Bulgaria, Bulgaria, ECHR Case Law, Torture prevention

Розслідування стверджуваного сексуального насильства у дитячому будинку («X. and Others v. Bulgaria», application № 22457/16, judgment 02.02.2021)

Ця справа може вважатися однією з найбільш суперечливих та складних у практиці ЄСПЛ з огляду на стан голосування у справі, наявність розбіжних та спільних думок окремих суддів тощо. Проте головним є те, наскільки складні питання було порушено у рішенні, та продемонстровано, наскільки Конвенція та практика Суду є живим інструментам, що відчувають на собі еволюційні впливи.

Bulgaria National Flag

ФАКТИ

ФАКТИ, НА ЯКИХ БАЗУЄТЬСЯ СПРАВА

Заявниками є брат (X., «перший заявник») та його дві сестри (Y., «другий заявник» та Z., «третій заявник»), які народилися у Болгарії. X. народився у 2000 році, Y. – у 2002 році, Z. – у 2003 році. Вони були залишені матір’ю і спочатку були поміщені до установ для немовлят, а потім до будинку для дітей без батьківського піклування, розташованого у селі в Велико-Тарновській області («дитячий будинок») (п. 10).

У 2010 році заявників було внесено до списку дітей, які мають право на повне усиновлення, а згодом – до списку для міжнародного усиновлення. У 2011 році італійська пара подала заяву про усиновлення заявників через посередника –  спеціалізованої асоціації під назвою Amici dei Bambini (AiBi) з м. Мілан. Майбутні усиновлювачі працювали в кооперативі, що спеціалізується на психіатричній та соціальній допомозі, і на той час були віком від 45 до 50 років. Вони відвідали Болгарію у січні 2012 року і декілька разів зустрічалися із заявниками, перш ніж продовжити процес їх усиновлення (п. 11).

Рішення про усиновлення було ухвалене, і у червні 2012 року заявники, яким тоді було 12, 10 та 9 років відповідно, переїхали до Італії (п. 12).

Перший подальший звіт про усиновлення, складений 27 вересня 2012 року асоціацією AiBi, показав, що діти добре влаштовані у новій сім’ї, окрім кількох випадків, коли молодша дівчинка Z. проявляла агресію до матері, яку вона вкусила. Троє дітей відновили навчання у школі, і лише старший, Х., мав труднощі в навчанні (п. 13).

ТВЕРДЖЕННЯ ЗАЯВНИКІВ ПРО ЗЛОВЖИВАННЯ ЩОДО НИХ

Перші заяви про зловживання

30 вересня 2012 року після сварки з братом третя заявниця поскаржилася на його поведінку щодо неї, звинувативши його у сексуальному дотику до неї. Отримавши сигнал про цю скаргу та діючи з метою розкриття інформації, наданій їм трьома дітьми з цього приводу, усиновителі зв’язалися з асоціацією AiBi. 2 жовтня 2012 року відбулася зустріч з психологом та педагогічним радником з асоціації AiBi. З цього приводу був складений звіт (see п. 53 below as regards the subsequent sending of a copy of this document to the Bulgarian authorities). Батьки заявників, які стверджували, що звіт був сфальсифікований, згодом подали заяву про порушення кримінальної справи. Результати розгляду цієї заяви не уточняються, але документ, підготовлений поліцією, демонструє, що підписи у звіті не відповідали зразкам підписів, наданими особами, визначеними як автори документа, і що деякі абзаци були додані. Згідно зі звітом, діти розповіли батькам, що вони займалися між собою певними сексуальними практиками, свідками яких батьки не були. Оскільки вони були надзвичайно засмучені та травмовані цим розкриттям інформації, батьки вирішили відіслати назад першого заявника, якого вони вважали відповідальним за ситуацію. Натомість психолог порадив їм звернутися за психологічною допомогою. З деякими ваганнями батьки погодилися, хоча батько висловив побажання, щоб сесії проводилися подалі від міста, де вони жили, щоб захистити свою приватність. Троє дітей, які спочатку зустрілися з виховним порадником самостійно, сказали, що вони були «дурними», тому що вони зіграли в гру, «в яку [їм] не слід було грати», але в яку грали всі діти в дитячому будинку». Вони висловили побоювання, що першого заявника відправлять назад до Болгарії (п. 14).

Після дослідження питання про спеціалістів, які мали підготовку для вирішення подібної ситуації, батьки провели обстеження дітей у двох психологів, які спеціалізуються на справах про жорстоке поводження з дітьми, які базувалися у центрі реляційної терапії (надалі – ЦРТ) у місті, що знаходиться понад 100 км від їхнього дому. Упродовж жовтня та листопада 2012 року відбулися зустрічі між психологами, батьками та дітьми, а потім для дітей було організовано регулярні консультації (п. 15).

Звіт від 31 жовтня 2012 року психологів з ЦРТ

Початковий звіт щодо заявників під назвою «Записки психологів» був складений психологами 31 жовтня 2012 року. Звіт не містить дослівного запису запитань та заяв заявників, а радше являє собою короткий зміст записів, які також містять коментарі психологів (for a more detailed account of the initial conversations with the psychologists, see the police record summarised in п. 23 et seq. below). Згідно зі звітом, психологи провели бесіди спочатку з батьками, а потім з дітьми 11 та 18 жовтня 2012 року. Розмови з заявниками, які називаються «терапевтичними сеансами», були проведені з використанням методів, рекомендованих для дітей, які стали жертвами зловживань (п. 22) та були зафільмовані на відео (п. 16).

Згідно зі звітом, батьки заявили, що упродовж перших трьох місяців, до інциденту 30 вересня, у них не було проблем з дітьми, хоча вони сказали, що молодша дівчинка Z., замикала двері, коли вона була у ванній кімнаті, і одного разу вкусила матір (п. 17).

У доповіді зазначається, що перший заявник, який далі спілкувався з психологами, мав труднощі зі спілкуванням по-італійськи та просив про присутність свого усиновлювача. Останній допомагав дитині пояснити, що він хотів сказати (п. 18).

Згідно зі звітом, перший заявник заявив, що вночі один з інших хлопчиків, які знаходились у дитячому будинку, D., висловлював претензії до деяких молодших дітей; інші повинні були за цим спостерігати, сидячи в колі, ніби в якомусь ритуалі. В уривках, цитованих з розповіді першого заявника, він описав ці дії, про які йдеться, кількома словами. Він сказав, наприклад, що «[D.] змусив [дітей] облизувати йому сідниці та ноги, а потім ударив [їх]», і що «він помочився в [їх] рот, а потім ззаду» («[D.] made [the children] lick his bottom and feet and then hit [them]», and that «he did a wee in [their] mouths and then behind»). Перший заявник сказав, що він розповів директору дитячого будинку, яку він назвав E. (що стосується плутанини навколо цієї назви, див. п. 32 нижче), про ці інциденти, і що вона запевнила його, що зателефонує до поліції, якщо це знову станеться. Він зізнався, що грав зі своїми сестрами в ігри сексуального характеру, навіть після їх прибуття до Італії, кажучи: «Я помочився у рот Z. і облизав їй сідниці, потім Y. сказала мені доторкнутися до неї там, де вона справляє малу потребу, потім вона це зробила це мені, і я вставив палець в її анус» («I did a wee in Z’s mouth and licked her bottom, then Y. told me to touch her where she does her wee, then she did it to me, and I put my finger in her bottom»). Він кілька разів сказав: «Це моя вина». Він додав, що бачив, як його сестра (друга заявниця) «займалася сексом» з хлопчиком з дитячого будинку (п. 19).

Згідно зі звітом, психологи спілкувалися з другою та третьою заявницями разом. Відповідаючи на запитання одного з психологів, що стосується можливих проблем вдома, Y. сказала: «X. торкнулася моїх сідниць, а потім він зробив це із Z., і потім помочився їй у рот» («X. touched my bottom and then did it to Z., and did a wee in her mouth») (п. 20).

Щодо другого заявника, у звіті було сказано наступне: «Схоже, Y. сприймала все це як певну гру та не надавала негативних конотацій подіям, кажучи: «Я бачила, як M. та B. займаються сексом, і я це зробила з моїм братом» («I saw M. and B. doing sex and I did it with [my brother]»). Однак у звіті згадується, що обидві сестри виявлялися стурбованими за свого брата, який кілька разів був жертвою насильства, кажучи: «Х. били більше, мене не так сильно» («X got hit more, I wasn’t hit so much»). У звіті не сказано, хто саме бив дітей. У ньому зазначалося, що третя заявниця говорила трохи пізніше під час обговорення, описуючи іншу ситуацію, коли дітей з притулку, очевидно, відвели до «дискотеки», де вони танцювали, і куди потім прибули деякі чоловіки і «погралися» з ними у приміщеннях. Третя заявниця заявила, що вона єдина, хто чинив спротив, і сказала: «Я голосно плакала і вдарила його» («I cried out loud and hit him») (п. 21).

Згідно зі звітом, під час розмов заявники використовували наданих їм психологами ляльок для імітації сцен, які вони зображували. Психологи дійшли висновку, що діти вміють розрізняти фантазію від реальності, а правду – від брехні, а їхні розповіді виглядають достовірними, вільними від стороннього впливу та послідовними з точки зору місць та часу. У звіті зазначається, що, оскільки діти вважали цей тип поведінки нормальним або принаймні прийнятним, психологи рекомендували сеанси психотерапії разом з виховною підтримкою батьків (п. 22).

Поліцейський запис розмов з психологами на основі відеозаписів

Перші розмови заявників із психологами також були предметом письмового протоколу, складеного 25 березня 2013 року поліцією, прикріпленою до R. прокуратури для неповнолітніх, на основі відеозаписів, зроблених психологами (п. 81). Цей запис виглядає більш детальним, ніж звіт психологів від 31 жовтня 2012 року (п. 23).

З цього запису випливає, що батько заявників був присутній під час розмови 11 жовтня 2012 року з першим заявником і час від часу говорив (п. 24).

Згідно з протоколом, під час цієї розмови перший заявник сказав, що вночі один із старших хлопчиків D. вмикав світло і просив дітей сісти на підлогу. Будучи не в змозі належним чином пояснити, що сталося, перший заявник показав, використовуючи ляльки, як дівчина лизала інтимні частини тіла хлопчика за вказівкою D. Повідомляється, що D. також вдарив дівчину в обличчя. Він сказав іншим дітям не дивитися, але перший заявник все-таки подивився. Як повідомляється, хлопчик був голий, а інші діти – ні. Перший заявник сказав, що він повідомив директора Е. (що стосується плутанини щодо цього імені, див. п.  32 нижче), яка, очевидно, лаяла D. і погрожувала викликати поліцію, якщо це повториться. За словами першого заявника, D. звик жорстоко поводитися з усіма іншими дітьми, але вихователі нічого не помічали. Так, за повідомленнями, D. змусив хлопчика облизувати ноги і вдарив його. Він вдарив першого заявника, «помочився у рот» і «помочився на [його] сідниці, поки [перший заявник] спав», і «вставив свій пеніс в анус [першого заявника], що [завдало] болю» («done a wee in [his] mouth» and «a wee in [his] bottom while [the first applicant] was asleep» and had «put his willy in [the first applicant’s] bottom, which [had] hurt»). D. зробив це тільки з ним і з однією дівчинкою. Перший заявник сказав, що інший хлопчик, G., також «помочився йому в рот та на сідниці» («done a wee in [his] mouth and [his] bottom») і бив інших дітей. Жінки з притулку сказали, що бити людей неправильно (п. 25).

Відповідно до протоколу, перший заявник сказав, що після їх прибуття до Італії він «помочився у рот та на сідниці [своєї сестри Z.]» («done a wee in [his sister Z’s] mouth and bottom»), а його друга сестра, Y., сказала йому доторкнутися до її інтимних частин і він сказав їй зробити так само з ним. Нарешті, він додав, що в Болгарії G. «займався сексом» зі його сестрою Y. проти волі останньої (п. 26).

Психологи говорили поруч із двома сестрами. З протоколу випливає, що батько залишався в кімнаті під час розмови, але не говорив. Друга заявниця розповіла про інцидент 30 вересня 2012 року. Вона сказала, що просила брата «торкнутися [її] сідниць», і щоб він «засунув палець в [її] анус» («touch [her] bottom» and that he had «put his finger in [her] bottom»). Він зробив те ж саме з їхньою молодшою сестрою і «помочився у її рот» («done a wee in [her] mouth»). Третя заявниця підтвердила те, що сказала її сестра (п. 27).

