ECHR Case Law, Human Rights, Investigation of ill-treatment, Malta, Migration, Torture prevention

Відображення складної політичної ситуації щодо хвилі міграції на Середземному морі у рішенні ЄСПЛ («Feilazoo v. Malta», application № 6865/19, judgment 11.03.2021)

У рішенні «Feilazoo v. Malta» ЄСПЛ вкотре підняв питання щодо міграції людей з Африки та Близького Сходу до Європи, обумовленій війнами та військовими конфліктами, де на порядку денному постало питання «вжиття заходів для подолання жахливого становища мігрантів, які намагаються перетнути центральну ділянку Середземного моря в пошуках безпеки в Європі, та подолати шокуючі умови, і нерідко після їх прийому в Європі».

ВСТУП

Справа стосується умов утримання заявника у центрі для нелегальних мігрантів, а також його законності відповідно до ст. 3 і ст. 5 Конвенції відповідно … (п. 1).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Перший комплекс кримінальних проваджень

23 лютого 2010 року після встановлення вини за обвинуваченням у вчиненні злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, заявник був засуджений до 12 років позбавлення волі та до штрафу (multa) у розмірі 50 тис. євро з конвертацією у 18 місяців позбавлення волі, якщо штраф не буде сплачений. Суд також зобов’язав заявника сплатити витрати на судових експертів (п. 5).

Заявник не зміг сплатити штраф та витрати на експертів, які в результаті були замінені на подальший термін позбавлення волі на 22,5 місяці позбавлення волі (п. 6).

1 квітня 2018 року, за кілька днів до моменту закінчення відбуття покарання, яке мало закінчитися 10 квітня 2018 року, із заявником розмовляли двоє офіцерів (M.B. та G.S., останній – офіцер імміграційної служби), які допитували заявника про його наміри після звільнення з в’язниці. Оскільки заявник хотів повернутися до Іспанії (де він мав реєстрацію на час свого прибуття на Мальту), йому було сказано, що вони перевірять, чи прийме його влада Іспанії. Відповіді з цього питання не надійшло (п. 7).

На свідченням Уряду, іспанські органи повідомили мальтійську владу про те, що заявник більше не має права проживати в Іспанії і іспанська влада не прийме заявника як законного резидента (п. 8).

Інцидент 10 квітня 2018 року

10 квітня 2018 року заявника звільнили з пенітенціарної установи. На підставі документів, наданих йому 9 квітня 2018 року, та дзвінка соціального працівника, заявник подумав, що його супроводжуватимуть до притулку для екстрених ситуацій (що задовольняє основні потреби вразливих людей, включаючи надання тимчасового житла). Натомість того ж дня двоє офіцерів (D.Т. та М.С. зі спеціальної групи реагування пенітенціарної установи) доставили його до Імміграційної служби у складі місцевого управління поліції, якою керував інспектор D.B.,. Провадження проти M.C. за допущене ним жорстоке поводження щодо заявник, ймовірно, продовжується (п. 9).

Під час зустрічі з інспектором D.B. заявника повідомили, що він не може повернутися до Іспанії, оскільки влада Іспанії не прийме його. Заявника повідомили, що, таким чином, його доведеться відправити назад до Нігерії, але тим часом він має залишитися в ізоляторі тимчасового утримання для мігрантів. Як наслідок, заявник отримав наказ пройти до фургону, щоб його доставили до відповідного місця несвободи. Заявник заперечував, оскільки під час його ув’язнення йому не повідомляли про видворення чи подальше ув’язнення. Виявилося, що наказ про видворення був виданий і підписаний щойно на місці та переданий заявнику, хоча копія наказу не була представлена ​​у національному провадженні. Копія наказу була надана ​​Урядом до Суду (п. 10).

Того ж дня заявника визнали нелегальним іммігрантом відповідно до ст. 5 Закону про імміграцію, тому, як наслідок, було постановлено рішення про повернення та наказ про видворення заявника на підставі того, що він був «визнаний винним судом кримінальної юрисдикції» на Мальті за вчинення злочину … що карається позбавленням волі на строк не менше 1 року». У рішенні зазначалося, що заявник мав право подати заяву на надання йому часу, необхідного для добровільного виїзду, а також оскаржити рішення про видворення упродовж 3-х днів. За словами Уряду, заявник вимагав такого часу, але, розглянувши обставини справи, головний офіцер з питань імміграції виніс негативне рішення на підставі того, що існує ризик втечі заявника. Відтак, вимога заявника про законне перебування була визнана явно необґрунтованою: він був загрозою державній політиці, громадській безпеці або національній безпеці. Заява про добровільне повернення, надана до ЄСПЛ Урядом, підпису заявника не містила (п. 11).

Заявник стверджував, що він не був повідомлений про своє право оскаржити такі дії. Він розповів інспектору D.B., що вони не можуть вислати його, оскільки у нього закінчився термін дії документів, і що він заперечує проти нового позбавлення свободи. Заявник також зазначив, що судові розгляди тривають. У цей момент співробітники виправної служби почали штовхати заявника у фургон, і почалася бійка (п. 12).

У подальшому провадженні (п.п. 17-25) стверджувалося, що на вищезазначеній зустрічі заявник став агресивним та почав чинити спротив, коли на нього наділи наручники та посадили у фургон для затриманих. Як наслідок, стверджувалося, що обидва працівники пенітенціарної установи отримали тілесні ушкодження. У відповідь на нібито опір та агресію та укус одного з офіцерів до заявника було застосовано перцевий спрей. Працівники поліції та виправної установи встигли надіти на заявника наручниками, а інший поліцейський зв’язав йому ноги кабелем. Згодом заявника посадили до фургону для затриманих. Офіцери викликали швидку допомогу та доставили заявника до лікарні, оскільки, за словами влади, він скаржився на те, що не може нормально дихати, і стверджував, що у нього болить грудна клітка (п. 13).

Медичні висновки, наявні у Суду, свідчать, що у заявника було ряд травм та подряпин. Зокрема, у звітах від 10 квітня 2018 року зазначається, що рентген лівого ліктя свідчить про певні травми, адже заявник мав перелом головки променевої кістки. Також рентген правого плеча продемонстрував «невеликий фрагмент кістки, що прилягає до головки плечової кістки збоку». Крім того, подряпини були виявлені навколо голови та ліктя. Також була виявлена подряпина над медіальним сектором лівого ліктя. Інші обстеження цього дня не виявили подальших травм. У звіті від 12 квітня 2018 року зазначалося, що після стверджуваного побиття біль у спині заявника (від якого він страждав упродовж багатьох років) посилився. У звіті повторюється, що у заявника була травма ліктя, а також екхімози (синці) на обличчі та вухах з обох боків обличчя, садна на шиї та плечі, подряпини на обох зап’ястях та набряк великого пальця. Подальші звіти під час перебування у в’язниці показали, що заявник страждав від болю в обох плечах та сильного болю в спині (п. 14).

11 квітня 2018 року суд (п. 22 та інші по тексту) доручив експерту (доктору M.C.) оглянути заявника та скласти протокол. Експертиза відбулася 13 квітня 2018 року, і заявника було поінформовано про те, що про його результати буде повідомлено суд. Заявник погодився на експертизу. Відповідно до висновку експерта, в результаті стверджуваного заявником нападу заявник отримав синці на обличчі, які були наслідком травмування тупим предметом, та гематоми на лівому соскоподібному відростку, що також було наслідком травмування тупим предметом. Подряпини на лівому передпліччі були наслідком застосування наручників. Перелом головки лівої променевої кістки також був обумовлений тупою травмою – цей перелом мав характер серйозного тілесного ушкодження, per durata (30 днів і більше) (п. 15).

Заявник стверджує, що адміністрація в’язниці відмовилася надати йому всі його медичні висновки для цілей подання заяви до ЄСПЛ. У підписаному та скріпленому печаткою листі керівника пенітенціарної установи у відповідь на запит заявника зазначається, що «на вимогу Європейського суду з прав людини, виправна установа зможе представити будь-яку документацію стосовно заявника з тюремної медичної карти до зазначеного суду». За словами Уряду, заявник фактично вимагав оригінали документів і відмовився прийняти їх копії (п. 16).

