевського району, яка кілька разів призупиняла та відновлювала розслідування, перш ніж 19 травня 2000 року обвинувальний акт проти офіцерів поліції Т. та П. (якого заявник ідентифікував у травні 1998 року під час обшуку у квартирі заявника). Справу передано для розгляду до Ленінського районного суду м. Іркутськ (п. 13).

Згодом справу тричі повертали слідчому для проведення додаткового розслідування за різні порушення КПК (рішення Ленінського районного суду від 25 серпня 2000 року, 9 червня 2001 року та 13 травня 2002 року) (п. 14).

Під час додаткових періодів додаткового розслідування були отримані нові висновки судово-медичних експертів з Іркутського обласного бюро СМЕ. Зокрема, у висновку від 28 жовтня 2002 року експерт підтвердив висновок, сформулюований у першому висновку, про те, що травми, зафіксовані 24 квітня 1998 року, могли бути завдані 22 квітня 1998 року. Однак у звіті від 9 грудня 2002 року комісія експертів встановила, що травми заявника були нанесені або до 22 квітня 1998 року (синці та садна), або після його звільнення, 25 квітня 1998 року (травма живота) (п. 15).

17 березня 2003 року слідчий прокуратури Іркутської області закрив провадження проти офіцерів Т. та П. через відсутність їхньої причетності до насильства щодо заявника та зупинив розслідування через невстановлення осіб, які вчинили злочин (п. 16).

Під час попереднього розслідування мати заявника (яка була представником заявника до 19 серпня 2008 року) подавала численні скарги щодо розслідування та ухвал слідчих до прокуратури Іркутської області та Генеральної прокуратури РФ. Дисциплінарне провадження було порушено проти двох слідчих, які отримали попередження та догану, за процесуальні порушення, включаючи надмірну тривалість досудового розслідування (п. 17).

7 липня 2005 року Генеральна прокуратура повідомила прокурору Іркутської області про те, що рішення про зупинення розслідування має бути скасовано (що було зроблено цього ж дня) і що численні прохання матері заявника про проведення судово-медичної експертизи в іншому регіоні було помилково проігноровано, враховуючи, що висновки експертів Іркутського обласного бюро СМЕ містили численні суперечності. Проведення нової судово-медичної експертизи було доручено проводити Центру СМЕ при Федеральному агентстві охорони здоров’я та соціального розвитку (п. 18).

У звіті від 10 травня 2007 року комісія експертів із вищезазначеного Центру дійшла висновку, що травма живота та синці на грудях, поперековому відділі, плечі та коліні були нанесені за два-чотири дні до судово-медичної експертизи заявника. 24 квітня 1998 року. Потертості на руках були нанесені за два-три дні до цієї дати. За відсутності рентгенівських знімків та відповідної інформації у медичній документації заявника його залишкові травми не оцінювалися (п. 19).

13 серпня 2007 року рішення від 17 березня 2003 року про закриття провадження проти офіцерів Т. і П. було скасовано (п. 20).

13 березня 2008 року офіцерам Т. і П. було пред’явлено звинувачення (п. 20).

18 березня 2008 року справу було передано на розгляд до Ленінського районного суду. Деякі докази були втрачені під час слідства (п. 20).

Апеляційна скарга суду заявниці від 13 листопада 2002 року, передбачена ст. 125 КПК, щодо визнання незаконною бездіяльності прокурора Іркутської області щодо розслідування, неодноразово відхялася рішеннями Кіровського районного суду, які потім були скасовані Іркутським обласним судом. 27 березня 2008 року районний суд припинив провадження на тій підставі, що кримінальну справу проти поліцейських передали до суду для розгляду. Це рішення було підтримано Іркутським обласним судом 10 червня 2008 року (п. 21).

30 квітня 2010 року Ленінський районний суд засудив офіцерів Т. і П. за ч. 3(а), (b), (с) ст. 286 КК та засудив їх до 5 років позбавлення волі та до 3 років заборони обіймати посади в органах внутрішніх справ. Водночас суд також звільнив їх від кримінальної відповідальності через сплив встановленого законом 10-річного строку притягнення до відповідальності відповідно до ст. 78 Кримінального кодексу (п.п. 27-28). На момент засудження офіцер П. займав посаду начальника оперативно-розшукового підрозділу з питань розслідування економічних злочинів Іркутського обласного управління поліції, а офіцер Т. вже працював у приватній компанії (п. 22).