Відповідно до протоколу, на запитання одного з психологів, чи подібне відбувалося у дитячому будинку в Болгарії, друга заявниця відповіла, що такі випадки мали місце, і що вона «займалася сексом» з братом та іншими дітьми. Вона згадала двох хлопчиків, D. і G., але сказала, що нічого з ними не робила. Обидві дівчини сказали, що їх били, але в основному постраждав їхній брат. Друга заявниця додала, що вона бачила хлопчика і дівчинку, B. і М., які «займалися сексом», і що її брат сказав їй, що вони теж можуть це зробити (п. 28).

У протоколі далі зазначено, що під час другої розмови з двома сестрами 18 жовтня 2012 року психолог попросив другу заявницю поділитися тим, що вона сказала своєму батькові про дискотеку. Y. сказала їй, що вона танцювала з хлопчиком, Br., на дискотеці, а її брат і сестра також танцювали в парі з іншими дітьми. Після цього був торт, і вони лягли спати. Психолог запитав, що вони тоді зробили. Y. відповіла, використовуючи ляльки, щоб допомогти їй, що вона «займалася сексом» з хлопчиком, з яким вона танцювала, що він був на ній і що це було боляче. Вона сказала, що в якийсь момент вона штовхнула його і що він намагався закрити їй рот. Вона розповіла психологу, що згодом робила те саме з іншими хлопчиками і сказала, що вони тричі ходили на дискотеку (п. 29).

Третя заявниця сказала, що ніхто не робив з нею таких речей і що вона кричала своїй сестрі та Br., що це було неправильно. Обидві сестри розповідали, що інші дівчата в дитячому будинку, навіть наймолодші, робили те ж саме (п. 30).

У поліцейському протоколі також згадується розмова, проведена 5 листопада 2012 року з першим заявником за присутності його батька, якому він, очевидно, відкрив нові дані. Психолог почав з того, що запевнив першого заявника, що не він був неслухняним, а дорослі люди, які навчили його робити «певні речі». Потім перший заявник згадав чоловіка N. та іншого на ім’я Ma. який, за його словами, вдарив палкою його сестру (п. 31).

Згідно з записом, психолог запитав дитину, чи може вона пригадати, що робили «дорослі» в дитячому будинку. Перший заявник відповів, що вони кілька разів ходили на дискотеку, і що дорослі танцювали з ними. Його сестра Y. сказала йому, що N. змусив її «займатися сексом» у ванній кімнаті. Перший заявник сказав, що він розповів E.D., одному з помічників соціального забезпечення у дитячому будинку (initially referred to mistakenly as the director, see paragraphs 19 and 25 above), який говорив про це з директором. Перший заявник сказав, що N. пообіцяв більше не робити цих речей, але, тим не менш, зробив це знову (п. 32).

Потім батько заявників сказав, що N., який, на його думку, був одним із працівників дитячого будинку, спочатку жорстоко поводився з першим заявником, а потім з іншими дітьми, і що до цього також були залучені інші дорослі. Потім перший заявник назвав цих дорослих K., Da., O. і P. (п. 33).

Відповідно до протоколу, перший заявник сказав, що N. змушував його «займатися сексом» у ванній кімнаті, вставив свій пеніс «у зад [першого заявника]» і «зробив трохи в рот» («in [the first applicant’s] bottom» and had «done a wee in [his] mouth»). Він сказав, що K. і Da. зробив з ним те саме. Він додав, що деякі «дами» з дитячого будинку «раніше займалися сексом» з дітьми; він сказав, що він зробив це з однією з них, внаслідок чого заплакав, і що вона вдарила його. Нарешті, він заявив, що один раз поліція приходила до дитячого будинку та один раз до школи, щоб поговорити з дітьми. Однак він нічого не сказав, оскільки ці речі більше не повторювалися (п. 34).

Дзвінки, зроблені батьком заявника, до Telefono Azzurro

6 листопада 2012 року батько заявників звернувся до італійської лінії допомоги дітям, яким загрожує небезпека, що адмініструється Telefono Azzurro (асоціації, що захищає громадські інтереси). Відповідно до детального запису розмови, наданого консультантом, батько заявив, що заявники сказали психологам, які проводили сеанси, що заявники та всі діти у дитячому будинку, де вони жили в Болгарії, зазнали того, що батько описав як серйозне сексуальне насильство. Він сказав, що заявники визнали 8 дорослих винуватцями стверджуваного насильства: 5 чоловіків, які виконували різні робочі функції у закладі, та 3 жінок, які доглядали за дітьми. Він повідомив, що заявники також згадували жорстоке поводження і те, що він назвав девіантною сексуальною практикою з боку дорослих, які працювали за межами дитячого будинку, які нібито мали місце на своєрідній дискотеці під час свят, які організовував дитячий будинок. За словами батька, заявники також сказали, що фізичне та сексуальне насильство серед дітей, яке проявлялося у тому, що старші діти жорстоко поводяться з молодшими, що систематично відбувалося у дитячому будинку вночі, коли діти залишалися без нагляду персоналу, який, скоріш за все, спав на один поверх вище (п. 35).

Перший заявник, як повідомляється, сказав, що його вперше образили у віці 6 років, коли його зґвалтував один із працівників дитячого будинку, якийсь N. Він сказав, що поскаржився директору, який, можливо, викликав поліцію. Однак, тим не менш, перший заявник відкликав свої звинувачення на допиті у поліції, оскільки N. погрожував йому і вдарив його по обличчю (п. 36).

Знову, згідно з протоколом, батько заявників звернувся за порадою щодо того, які дії вжити. Висвітлювалася можливість інформування прокуратури в Мілані, де базувалася асоціація AiBi, яка виступала посередником у процесі усиновлення, і звернутися до італійської Комісії з питань міждержавного усиновлення (Commissione per le Adozioni Internazionali – «CAI») у Римі, як центрального органу, визначеному Гаазькою конвенцією про захист дітей та співробітництво у справах міждержавного усиновлення. Батько заявників заявив, що не бажає залучати судові органи за місцем проживання сім’ї, щоб зберегти анонімність дітей (п. 37).

Батько заявників знову зателефонував на телефон довіри 15 листопада 2012 року та заявив, що за порадою адвоката та прокурора, якого він знав, він вирішив не звертатися до італійських судових органів, оскільки, на його думку, вони не мають юрисдикцію розглядати справу, і він не хотів втручатися у конфіденційність сім’ї. Він сказав, що він повідомив про заяви дітей представнику асоціації AiBi в Мілані, яка повідомила йому, що вона ніколи не чула про такий серйозний випадок, і що вона повідомить «місцеву владу», не уточнивши, яку саме (п. 38).

Батько заявників запитав, чи може Telefono Azzurro проінформувати ЗМІ, але консультант звернув його увагу на ризики для приватного життя сім’ї та додав, що на цьому етапі важливо довести справу до відома влади (п. 39).

Батько заявників знову зателефонував 20 листопада 2012 року. І сказав, що намагався зателефонувати до служби допомоги дітям у Болгарії і, слідуючи наданим йому порадам, надіслав електронний лист до Державного агентства захисту дітей Болгарії (the Bulgarian State Agency for Child Protection). Однак відповіді він не отримав (п. 42). Він сказав, що заявники переказали подальші епізоди жорстокого поводження, в яких діти з притулку нібито зазнали жорстоких дій, які він назвав збоченнями, та що вони визнали винними 10 осіб – 7 чоловіків та 3 жінки (п. 40).

Під час чергового дзвінка на телефон довіри 26 листопада 2012 року було досягнуто домовленості, що Telefono Azzurro повідомить прокуратуру Мілана про цю справу. Батько заявників звернеться до італійського CAI та болгарського Міністерства юстиції як центральних органів, відповідальних за міждержавне усиновлення в двох країнах (п. 41).

Повідомлення болгарській владі

16 листопада 2012 року прийомний батько заявників надіслав електронного листа до Болгарського державного агентства з питань захисту дітей (надалі – SACP), в якому попросив зателефонувати йому по телефону, щоб повідомити про насильство у дитячому будинку. Він не надав жодних подробиць і навіть не назвав назви відповідної установи, однак його власне ім’я було вказано в його електронній адресі (п. 42).

Того ж дня асоціація Telefono Azzurro надіслала електронного листа до Nadja Centre, болгарського фонду, що спеціалізується на захисті дітей групи ризику та відповідає за ведення національної лінії допомоги, повідомивши його, що до Telefono Azzurro звернувся громадянин Італії, який усиновив трьох дітей з Болгарії, який бажає подати скаргу про серйозне насильство над його дітьми. Повідомлення не містило імен заявників чи будь-яких деталей, за якими їх можна було б ідентифікувати. 20 листопада Nadja Centre скерував це повідомлення до SACP. 23 листопада SACP повідомив Міністерство юстиції Болгарії з цього приводу, заявивши, що SACP не може проводити ніяких перевірок, оскільки не має імен дітей або назви відповідної установи. SACP просила Міністерство розпочати розслідування у межах своїх повноважень (п. 43).

У листі від 23 листопада 2012 року, написаному болгарською мовою, який було відскановано та надіслано електронною поштою батькові заявників 26 листопада 2012 року, SACP повідомила йому, що SACP повідомлено про його повідомлення про стверджуване зловживання, але потрібна була додаткова інформація, щоб мати можливість проводити перевірки, зокрема назва відповідної установи та імена дітей у Болгарії. Батько написав, що не може зрозуміти електронного листа, і попросив надіслати його у вигляді файлу Word, щоб перекласти його. Жодна з сторін не продовжила це листування (п. 44).

Скарги, подані до італійської влади

22 листопада 2012 року батьки заявників надіслали скаргу до CAI із викладом фактів, зазначених у доповіді психологів від ЦРТ від 31 жовтня 2012 року, та тих, що були повідомлені Telefono Azzurro (п.п. 16-22, 35-41). Зокрема, вони назвали імена 7-ми чоловіків, включаючи N., та 4-х жінок, яких, за їхніми словами, заявники назвали кривдниками. Деякі з цих людей, за їхніми словами, були співробітниками дитячого будинку, а інші приходили ззовні. Батьки стверджували, що групи дітей з дитячого будинку були вивезені «на канікули» до села, де вони відвідували місце, яке вони визначили як «дискотека», і де вони були піддані знущанням та сексуальному насильству з боку осіб, які не мали  відношення до дитячого будинку. Нібито перший заявник був змушений спостерігати за зґвалтуванням своїх сестер. Батьки стверджували, що діти, залишені без нагляду вночі у дитячому будинку, згодом повторили з молодшими дітьми таку ж саму поведінку, жертвами якої вони були самі (п. 45).

1 грудня 2012 року асоціація Telefono Azzurro надіслала прокурору Мілана записи телефонних розмов з батьком заявників, його лист із викладом стверджуваних фактів та звіт психологів з ЦРТ від 31 жовтня 2012 року (п. 46).

У своєму листі батько заявників стверджував, що всі діти, які перебували в дитячому будинку, зазнали жорстокого поводження з боку працівників (були названі імена 11 працівників – 8 чоловіків та 3 жінок), що під час перебування у таборі відпочинку діти був вивезені на «дискотеку», де співробітники та люди ззовні змушували їх підкорятися тому, що він назвав сексуальними збоченнями, що перший заявник був змушений спостерігати за зґвалтуванням його сестер і що вночі старші діти скопіював таку поведінку та піддали знущанням та сексуальному насильству молодших дітей. Батько уточнив, що в дитячому будинку діти залишалися без нагляду вночі і не були відокремлені, і що весь персонал, включаючи директора, знав про насильство. Він стверджував, що директор був проінформований про сексуальне насильство, але просто залякувала дітей, яких вона вважала винними. Директор та представник асоціації AiBi в Болгарії нібито попередили заявників про те, що вони не повинні розповідати своїм майбутнім усиновлювачам про те, що сталося, додавши, що в такому випадку батьки можуть відправити їх назад до дитячого будинку (п. 47).

21 грудня 2012 року батько заявників також звернувся до відділу поліції Італії, що спеціалізується на боротьбі з дитячою порнографією в Інтернеті, і повідомив його про звинувачення заявників, підкресливши, що стверджуване жорстоке поводження було зафільмоване особами в балаклавах, щоб сховати їхні обличчя. Батько заявників надав копії звіту психологів від 31 жовтня 2012 року, скарги до CAI, список профілів стверджуваних абьюзерів у Facebook та список стверджуваних жертв, вказуючи, що деякі діти були усиновлені в Італії. Заявники не повідомили Суд про будь-які дії, вжиті у відповідь на цю скаргу (п. 48).