Кримінальне провадження

Скарга офіцерів

У день інциденту двоє в’язничних офіцерів повідомили поліцію, що на них напав заявник. Заяву зареєстрував офіцер поліції J.P., а розслідування очолив інспектор P.C. Згідно з наявними у Суду документами, у офіцерів, які були оглянуті в медичному центрі доктором G.B., було виявлено легкі тілесні ушкодження. У офіцера M.C., укушеного нігерійським іммігрантом, було виявлено «поверхневий набряк над нижньою щелепою зліва, дві проколоті рани біля основи великого пальця права і садна над тильної сторони кисті. У офіцера D.T. було виявлено «набряк правої періорбітальної області та рвана рана завдовжки у 1 см на костяшках пальців». Обидва підтвердили, що у них немає інших травм (п. 17).

Допит заявника

11 квітня 2018 року заявнику було запропоновано мати побачення з адвокатом з питань імміграції (G.A.) на предмет прохання про надання йому притулку, однак заявник не подав жодної заяви з цього приводу (п. 18).

Згодом його доставили до кабінету інспектора (P.C.), який розпитав його про події 10 квітня 2018 року, не повідомивши його про те, що його звинувачують у будь-якому злочині, пов’язаному з цими подіями. Адвокат був відсутній. Наприкінці інтерв’ю заявника було повідомлено, що його звинувачують у різних злочинах, і попросили підписати протокол, яку він відмовився підписати, оскільки він не буав повністю заповненим (п. 19).

Відповідно до цього непідписаного протоколу, у відповідь на поставлені запитання заявник підтвердив, що розмовляв з адвокатом G.A. і пояснив поліції свій поточний статус на Мальті. Щодо інциденту, він пояснив, що його доставили до службового кабінету інспектора D.B., де йому надали інформацію про його статус, і де він висловив заперечення проти свого затримання, після чого співробітники пенітенціарної служби намагалися заштовхнути його до конвойного фургона. Вони намагалися схопити його ззаду, але він чинив опір. Потім вони схопили його за шию і «скрутили» на підлогу, щоб спробувати надягти наручники, але він чинив опір. Вони застосували коліна, щоб утримати його, і почали бити ногами по його інтимних місцях і розпилювати на нього перцевий спрей. Вони поклали коліна на його обличчя і шию та продовжували використовувати перцевий спрей. Зв’язавши заявникові ноги, офіцерам вдалося надіти наручники і посадити заявника до конвойного фургону. Заявник сказав їм, що не може дихати, і втратив свідомість. Він прокинувся лише тоді, коли був у машині швидкої допомоги. Будучи допитаним, він заявив, що не може згадати, як вкусив M.C., зазначивши, що він задихався, коли лежав на підлозі, і не знав, що відбувається. Він сказав, що нікого не вкусить і що не хоче нікого образити. Він зазначив, що раніше мав проблеми з M.C. з яким він був у неприязних стосунках. Він не знає, звідки взялися травми у офіцера D.T. Він зізнався, що чинив опір офіцерам, оскільки не хотів бути затриманим. Він просто хотів додому, і він не міг зрозуміти, чому влада не підготувала документи за 10 років, які він провів у в’язниці, до моменту його звільнення (п. 20).

На запитання про його травми він відповів, що у нього болить потилиця та лоб, а також біль у грудях, перелом ліктя та вивих правого плеча. Він додав, що має право на самозахист і що його офіцери схопили першими. Інспектор D.B. сказав йому, що в’язниця не має нічого спільного з процедурою імміграції, а тому заявник вважав, що присутність працівників пенітенціарної установи є непотрібною і служить лише для погіршення ситуації (п. 21).

Порушення кримінального провадження проти заявника

12 квітня 2018 року проти заявника було відкрито кримінальне провадження за напад та насильницький опір працівникам пенітенціарної служби, погрозу або заподіяння їм тілесних ушкоджень, заподіяння їм легких тілесних ушкоджень, невиконання законних наказів та навмисне порушення громадського порядку та громадського спокою. Того ж дня заявника помістили до слідчого ізолятора (п. 22).

а) рішення суду першої інстанції

5 лютого 2019 року заявника визнали винним за усіма звинуваченнями, що було йому висунуто, і засудили до 2-х років позбавлення волі та штрафу у розмірі 5.000 євро. Заявник був зобов’язаний сплатити витрати на експерта, який його оглянув. Заявника також було визнано нелегальним іммігрантом згідно зі ст. 5(2)(d) і ст. 14 Закону про імміграцію. Тому суд постановив, що наказ про депортацію має бути виданий одразу ж, як тільки заявник він відбуде своє покарання. З метою захисту обох офіцерів заявник був зобов’язаний сплатити суму у розмірі 2.000 євро терміном на один рік (п. 23).

Суд визнав, що заявник, напевно, відчував фрустрацію через те, як саме імміграційний відділ здійснював провадження в його справі, і зазначив, що цей відділ не можна похвалити за таку службову поведінку. Однак це не виправдовувало дій заявника, тим більше, що заявник знав, що він може звернутись до суду з позовом, як це було зроблено в іншій незавершеній справі щодо нібито жорстокого поводження. Медичні документи та очевидці виявили поза розумним сумнівом, що працівники виправної установи отримали легкі травми, і на додаток було очевидно, що заявник не виконував законні накази та створив ситуацію алярму та безлад (п. 24).

(b) рішення апеляційної інстанції

В апеляційному рішенні від 16 травня 2019 року провину заявника було підтверджено, але покарання було зменшено з огляду на обставини справи, зокрема тривалий період ув’язнення заявника та поведінку імміграційних органів. Його засудили до 2-х років позбавлення волі з відстрочкою на 3 роки та штрафу в розмірі 4.000 євро. Також було ухвалено рішення про його негайну депортацію (після сплати штрафу) (п. 25).

Подальше затримання

Того ж дня (16 травня 2019 року) заявника було звільнено з в’язниці, де він утримувався з 12 квітня 2018 року в режимі попереднього ув’язнення. Його перевели до закритого центру для іммігрантів (closed detention centre for immigrants). За словами заявника, у влади не було необхідного паспорта, щоб повернути його до Нігерії, враховуючи, що термін його власного паспорта закінчився під час ув’язнення. За словами Уряду, через note verbale від 17 травня 2019 року (та іншою note verbale від 17 грудня 2019 року) мальтійська влада попросила нігерійську сторону видати заявнику екстрені документи на проїзд (п. 26).

Рішенням від 24 травня 2019 року штраф у розмірі 4.000 євро, передбачений рішенням суду від 16 травня 2019 року, було замінено на 6 місяців ув’язнення через неможливість заявника сплатити цю суму. Суд висловився, що він співчуває заявнику, але 6 місяців не можна включити до 13 місяців, які заявник провів у слідчому ізоляторі. Суд також наказав депортувати заявника після закінчення строку його ув’язнення, а також щоб імміграційна служба організувала своєчасне вирішення цього питання з огляду на минулу поведінку її офіцерів (п. 27).

Того ж дня заявника було звільнено з центрі для нелегальних мігрантів (Safi Barracks), де він відбував імміграційне затримання, та був ув’язнений у пенітенціарній установі (Corradino Correctional Facility) (п. 28).

Заявник стверджував, що у в’язниці він переводився з одного режиму безпеки до іншого, щоб заборонити йому будь-який контакт з іншими особами та перешкодити в його доступі до правничої допомоги для розгляду його справи проти в’язничних офіцерів, а також перешкоджати поданню ним заяви до ЄСПЛ. Він також стверджував, що йому відмовили у доступі до медичних документів для обґрунтування своєї скарги або для виготовлення будь-яких ксерокопій для цілей його листування з ЄСПЛ, де зазначена медична документація, на його думку, була підроблена. За словами заявника, таке поводження з ним було наслідком дискримінації. За словами Уряду, заявника було переведено з відділу середньої безпеки до відділу підвищеної безпеки через його поведінку, зокрема підбурювання кількох ув’язнених до заворушення в установі. На додаток, одного разу заявника було викрито у зберіганні декількох заборонених предметів у своїй камері (хоча Уряд не надав жодних документів на підтримку цього) (п. 29).