Вони також були засуджені відповідно до п. 3(а) ст. 111 КК (умисне заподіяння серйозної шкоди здоров’ю, небезпечної для життя, з приниженням та стражданнями для потерпілого, групою осіб (п. 26), за класифікацією як особливо тяжкий злочин і засуджені до 6 років позбавлення волі. При призначенні покарання офіцерам Т. та П. стосовно обох злочинів суд врахував їх позитивні характеристики з місць роботи та проживання, а також такі пом’якшувальні обставини, як відсутність судимостей та наявність у них неповнолітніх дітей (п. 22).

Національний суд постановив, що відсутня потреба у фактичному ув’язненні поліцейських з огляду на тривалий період часу (більше 10 років), що минув з моменту вчинення злочину, та того факту, що у цей період не було порушено кримінального чи адміністративного провадження проти них. Тому національний суд звільнив їх від покарання на підставі до п. 3(а) ст. 111 Кодексу та призначив їм 4 роки випробування. Цивільний позов заявника проти офіцерів Т. та П. щодо відшкодування моральної шкоди не розглядався (п. 22).

Суд першої інстанції встановив, що офіцери Т. і П. вчинили злочини проти заявника разом з невстановленою особою. Кримінальне провадження проти цієї особи було зупинено (11 жовтня 2000 року та 14 листопада 2001 року). Ці рішення були скасовані (12 вересня 2001 року та 1 лютого 2002 року відповідно), і провадження було відновлено. Розслідування було зупинено (1 березня 2002 року) та відновлено (19 липня 2002 року). Справа проти третьої особи була відокремлена від справи проти офіцерів Т. і П., останній раз 6 листопада 2007 року. Мати заявника неодноразово скаржилася Генеральному прокурору РФ, прокурору Іркутської області та голові слідчого управління прокуратури Іркутської області, що нічого не було зроблено для ідентифікації цієї особи (незважаючи на опис заявника щодо її зовнішності) та оцінки її ролі у злочинах. Сам заявник ідентифікував третю особу як офіцера К. (начальника відділу кримінальної поліції Ленінського районного відділу поліції м. Іркутськ). Однак, незважаючи на прохання заявника, офіційна процедура  ідентифікації не проводилося. 24 січня 2018 року Іркутський обласний слідчий комітет припинив провадження щодо третьої особи на тій підставі, що після злочину минуло більше 10 років, а для кримінального переслідування за ст. 286 КК сплили строки давності (п. 23).

Сторони оскаржили це рішення. Зокрема, прокурор та заявник стверджували, що покарання не було пропорційним тяжким та особливо тяжким злочинам, скоєним працівниками поліції, які не визнали себе винними та не продемонстрували каяття щодо своїх дій. 21 вересня 2010 року Іркутський обласний суд відхилив апеляційні скарги та залишив рішення без змін, затвердивши рішення суду першої інстанції. У відповідь на аргумент (висунутий прокурором та заявником) про те, що не перевірялося, чи слід позбавляти поліцейських їхніх звань та державних нагород, обласний суд постановив, що розгляд цих питань є правом, а не є обов’язком суду першої інстанції (п. 24).

21 березня 2011 року заявник звернувся до суду з цивільним позовом проти державних органів, вимагаючи компенсації у розмірі 2,5 млн. рублів за необґрунтовану тривалість провадження у кримінальній справі проти поліцейських. Рішенням від 23 травня 2011 року Іркутський обласний суд постановив, що кримінальне провадження щодо жорстокого поводження із заявником під вартою поліції тривало понад 12 років, що було необґрунтовано довгим. Значна затримка сталася на стадії попереднього розслідування, яка тривала більше 9 років через неодноразові незаконні рішення про припинення або зупинення розслідування, які були скасовані за апеляційними скаргами, поданими заявником та його представником. Справу тричі надсилали до прокуратури для додаткового розслідування з огляду на процесуальні порушення. Щодо судової стадії провадження, то не було жодних процесуальних порушень з боку суду, які б негативно вплинули на тривалість провадження. Він частково задовольнив позов заявника на підставі Федерального закону № 68-ФЗ від 30 квітня 2010 року (який запровадив засіб правового захисту для виплати компенсації за шкоду, завдану внаслідок необґрунтовано тривалих проваджень), і присудив заявникові 350 тис. рублів. Заявник не погодився із сумою та подав апеляцію. 26 липня 2011 року Іркутський обласний суд залишив рішення без змін та відхилив апеляційну скаргу заявника (п. 25).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