8 січня 2013 року асоціація Telefono Azzurro надіслала до прокуратури Мілану додаткову інформацію, надану батьком заявників, щодо інших випадків насильства, про які, очевидно, повідомляли діти. Згідно з цими даними, діти з дитячого будинку доставлялися до приватних квартир, де були присутні чоловіки та деякі жінки, які працювали в дитячому будинку, включаючи вищезгадану N., фотографа та дружину фотографа, і де діти нібито зазнавали сексуального насильства. Повідомляється, що обличчя дорослих були вкриті балаклавами, а сцени були зафільмовані та показані на екрані. Заявники також заявили, що подібні зловживання мали місце у туалетах дитячого будинку, які також були зняті на відео. Батько заявників також скаржився на ставлення асоціації AiBi, яку він критикував за те, що вона не надала йому підтримки, на яку він очікував (п. 49).

Батько заявників також зв’язався з італійським журналістом-розслідувачем. 11 січня 2013 року щотижневий журнал L’Espresso опублікував статтю під заголовком «Болгарія: у лігві монстрів» (версія якої була опублікована в Інтернеті під назвою «Болгарія: у лігві педофілів»), у якій повідомлялося про заяви батька заявників, але без зазначення осіб, яких це стосується, або дитячого будинку. У статті йшлося про те, що десятки дітей з дитячого будинку, в якому заявники були розміщені в Болгарії, піддавалися систематичному сексуальному насильству з боку співробітників та сторонніх осіб, зокрема на дискотеці у курортному селі. У статті описувалося організована мережа з актами педофілії та насильства, включаючи погрози зі зброєю, вчинені людьми в масках, а також додано, що деякі сцени були зафільмовані на відео. У ньому зазначалося, що наймолодші діти стали жертвами одного зі старших дітей, який вночі заходив до їхніх гуртожитків, і що перший заявник повідомив про ці інциденти директору дитячого будинку, який, очевидно, нічого не зробив, щоб зупинити це. Автор статті додав, що він відвідав Болгарію у грудні 2012 року і може підтвердити справжність місць та людей, описаних заявниками, які, за його словами, відповідають їх описам. Він згадував, що зустрічався з місцевою поліцією, яка стверджувала, що не знала про цю ситуацію. У статті наголошується, що психологи вважали ствердження заявників достовірними (п. 50).

Станом на 12 січня 2013 року стаття в L’Espresso була предметом обговорення у декількох статттях у болгарських ЗМІ (п. 51).

ЗАХОДИ, ВЖИТІ БОЛГАРСКОЮ ТА ІТАЛІЙСКОЮ ВЛАДОЮ

Початкові запити та перша дослідча перевірка в Болгарії

Після повідомлень, надісланих батьком заявників та Nadja Centre (п.п. 42-44), та публікації у болгарських ЗМІ інформації, зробленої у статті у тижневику L’Espresso, SACP провела перевірки, які дозволили ідентифікувати заявників (п. 52).

Паралельно Міністерство юстиції Болгарії зв’язалося з асоціацією AiBi, яка була названа у статті у ЗМІ. 14 січня 2013 року асоціація повідомила Міністерство про особи заявників та надіслала йому два звіти від 27 вересня та 3 жовтня 2012 року (п.п. 13-14). Міністерство передало цю інформацію до SACP (п. 53).

14 січня 2013 року президент SACP наказав провести огляд дитячого будинку. Інспекція була проведена 14 та 15 січня 2013 року обласним відділом з прав дитини. Згідно зі звітом від 21 січня 2013 року, складеним інспекторами, надісланим до Суду (цей документ не містить жодних додатків та не вказує, чи були складені письмові записи опитувань та чи були зроблені аудіо- чи відеозаписи), інспектори перевірили зміст документів та безпеку будівель. Вони опитали мера міста, який відповідав за управління дитячим будинком, директора, лікаря загальної практики, асистента з питань соціального забезпечення, психолога, медсестру та інших співробітників, які чергували на момент огляду. Відповідно до їх звіту, інспектори спілкувалися з дітьми у групах по 4 – 5 у контексті неформальних бесід, які поступово зосереджувались на питаннях щодо можливих актів насильства чи небажаного фізичного контакту. Старших дітей, які вміли читати та писати, попросили відповісти на анонімну анкету, яку, знов таки, згідно зі звітом, вони могли заповнити за відсутності співробітника. Анкета, розроблена SACP, як інструмент для надання допомоги у запитах щодо дітей, які перебувають у дитячих будинках, складалася з 7 питань, переважно з варіантами вибору, в яких дітям ставили питання, чи зазнавали вони образ чи насильства, чи хтось торкався їхніх тіл «певним чином, що [їм] не сподобалося», і чи знали вони, до кого можна було б звернутися, якщо була проблема (п. 54).

Відповідно до того ж звіту, на момент огляду в дитячому будинку мешкало 52 дитини: 24 дівчинки та 28 хлопчиків. 21 дитина була у віці від 2 до 7 років, а 31 – у віці від 8 до 13. У закладі працювало 34 особи, у тому числі 3 чоловіків (доглядач, технік з опалення та водій), чиї робочі функції не передбачали контакту з дітьми та які не мали доступу до їх гуртожитків. У звіті зазначалося, що, згідно зібраної інформації, діти у дитячому будинку ніколи не залишалися без нагляду, що їх супроводжувала жінка-вихователь по дорозі до школи, що доступ сторонніх відвідувачів підлягав перевірці і що були камери спостереження навколо приміщень, кадри з яких регулярно переглядалися. У звіті далі зазначено, що діти були розподілені між сімома гуртожитками за віком, а у випадку старших дітей – за статтю, і що розташування гуртожитків було таким, що вони не могли переходити з одного гуртожитку до іншого без того, щоб це не помітили чергові співробітники. У відповідях на анкету чи розмови не згадувалося про насильство чи сексуальне насильство, у них лише згадувалися аргументи та випадки, коли інші діти зазнали ударів, переважно в школі (п. 55).

У доповіді також зазначалося, що, за словами психолога, який готував щоквартальний огляд дітей, що перебувають у обліку дітей, які мають право на усиновлення, і який стежив inter alia за заявниками, ані заявники, ані інші діти ніколи не згадували про жорстоке поводження чи сексуальне насильство. Не було виявилено жодних ознак такого поводження. Із зібраної інформації також стало відомо, що діти час від часу демонстрували агресивну поведінку один до одного, що вважалося нормальним у цьому віці. На думку співробітників, діти не мали проблем з довірою до іншим. Деякі співробітники навели приклад однієї дівчинки М., яка, очевидно, розповідала іншим дітям історії про сексуальне насильство у своїй родині. Інші діти негайно повідомили про це персоналу, що обумовило відповідну перевірку. За словами директора, друга заявниця навіть розповіла іншим про ці події так, ніби вони трапилися з нею. Директор припустила, що цей епізод міг стати джерелом звинувачень заявників (п. 56).

На підставі цього звіту SACP дійшла висновку, що немає жодних доказів того, що діти з дитячого будинку були піддані поводженню, про яке повідомлялося в L’Espresso. Тим не менш, зважаючи на серйозність звинувачень, SACP надіслала справу до Великотарновської районної та обласної прокуратур. Після перевірки SACP надіслала групу психологів до дитячого будинку з 18 по 24 січня 2013 року. Ця команда також не знайшла підстав для занепокоєння (п. 57).

Стаття в журналі L’Espresso викликала інтерес у болгарських ЗМІ, які зверталися за роз’ясненнями до SACP та керівництва дитячого будинку. Стаття, опублікована 16 січня 2013 року на веб-сайті новин під назвою «Заяви про сексуальне насильство в дитячому будинку – інтернаті», висвітлювалися за результатами заява президента SACP по телебаченню з використанням таких тверджень (п. 58):

  • «Повідомлення в італійській пресі про нібито насильство над дітьми в болгарському сиротинці є наклепницькими та сфабрикованими. …
  • Журнал не вказує, де знаходиться заклад, що спонукало SACP провести власне розслідування.
  • За даними SACP, заклад є житловим закладом для дітей без батьківського піклування, розташований у селі …
  • SACP провела перевірку в цьому закладі тривалістю менше 2 днів. Тим не менш, тепер переконано, що ці звинувачення є необґрунтованими. …
  • Президент SACP вважає ймовірним, що звинувачення були сфабриковані не самими дітьми, а їх новими батьками в Італії.
  • [Він] заявив, що, незважаючи на коротку тривалість перевірки, висновки були категоричними. …
  • … дитячий будинок підкреслив, що намір італійської сім’ї … полягав в усиновленні двох дівчат, і що вони пішов на поступку, взявши також одинадцятирічного брата. Тоді «батьки» хотіли повернути хлопчика. З цієї причини, за словами [президента SACP], батько збрехав, сказавши, що хлопчик та його сестри грали у «лікаря».
  • [Він заявив, що «це, швидше за все, випадок маніпулювання з боку усиновителів, можливо, через його недостатню готовність» мати справу з трьома дітьми у віці від 8 до 11 років.
  • «Я сам відвідав дітей вчора і можу сказати, що я дуже заспокоєний» –  зазначив він.
  • Він додав, що не може бути й мови, щоб старші діти могли ображати молодших, враховуючи молодий вік усіх дітей, які перебувають у дитячому будинку. Виступаючи в ефірі BTV, він сказав: «Є дитячі будинки …, де триває сексуальне та фізичне насильство, але не в цьому випадку» (п. 58).

29 січня 2013 року на інформаційному веб-сайті Darik News була опублікована стаття, що супроводжувалася фотографією, в якій зазначалося, що двоє депутатів болгарського парламенту відвідали дитячий будинок разом з мером та головою місцевої ради і були прийняті директором. У статті йшлося про звіт в італійській пресі, згідно з яким троє дітей, що проживають у притулку, зазнали сексуального насильства, і повідомлялося про «обурення» депутатів, за словами яких італійська преса «поширювала фейкові новини». Було процитовано одного з депутатів, який сказав вихователям: «Ми всі знаємо, що цей звіт у пресі є наклепом». У статті йшлося, що наприкінці візиту жителів села також запросили до дитячого будинку, які «висловили обурення наклепницькими нападками» (п. 59).

28 січня 2013 року Великотарновська районна прокуратура розпочала дослідчу перевірку (преписку) щодо заяв, наданих SACP, під № 222/2013. Вважаючи, що у звіті SACP немає доказів, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення, прокуратура запитала SACP, чи є у SACP інші докази. SACP підтвердило, що проведена перевірка не свідчить про те, що були вчинені будь-які зловживання. Рішенням від 18 листопада 2013 року прокуратура вирішила, що немає підстав для відкриття кримінального провадження, і припинила розгляд справи виключно на підставі звіту SACP, не провівши жодних інших слідчих заходів. Постанова була сформульована наступним чином: «Досьє було відкрито у зв’язку з інформацією, надісланою SACP, яка провела перевірку у відповідь на звіт, … в якому стверджувалося, що троє дітей, які згодом були усиновлені в Італії у 2012 році, зазнали сексуального насильства. Перевірка не дозволила зібрати жодних доказів, які могли б підтвердити стверджуване зловживання чи вчинення інших правопорушень. З огляду на викладене, я вважаю, що для цілей Кримінального процесуального кодексу немає достатніх доказів скоєння правопорушення, які були б підставою для відкриття кримінального провадження. Тому справу слід закрити. Отже … я вирішив не відкривати кримінальне провадження та закрити справу № 222/2013 …» (п. 60).

Візит до Болгарії представників AiBi

Паралельно із зображеними вище подіями, представники асоціації AiBi відвідали Болгарію з 23 по 26 січня 2013 року. З доповіді, підготовленої за результатами візиту, випливає, що вони зустрілися з послом Італії, заступником міністра юстиції Болгарії та представником SACP. Двоє останніх скаржилися на те, що вони отримали поверхову інформації з Італії, і сказали, що вони отримали лише необґрунтовані повідомлення про зловживання, зроблені батьком заявників, який не відповів на їх запит на інформацію, та статтею від L’Espresso. Вони додали, що таки була проведена перевірка, коли було ідентифіковано відповідний дитячий будинок; представник SACP надав звіт про проведену перевірку, згідно з яким не було виявлено жодних доказів, які б підтверджували твердження заявників (п. 54). Представники AiBi також відвідали дитячий будинок, де зустрілися з мером (який був адміністративним органом, відповідальним за управління дитбудинком). На додаток, членам делегації директором було продемонстровано сам заклад. У доповіді зазначається, що люди, з якими зустрілися представники, висловили стурбованість звинуваченнями, критикою болгарських установ та бездіяльністю з боку італійської влади. На додаток, у звіті була гостра критика щодо того, як усиновлювачі використали ситуацією (п. 61).