14 вересня 2019 року заявника було звільнено з виправної колонії Corradino Correctional Facility та поміщено під варту у центрі для утримання нелегальних мігрантів (Safi Detention Centre). Дату депортації при цьому заявнику не повідомили (п. 30).

На дату останніх зауважень з боку Уряду (12 листопада 2020 року) заявник все ще перебував під вартою у Safi Detention Centre, але, на думку Уряду, його депортація стала малоймовірною: він буде звільнений, як тільки він отримає медичний дозвіл.

За допомогою оновленої інформації від 25 січня 2021 року Уряд повідомив Суд про те, що 13 листопада 2020 року заявник отримав медичний дозвіл і, відповідно, був поінформований про те, що він може залишити Safi Detention Centre. Крім того, йому було повідомлено, що Агентство з питань соціального забезпечення та осіб, що шукають притулку (Agency for Welfare and Asylum Seekers), надасть йому житло, але його перебування на Мальті буде тимчасовим, оскільки найближчим часом він буде депортований.

За допомогою електронного листа від 15 листопада 2020 року, надісланого через його законного представника (копія якого була подана до ЄСПЛ), заявник відмовився виходити з центра для утримання нелегальних мігрантів, допоки йому не нададуть паспорт для переміщення країнами Європи. Заявник вважав, що має право на такий проїзний документ, згідно з європейським законодавством, після того, як він провів 12 років на Мальті. У клопотанні заявника було відмовлено на підставі того, що він є нелегальним мігрантом. Отже, заявник відмовився залишати центрі для утримання нелегальних мігрантів до 22 грудня 2020 року – дати, коли йому запропонували житло у центрі соціальних послуг (Ħal Far Open Centre).

Уряд також стверджував, що влада Нігерії відмовилася видати заявникові проїзні документи до зустрічі з ним. Згідно з оновленою інформацією від Уряду, 18 грудня 2020 року представники консульства Нігерії на Мальті запропонували зустрітися із заявником з метою полегшення його депортації. Уряд стверджував, що заявник відмовився зустрічатися з ними, проте за відсутності співпраці з  нігерійською владою депортація заявника є малоймовірною (п. 31).

Провадження в ЄСПЛ

19 серпня 2019 року заявник подав свою скаргу самостійно, не користуючись допомогою представника. 25 вересня 2019 року Уряду-відповідачу було надіслано численні скарги заявника, і розпочато фазу комунікації. Заявнику було запропоновано скористатися допомогою адвоката і до 6 листопада 2019 року подати свої пропозиції щодо дружнього врегулювання (п. 32).

23 жовтня 2019 року довіреність, підписана мальтійським адвокатом з бюро правничої допомоги (G.T.), була отримана безпосередньо від мальтійського бюро правовничої допомоги, без супровідного листа та жодної відповіді щодо комунікації. Розгляд справи було розпочато, і 22 січня 2020 року заяви Уряду були надіслані представнику заявника для надання заявником відповіді до 4 березня 2020 року. З огляду на різні листи заявника до Суду, включаючи нові скарги, законному представнику нагадали, що вона повинна постійно інформувати заявника про провадження у справі та підтримувати з ним постійні контакти для дотримання строків, встановлених ЄСПЛ. Уряд-відповідач був також проінформований. Тим не менше, представник заявника не подала жодних зауважень чи іншої кореспонденції (п. 33).

Упродовж усього провадження заявник безпосередньо подавав до Суду додаткові документи. Завдяки цим оновленням 9 листопада 2019 року він повідомив Суд, що йому стало відомо лише про те, що 16 жовтня 2019 року для нього було призначено адвоката для цілей ЄСПЛ і що він зустрівся з нею 23/4 жовтня. Тоді він не мав жодних новин і стверджував, що після скарги йому також сказали, що він не отримає правничої допомоги для національних проваджень у справах на Мальті, а лише для тих, що розглядаються в ЄСПЛ (що, як йому сказали, були більш важливими). 25 грудня 2019 року він також повідомив Суд, що йому все ще не надавали правничої допомоги для розгляду внутрішніх скарг щодо умов ув’язнення. 27 лютого 2020 року заявник повідомив Суд, що його адвокат навіть не звертався до нього після початку фази оскарження. Він також посилався на свій попередній досвід роботи з місцевими адвокатами з правничої допомоги, які не брали слухавки, коли він телефонував їм, і не зустрічалися з ним для цілей підготовки його справи. Він також заявив, що бюро правничої допомоги чинило тиск на нього, щоб він забрав свої скарги з ЄСПЛ (п. 34).

У результаті президент Секції ЄСПЛ, до якої було віднесено справу, вирішив, що представник заявника з бюро правничої допомоги на Мальті більше не повинен представляти заявника чи допомагати йому (п. 4(b) правила 36 Регламенту Суду) та вирішив надати заявнику правничу допомогу від ЄСПЛ (правило 100, правило 103). Заявнику було запропоновано скористатися послугами адвоката за його вибором, що він і зробив, і новий представник заявника подав відповідні заяви від його імені (п. 35).

З документів, поданих Урядом, випливає, що, за словами місцевої адвокатки з бюро правничої допомоги, призначеної на Мальті, вона мала зустріч із заявником 23 жовтня 2019 року і відповіла на деякі його дзвінки без попередньої домовленості. Вона пояснила заявнику, що звернеться до агента Уряду щодо комунікації в його справі. Пізніше адвокатка повідомила заявника про ситуацію та про те, що Уряд повинен зробити зауваження, упродовж яких з його боку не потрібно вживати жодних дій. Проте заявник продовжував їй дзвонити. Дізнавшись про  самостійні заяви заявника до Суду про відсутність контактів з нею, адвокатка попросила допомоги у органів утримання під вартою (detention authorities), щоб заявник перестав її турбувати. Врешті 5 лютого 2020 року місцевий адвокат з бюро правничої допомоги попросив національні суди скасувати її призначення та призначити іншого адвоката. Ця заява не була прийнята національними судами, які були закриті через пандемію COVID-19 у березні 2020 року (п. 36).

З документації, поданої заявником, також випливає, що 10 січня 2020 року він був повідомлений через адміністрацію центру для утримання мігрантів про те, що його прохання про надання правничої допомоги для застосування засобів правового захисту щодо умов тримання під вартою було задоволено. Був призначений адвокат, але на день подання заявником зауважень (жовтень 2020 року) адвокат ніколи не зустрічався із заявником і не контактував з ним (п. 37).

КОРЕСПОНДУЮЧІ МІЖНАРОДНІ ДАНІ

2 жовтня 2020 року Управління ООН з прав людини закликало негайно вжити заходів для подолання жахливого становища мігрантів, які намагаються перетнути центральну ділянку Середземного моря в пошуках безпеки в Європі, та подолати шокуючі умови, з якими вони стикаються в Лівії, на морі, і нерідко після їх прийому в Європі. Цей дзвінок відбувся після тижневої місії на Мальту, яка проводилася з 21 по 26 вересня 2020 року групою спеціалістів з прав людини, під час якої вони спілкувалися з представниками Уряду, партнерами ООН, лідерами спільнот мігрантів, різними НУО та 76 мігрантами 25-ти різних національностей (п. 43).