Заявник скаржився на те, що розслідування його жорстокого поводження під час тримання під вартою у поліції не було ефективним, і що його права не були захищені. Покарання поліцейських не було пропорційним стражданням, які заявник переніс внаслідок жорстокого поводження. Заявник посилався на ст. 3 Конвенції, яка передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» (п. 29).

Прийнятність

Уряд стверджував, що заявник не може бути жертвою стверджуваного порушення, оскільки національна влада засудила двох поліцейських, визнала бездіяльність слідчого органу та надмірну тривалість розслідування, а також забезпечила заявника компенсацією (п. 30).

Заявник заявив, що звільнення поліцейських від кримінальної відповідальності та умовні вироки були несумісними з превентивною роллю кримінальних санкцій у випадку катування, що нічого не було зроблено для притягнення до відповідальності третього учасника його жорстокого поводження і що компенсація була недостатньою (п. 31).

ЄСПЛ зазначає, що скарга стосується розслідування жорстокого поводження із заявником у поліції, яке відбулося незадовго до 5 травня 1998 року, дати набуття чинності Конвенцією стосовно Росії, та більшої частини розслідування було проведено після цієї дати. Таким чином, скарга є сумісною ratione temporis, оскільки вона стосується процесуальних зобов’язань держави відповідно до ст. 3 Конвенції (see, with necessary changes made, «Janowiec and Others v. Russia» [GC], №№ 55508/07 and 29520/09, п. 148) (п. 32).

Питання про те, чи може заявник все ще ставити питання, що є жертвою порушення ст. 3 Конвенції стосовно стверджуваного неефективного розслідування, тісно пов’язане з сутністю його скарги відповідно до цього положення. Тому Суд вирішує об’єднати це питання з питанням розгляду скарги по суті.

Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому скаргу слід оголосити прийнятною (п. 34).

Розгляд скарги по суті

Суд повторює, що, по-перше, національні органи повинні усувати будь-яке порушення Конвенції. У зв’язку з цим питання про те, чи може заявник заявити, що він став жертвою стверджуваного порушення, є актуальним на всіх етапах провадження у рамках Конвенції. Рішення чи заходу, сприятливого для заявника, в принципі недостатньо, щоб позбавити його статусу «потерпілого» для цілей ст. 34 Конвенції, якщо національні органи влади не визнають це прямо чи по суті, а потім не забезпечать відповідне відшкодування за порушення Конвенції (see «Gäfgen v. Germany» [GC], № 22978/05, п. 115) (п. 37).

Якщо особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана жорстокому поводженню з боку поліції або інших агентів держави незаконно та з порушенням ст. 3 Конвенції, це положення слід читати разом із загальним обов’язком держави відповідно до ст. 1 Конвенції про «забезпечення кожної людини під її юрисдикцією прав та свобод, визначених у … [Конвенції]», що вимагає, як наслідок, ефективного офіційного розслідування (ibid., п. 117) (п. 38).

Основною метою такого розслідування є забезпечення ефективного виконання національних законів, що забороняють катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання у справах, що стосуються державних агентів або органів, а також забезпечення їх відповідальності за жорстоке поводження, яке відбувається під їх контролем (п. 38).

Для того, щоб розслідування було ефективним, воно повинно мати можливість встановити та покарати винних. Хоча це не є обов’язком досягнення результатів, а радше використання засобів, будь-який недолік у розслідуванні, що підриває його здатність встановлювати причину ушкоджень або особу відповідальних агентів, ризикує порушити необхідний стандарт ефективності (п. 38).