Обмін між болгарською та італійською владою

Під час листування між CAI Італії та Міністерством юстиції Болгарії обидві владні інституції обмінялися наявною у них інформацією. У листі від 23 січня 2013 року CAI офіційно попросила болгарську владу вжити відповідних заходів для захисту дітей, які проживають у дитячому будинку. Представник CAI написав наступне: «… схоже, що в [дитячому будинку] відбулися такі події, в яких брала участь велика кількість осіб, як співробітників закладу, так і людей ззовні, імена та ролі яких були надані дітьми. За словами [заявників], «найбільш бажаних» дітей періодично забирали до сусіднього села L. Їх везли на дискотеку, де спочатку вони танцювали і насолоджувалися. Потім, після торта, їх повели до спалень, де з ними «грали» деякі чоловіки, які вже були присутні. Ці діти зазнали насильства та змушені були стати свідками насильства проти інших. Діти, які стали жертвами цих повторних нападів, пізніше повторювали їх з найменшими дітьми, коли вони залишалися наодинці вночі. З огляду на викладене вище, [CAI] просить центральний орган [Міністерство юстиції Болгарії] вжити всіх необхідних заходів для захисту дітей, які перебувають у дитячому будинку» (п. 62).

Зі свого боку, заступник Міністра юстиції Болгарії висловила занепокоєння щодо добробуту заявників в їхній усиновлювальній родині, зокрема щодо ризику того, що батьки можуть кинути дітей. Представник CAI відповів, що усиновителі зазначили про цю можливість у момент паніки, зважаючи на серйозність розкритих фактів (п. 14), але тепер вони повністю віддані дітям (п. 62).

З огляду на стурбованість, висловлену Міністерством юстиції Болгарії, CAI звернувся на початку лютого 2013 року до R. Youth Court, який мав територіальну компетенцію стежити за процесом усиновлення та вживати будь-яких заходів, необхідних для захисту заявників. За кілька днів до цього асоціація AiBi також повідомила про події до R. Youth Court (п. 63).

21 січня 2013 року батько заявників скаржився до CAI на той факт, що болгарська преса розкрила імена заявників, зокрема в інтерв’ю, даному директором дитячого будинку. Скарга була направлена ​​до Міністерства закордонних справ Болгарії. У вербальній ноті від 24 січня 2013 року останній повідомив свого італійського колегу про те, що SACP вжила заходів щодо відповідних ЗМІ. У наступній note verbale від 27 вересня 2013 року Міністерство закордонних справ Болгарії заявило, що болгарська комісія з питань захисту персональних даних посіла позицію, що ця ситуація не призвела до зловживання інформацією про особисті дані. Так само використання даних було виправданим у цьому випадку через суспільний інтерес до справи та цілі журналістської діяльності.

Друга дослідча перевірка в Болгарії

15 січня 2013 року прокуратура Мілану за заявою асоціації Telefono Azzurro (п. 46) надіслалазапит до посольства Болгарії в Римі, що містить такі уривки: «Надсилаю вам копії документів, що є в наявності, щодо заяв про серйозні правопорушення щодо неповнолітніх … Оскільки італійські судові органи не мають юрисдикції у цій справі, оскільки стверджувані дії були вчинені за кордоном іноземними громадянами, я просив би вас звернутися до відповідних місцевих органів влади, щоб оцінити, наскільки ці звинувачення є обґрунтованими». Прокурор долучив запис дзвінків батька заявника до Telefono Azzurro, скаргу від батька від 28 листопада 2012 року, в якій викладено заяви заявників, та звіт психологів із ЦРТ від 31 жовтня 2012 року (п.п. 46-49).

Документи, про які йдеться, були перекладені та надіслані SACP, яка передала їх до Великотарновської обласної прокуратури. Однак прокуратура, яка після статті в L’Espresso розпочала розслідування загальної ситуації з дитячими будинками в регіоні, посіла позицію, що документи стосуються названих осіб, і тому прокуратура району має прийняти рішення про можливе провадження. Матеріали були надіслані до Великотарновської районної прокуратури, яка 22 лютого 2013 року розпочала дослідчу перевірку за № 473/2013, поки перша дослідча перевірка (№ 222/2013) ще тривала (п. 66).

Команда представників поліції, місцевої влади та регіональних служб охорони здоров’я, соціального захисту та захисту дітей провела інспекцію у дитячому будинку упродовж 25-26 лютого 2013 року (п. 67).

Відповідно до звіту, складеного поліцією 6 березня 2013 року, команда ознайомилася з документами, наявними в дитячому будинку, включаючи медичні картки дітей, і поспілкувалася з працівниками апарату (директором, психологом, двома вихователями, асистентом з питань догляду за дітьми, водієм, сторожем та техніком з опалення), з деякими особами, які час від часу працювали у закладі (фотографом на ім’я D. та електриком, зменшувальне прізвище якого починалося на N.), та чотирма дітьми віком від 11 до 13 років (три хлопчики, B., G. та А. та дівчина, Bo.), про яких заявники згадували у своїх звітах. У поліцейському звіті описується управління закладом, діяльність та догляд за 53 дітьми, які проживали на той час. У ньому зазначалося, що регулярні медичні огляди, які проводив незалежний лікар загальної практики, не виявили жодних ознак фізичного чи сексуального насильства над дітьми. Він додав, що дітям була доступна скринька для скарг, а також телефон, на якому було вказано номер національної лінії допомоги дітям, яким загрожує небезпека, і що про жодні інциденти, які б відповідали заявам заявників, не повідомлялося у такий спосіб (п. 68).

У звіті зазначалося, що лише троє співробітників були чоловіками (водій Da., доглядач К. та технік з опалення І.), проте їм було заборонено входити до гуртожитків, якщо вони не супроводжувалися директором дитячого будинку або співробітником жіночої статі (п. 69).

У звіті також зазначалося, що муніципальна служба захисту дітей регулярно оглядала дитячий будинок і що поліцейський відвідував його щотижня. У ньому було зазначено, що вживалися заходи безпеки, особливо щодо в’їзду сторонніх відвідувачів, і що жодних випадків сексуального насильства над дітьми не було зареєстровано ані під час інтерв’ю з працівниками під час розслідування, ані в попередні роки (п. 70).

У звіті також йдеться про розслідування, проведені прокуратурою та поліцією щодо інцидентів, що сталися в дитячому будинку з 2002 року, і, зокрема, один випадок жорстокого поводження з боку працівника, який згодом був звільнений, та один випадок, коли деякі діти випадково проковтнули ліки. Звіт робив наголошував, що повідомлень про сексуальне насильство зафіксовано не було (п. 71).

У листі від 8 травня 2013 року районна прокуратура зобов’язала поліцію продовжити дослідчу перевірку з метою встановлення осіб, про яких йдеться, та правдивості чи неправдивості тверджень, викладених у документах, надісланих владою Італії. Відповідно до другого звіту поліції від 5 червня 2013 року, поліція з цих питань допитала у відділенні поліції директора дитячого будинку, психолога, помічника з питань соціального забезпечення, фотографа D. та електрика N. Єдина дитина, на яку вказували заявники, яка ще жила в дитячому будинку, B., також була допитана поліцейським за присутності психолога дитячого будинку. У доповіді було встановлено, що зібрані докази не підтверджують твердження заявників, а також зазначалося, зокрема, що, всупереч твердженням заявників, директора дитячого будинку не називали Е. (as regards the confusion surrounding this name, see paragraphs 19 and 32 above), а також про те, що заявники не повідомляли ні про випадки сексуального насильства ані їй, ані помічнику з питань соціального забезпечення Е. У звіті додається, що дітей не водили до жодної «дискотеки». Єдиний випадок, коли діти мали можливість танцювати, був на вечірці під час щорічної екскурсії, організованої асоціацією у селі L. Згідно зі звітом, дітей на цю вечірку супроводжували вихователі з дитячого будинку та єдиним присутнім був запрошений на вечір дискжокей. У звіті також згадувалося, що діти позитивно висловились про свою поїздку до села L. Психолог заявив, що під час перебування третьої заявниці у дитячому будинку дитина не виявляла симптомів, на які посилалися усиновлювачі (які стверджували, що вона кричала, коли вона була у ванні, і кусала людей). Психолог додав, що хоча третя заявниця була психологічно стабільною, перший заявник та друга заявниця були більш конфліктними і мали тенденцію до маніпулювання іншими людьми, включаючи дорослих. Психолог також зазначила, що під час перших зустрічей з майбутніми усиновлювачами перший заявник був роздратований, оскільки батьки, очевидно, приділяли більше уваги його сестрам. Згідно зі звітом, отримані свідчення також свідчать про те, що D., хлопчик, якого заявники визнали винним у нібито жорстокому поводженні та жорстокому поводженні (п.п. 19, 25), був усиновлений італійськими батьками ще наприкінці літа 2011 року, одночасно зі своєю сестрою, коли йому було 12 років. Щодо М., дівчини, про яку згадують заявники (п. 28), то у звіті гінекологічного огляду, проведеного у січні 2012 року, було виявлено, що її дівоча пліва була цілою (п. 72).

Інший звіт, складений 4 березня 2013 року регіональними службами захисту дітей у зв’язку з оглядом дитячого будинку, по суті повторив інформацію, що міститься у звіті за результатами перевірки SACP у січні 2013 року (п. 54) та зазначив, що відповідні нормативні документи в основному виконувалися та були відсутні підстави підозрювати сексуальне насильство. У звіті було внесено кілька рекомендацій, включаючи вдосконалення програми заходів, що пропонуються дітям (п. 73).

Після завершення попереднього розслідування районна прокуратура ухвалою від 28 червня 2013 року вирішила не відкривати кримінальне провадження та припинила перевірку. Відповідно до постанови, докази, зібрані під час розслідування, не підтвердили твердження батьків заявників. Чоловічий персонал та електрик N., які лише час від часу працювали в дитячому будинку, не мали доступу до дітей за відсутності виховательки; діти завжди супроводжувалися на екскурсіях, зокрема під час щорічної поїздки до села L., і не контактували з жодними чоловіками за відсутності жіночого персоналу; директора не називали Е.; хлопчик І., згаданий заявниками, заперечував, що він був винуватцем або жертвою сексуальних дотиків, а молода дівчина М. пройшла гінекологічний огляд у січні 2012 року, який показав, що її дівоча пліва була непошкодженою; нарешті, В. та його сестра були усиновлені в Італії ще влітку 2011 року. Прокурор дійшов висновку, що зібрані докази не привели до висновку про вчинення кримінального правопорушення (п. 74).

Провадження в Youth Court в Італії

У ході провадження, відкритого прокуратурою у R. Youth Court було зроблено кілька кроків за заявою CAI та асоціації AiBi (п. 63). Відповідно до італійського законодавства, цивільні процеси такого роду в Youth Court у справах неповнолітніх призначені для подальшого усиновлення відбувалися за участю прокурора. У цій справі провадження було спрямоване на моніторинг інтеграції заявників у сім’ю з огляду на події, що відбулися, та ризик того, що усиновлення може бути поставлено під сумнів (п. 75).

22 лютого 2013 року журналіст з L’Espresso подав заяву до прокурора у справах неповнолітніх. Він пояснив, що з ним зв’язався батько заявників, який повідомив те, що заявники заявили йому; журналіст додав, що він їздив до Болгарії з 9 по 16 грудня 2012 року для цілей проведення журналістського розслідування. Він підтвердив існування місць та людей, описаних дітьми. Зокрема, він сказав, що він виявив місцезнаходження студії фотографа D. і вступив у контакт з ним у Facebook, використовуючи фейковий обліковий запис. Він помітив, що багато контактів D у Facebook були підлітками (п. 76).

Журналіст сказав, що через болгарського журналіста він зв’язався з поліцейським на ім’я К., якому передав інформацію, надану батьком заявників. Однак пізніше поліцейський К. конфіденційно переказав йому, що його керівники заборонили йому займатися цією справою (п. 77).

З документів, що містяться у матеріалах, видно, що чоловік, якого журналіст описав як поліцейського К., сказав йому під час обміну електронними листами, що він вважає, що розповідь батька заявників вказувала на серйозні правопорушення, які, на його думку, вимагали відкриття кримінального провадження. Однак він вважав, що опис був недостатньо детальним, і просив надіслати йому копію звіту італійських психологів. Згодом журналіст надав йому більш детальну розповідь та звіт психологів. У справі немає інформації про можливий подальший розвиток цього обміну інформацією жодною зі сторін (п. 78).