Щодо висадки на Мальті, деякі мігранти вказали, що були ув’язнені упродовж декількох місяців, маючи обмежений доступ до природнього освітлення, чистої води та санітарно-гігієнічних умов. Вони стверджували про серйозну перенаселеність, неналежні умови життя та обмежений контакт із зовнішнім світом, включаючи адвокатів та організаціями громадянського суспільства. Мігранти також повідомили, що з моменту прибуття вони отримали лише одну зміну одягу. З ізолятора закритого типу, який відвідала група, надійшло кілька повідомлень про самоушкодження та спроби самогубства. За останні місяці також відбулося кілька акцій протесту в ізоляторах тимчасового тримання, в яких використовувалися сили безпеки для наведення порядку. «Тиск на систему прийому мігрантів на Мальті давно відомий, але пандемія явно погіршила і без того складну ситуацію», – заявила Верховний комісар ООН з прав людини Michelle Bachelet (п. 44).

ЄКЗК здійснив візит на Мальту у вересні 2020 року, проте його звіт та рекомендації ще не опубліковані (п. 45).

ПРАВО

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

Доводи сторін

Уряд

Щодо скарг за ст. ст. 3, 5, 6(1) та 6.3(c) Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту. Зокрема заявник не використав провадження про конституційне відшкодування, яке він міг би здійснити за допомогою доступної правничої допомоги. Навіть якщо припустити, що за конкретних обставин справи не було доступних ефективних засобів правового захисту, все одно скарги, що стосуються стверджуваних порушень ст. 3 і ст. 6 Конвенції, які мали місце до 19 лютого 2019 року, мали бути відхилені за недотримання правила 6 місяців (п. 46).

Щодо наявності правничої допомоги для ведення таких проваджень, Уряд стверджував, що заявник неодноразово отримував таку допомогу в інших провадженнях, які він порушував на національному рівні. Така правнича допомога стосувалася позову до суду з розгляду дрібних позовів, провадження, розпочатого у 2014 році проти керівника пенітенціарної служби, яке було завершено в апеляційному порядку у жовтні 2017 року, а також двох конституційних скарг. Перша конституційна скарга була успішно розглянута у 2017 році та виявила порушення права заявника на правничу допомогу під час допиту, що відбувся у 2008 році. Друга конституційна скарга, що стосувалася умов утримання заявника під вартою, була подана у грудні 2015 року і завершилася безрезультатно на рівні апеляційному розгляду в березні 2019 року. Уряд також стверджував, що кожного разу, коли заявник просив адвоката з питань правничої допомоги, адміністрація пенітенціарної установи передавала його запит до Агентства з питань надання правничої допомоги (Legal Aid Agency) (п. 47).

У зв’язку зі скаргою заявника щодо умов його імміграційного затримання Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні засоби правового захисту, передбачені Регламентом 42 Положення про внутрішній розпорядок місць ув’язнення (the Detention Services Regulations), що діяло станом на січень 2016 року. Затриманий міг би подати запит або скаргу до начальника служби утримання під вартою, чергового офіцера, головного співробітника з питань імміграції або міністра щодо його затримання. Тоді скаргу вирішуватиме відповідальний працівник. Уряд заявив, що заявник стверджував, що він подав таку заяву, але не обґрунтував свої твердження. На думку Уряду, з протоколів служб утримання під вартою (не поданих до Суду), виявилося, що суть скарг заявника з цього приводу полягала у законності його затримання та відсутності гімнастичної зали в ізоляторі тимчасового тримання. Однак згодом Уряд визнав, що заявник також скаржився inter alia на неналежне харчування та гігієну (п. 78) (п. 49).

Заявник

Заявник стверджував, що той факт, що йому раніше надавали правничу допомогу, не означає, що йому надавали правничу допомогу саме щодо різних порушень Конвенції, які він зазнав. Заявник також зазначив, що, як показують документи, подані Урядом стосовно місцевої адвокатки з правничої допомоги, яка допомагала йому у 2018 році, то остання повідомила заявника, що він не повинен з нею спілкуватися. Адвокатка також скаржилася керівництву пенітенціарної установи на те, що заявник часто дзвонив і проводив більше 15 хвилин за телефонними дзвінками, що призвело до того, що адміністрація пенітенціарної станови обмежила доступ заявника до бюро правничої допомоги та його адвоката. Відтоді він більше не міг повідомляти бюро правничої допомоги про нові інциденти. Заявник стверджував, що в результаті неодноразові прохання до керівника ізолятора про доступ до правничої допомоги були проігноровані, і бюро правничої допомоги ніколи належним чином не розглядало його прохання про відкриття провадження за його скаргами на національному рівні, а також про відкриття провадження у цій справі в ЄСПЛ. Більше того, сам факт призначення адвоката з бюро правничої допомоги не гарантував надання відповідної послуги, як це показують обставини цієї справи, коли призначений адвокат в односторонньому порядку припинив представляти свого клієнта, не будучи звільненим від виконання своїх обов’язків національними судами (п. 51).

Крім того, спираючись на прецедентну практику Суду, він стверджував, що у нього немає ефективного засобу правового захисту відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції, щоб скаржитися на своє затримання, а також засобу правового захисту стосовно умов ув’язнення. Він зауважив, що той факт, що провадження у справах про конституційне відшкодування не було ефективним, підтверджується процедурою, яку він вжив, щоб скаржитися на такі умови у 2015 році. Ця процедура була ще довшою для затриманого, якому довелося пройти різні бюрократичні кроки, щоб отримати юридичного представника (п. 52).

Заявник стверджував, що він скаржився керівнику міграційного центру як усно, так і письмово, на охорону здоров’я, гігієну, харчування, переповненість, вентиляцію та загрози з боку інших ув’язнених, а також на доступ до медичної допомоги записи, одяг та засоби зв’язку, але його скарги були проігноровані. Заявник також написав омбудсмену, який, у свою чергу, звернувся до бюро правничої допомоги, але жодних заходів не було вжито (п. 53).

Оцінка Суду

Загальні принципи

Суд повторює, що правило про вичерпання національних засобів правового захисту, зазначене у ст. 35 Конвенції, зобов’язує тих, хто прагне подати свою справу проти держави до Суду, спочатку скористатися засобами правового захисту, передбаченими національною правовою системою. Отже, держави не мають права відповідати за свої дії перед міжнародним органом до тих пір, доки вони мають можливість врегулювати це через власну правову систему. Це правило ґрунтується на припущенні, відображеному у ст. 13 Конвенції, з яким воно має близьку спорідненість, – що існує ефективний засіб правового захисту для вирішення по суті «аргументованої скарги» відповідно до Конвенції і що є можливість подати відповідний позов (see «Kudła v. Poland» [GC], п. 30210/96, п. 152) (п. 54).

Обсяг зобов’язань Договірної Сторони за ст. 13 змінюється залежно від характеру скарги. Однак засіб правового захисту, що вимагається за ст. 13 Конвенції, має бути «ефективним» як на практиці, так і в законі. Термін «ефективний» означає, що засіб правового захисту повинен бути адекватним і доступним (see «McFarlane v. Ireland» [GC], № 31333/06, п. 108). Особливу увагу слід приділити оперативності самих заходів, не виключаючи, що адекватний засіб може бути підірваний його надмірною тривалістю (see «McFarlane v. Ireland» [GC], № 31333/06, п. 123). Крім того, його використання не повинно необґрунтовано гальмуватися діями чи бездіяльністю органів влади держави-відповідача (see «Aksoy v. Turkey», п. 95; «Aydın v. Turkey», п. 103) (п. 55).

Уряд зобов’язаний стверджувати про невичерпання, щоб переконати ЄСПЛ у тому, що засіб правового захисту був ефективним, доступним як теоретично, так і на практиці у відповідний час, тобто він був доступний, і міг забезпечити відшкодування стосовно скарг заявників та пропонував розумні перспективи успіху. Однак, як тільки цей тягар доказування буде дотримано, заявнику належить довести, що засіб правового захисту, застосований Урядом, був дійсно використаний або з якихось причин був неадекватним та неефективним за конкретних обставин справи, або існували особливі обставини, що звільняють заявника від зобов’язання щодо використання такого засобу (see «Vučković and Others v. Serbia» (preliminary objection) [GC], №№ 17153/11 and 29 others, п. 77; «Ananyev and Others v. Russia», №№ 42525/07 and 60800/08, п. 94) (п. 56).