Швидка реакція органів влади у розслідуванні звинувачень у жорстокому поводженні, як правило, є важливою для підтримки довіри громадськості до дотримання принципу верховенства права та запобігання будь-якої видимості змови або терпимості до протиправних дій (see «Bouyid v. Belgium» [GC], № 23380/09, п.п., 117, 119, 120, 121) (п. 38).

Крім того, результати розслідувань та кримінальних проваджень, що випливають з них, включаючи застосовані покарання, а також вжиті дисциплінарні заходи, мають бути визнані вирішальними (п. 38).

Є вкрай важливим, щоб забезпечувався залякуючий вплив наявної судової системи та підкреслювалося значення ролі, яку вона повинна відігравати у запобіганні порушенням заборони жорстокого поводження (see Gäfgen [GC], cited above, п. 121) (п. 38).

Хоча ЄСПЛ повинен поважати національні суди у виборі відповідних санкцій за жорстоке поводження та вбивства з боку державних агентів, він повинен здійснювати певні повноваження щодо перегляду та втручатися у випадки явної непропорційності між тяжкістю діяння та призначеного покарання (see «Nikolova and Velichkova v. Bulgaria», № 7888/03, п. 62; «Atalay v. Turkey», № 1249/03, п. 40) (п. 38).

ЄСПЛ зауважує, що владі знадобилося майже 12 років – це необґрунтовано тривалий період – для проведення досудового розслідування та судового розгляду у кримінальному провадженні, яке закінчилося засудженням двох поліцейських, які піддали заявника жорстокому поводженню (п. 39).

Значну частину цього часу розслідування становили затримки внаслідок неодноразового незаконного закриття та зупинення провадження, як це було визнано цивільними судами (п. 25) (п. 39).

Лише після отримання висновку судово-медичної експертизи від експертів, які не були з регіонального центру судово-медичної експертизи (які протягом багатьох років висловлювали суперечливі думки щодо часу нанесення тілесних ушкоджень заявнику та виключали можливість заподіяння тяжкої травми в області живота в день жорстокого поводження із заявником), будь-який значущий прогрес у розслідуванні стався лише через 9 років після злочину (п.п. 18, 19, 20, 22) (п. 39).

Однак один із трьох виконавців жорстокого поводження із заявником ніколи не був офіційно встановлений та притягнутий до відповідальності, незважаючи на вимоги заявника, який сам його ідентифікував (п. 23). Влада не надала жодних причин, які припинили провадження проти нього на тій підставі, що обвинувачення за ст. 286 КК минуло через давність, а також чому його обвинувачення за ч. 3(а) ст. 111 КК (як й інші двоє поліцейські, з якими він вчинив злочин) було неможливим (п.п. 22-23) (п. 39).

Крім того, важливі медичні та інші докази були втрачені (п.п. 10, 19, 20) (п. 39).

Є очевидним, що ЄСПЛ не має завдання аналізувати, чи належним чином дії офіцерів були кваліфіковані відповідно до КК РФ. Однак ЄСПЛ має право перевірити, наскільки спосіб застосування російського законодавства у цьому випадку призвів до результатів, що суперечать вимогам ст. 3 Конвенції («Myumyun v. Bulgaria», № 67258/13, п. 75) (п. 40).

Щодо засудження поліцейських за ч. 3(а) ст. 111 КК (умисне заподіяння групою осіб тяжкої шкоди здоров’ю, небезпечної для життя, з приниженням та стражданнями для потерпілого), яке передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 12 років, то національні суди вирішили призупинити накладення реального 6-річного строку ув’язнення з огляду на, зокрема, тривалий час після злочину, позитивні характеристики з місця роботи та проживання офіцерів, відсутність попередніх судимостей та їх законослухняна поведінка після вчинення злочину (п. 41).

ЄСПЛ, однак, не може прийняти ці аргументи як обґрунтування призначення умовних вироків працівникам поліції, які були визнані винними у діях, заборонених ст. 3 Конвенції (see «Nikolova and Velichkova», cited above, п. 63; «Kopylov v. Russia», № 3933/04, п. 141) І характеризується за національним законодавством як особливо тяжкий злочин (п. 22) (п. 41).