25 лютого 2013 року поліція при R. Youth Court опитала батька заявників. Він заявив, що заявники спочатку сказали йому, що старші хлопчики D. і G. жорстоко поводилися з молодшими дітьми у дитячому будинку. Через деякий час заявники розповіли йому про жорстоке поводження, яке нібито вчинив працівник N., який, за їхніми словами, упродовж багатьох років ґвалтував дітей з притулку та змушував їх вчиняти дії, які батько назвав мерзенними. Згодом із заявниками були пов’язані інциденти, які, за їхніми словами, сталися в тому місці, де діти були привезені на канікули, де вони нібито зазнали насильства та жорстокого поводження з боку співробітників та окремих сторонніх осіб. Заявники, як повідомляється, розповіли своєму батькові, що діти були закуті в кайданки, що дорослі носили маски і що сцени були зафільмовані фотографом D., який також брав участь у знущаннях. Перший заявник додав, що йому погрожували пістолетом (п. 79).

Батько заявників також заявив, що він намагався простежити за особами, описаними заявниками у соціальних мережах, і що заявники впізнали кількох із них та визначили їх як виконавців цих дій. На наступний день після співбесіди батько заявників надіслав поліції список імен (деякі використовували зменшувальну форму) осіб, які нібито причетні до зловживань, разом з їхніми профілями у мережі Facebook, які йому вдалося ідентифікувати (п. 48). Він заявив, що діти повідомили директора S. про нібито зловживання та причетність працівників дитячого будинку, і що вона пообіцяла вжити заходів, але нічого не було зроблено (п. 80).

На прохання прокурора у справах неповнолітніх поліція переглянула відеозаписи, зроблені психологами заявників, та склала протокол розмов, які відбулися між заявниками та психологами 11 жовтня, 18 жовтня та 5 листопада 2012 року (п.п. 23-24) (п. 81).

8 квітня 2013 року прокурор у справах неповнолітніх опитав першого та другого заявників за присутності психолога та жінки-поліцейського. Відповідно до письмового запису, інтерв’ю було знято та записано на DVD (п. 82).

З повної стенограми цих співбесід, наданої до ЄСПЛ, випливає, що обидві дитини, а особливо перший заявник, ще досить обмежено володіли італійською мовою, і що особи, які їх опитували, повинні були пояснювати значення окремих слів, як «роздягатися» та «груди», що фігурували в їхніх запитаннях. Відповіді заявників були короткими і часто складалися з простої відповіді «так» чи «ні» або повторення пропозиції, вказаній у самому запитанні (п. 83).

Спочатку двох дітей запитали, як вони себе почувають, і попросили описати своє життя в дитячому будинку. Жоден із них за власним бажанням не згадував про звинувачення у сексуальному насильстві, але говорив про них, коли прокурор задавав їм питання про неналежну поведінку з їхньої сторони або питання, про які вони згадували психологам (п. 84).

Перший заявник спочатку дещо неохоче говорив про Болгарію та про події в дитячому будинку. Коли його допитували безпосередньо на цю тему, він сказав, що один хлопчик з дитячого будинку облизав сідниці дівчинки, а інший хлопчик D. вдарив інших дітей. Він розповів інтерв’юерам, що дорослі вночі заходили до кімнати, що N., зокрема, торкався його сідниць і «мочився» в його рот («done a wee in [his] mouth») та в рот інших дітей, і що деякі діти були зв’язані, роздягнені і побиті. Він сказав, що його сестри були роздягнені, але він ні. Ані жінки, які доглядали за дітьми, ані директор нічого не чули, бо вони спали, а діти наступного дня нічого не сказали, бо чоловіки їм заборонили це робити (п. 85).

З протоколів видно, що першого заявника дратували люди, які його розпитували. Його розповідь також містила низку суперечностей щодо того, чи дійсно відбулися певні події, і чи був він свідком певних дій чи про них розповіли інші діти (п. 86).

Незважаючи на те, що йому було задано кілька запитань з цього приводу, перший заявник не зміг пояснити, що він мав на увазі під висловом «заняття сексом», і, нарешті, погодився з пропозиціями, які йому запропонували інтерв’юери. Він сказав, що «ці речі» траплялися лише в дитячому будинку, а не під час святкових виїздів. Він також кілька разів заявив, що його було побито у дитячому будинку (п. 87).

Друга заявниця, яка, здається, краще розуміла італійську мову, ніж її брат, розповіла про своє повсякденне життя в дитячому будинку більш детально. На запитання прокурора про інцидент, що стався в Італії, вона сказала, що вони з братом і сестрою зіграли в гру, в яку їм не варто було б грати, і що в Болгарії її брат «помочився у рот» («done a wee») своєї молодшої сестри, Z. Вона розповіла, що діти одного разу бачили в дитячому будинку по телевізору чоловіка, який робив це з жінкою. Вона додала, що обидві особи, які мали стосунок до справи, були одягнені, і жінка кричала. Вона сказала, що не говорила з працівниками дитячого будинку про ці події (п. 88).

На запитання прокурора про те, що вона сказала психологам з ЦРТ, друга заявниця сказала їй, що хлопець з дитячого будинку встромив палець в анус молодої дівчини і що її брат зробив те саме з нею та з її сестрою – один раз у Болгарії та один раз після їх прибуття до Італії. На запитання, чи доторкалися до неї інші діти, вона розповіла про декілька випадків, пояснюючи, що один хлопчик з дитячого будинку «грав у заняття сексом», лежачи на ній, поки вони обидва були одягнені. У школі дві дівчинки попросили її потанцювати в трусах, і вона також бачила двох старших дітей, які цілувалися в школі. Вона додала, що якийсь N. «цілував [інших молодих дівчат] у рот і торкався [їх]» вночі в дитячому будинку. Однак її заяви щодо того, чи був N. старшою дитиною чи дорослим, та чи жив він у дитячому будинку чи ні, суперечили одне одному (п. 89).

Відповідаючи на декілька запитань з цього приводу, вона заявила, що ніколи не бачила жодної дорослої оголеною, що жодна доросла не торкалася її, що вона ніколи не фотографувалася і що нічого з того, що вона описала, не відбувалося під час святкових екскурсій (п. 90).

Під час опитувань прокурор показав двом заявникам кілька фотографій, які, серед іншого, ідентифікували будинок відпочинку у селі L. та фотографа D. (п. 91).

24 червня 2013 року прокурор направив отримані таким чином докази до R. Youth Court. У своїх висновках вона зазначила, що із заяв заявників їхнім батькам та психологам зрозуміло, повторених під час інтерв’ю, хоча б частково, що діти були жертвами неодноразового сексуального насильства та жорстокого поводження. Прокурор вважав, що на цьому етапі їх не слід допитувати, особливо з огляду на можливість того, що болгарська влада, можливо, захоче опитати їх. Вона запропонувала суду призначити моніторинг стану заявників у родині та підтримки, яку вони отримували від психологів, та оцінити необхідність надання допомоги батькам (п. 92).

9 липня 2013 року R. Youth Court призначив експерта з дитячої нейропсихіатрії, який був керівником дитячої та підліткової нейропсихіатрії обласного управління охорони здоров’я сусіднього регіону, для оцінки «психологічного та фізичного стану [заявників], можливої наявності симптомів, що свідчать про сексуальне насильство (жорстоке поводження) під час перебування в інтернаті, та динаміку між [ними та їх батьками]». Суд доручив експерту «вивчити [процесуальні акти та документи, доступні в ЦРТ], з метою можливого опитування дітей, з урахуванням висновків цієї попередньої експертизи та дозволу суду». Вивчивши документи та записи співбесід із заявниками та їх батьками та на основі відповідних методів наукової оцінки (Criteria-based Content Analysis, CBCA), експерт зробив такі зауваження: «Звіти X. та Y. про дії, жертвами яких вони стверджують, що вони перебували під час перебування в установі в Болгарії, здається, відповідають критеріям, встановленим науковою літературою, щоб вважатися клінічно достовірними. Відносини вищезгаданих дітей з їхніми усиновлювачами виглядають принципово міцними, і батькам вдалося впоратися зі значним емоційним тягарем, в тому числі на особистому рівні» (п. 93).

У своєму рішенні від 13 травня 2014 року, R. Youth Court зауважив, що зібрані докази, зокрема оцінка експерта, свідчать про те, що заявники зазнавали повторюваного сексуального насильства та жорстокого поводження у дитячому будинку в Болгарії. Суд зауважив, що відповідно до заяв батьків, заявники виявили, що вони мали статеві стосунки між собою, що це було звичайним явищем серед дітей, які перебували в дитячому будинку, і що діти також стали жертвами жорстокого поводження частина кількох співробітників, які змусили їх до сексуальних вчинків. Суд зауважив, що зловживання було вчинене у дитячому будинку та в місці, де діти були доставлені на відпочинок, що дітям погрожували, у тому числі зброєю, що ці дії були зняті фотографом D., і що діти впізнали деяких осіб, яких вони згадали, і зокрема фотографа, на фотографіях, представлених журналістом з тижневика L’Espresso. Суд підкреслив, що заявники повторили ці твердження під час опитування прокурором, хоча і менш детально та з деякими ваганнями (п. 94).

R. Youth Court, спираючись на свої висновки, зокрема, на нещодавній звіт психологів з ЦРТ від 21 листопада 2013 року, дійшов висновку, що усиновлювачі продемонстрували терпіння й турботу, які були вкрай потрібні, і що немає підстав сумніватися в їх здатності піклуватися та виховувати дітей. Однак R. Youth Court зауважив, що перша реакція батьків була неадекватною, оскільки вони повинні були негайно звернутися до R. Youth Court чи іншого компетентного органу, а не звертатися до журналіста. R. Youth Court також розкритикував поведінку асоціації AiBi, яка затрималася з контактами з компетентними органами після того, як була поінформована про ситуацію та після того, як ідентифікувала проблему сексуальних відносин заявників та інших дітей у дитячому будинку, і яка поспішила скласти доповідь з критикою батьків (п. 95).

За цих обставин R. Youth Court постановив, що немає потреби повторно допитувати заявників, застосовувати на них захисні заходи або переглядати їх психологічні консультації; тому він припинив процедуру контролю за усиновленням. Рішення R. Youth Court було надіслано до прокуратури Мілана у зв’язку з незавершеною кримінальною справою щодо тих самих фактів (п. 96).

Третя дослідча перевірка у Болгарії та подальші рішення органів прокуратури

Наприкінці січня 2014 року Міністерство юстиції Італії надіслало офіційний лист до болгарської влади, яким передало докази, зібрані прокуратурою у R. Youth Court (п. 75 та подальші) та попросити їх відкрити розслідування за цими звинуваченнями. Надіслані документи включали заяву, подану батьком заявника до поліції, його лист із переліком імен та профілів осіб у мережі Facebook, яких батько заявників вважав причетними (п.п. 48, 80), письмовий протокол поліції на основі записи розмов заявників зі своїми психологами (п.п. 23 – 34), а також стенограми співбесід першого та другого заявників із прокурором щодо неповнолітніх (п.п. 79 – 91) (п. 97).

14 березня 2014 року прокуратура Верховного касаційного суду Болгарії надіслала переклади італійських документів до Великотарновської обласної прокуратури, яка передала їх до районної прокуратури. 4 квітня 2014 року районна прокуратура розпочала дослідчу перевірку за № 910/14. 15 квітня 2014 року районний прокурор зауважив, що було розпочато три розслідування за тими самими фактами, і передав справи до прокуратури області, пропонуючи їх об’єднати та скасувати постанови, вже винесені у цій справі (п. 98).

Наказом від 5 червня 2014 року Великотарновська обласна прокуратура постановила об’єднати три дослідчі перевірки та скасувала постанову від 28 червня 2013 року, винесену в справі № 473/13 (п. 74) на тій підставі, що це було зроблено під час першого розслідування, що тривало. Постанова про припинення перевірки від 18 листопада 2013 року у справі № 222/13 (п. 60), таким чином, залишилася в силі. На основі нових документів, отриманих від італійської влади у січні 2014 року, встановлено, що не було проведено жодних нових слідчих дій (п. 99).

У грудні 2014 року та знову в січні 2015 року представник посольства Італії в Софії зробив офіційний запит щодо ходу розслідування. 23 січня 2015 року болгарська влада повідомила посольству Італії про те, що дослідча перевірка була закрита на підставі постанови від 18 листопада 2013 року (п. 60). Копія постанови була надіслана посольству 28 січня 2015 року (п. 100).

Тим часом 19 січня 2015 року Міністерство юстиції Італії попросило Міністерство юстиції Болгарії повідомити про результат проведення розслідування. Цю інформацію воно отримало листом від 11 березня 2015 року (п. 101).