Як правило, 6-місячний період починається з дня прийняття остаточного рішення у процесі вичерпання національних засобів правового захисту. Однак, коли з самого початку зрозуміло, що заявнику ефективний засіб правового захисту не є доступним, цей строк починається з дати вчинення дій або заходів, щодо яких подається скарга, або з дня інформування про цей акт, його впливу на чи шкоди для заявника (see «Mocanu and Others v. Romania» [GC], №№ 10865/09, 45886/07 and 32431/08, п. 259 (extracts)). Якщо заявник користується очевидно існуючим засобом правового захисту і йому лише згодом стає відомо про обставини, що роблять цей засіб недійсним, для цілей п. 1 ст. 35 Конвенції може бути доцільним вважати початок 6-місячного строку датою коли заявнику вперше стало відомо або слід було дізнатися про ці обставини («Mocanu and Others v. Romania» [GC], п. 260; «El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], № 39630/09, п. 136). У тих випадках, коли йдеться про триваючу ситуацію, період починає поновлюватися щодня, і загалом лише після закінчення цієї ситуації починається 6-місячний період (see «Varnava and Others v. Turkey» [GC], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 and 16073/90, п. 159) (п. 57).

Застосування зазначених принципів до цієї справи

Доступність засобів захисту

Без шкоди для висновків Суду стосовно ст. 34 Конвенції у цій справі, Суд не переконаний, що заявник не мав можливості звертатися за правничою допомогою для відкриття будь-якого відповідного провадження до подання своєї скарги до Суду. Зокрема, заявник не заперечував, що неодноразово користувався наданими Урядом послугами. Йому також була надана правнича допомога на національному рівні для продовження цього провадження, хоча тільки після того, як Уряду було повідомлено про різні скарги, а згодом йому також була надана – принаймні теоретично – правнича допомога для продовження провадження щодо умов тримання під вартою (п. 37). Суд зазначає, що заявник не надав відповідних реквізитів (таких як дати його запитів). Заявник також не довів, що до подання скарги до Суду він самостійно звертався з проханням про надання правничої допомоги з метою вичерпання будь-яких необхідних засобів правового захисту, і що таке прохання було відхилено: його аргументи щодо цього, здається, стосуються переважно періоду після він подав свою заяву та стосуються умов тримання під вартою. Хоча з матеріалів справи видно, що між заявником та його колишнім адвокатом з бюро правничої допомоги існувала певна напруженість, Суд не може виключно на цій підставі зробити висновок, що у задоволенні такого прохання до подання його заяви до ЄСПЛ було б відмовлено. Це правда, що заявник перебував під вартою у відповідний час і що Суд вже висловив свою стурбованість у мальтійському контексті щодо конкретного доступу до правничої допомоги для таких осіб (see, for example, «Aden Ahmed v. Malta», № 55352/12, п. 66, in the immigration detention context; «Yanez Pinon and Others v. Malta», №№ 71645/13 and 2 others, п. 6 in the prison context). Однак у цій справі не було достатньо продемонстровано, що з цієї причини заявник не мав доступ до засобів правового захисту (п. 58).

Адекватність засобів 

Суд вже встановив, як у контексті вичерпання національних засобів правового захисту, так і ст. 13 Конвенції, що не було ефективного засобу правового захисту стосовно умов ув’язнення на Мальті (see «Aden Ahmed», cited above, п. 64; «Abdilla v. Malta», № 36199/15, п.п. 69-72, and the case-law cited therein). Хоча у низці справ Уряд просив ЄСПЛ переглянути свій висновок щодо провадження у справі про конституційне відшкодування (єдиним недоліком якого була тривалість провадження), ЄСПЛ неодноразово виявляв, що Уряд не надав жодної відповідної національної судової практики, яка б поставити під сумнів його попередні висновки (ibid.). У цій справі – подібним чином – справи, які не можуть піддаватися порівнянню, висунуті Урядом, не змінюють цих висновків. Більше того, провадження, розпочате заявником у 2015 році, в якому він скаржився на умови тримання під вартою, яке тривало більше 3-х років, продовжують підтверджувати цей висновок (п. 47) (п. 59).

Наскільки Уряд посилався на засоби правового захисту, передбачені пунктом 42 Положення про внутрішній розпорядок місць ув’язнення (the Detention Services Regulations), ЄСПЛ зазначає, що дуже мало було пояснено щодо цього засобу правового захисту, який prima facie викликає ті ж занепокоєння, що й у справі «Story and Others v. Malta» (№№ 56854/13 and 2 others, п.п. 77-79) стосовно подібних засобів правового захисту. Крім того, Суд вважає, що Уряд, як правило, повинен мати можливість ілюструвати практичну ефективність засобу правового захисту прикладами національної судової практики (see «Ananyev and Others», cited above, п. 109), але Суд готовий визнати, що це може бути більш складним завданням у менших юрисдикціях, наприклад у даному випадку, де кількість справ певного виду може бути меншою, ніж у великих юрисдикціях. Проте, жодна справа не була доведена до відома Суду, щоб проілюструвати ефективність цього засобу правового захисту. Більш того, у суперечливій манері Уряд спочатку стверджує, що заявник не підтвердив, що він використав цей засіб правового захисту, проте потім Уряд посилається на зміст його прохань, які, на думку Уряду, були відхилені, хоча жодних рішень не було ухвалено. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі немає підстав для відхилення скарги щодо умов тримання під вартою за невичерпання національних засобів правового захисту (п. 60).

Висновок

З цього випливає, що заперечення Уряду про невичерпність слід відхилити стосовно скарги, що стосується ст. 3 Конвенції (умови тримання під вартою). Суд також зазначає, що ця скарга стосується продовжуваної ситуацій, яка ще тривала, коли заявник подав свою заяву до ЄСПЛ. З цього випливає, що 6-місячний строк також був дотриманий, і заперечення Уряду з цього приводу також відхиляються (п. 63).

Водночас те саме не можна сказати про інші скарги заявника за ст. 3 Конвенції, а також про його скаргу за ст. 6 Конвенції, щодо яких провадження у справах про конституційне відшкодування є, в принципі, дієвими засобами правового захисту (see, for example, «Brincat and Others v. Malta», №№ 60908/11 and 4 others, п. 71; «Farrugia v. Malta», № 63041/13, п. 85), які Суд визнав доступними для заявника (п. 85). У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідно до мальтійського законодавства, з метою усунення порушень прав людини, які охороняються положеннями Конституції або Конвенції, суд конституційної юрисдикції може видавати такі розпорядження, ухвалювати такі документи та давати такі вказівки, як він може вважати за доцільне з метою забезпечення чи забезпечення виконання будь-якого з цих положень (see «Apap Bologna v. Malta», № 46931/12, п. 84), і тому це не виключає можливості відкриття або відновлення розслідування з метою дотримання процесуальних зобов’язань за ст. 2 і ст. 3 Конвенції. Більше того, ЄСПЛ зазначає, що такі провадження все ще можуть тривати на національному рівні (see «Farrugia», cited above, п. 85, for reference) без шкоди для можливості заявника знову подати ці скарги до ЄСПЛ, якщо вони не мають успіху на національному рівні. Тому заперечення Уряду щодо невичерпання цих скарг підтримуються (п. 64).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 3 КОНВЕНЦІЇ

Заявник скаржився на те, що 10 квітня 2018 року офіцери застосували надмірну силу, щоб стримати його, і що жодне відповідне розслідування, що мало місце, було неспроможним захистити заявника. Заявник також скаржився на умови його утримання в імміграційному центрі, які, на його думку, порушували ст. 3 Конвенції, що передбачає наступне: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» (п. 65).