Щодо засудження офіцерів відповідно до ч. 3(а) ст. 286 КК, яке передбачало покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років, офіцери були засуджені до 5 років позбавлення волі та надалі звільнені від кримінальної відповідальності за закінченням встановленого законом строку притягнення до кримінальної відповідальності (п.п. 22, 27, 28). Кримінальна відповідальність працівників поліції за зловживання службовим становищем стала неможливою внаслідок недосконалого розслідування, яке тривало більше 9 років через численні незаконні рішення, які то закривали провадження, то призупиняли його (п. 39). На думку ЄСПЛ, ця явна відсутність ретельності з боку влади, всупереч таким важливим чинникам ефективного розслідування, як її ретельність, оперативність та швидкість, призвела до результату кримінального провадження, який не мав залякуючого ефекту, здатного забезпечити ефективне запобігання жорстокому поводженню з боку поліції (see «Abdülsamet Yaman v. Turkey», № 32446/96, п. 55; «İzci v. Turkey», № 42606/05, п.п. 72-73) (п. 42).

Отже, ЄСПЛ не може визнати, що у цій справі мета ефективного захисту від актів жорстокого поводження була досягнута будь-яким чином (see «Beganović v. Croatia», № 46423/06, п. 85; «V.K. v. Russia», № 68059/13, п. 189) (п. 42).

ЄСПЛ повторює, що він очікує, що держави будуть ще більш суворими, караючи співробітників своїх правоохоронних органів за вчинення таких тяжких злочинів, що загрожують життю, як порівняти зі звичайними правопорушниками, адже йдеться не лише про юридичну відповідальність окремих правопорушників, проте й на додаток про обов’язок держави боротися з почуттям безкарності, де злочинці можуть вважати, що вони користуються такою безкарністю в силу свого службового становища (п. 42).

Крім того, йдеться також про підтримання довіри громадськості до правоохоронної системи та повагу до неї (see «Enukidze and Girgvliani v. Georgia», № 25091/07, № 274№; «Makuchyan and Minasyan v. Azerbaijan and Hungary», № 17247/13, п. 157) (п. 42).

Крім того, немає жодних ознак того, що стосовно офіцерів були вжиті дисциплінарні заходи та вони були відсторонені від роботи до завершення кримінального провадження проти них. На момент винесення обвинувального вироку офіцер П. все ще був офіцером поліції, займав посаду керівника підрозділу у вищому відділі поліції, а офіцер Т., очевидно, вирішив піти у відставку. Водночас у судовій практиці Судом підкреслюється важливість відсторонення таких агентів держави від виконання обов’язків агента у випадках перебування під слідством або під час судового розгляду, а також їх звільнення у разі засудження (see «Nikolova and Velichkova», cited above, п. 63, with further references; «Ali and Ayşe Duran v. Turkey», № 42942/02, п. 64; «Savin v. Ukraine», no. 34725/08, п. 71; «Myumyun», cited above, п. 71) (п. 43).

ЄСПЛ не залишає поза увагою те, що національні суди у цивільному процесі присудили заявнику компенсацію за необґрунтовану тривалість кримінального провадження за його жорстоке поводження. Однак, беручи до уваги інші серйозні недоліки розслідування, не визнані національними органами влади, зокрема звільнення двох поліцейських від кримінальної відповідальності та звільнення їх від покарання з випробуванням, що було явно непропорційним тяжкості їхніх дій, що не мало необхідного залякуючого впливу на державних агентів, які вважають, що вони й надалі можуть безкарно зловживати правами осіб, що перебувають під їх контролем. Крім того, через відсутність будь-яких серйозних зусиль щодо виявлення та покарання третього злочинця, заявник все ще може претендувати на те, щоб бути жертвою порушення ст. 3 Конвенції у розумінні ст. 34 Конвенції. Відповідно, заперечення Уряду слід відхилити (п. 45).

З огляду на вищевикладене, мало місце процесуального аспекту порушення ст. 3 Конвенції (п. 46).

Переклад – Дмитро Ягунов (2021)