11 грудня 2015 року батько заявників звернувся до Міністерства юстиції Італії з проханням надати йому доступ до всіх матеріалів справи щодо заявників. 1 лютого 2016 року у відповідь на цей запит італійська влада надіслала батькам заявників рішення, винесені органами прокуратури Болгарії, перекладені італійською мовою, включаючи постанову Великотарновської районної прокуратури від 18 листопада 2013 року. Постанова включала примітку, що її можна оскаржити до прокуратури області (п. 102).

7 червня 2016 року Міністерство юстиції Італії надало болгарським колегам додаткові документи щодо цієї справи. Матеріал включав звернення батька заявників до Міністерства юстиції Італії від 2 травня 2016 року, у якому він оскаржив розслідування, проведене в Болгарії, та поставив під сумнів незалежність Великотарновської районної прокуратури; список стверджуваних злочинців та дітей, які нібито були присутні у дитячому будинку під час подій; та статтю з місцевої щоденної газети Borba від 4 січня 2013 року, в якій одна молода людина стверджувала, що в дитинстві та підлітковому віці вона проживала у кількох дитячих будинках, де поскаржилася на насильство і раннє статеве життя у цих установах. У своєму листі батько заявників послався на рішення R. Youth Court від 13 травня 2014 року (п.п. 94-96) та вимагав, щоб воно було офіційно надане органам влади Болгарії. Однак, здається, що рішення R. Youth Court так і не було надіслане з італійського міністерства (п. 103).

1 серпня 2016 року зазначені додаткові документи були надіслані до Великотарновської районної прокуратури. 2 серпня 2016 року уповноважений прокурор вийшов із справи у відповідь на критику батька заявників щодо того, як він вів цю справу. Призначили іншого прокурора. Остання передала матеріали до прокуратури області, вважаючи, що лист від батька заявників слід розглядати як оскарження постанови районної прокуратури від 18 листопада 2013 року.

Постановою від 30 вересня 2016 року прокурор області підтримав постанову про закриття перевірки від 18 листопада 2013 року. Він зазначив, що постанова ґрунтується на огляді, проведеному SACP, що не виявив жодних недоліків у роботі дитячого будинку або будь-якого порушення прав дітей, і що районний прокурор, відповідно, зробив обґрунтований висновок, що твердження, викладені у статті в італійському щотижневику, не було підтверджено (п. 105).

Обласний прокурор зробив наступні зауваження. У ході другого розслідування, відкритого за доповіддю асоціації Telefono Azzurro, поліція та різні відповідні служби розпочали розслідування. У цьому контексті були отримані докази від різних співробітників дитячого будинку, а саме від директора, психолога, двох вихователів, водія, техніка з опалення, доглядальниці та помічника по догляду за дитиною, а також від чотирьох дітей. Деякі сторонні особи, які працювали в дитячому будинку – фотограф та електрик – також дали свідчення з цього приводу. Тоді слідчі поліції опитали директора, психолога, асистента з питань соціальної допомоги та одну дитину, а також електрика, фотографа та співробітника муніципального відділу інформаційних технологій, які всі працювали у дитячому будинку. Допити не надали жодних доказів того, що діти, які перебували в дитячому будинку, стали жертвами психологічного, фізичного чи сексуального насильства. Із запитів з’ясувалося, що діти перебували під наглядом у нічний час і не могли мати жодного контакту з особами ззовні без супроводу помічника з догляду за дитиною чи вихователя з центру. Далі з’ясувалося, що раз на рік, влітку, діти їздили до святкового табору в супроводі вихователів з дитячого будинку. Наприкінці їх перебування зазвичай організовували вечірку, в якій, як повідомляється, єдиною стороною особою, яка брала участь, був дискжокей (п. 106).

Прокурор зазначив, що лише троє працівників дитячого будинку були чоловіками, і вони не мали доступу до кімнат дітей. Зовнішній фотограф приходив до дитячого будинку лише для того, щоб сфотографувати або зняти відео для справ щодо усиновлення, для вечірок або церемоній. Не було жодного працівника з початковою літерою N., єдиною людиною з таким ім’ям був електрик, який періодично приходив до дитячого будинку для ремонту кухонного обладнання, і ніколи не було директора на ім’я Е. (as regards the confusion surrounding this name, see paragraphs 19 and 32 above) (п. 107).

Отже, на думку прокурора, у зібраних доказах не було нічого, що вказувало б на вчинення будь-яких правопорушень проти трьох заявників (п. 108).

Прокурор також зауважив, що нові документи, надіслані італійською владою, підтверджують інформацію, що міститься у попередніх документах, і нічого не додають до неї. Тому він дійшов висновку, що підстав для кримінального переслідування немає, і підтримав постанову про закриття перевірки від 18 листопада 2013 року (п. 109).

17 листопада 2016 року це рішення було схвалено апеляційною прокуратурою м. Велико-Тарново у контексті перевірки, проведеної за її власним бажанням (п. 110).

27 січня 2017 року, після того, як Уряд-відповідач був повідомлений про цю заяву, прокуратура Верховного касаційного суду Болгарії наказала офіційно переглянути постанову апеляційної прокуратури. Перевірка, проведена прокурором Верховного касаційного суду, прийшла до висновку, що розслідування виявилося ретельним і не виявило, що із заявниками жорстоко поводилися у дитячому будинку, в результаті чого не було знайдено підстав для скасування постанови апеляційної прокуратури. Прокурор встановив наступне:

  • «Були проведені ретельні перевірки у справі № 222/2013 прокуратури Велико-Тарново, під час якої не було виявлено жодних доказів фізичного чи сексуального насильства над дітьми з [дитячого будинку].
  • Ознайомившись з документами, надісланими прокуратурою Мілана до посольства Болгарії, які містять експертні висновки, підготовлені психологом, психотерапевтом та клінічним консультантом на прохання [батьків заявників], та звіт, поданий до прокуратури Мілана асоціацією Telefono Azzurro, що спеціалізується на запобіганні жорстокому поводженню з дітьми, який був надісланий Міністерством юстиції Італії до міжнародного відділу прокуратури Верховного касаційного суду; аналогічно ознайомившись з документами, що стосуються доказів, отриманих від дітей X. та Y., що містять стенограми співбесід з прокурором …, жінкою-поліцейським … та психологом …, я дійшов висновку, що ці опитування не надають підстав для того, щоб встановити, що діти піддавалися жорстокому поводженню з боку дорослих під час перебування у [дитячому будинку]. Натомість опитування вказують на те, що діти, швидше за все, були свідками поведінки сексуальних дотиків серед дітей, які проживають у дитячому будинку, що згодом X. повторив в Італії на своїх сестрах. Діти самі розповідають про ті обставини, за яких вони нібито стали свідками актів сексуального характеру, а саме про те, чи бачили вони їх по телевізору чи бачили, як їх здійснювала інша старша дитина.
  • Перша розповідь Х. своїм прийомним батькам про насильство, яке він начебто зазнав у Болгарії, мала на меті зосередити їхню увагу на подіях, які насправді не відбулися, та виправдати дії, які він вчинив щодо своїх сестер, щодо яких батьки висловили рішуче несхвалення.
  • Деякі аспекти первинних заяв [зроблених заявниками] їхнім батькам та психологам не були підтверджені під час детального опитування прокурором у R. Youth Court.
  • Оскільки троє дітей боялися бути відкинутими їхніми усиновлювачами, які категорично не схвалювали їхню аморальну поведінку в їх новій сім’ї, в якій діти отримують велику любов та увагу, вони прагнули викликати жалість та применшувати власні вчинки розповідаючи про випадки, які насправді не сталися, в яких вони стали жертвами злочинів.
  • З огляду на викладене, я вважаю, що постанова апеляційної прокуратури м. Велико-Тарново є обґрунтованою та відповідає закону» (п. 111).

ІНША ІНФОРМАЦІЯ, ЩО СТОСУЄТЬСЯ СПРАВИ

На додаток до інспекцій, проведених у дитячому будинку за результатами тверджень заявників, регіональні служби захисту дітей провели додаткову перевірку у червні 2013 року після звіту асоціації Болгарського Гельсінського комітету, який поставив під сумнів якість навчальної діяльності закладу, стверджуючи, що діти, які досягли встановленого законом максимального віку, проживають у дитячому будинку, а технік з опалення, порушуючи правила, заходить у кімнати, призначені лише для дітей, і має стосунки з однією із працівниць. У звіті служб захисту дітей, зокрема, зазначалося, що дотримано вікове обмеження і що технік з опалення не заходить у кімнати, де займаються діти, якщо їх не супроводжує співробітник. Однак, згідно зі звітом, директор дитячого будинку помітив, що один працівник зробив недоречні зауваження щодо інтимних стосунків дорослих на очах у дітей і отримав догану від директора. З інспекції, проведеної соціальними службами, також з’ясувалося, що медсестра не організовувала інформаційні сесії з питань охорони здоров’я, як це вимагалося, але вихователі проводили заняття з питань статевого виховання та медичних питань (п. 112).

У 2013 році Великотарновська районна прокуратура також розпочала дослідчу перевірку за № 407/2013, після того як обласна дирекція соціального забезпечення повідомила про скарги кількох батьків, діти яких М., S. та Y. були тимчасово поміщені у дитячого будинку упродовж 2011 – 2012 рр. і заявили, що один із помічників по догляду за дитиною вдарив їх палицею. Прокуратура зобов’язала поліцію та служби захисту дітей, відповідальні за цей район, провести перевірки. Після рішення міського голови, муніципальні соціальні служби провели подальшу перевірку щодо тих самих скарг. Наказом від 19 червня 2013 року районна прокуратура припинила розгляд справи, зазначивши, що немає достатніх доказів того, що працівники жорстоко поводилися з дітьми. Стосовно М., яка була однією з дітей, зазначених у звітах заявників (п.п.  21, 28, 56, 72), у наказі також йдеться про інший епізод, у якому ця дівчина повернулася до дитячого будинку після перебування з батьками у січні 2012 року, поскаржившись на сексуальне насильство у своїй сім’ї та розповівши про це іншим дітям, які перебувають у притулку. Директор згадувала про цей епізод під час розслідування у цій справі (п. 56) та у своїх заявах для преси, як можливе пояснення розповідей заявників про сексуальне насильство (п. 113).

Дитячий будинок був закритий у липні 2015 року в рамках політики деінституціоналізації, спрямованої на розміщення якомога більшої кількості дітей у сім’ях (п. 114).

ПРАВО

КОМПЕТЕНЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ЩОДО СПРАВИ

Суд зазначає, що усиновлювачі трьох заявників подали оригінальну заяву від імені заявників, а також від свого імені. 5 вересня 2016 року Голова Палати вирішив повідомити Уряд-відповідача про скарги в частині, що стосується трьох неповнолітніх заявників, та визнати неприйнятними скарги, подані батьками від свого імені (п. 4). Відповідно до п. 2 ст. 27 Конвенції та п. 3 Правила 54 рішення про визнання цих скарг неприйнятними є остаточним (п. 138).

Палата у своєму рішенні (надалі – «рішення Палати») повторила ці обставини та зазначила, що це рішення не стосується скарг, визнаних неприйнятними («X and Others v. Bulgaria», № 22457/16, п. 58, 17 January 2019) (п. 139).

У провадженні Великої Палати заявники стверджували, що Суд має розглянути скарги, подані батьками від свого імені. Уряд не погодився, стверджуючи, що рішення про визнання частини скарги неприйнятною є остаточним (п. 140).

Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики зміст і обсяг «справи», переданої на розгляд Великої палати, обмежені рішенням Палати щодо прийнятності і не включають скарги, визнані неприйнятними Ilnseher v. Germany» [GC], №№ 10211/12 and 27505/14, п. 100, 4 December 2018; «Paradiso and Campanelli v. Italy» [GC], №25358/12, п. 84, 24 January 2017). Відповідно, Велика Палата обмежиться розглядом у цій справі скаргами, поданими від імені трьох неповнолітніх заявників та визнаними Палатою прийнятними (п. 141).

ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

Перед Великою палатою Уряд повторив заперечення щодо неприпустимості зловживання правом на подання індивідуальної заяви, яке Палата відхилила у своєму рішенні (see paragraphs 62-64 of the Chamber judgment) (п. 142).

По-перше, Уряд стверджував, що законні представники заявників, намагаючись ввести Суд в оману, свідомо представили неправдиві факти, і що їхні твердження, як правило, ґрунтуються на фантазіях, а не підтверджуються жодними вагомими доказами, зокрема медичними довідками. По-друге, Уряд скаржився на те, що він розцінював як неповажну та образливу лексику, що використовується у зауваженнях заявників стосовно влади Болгарії та осіб, яких заявники назвали педофілами та співучасниками злочинних дій (п. 143).