Надмірне застосування сили, відсутність розслідування та неспроможність захистити

Посилаючись на ст. 2 і ст. 13 Конвенції, заявник скаржився на надмірне застосування сили працівниками місця несвободи (розгляд справи щодо яких триває), внаслідок чого заявника звинуватили у вчиненні злочинів, яких він не вчиняв, замість того, щоб розглядати як жертву, що, врешті-решт, призвело до неможливості захистити його (п. 66).

ЄСПЛ знає право (є «господарем права») щодо питань тлумачення законодавства відповідно до фактів конкретної справи, а тому Суд не вважає себе пов’язаним тлумаченням, що надається заявником або Урядом (see «Radomilja and Others v. Croatia» [GC], №№ 37685/10 and 22768/12, п.п. 114-115). Відтак Суд вважає, що скаргу слід розглядати відповідно до ст. 3 Конвенції (п. 67).

Суд уже встановив (п. 64), що заявник мав ефективні та доступні засоби правового захисту стосовно цієї скарги. З цього випливає, що скарга є неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту відповідно до п. 1 і п. 4 ст. 35 Конвенції (п. 68).

Умови ув’язнення

Прийнятність

Суд уже відхилив заперечення Уряду щодо цієї скарги (п. 63). Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому скаргу слід оголосити допустимим (п. 68).

Розгляд по суті

Позиції сторін

Позиція заявника

Заявник стверджував, що імміграційний центр, де він утримувався разом з іншими шукачами притулку, не було створено для цієї мети, оскільки це була колишня військова казарма, що являла собою сукупність складських приміщень. Сотні людей були зібрані у різних частинах цих військових приміщень у дуже жахливих умовах, де частина таких приміщень продовжувалася використовуватися для військових цілей. Заявник вважав, що влада не змогла зберегти його фізичний і психічний добробут, а умови його утримання у Safi Barracks були набагато гіршими, ніж у в’язниці. Заявник посилався на приховане відео, опубліковане у пресі, де інші ув’язнені демонстрували свій досвід перебування у переповнених умовах з відсутністю гігієни, медичної допомоги та поживної їжі, і в якому було продемонстровано жахливі умови, включаючи брудну підлогу, зношений та порваний одяг, а також відсутність чистих та функціональних душових кімнат. Заявник також посилався на публічні заяви неурядових організацій та офіційну скаргу, подану Мальтійською палатою психологів (the Maltese Chamber of Psychologists), з проханням до Уряду забезпечити гуманні умови перебування під вартою мігрантів. Ці занепокоєння також знайшли відгук у різних ЗМІ та реакції делегації ООН після її візиту на Мальту, після чого делегація закликали вжити заходів для подолання шокуючих умов для мігрантів, які перебувають під вартою на Мальті (п.п. 43-44) (п. 70).

Спираючись на фотографічні свідчення, заявник також стверджував, що він спав на матраці в умовах переповненості. У зв’язку з цим він зазначив, що Уряд не надав жодних доказів того, що площа становить 207 м.кв., і навіть якби це було так, більша частина площі була зайнята меблями, ліжками, туалетами тощо. Однаковий простір використовувався для сну, їжі та молитви, а куріння було дозволено скрізь. Туалети не працювали належним чином, а житлові приміщення були переповнені комахами та мишами. Заявник скаржився на негігієнічне поводження з продуктами харчування, які були розташовані на столі у безпосередній близькості від санітарних приміщень. На додаток затримані мігранти їли, відчуваючи запах людських відходів. Заявник також скаржився на смак водопровідної води, яку вони були змушені пити, на обмежені засоби гігієни (гель для душу раз на два місяці), а також на високі ціни на послуги з придбання продуктів. Так, затримані могли купувати обмежений перелік товарів (до якого не входили фрукти та овочі) за гроші, надіслані ним родичами, через рахунок, що контролювався адміністрацією імміграційного центру (п. 71).

Заявник стверджував, що не було жодного контакту із зовнішнім світом, оскільки до імміграційного центру нікого не пускали. У заявника вилучили телефон і ноутбук. Хоча затримані щомісяця отримували телефонну картку, проте цього було недостатньо, і вирішення будь-яких запитів на додаткові послуги, навіть на платній основі, залежали від розсуду охоронців. Так само охоронці контролювали реєстрацію звернень за медичною допомогою. Заявник стверджував, що, хоча він нарешті подав заявку про звернення до психолога, його запити про звернення за медичною допомогою через хронічний біль у плечі та спині внаслідок інциденту від 10 квітня 2018 року зайняли кілька днів, і наразі він ще чекає дати своєї операції (п. 72).

Крім того, після його скарги до поліції та омбудсмена щодо отриманих погроз, 29 квітня 2020 року заявника виселили із спільного житлового приміщення та перевели до одиночної камері на період 40 днів, що була розташована у контейнері (за структурою, подібною до транспортних контейнерів) без природного освітлення або свіжого повітря. При цьому всі його прохання вийти на свіже повітря були відхилені. Кондиціонер не функціонував, тому заявникові довелося зазнати страждань від надзвичайної літньої спеки. Упродовж цих тижнів, що припадала на період обмежень COVID-19, він мав обмежений доступ до телефону, а отже, і до свого законного представника. 8 червня 2020 року, будучи викритим на надсиланні скарги до поліції по телефону, щодо заявника було застосовано вербальне насильство та плювання, перш ніж його замкнули в контейнері, цього разу з додатковим замком. Після цього інциденту почалися суперечки, і з того часу йому було дозволено виходити з контейнера упродовж 2-х годин на день до 13 липня 2020 року, коли за неодноразовими проханнями заявника його перевезли до інших загальних житлових приміщень, проте згодом виявилося, що ці приміщення використовується для цілей карантину для виявлення COVID-19 у новоприбулих затриманих. Заявник скаржився на цю небезпечну ситуацію та повне ігнорування загроз для його здоров’я, але лише 29 серпня 2020 року після неодноразових прохань його нинішнього представника заявника виселили з цих приміщень (п. 73).

Уряд

Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою не становили аномально жорстких умов утримання. Перший поверх блоку В у Safi Barracks, де заявник все ще перебував під вартою, мав загальну площу 207 м.кв. і міг вмістити 54 затриманих. Однак, згідно зі спостереженнями Уряду від червня 2020 року, жодного разу під час затримання заявника не було більше 45, в результаті чого заявник мав 4,6 кв.м. житлової площі (п. 74).

Відпочинок включав телебачення, читання та вправи на свіжому повітрі (з 7.30 до 17.00 взимку і до 20.00 влітку) (п. 75).

За словами Уряду, заклад також забезпечував затриманих достатньою вентиляцією, постільною білизною, туалетно-косметичними засобами, санітарними та душовими приміщеннями (з гарячою та холодною водою). Харчування, що надавалося тричі на день, було необхідної кількості та якості, а меню регулярно змінювалося. Затримані також були забезпечені одягом, користуванням кухнею, загальною кімнатою та двором для відпочинку, а також мали доступ до безкоштовної медичної допомоги, правничої допомоги (за призначенням) та засобів зв’язку. Телефонну картку з балансом у 5 євро надавали безкоштовно кожні два місяці, і заявник не подавав жодних запитів на отримання додаткових карток (п. 76).

Затримані регулярно отримували миючі засоби, засоби для забезпечення особистої гігієни та гігієни свого середовища. Дійсно, згідно з Положенняv про внутрішній розпорядок місць ув’язнення (the Detention Services Regulations), затримані були зобов’язані утримувати себе та приміщення, де вони були розміщені, у чистоті. Регулярно проводилася боротьба з шкідниками, але в літні місяці було нормальним явищем наявність летючих комах. Взимку, за відсутності системи опалення, затримані забезпечувалися ковдрами і могли просити додаткові ковдри, а приміщення було обладнано стельовими вентиляторами, щоб полегшити спеку літніх місяців. Хоча робочих місць не було, держава забезпечувала всі основні потреби, включаючи медичну допомогу; так, заявнику надавали ліки та призначили прийом до психолога. Уряд зауважив, що заявник не був уразливим, на відміну від заявників у інших справах проти Мальти, де ЄСПЛ визнав порушення стосовно умов утримання мігрантів, а тому його затримання, що розпочалося в середині вересня 2019 року, не становить порушення ст. 3 Конвенції (п. 77).

Уряд визнав, що заявник часто скаржився, зокрема, на харчування та гігієну, і його скарги розглядалися з належною увагою. Однак жодних змін у його режимі харчування не було дозволено, оскільки це був лише виняток для осіб з медичними потребами. Він отримував такі ж продукти харчування та засоби гігієни, як і всі інші (п. 78).

Уряд оскаржив твердження про те, що заявника тримали ізольовано в контейнері, зазначивши, що заявник сам просив перевести його після перепалок з іншими затриманими, і що надана йому кімната (сама по собі) була обладнана телевізором, ванною кімнатою, столом, стільцем та кондиціонером. Йому також дозволили виходити на вулицю у відповідний проміжок дня. Коли безпеці заявника вже більше нічого не загрожувало, його перевезли назад до загального приміщення. У зв’язку з цим Уряд відзначив суперечливі заяви заявника про те, що він перебував в ізоляції упродовж 2-х місяців, проте у нього трапився інцидент, коли він саме у цей період здійснював телефонний дзвінок (п. 73). Водночас Уряд заперечив, що інцидент, про який стверджував заявник, взагалі мав місце (п. 79).

Оцінка Суду

Загальні принципи

Суд повторює, що, згідно з його прецедентною практикою, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб попасти під сферу застосування ст. 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня тяжкості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Крім того, при розгляді того, чи є поводження таким, що «принижує гідність» у значенні ст. 3 Конвенції, Суд враховує, чи переслідувало таке поводження мету зганьбити та принизити відповідну особу, а також чи вплинуло це з огляду на наслідки, що настали, на його чи її особистість у спосіб, несумісний зі ст. 3 Конвенції. Однак навіть відсутність такої мети не може остаточно виключити висновок про порушення ст. 3 Конвенції (see «Riad and Idiab v. Belgium», №№ 29787/03 and 29810/03, п.п. 95-96) (п. 80).

Згідно зі ст. 3 Конвенції держава повинна гарантувати, що особа утримується під вартою в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, і що форма та спосіб реалізації відповідних не піддають цю особу стражданням або труднощам такої інтенсивності, які перевищують неминучий рівень страждань, властивий ув’язненню (see «Riad and Idiab», cited above, п. 99; «S.D. v. Greece», № 53541/07, п. 47; «A.A. v. Greece», № 12186/08, п. 55). При оцінці умов ув’язнення необхідно брати до уваги кумулятивний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (see «Dougoz v. Greece», № 40907/98, п. 46). Також слід враховувати тривалість періоду, упродовж якого особа утримувалася у певних умовах (see, among other authorities, «Muršić v. Croatia» [GC], № 7334/13, п. 101; «Aden Ahmed», cited above, п. 86) (п. 81).

Значний брак особистого простору у місці несвободи є вагомим аспектом, який слід враховувати для того, щоб з’ясувати, чи оскаржувані умови утримання були такими, що «принижували гідність» з точки зору ст. 3 Конвенції (see «Karalevičius v. Lithuania», № 53254/99, п. 36; «Yarashonen v. Turkey», № 72710/11, п. 72; and, for a detailed analysis of the principles concerning the overcrowding issue, see «Muršić», cited above, п.п. 136-141) (п. 82).

Суд також повторює, що, окрім необхідності мати достатній особистий простір, інші аспекти фізичних умов тримання під вартою мають значення для оцінки відповідності ст. 3 Конвенції (ibid., and «Story and Others», cited above, п.п. 112-113). Такі елементи включають доступ до фізичних вправ, природне освітлення або повітря, наявність вентиляції та відповідність основним санітарно-гігієнічним вимогам (see «Ananyev and Others», cited above, п. 149et seq. for further details, and «M.S.S. v. Belgium and Greece» [GC], № 30696/09, п. 222). Суд, зокрема, зазначає, що тюремні стандарти, розроблені ЄКЗК, конкретно згадують про фізичні вправи на свіжому повітрі і вважають базовою гарантією добробуту в’язнів те, що всім без винятку дозволяється принаймні одну годину щодня виконувати вправи на свіжому повітрі і бажано як частину більш широкої програми діяльності поза камерою (see «Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar», cited above, п. 102) (п. 83).

Застосування зазначених принципів до цієї справи

Суд зазначає, що він уже мав нагоду висловити свою стурбованість щодо адекватності та умов утримання у Safi Barracks (see «Suso Musa v. Malta», № 42337/12, п. 101, in the context of an Article 5 complaint). У цьому випадку Суд зазначив, що різні міжнародні доповіді висловлюють стурбованість з цього приводу. І ЄКЗК, і Міжнародна комісія юристів (International Commission of Jurists) вважали, що ці умови можуть становити нелюдське та принизливе поводження за ст. 3 Конвенції. Крім того, ці умови загострилися під час лівійської кризи, коли Mr Suso Musa перебував під вартою. У цьому світлі Суду було важко вважати такі умови належними для осіб, які не вчинили кримінальних правопорушень, але які, часто побоюючись за своє життя, втекли зі своєї країни. Після прийняття цього рішення у 2016 році Суд знову мав нагоду вивчити умови утримання у Safi Barracks і визнав порушення ст. 3 Конвенції, де затримані були вразливими особами, затриманими на тривалий термін (see «Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar», cited above, п.п. 114-115 concerning a sixteen and seventeen year old detained for eight months). Суд зазначає, що ця справа стосується періоду, що склався після ситуації у цих справах, і хоча ЄКЗК відвідав відповідний ізолятор у вересні 2020 року, під час перебування заявника під вартою, відповідні звіти та рекомендації ще не було оприлюднено. Таким чином, Суд повинен обмежити свою оцінку твердженнями, наданими сторонами (п. 84).

Суд повторює, що справи, що стосуються тверджень про неналежні умови тримання під вартою, не підлягають суворому застосуванню принципу afirmanti incumbit probatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження), оскільки у таких випадках лише уряд-відповідач має доступ до інформації, яка здатна підтвердити або спростувати ці звинувачення. Відповідно, заявники можуть відчувати певні труднощі з отриманням доказів для обґрунтування скарги з цього приводу. Тим не менш, у таких випадках від заявників можна очікувати, що вони нададуть щонайменше детальний опис фактів, які є предметом оскарження, та нададуть – якомога більшою мірою – деякі докази на підтвердження своєї скарги (see «Visloguzov v. Ukraine», № 32362/02, п. 45; «Abdilla», cited above, п. 47). Однак після того, як Суд повідомив Уряд про скаргу заявника, саме на Уряд покладено обов’язок збирати та надавати відповідні документи. Якщо Уряд не надав переконливих доказів щодо матеріальних умов ув’язнення, це може мати наслідком висновок щодо обґрунтованості тверджень заявника (see «Gubin v. Russia», № 8217/04, п. 56; «Khudoyorov v. Russia», № 6847/02, п. 113 (extracts)). Суд зазначає, що у той час коли заявник подав фотографії, що обґрунтовують багато його заяв, Уряд подав лише ряд загальних тверджень, жодне з яких не підтверджувалося жодними документами чи конкретними деталями (п. 85).

Проте з подань відповідних сторін випливає, що заявника оглядали лікарі у зв’язку з його захворюваннями, коли це було необхідно, і йому було призначено відповідне медичне лікування, як це було б у випадку, якщо він проходив лікування у державній лікарні, як і будь-який інший громадянин на волі (see, mutatis mutandis, «Prestieri v. Italy», (dec.), № 66640/10). У зв’язку з цим Суд повторює, що лікування у місцях позбавлення волі повинно бути відповідним та порівнянним із якістю лікування, яке державні органи зобов’язалися надавати населенню в цілому. Тим не менш, це не означає, що кожному ув’язненому необхідно гарантувати таке ж лікування, що надається у найкращих закладах охорони здоров’я поза такими закладами (see, mutatis mutandis, «Story and Other»s, cited above, п. 108) (п. 86).