Заявники не коментували це питання (п. 144).

Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики, заява є зловживанням правом на подання заяви, якщо вона свідомо базується на неправдивих фактах з метою обману Суду (see, among other authorities, «Gross v. Switzerland» [GC], № 67810/10, п. 28, ECHR 2014). У цій справі, незалежно від того, чи є обґрунтованими звинувачення щодо заявників у сексуальному насильстві, Суд не має підстав для висновку, що їх представники навмисно представили факти, які, на їхню думку, були неправдивими (п. 145)

Заява також може розцінюватися як зловживання правом на звернення, коли заявник у своєму листуванні використовує особливо дошкульну, образливу, погрозливу чи провокаційну лексику – чи це проти Уряду-відповідача, його представника, органів влади держави-відповідача, самого Суду, його суддів, його реєстру чи його членів. Тим не менш, недостатньо, щоб мова заявника була лише різкою, полемічною чи саркастичною; вона повинна перевищувати «межі нормальної, цивільної та законної критики», щоб розцінюватись як образлива (see «Zafranas v. Greece», № 4056/08, п. 26, 4 October 2011, and the case-law cited therein). У зв’язку з цим юристи, які представляють заявників у Суді, також повинні забезпечити дотримання процесуальних та етичних правил, включаючи використання відповідної мови. У цій справі Суд зазначає, що у своїх зауваженнях заявники звинувачували ідентифікованих осіб, називаючи їх «педофілами», та звинувачували болгарську владу, включаючи представників уряду, у приховуванні злочинних дій. Незважаючи на те, що мова, що використовується у зауваженнях заявників, дійсно була неповажною, Суд зазначає, що предмет та контекст цієї справи покладали на батьків велике емоційне навантаження, і що двоє із заявників були ще неповнолітніми на час, коли їх представники ці зауваження. Тому він вважає, що самі заявники не можуть нести відповідальність за зроблені зауваження, і робить висновок, що ці зауваження не перевищили допустимих меж тією мірою, яка б виправдовувала відхилення заяви на цій підставі (п. 146).

З огляду на викладене, Суд вважає, що попереднє заперечення Уряду слід відхилити (п. 147).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

Спираючись на ст. ст. 3, 6, 8 та 13 Конвенції, заявники стверджували, що вони стали жертвами сексуального насильства, поки жили в дитячому будинку в Болгарії, і що болгарська влада не виконала свого позитивного зобов’язання захищати їх проти такого поводження, а також не виконала обов’язку щодо проведення ефективного розслідування цих тверджень (п. 148).

Суд повторює, що він володіє оцінкою, яка має бути надана законом фактам справи, і що Суд не пов’язаний оцінкою, наданою заявником або Урядом (see «Radomilja and Others v. Croatia» [GC], №№ 37685/10 and 22768/12, п. 126, 20 March 2018; «S.M. v. Croatia» [GC], № 60561/14, п.п. 241-43, 25 June 2020). Беручи до уваги обставини, на які скаржаться заявники, та спосіб, яким їх скарги були сформульовані, він вважає доцільнішим розглядати скарги лише за ст. 3 Конвенції (for a similar approach, see S.Z. v. Bulgaria, № 29263/12, п. 30, 3 March 2015) (п. 148).

Ст. 3 Конвенції звучить так: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» (п. 149).

Рішення палати

Щодо матеріального аспекту цих положень, то, зауваживши, що заявники не ставили під сумнів правову базу захисту жертв, встановлену національним законодавством, Палата спочатку зауважила, що було вжито низку загальних заходів, спрямованих на убезпечення дітей, які проживають у дитячому будинку. Далі було розглянуто, чи дійсно болгарська влада не виконала можливого зобов’язання вжити конкретних запобіжних заходів для захисту заявників від ризику жорстокого поводження. Зауваживши, що не було встановлено, що компетентні органи знали або повинні були знати про існування реального та безпосереднього ризику для заявників, Палата дійшла висновку, що ситуація не викликала такого зобов’язання з боку відповідних органів. Тому Палата встановила, що не було порушення матеріального аспекту цих положень (see paragraphs 107‑10 of the Chamber judgment) (п. 151).

Подання сторін до Великої Палати

Заявники

Заявники стверджували, що вони були жертвами фізичного та сексуального насильства, поки вони жили в дитячому будинку в Болгарії під контролем органів державної влади. Вони стверджували, що їхні твердження були визнані достовірними на основі наукових методів їх психологами та італійськими судовими органами, які просили болгарську владу розпочати провадження. Вони також посилалися на журналістське розслідування, яке стало підставою для статті у щотижневику L’Espresso, та на репортаж, що транслювався на італійському телебаченні у 2016 році, і який, на їхню думку, підтвердив їхні твердження (п. 152).

Заявники стверджували, що Болгарія була корумпованою країною та місцем для секс-туризму педофілів. На їхню думку, розташування дитячого будинку в невеликому віддаленому селі сприяло інцидентам такого типу (п. 153).

За словами заявників, дитячий будинок був дуже далеким від зразкового закладу, зображеного у звітах та зауваженнях Уряду. Посилаючись, зокрема, на заяви іншої італійської усиновлювальної родини, які вони знайшли на Інтернет-форумі, вони стверджували, що діти не перебували під постійним наглядом і не спали в окремих гуртожитках, що працівники чоловічої статі мали контакт з дітьми та дитячий будинок утримував дітей старше максимального віку, дозволеного для такого типу закладів. Вони також зазначили, що дитячий будинок було закрито вже за кілька років після цих подій (п. 154).

Заявники стверджували, що інші діти скаржилися на сексуальне насильство до подій у цій справі і що нічого не було зроблено з цього питання. Заявники не були задоволені поясненням, запропонованим директором, яка, за їхніми словами, стверджувала, що «групове емоційне поширення» («group emotional transference») сталося після історій, які розповіла малолітня дівчина М. (see paragraph 113 in fine above) (п. 155).

Заявники стверджували, що відсутність медичних довідок, видача яких, крім того, спричиняла б інвазійні обстеження, не викликала сумнівів щодо їхніх заяв, оскільки сексуальне насильство не завжди залишало фізичні сліди, і в будь-якому випадку такі сліди мали тенденцію з часом зникати. Так само, на їхню думку, той факт, що лікар загальної практики не помітив ознак насильства чи сексуального насильства, не означав, що їх існування слід виключити. Вони стверджували, що цілком можливо, що діти з ознаками насильства не були направлені до лікаря на огляд, або що лікар був причетним до насильства (п. 156).

Заявники далі стверджували, що болгарська влада не провела ефективного розслідування, здатного пролити світло на факти та встановити відповідальних осіб, а намагалася довести, що Болгарія не може нести відповідальність, і поставити під сумнів їх вміння батьків їх виховувати. Вони вказували на кілька стверджуваних недоліків у проведених розслідуваннях, і посилалися, зокрема, на аналіз, що міститься у блозі такого собі S.S., який, за їхніми словами, був болгарським експертом з прав дитини, який працює у неурядовому секторі (п. 157).

Заявники стверджували, по-перше, що болгарська влада не вжила оперативних заходів і чекала кілька тижнів до публікації статті у тижневику L’Espresso, перш ніж розпочати розслідування. У зв’язку з цим вони заявили, що скарга, подана до SACP 16 листопада 2012 року, не була анонімною, оскільки ім’я їхнього батька фігурувало у повідомленні; крім того, жодних дій не було здійснено у відповідь на прохання про переклад відповіді, написаної болгарською мовою. Вони також стверджували, що журналіст з L’Espresso надіслав конкретні докази поліцейському К. ще 19 грудня 2012 року, а прокуратура Мілану також надіслала конкретну інформацію, включаючи імена відповідальних осіб, до посольства Болгарії 15 січня 2013 року (п. 158).

Заявники розкритикували болгарську владу за розголошення своїх персональних даних та назви дитячого будинку для преси, оприлюднивши тим самим події справи. На їхню думку, це не лише порушило їхнє право на конфіденційність, проте й на додаток насторожило злочинців (п. 159).

Заявники розкритикували спосіб, в який болгарська влада провела розслідування, і зокрема факт проведення інтерв’ю з дітьми в приміщенні дитячого будинку та за присутності співробітників, які могли бути кривдниками, та без застосування наукових методів. На думку заявників, вимога ефективності розслідування повинна була включати такі заходи, як прослуховування телефонів, спостереження агентів під прикриттям, обшуки в установі та за місцем проживання працівників дитячого будинку, взяття зразків ДНК у дітей та працівників, а також тимчасове відсторонення директора з метою запобігання тиску на дітей. За їхніми даними, органи влади також повинні були подати запит на опитування заявників, їх батьків та інших потенційних свідків (п. 160).

Заявники стверджували, що, поступаючи саме у такий спосіб, болгарська влада також порушила свої зобов’язання за міжнародними конвенціями про захист прав дитини, такими як Конвенція про права дитини та Лансаротська конвенція. Вони, зокрема, стверджували, що Болгарія не вжила загальних заходів захисту, передбачених Лансаротською конвенцією, таких як створення національного реєстру осіб, засуджених за злочини педофілів, або наказів про заборону таким особам займатися заняттями, що стосуються контактів з дітьми. Під час розслідування у цій справі влада порушила права жертв відповідно до цієї Конвенції бути поінформованими про подальші дії щодо їх скарги, давати свідчення, отримувати відповідну допомогу та не мати розголошеними їх персональні дані (п. 161).

Уряд

На думку Уряду, факти цієї справи не свідчать про порушення Конвенції. Уряд просив Велику Палату підтримати висновки Палати з цього приводу (п. 162).

На думку Уряду, безсумнівно, що в Болгарії існувала правова база, зокрема у кримінальній сфері, що дозволяла карати такі дії, як ті, на які скаржиться у цій справі, та відповідати вимогам відповідних міжнародних документів. До 2012 року країна вже прийняла низку положень національного законодавства з метою дотримання Конвенції про права дитини. Щодо Лансаротської конвенції, то вона набула чинності щодо Болгарії 1 квітня 2012 року і тому не застосовувалася упродовж більшої частини періоду, упродовж якого заявники заявляли, що зазнали зловживання. Тим не менш, більшість основних та процедурних стандартів, що встановлювалися цією Конвенцією, були прийняті у період 2009 – 2011 рр. (п. 163).

Щодо заяв заявників про те, що вони зазнали фізичного та сексуального насильства у дитячому будинку, Уряд стверджував, що розслідування, проведене болгарською владою, не виявило жодних доказів того, що насправді мали місце ці дії щодо заявників чи інших дітей, які перебували у дитячому будинку, але тим паче, щодо тверджень, що на перманентній основі діяла злочинна організація. На думку Уряду, ці звинувачення ґрунтувалися виключно на заявах заявників, які надавали дуже мало деталей та містили суперечності, на які звертали увагу болгарські органи прокуратури. Вони додали, що твердження заявників змінювалися навіть під час провадження у Суді; первісна заява в основному була присвячена зловживанням з боку інших дітей, тоді як клопотання про передачу до Великої Палати містило значно серйозніші твердження щодо існування організованої злочинної мережі (п. 164).

Уряд підкреслив той факт, що заявники не надали жодних медичних довідок, які б підтверджували їх твердження про зґвалтування. Базуючи свою думку на висновку експерта, вони стверджували, що відповідні експертизи не були інвазійними або травматичними (п. 165).

Вони також стверджували, що якби твердження заявників про дуже серйозне насильство були правдивими, лікар загальної практики, який проживав за межами дитячого будинку та відвідував дитячий будинок двічі на тиждень, був би зобов’язаний помітити сліди заявленого насильства під час медичних оглядів. Психологу чи іншому співробітнику дитячого будинку не надходило жодних скарг. Історії, які розповіла малолітня дівчина М., стосувалися зґвалтування, нібито скоєного в її родині, і у відповідь на її звинувачення одразу було проведено медичне обстеження (п. 166).

Уряд також стверджував, що, всупереч твердженням заявників, рішення італійських судових органів, зокрема, рішення R. Youth Court від 13 травня 2014 року (п.п. 94-96), не містять жодних висновків щодо того, що заявники насправді були жертвами кримінальних правопорушень. Відповідне рішення лише повторило заяви заявників та наказало припинити провадження у справі. У будь-якому випадку, це рішення не було надіслане болгарській владі, яка відповідальна за проведення розслідування (п. 167).