Щодо переповненості, Суд зазначає, по-перше, що з одного боку, заявник посилався на фотографічні свідчення та публічні заяви (п. 70), однак не надаючи точних деталей. З іншого боку, розрахунки, на які спирається Уряд, є приблизними та непереконливими. Уряд стверджував, без будь-якого обґрунтування, що перший поверх блоку В, у Safi Barracks, де затримувався заявник, мав загальну площу 207 м.кв. і що на той час там утримувалося не більше 45 осіб. Суд зазначає, що це подання стосується періоду до червня 2020 року, коли Уряд подав свої перші заяви, тобто перед будь-яким напливом шукачів притулку, який зазвичай відбувається у літні місяці через сприятливі погодні умови. У зауваженнях Уряду за листопад 2020 року не було зроблено жодного подібного подання. По-друге, Суд вважає важливим повторити методологію розрахунку мінімального особистого простору, виділеного ув’язненому у багатомісному приміщенні для його оцінки на відповідність вимогам ст. 3 Конвенції. Виходячи в цьому контексті з методології ЄКЗК, Суд постановив, що санітарний простір у камері не слід можна зараховувати до загальної площі камери. З іншого боку, розрахунок наявної площі приміщення включає простір, зайнятий меблями. Важливим у цій оцінці є питання чи мали змогу ув’язнені нормально пересуватися у камері (see «Muršić», cited above, п. 114). Уряд, який мав кращі можливості надати ці дані, не надав Суду достатньо інформації для визначення фактичного місця, виділеного заявнику упродовж відповідного періоду. Звідси випливає, що за відсутності точних цифр упродовж усього періоду та відповідних вимірювань, наданих будь-якою зі сторін, Суд не може з упевненістю дійти висновку про те, що переповненість була достатньо серйозною, щоб сама по собі виправдати висновок про порушення ст. 3 Конвенції (compare and contrast «Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar», cited above, п. 107) (п. 87).

У будь-якому випадку Суд має оцінити інші аспекти умов тримання під вартою, які мають значення для оцінки на відповідність ст. 3 Конвенції. Суд стурбований різними заявами (п.п. 71-72), особливо з огляду на те, що затримання заявника тривало близько 14 місяців. Деякі з цих проблем вже були висвітлені у попередніх справах (see, for example, «Suso Musa», cited above, п. 101, in general; «Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar», cited above, п. 110, concerning ventilation, sanitary facilities and activities; «Yanez Pinon and Others», cited above, п. 115, in relation to smoking). Інші раніше здавалися менш тривожними (ibid. п. 109 in fine, in relation to food, clothing and hygiene products), але за відсутності конкретних спростувань, у даному випадку, могли стати підставою для перегляду. Суд також ставить під сумнів, що туалети не функціонували належним чином, а гуртожитки були заражені комахами та мишами (which would not appear to be a first occurrence in Maltese detention facilities, see in the context of prisons Story and Others, cited above, п.п. 121-122 and Yanez Pinon and Others cited above, § 112, respectively) (п. 88).

Однак, не заглиблюючись далі у вищезазначені вимоги, Суд вражений особливо тим фактом, що заявника майже 75 днів (з 29 квітня по 13 липня 2020 року) тримали в контейнері без доступу до природного світла або повітря, і що упродовж перших 40 днів (з 29 квітня по 8 червня) у нього не було можливості займатися спортом (п. 73). Уряд оскаржив заяву, стверджуючи, що заявника помістили одного до «кімнати» з деякими меблями, а пізніше повернули до «комплексу», і що упродовж цього часу йому дозволяли виходити на вулицю у відповідний час (п. 79). Однак Уряд не надав жодних пояснень щодо розташування чи структури «кімнати», яка, здається, була подалі від блоку «В» (з’єднання), а також не надав жодних фотографічних доказів чи деталей щодо ситуації упродовж цього періоду. Зокрема, Уряд не стверджував, що «кімната» мала природне освітлення або вентиляцію, а також не надав конкретних подробиць щодо дозволених у цей період вправ на свіжому повітрі. Дійсно, маючи на увазі використання домашніх контейнерів у контексті відкритих центрів (п. 39) та конкретні заяви заявника з посиланням на точні дати, коли це відбувалося та за яких обставин (see, a contrario, «Podeschi v. San Marino», № 66357/14, п. 112), Суд вважає розумним надати довіру версії подій заявника (п. 89).

Суд вважає, що, хоча розміщення в контейнері як таке не може означати нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, обмеженість освітлення та вентиляції, на які скаржиться заявник у цій справі упродовж цього періоду, викликають занепокоєння. Такі умови утримання мали були бути ще більше погіршені обмеженим часом для тренувань упродовж перших 40 днів (якщо взагалі такий час був). У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявник стверджував, що його доступ до телефону був обмеженим, а це означає, що він міг фактично користуватися телефоном час від часу (якого, звичайно, не було в кімнаті), тому Суд не помічає невідповідності, про яку вказується Урядом у заявах заявника. У зв’язку з цим Суд повторює, що відсутність доступу до відкритого повітря та фізичних вправ є чинником, який має значну вагу у поєднанні з іншими умовами (see «Aden Ahmed», cited above, п. 96, and the examples cited therein). Щодо страждань від спеки у контейнері, твердження про що висунуто заявником, Суд повторює, що страждання від холоду та спеки не можна недооцінювати, оскільки такі умови можуть вплинути на самопочуття та можуть за крайніх обставин вплинути на здоров’я (see «Aden Ahmed», cited above, п. 94) (п. 90).

Крім того, упродовж цих 75 днів, коли заявник утримувався в контейнері (п. 89), але особливо упродовж перших 40 днів цього періоду, коли якого йому навіть не дозволяли виходити на тренування, заявник був поміщений до ізоляції de facto, хоча і не de jure. Тим не менш, залишаються актуальними ті ж загальні принципи (see «Podeschi», cited above, п. 109, п. 116), а саме: необхідно враховувати конкретні умови, жорсткість заходу, його тривалість, мету, яку переслідують, та її вплив на зацікавлену ​​особу. У зв’язку з цим тривалість періоду, що розглядається, вимагає ретельного вивчення Судом його обґрунтованості, необхідності вжитих заходів та їх пропорційності щодо інших можливих обмежень, гарантій, запропонованих заявнику, щоб уникнути свавілля, а також вжитих органами влади заходів, щоб переконатися, що фізичний та психологічний стан заявника дозволяв йому залишатися в ізоляції (ibid., and Ramirez Sanchez v. France [GC], № 59450/00, п. 136). Не заперечується, що заявник був ізольований для власного захисту на його власну вимогу. Однак суворість та тривалість вжитого заходу, а саме те, що упродовж щонайменше 40 днів заявник майже не контактував ні з ким (окрім охоронців, а також лише здійснював декілька телефонних дзвінків), за цих обставин здаються надмірними. Схоже, влада не вжила жодних заходів для забезпечення того, щоб фізичний та психологічний стан заявника дозволяв би йому перебувати в ізоляції. Крім того, не було продемонстровано, що за конкретних обставин цієї справи були б передбачені інші альтернативи цій ізоляції (п. 91).

Крім того, Суд стурбований твердженням, яке не було спростоване Урядом, про те, що після цього періоду заявника було переведено до інших житлових приміщень, де новоприбулі шукачі притулку перебували на карантині COVID-19. Суд зазначає, що немає жодних ознак того, що заявник потребував такого карантину – особливо після періоду ізоляції – який, крім того, тривав майже 7 тижнів. Таким чином, розміщення його упродовж декількох тижнів з іншими особами, які могли б становити загрозу для його здоров’я за відсутності будь-яких відповідних міркувань для цього, не може розглядатися як захід, що відповідає основним санітарним вимогам (п. 92).

Викладених вище міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення ст. 3 Конвенції у цій справі (п. 93).

Посилання на рішення