Уряд стверджував, що дитячий будинок вжив необхідних заходів з убезпечення дітей. Дитячий будинок був обладнаний камерами спостереження, і доступ осіб ззовні перебував під повним контролем. На додаток, діти мали змогу повідомити про можливе насильство, оскільки мали доступ до телефону та номера національної лінії допомоги дітям, яким загрожує небезпека, та до психолога дитячого будинку. Діти також відвідували школу, а в деяких випадках періодично поверталися додому до своїх сімей, у результаті чого вони мали контакт із зовнішнім світом (п. 168).

З огляду на серйозність тверджень заявників, групу психологів відправили до дитячого будинку на тиждень після першої перевірки у січні 2013 року, щоб надати дітям необхідну підтримку (п. 169).

Щодо можливих процедурних зобов’язань, що випливають із відповідних положень Конвенції, Уряд стверджував, що компетентні органи Болгарії діяли оперативно, дізнавшись про заяви заявників через статті у пресі. Лише на тому етапі, коли назва організації-посередника AiBi була оприлюднена, болгарська влада отримала інформацію про особу заявників від цієї організації. До цієї дати інформація, надана батьком заявника його електронною поштою, та Nadja Centre, була недостатньо конкретизованою, щоб дозволити розпочати розслідування (п. 170).

Уряд стверджував, що розслідування було незалежним, ретельним та повним. Зокрема, SACP та всі особи, які брали участь у розслідуванні, не мали ієрархічних зв’язків із стверджуваними кривдниками. SACP видала детальні методичні вказівки щодо проведення перевірок щодо дотримання прав дітей у школах, спеціалізованих установах та всіх установах, які приймали дітей. Відповідно до цих інструкцій, експерти, які здійснювали перевірки, повинні були, серед іншого, бути об’єктивними та незалежними, дотримуватись професійних етичних стандартів та забезпечувати повагу до особистості та гідності дітей та конфіденційність зібраних персональних даних. Рекомендовані методи проведення інспекцій включали огляд файлів, інтерв’ювання, письмовий запит, спостереження, вивчення найкращих практик, групові дискусії та рольові ігри (п. 171).

Щодо ретельності розслідування, Уряд зазначив, що це зобов’язання є зобов’язанням щодо засобів, а не зобов’язанням щодо результатів. У цій справі різні відповідні служби провели декілька оглядів у дитячому будинку та вимагали пояснень у осіб, які стали фігурантами заяв заявників. Щоб дійти істини, урядові інституції порівняли результати цих розслідувань та заяви заявників (п. 172).

У зв’язку з цим Уряд висловив принципове заперечення проти будь-якого розгляду коментарів, зроблених S.S., які були повторені заявниками (п. 157). На думку Уряду, S.S. не мав ніякого відношення до розслідування і не мав права висловлювати свою думку (п. 173).

Щодо обшуків, Уряд пояснив, що такі заходи можуть бути вжиті лише в тому випадку, коли було розпочато кримінальне провадження та за наявності розумних підстав вважати, що докази, ймовірно, будуть знайдені у певному місці. Проведення таких обшуків підлягає санкціонуванню судом, за винятком невідкладних випадків. У цій справі заяви заявників та проведене розслідування не розкрили жодних доказів, які б виправдовували проведення обшуків. Що стосується використання таємних операцій, Уряд підкреслив, що заявники оприлюднили цю справу, опублікувавши статтю в L’Espresso. Крім того, заявники на жодному етапі не вимагали вжиття додаткових слідчих заходів, включаючи оскарження постанови про припинення проведення дослідчої перевірки (п. 174).

Щодо інформації, наданої заявникам, Уряд стверджував, що провадження у Болгарії було розпочато не на вимогу усиновителів, а з власної ініціативи органів влади, і що про прийняті рішення було повідомлено Уряду Італії у січні 2015 року на прохання Уряду Італії. На думку Уряду, ніщо не заважало батькам заявників звертатися за більш детальною інформацією до прокуратури або вимагати проведення подальших слідчих заходів. Крім того, зауваження заявників були розглянуті прокуратурою вищого інстанції (п. 175).

Оцінка Суду

Загальні принципи

Суд повторює, що ст. 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона абсолютно забороняє катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Жорстоке має досягти мінімального рівня тяжкості, щоб воно потрапило під сферу застосування ст. 3 Конвенції. Оцінка такого рівня за своєю природою є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, головним чином від тривалості поводження, його фізичних або психічних наслідків, а в деяких випадках – від статі, віку та стану здоров’я жертви (see, among other authorities, «Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania» [GC], № 41720/13, п. 116, 25 June 2019) (п. 176).

Обов’язок Високих Договірних Сторін за ст. 1 Конвенції забезпечувати кожному, хто перебуває під їх юрисдикцією, права та свободи, визначені Конвенцією, у поєднанні зі ст. 3 Конвенції, вимагає від держав вживати заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися жорстокому поводженню, включаючи жорстоке поводження з боку приватних осіб (see, among other authorities, «O’Keeffe v. Ireland» [GC], № 35810/09, п. 144, ECHR 2014 (extracts); «M.C. v. Bulgaria», № 39272/98, п. 149). Children and other vulnerable individuals, in particular, are entitled to effective protection (see «A. v. the United Kingdom», 23 September 1998, п. 22; «M.C. v. Bulgaria», cited above, п. 150; «A and B v. Croatia», № 7144/15, п. 106, 20 June 2019) (п. 177).

З прецедентної практики Суду, викладеної у наступних пунктах, випливає, що позитивні зобов’язання органів влади за ст. 3 Конвенції включають, по-перше, обов’язок запровадити законодавчу та нормативну базу захисту; по-друге, за певних чітко визначених обставин зобов’язання вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику поводження, що суперечить цьому положенню; по-третє, зобов’язання проводити ефективне розслідування аргументованих заяв про застосування такого поводження. Узагальнено кажучи, перші два аспекти цих позитивних зобов’язань класифікуються як «матеріальні», тоді як третій аспект відповідає позитивному «процесуальному» зобов’язанню держави (п. 178).

Позитивне зобов’язання запровадити відповідну законодавчу та нормативну базу

Позитивне зобов’язання, передбачене ст. 3 Конвенції, вимагає, зокрема, створення законодавчої та нормативної бази для належного захисту осіб від порушень їхньої фізичної та психологічної недоторканності, зокрема, у найважчих випадках, шляхом введення у дію положень кримінального законодавства та його ефективного застосування на практиці (see «S.Z. v. Bulgaria», cited above, п. 43; «A and B v. Croatia», cited above, п. 110). Що стосується, більш конкретно, серйозних дій, таких як зґвалтування та сексуальне насильство над дітьми, на державах-членах лежить забезпечення ефективних положень кримінального законодавства (see «Söderman v. Sweden» [GC], № 5786/08, п. 82; «M.C. v. Bulgaria», cited above, п. 150). Це зобов’язання також випливає з положень інших міжнародних документів, таких як, зокрема, ст. ст. 18-24 Лансаротської конвенції (п. 127). У зв’язку з цим Суд повторює, що Конвенція повинна застосовуватися відповідно до принципів міжнародного права, зокрема з тими, що стосуються міжнародного захисту прав людини (see «Streletz, Kessler and Krenz v. Germany» [GC], №№ 34044/96 and 2 others, п. 90; «Al‑Adsani v. the United Kingdom» [GC], № 35763/97, п. 55) (п. 179).

Позитивне зобов’язання щодо захисту набуває особливого значення в контексті державної служби з обов’язком захищати здоров’я та добробут дітей, особливо там, де ці діти є особливо вразливими та перебувають під виключним контролем влади (see, in the context of primary education, «O’Keeffe,» cited above, п. 145; in the context of a facility for disabled children and under Article 2 of the Convention, «Nencheva and Others v. Bulgaria», № 48609/06, п.п. 106‑16, 119-120, 18 June 2013). За деяких обставин це може вимагати прийняття спеціальних заходів та гарантій. Отже, Суд зазначає стосовно справ про сексуальне насильство над дітьми, зокрема, коли зловмисник має владу над дитиною, що наявність корисних механізмів виявлення та повідомлення є основоположним для ефективної імплементації відповідного кримінального законодавства (see «O’Keeffe», cited above, п. 148) (п. 180).

Позитивне зобов’язання із вжиття оперативних захисних заходів

Як і за ст. 2 Конвенції, ст. 3 Конвенції може за певних обставин вимагати від держави вжиття оперативних заходів для захисту жертв або потенційних жертв жорстокого поводження (see, mutatis mutandis, «Osman v. the United Kingdom», 28 October 1998, п. 115) (п. 181).

Однак це позитивне зобов’язання слід тлумачити таким чином, щоб не покладати на владу неможливе чи непропорційне навантаження, беручи до уваги непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який необхідно зробити з точки зору пріоритетів та ресурсів. Відповідно, не кожен ризик жорстокого поводження може створити обов’язок для влади реалізовувати вимогу Конвенції із вжиття заходів для запобігання цьому ризику. Однак необхідні заходи повинні, принаймні, забезпечувати ефективний захист, зокрема, дітей та інших вразливих осіб, і повинні включати розумні кроки щодо запобігання жорстокому поводженню, про яке влада знала або повинна була знати (see «O’Keeffe», cited above, п. 144) (п. 182).

Отже, для виникнення позитивного зобов’язання має бути встановлено, що влада знала або повинна була знати на час існування реального та безпосереднього ризику жорстокого поводження з ідентифікованою особою через злочинні дії третьої особи, і що влада не вжила заходів у межах своїх повноважень, внаслідок вжиття яких, за розумною оцінкою, можна було уникнути цього ризику (see «Đorđević v. Croatia», № 41526/10, п. 139; «Buturugă v. Romania», № 56867/15, п. 61, 11 February 2020) (п. 183).

Процедурне зобов’язання провести ефективне розслідування

Крім того, якщо особа аргументовано стверджує, що вона зазнала дій, що суперечать ст. 3 Конвенції, ця стаття вимагає від національних органів влади провести ефективне офіційне розслідування для встановлення фактів справи та виявлення та, якщо це можливо, покарання винних. Таке зобов’язання не можна вважати обмеженим виключно випадками жорстокого поводження з боку державних агентів (see «S.Z. v. Bulgaria», cited above, п. 44; «B.V. v. Belgium», № 61030/08, п. 56, 2 May 2017) (п. 184).

Щоб бути ефективним, розслідування має бути достатньо ретельним. Влада повинна вжити розумних заходів, доступних для них, щоб отримати докази, що стосуються зазначеного правопорушення (see «S.Z. v. Bulgaria», cited above, п. 45). Влада завжди повинна робити серйозну спробу з’ясувати, що сталося, і не повинна покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки, щоб закрити своє розслідування (see «Bouyid v. Belgium» [GC], № 23380/09, п. 123; «B.V. v. Belgium», cited above, п. 60). Будь-який недолік у розслідуванні, що підриває його здатність встановлювати факти чи особу відповідальних осіб, може ризикувати порушенням цього стандарту (see «Bouyid», cited above, п. 120; «Batı and Others v. Turkey», №№ 33097/96 and 57834/00, п. 134) (п. 185).

Однак обов’язок провести ефективне розслідування – це обов’язок не результату, а засобів. Не існує абсолютного права на притягнення до відповідальності або засудження будь-якої конкретної особи, якщо не було грубих недоліків у спробі притягнути винних у вчиненні кримінальних правопорушень до відповідальності (see «A, B and C v. Latvia», №30808/11, п. 149, 31 March 2016; «M.G.C. v. Romania», № 61495/11, п. 58, 15 March 2016). Крім того, Суд не турбується твердженнями про помилки чи поодинокі упущення у процесі розслідуванні: Суд не може замінити національну владу в оцінці фактів справи, а також не може вирішити питання про кримінальну відповідальність стверджуваних злочинців (see «B.V. v. Belgium», cited above, п. 61; «M. and C. v. Romania», № 29032/04, п. 113, 27 September 2011). Так само, завдання Суду не полягає в тому, щоб поставити під сумнів версії розслідування, які відпрацьовують слідчі, або фактичні висновки, зроблені ними, якщо вони явно не враховують відповідних елементів або є довільними (see «S.Z. v. Bulgaria», cited above, п. 50; «Y v. Bulgaria», № 41990/18, п. 82, 20 February 2020). Тим не менш, нездатність дотримуватися очевидної версії розслідування може кардинально підірвати здатність слідства встановити обставини справи та особу винних (see «M.N. v. Bulgaria», № 3832/06, п. 48, 27 November 2012; «Y v. Bulgaria», cited above, п. 82) (п. 186).

Крім того, щоб розслідування було ефективним, установи та особи, відповідальні за його проведення, повинні бути незалежними від тих, на кого воно спрямоване. Це означає не тільки відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, проте й практичну незалежність (see, among other authorities, «Bouyid», cited above, п. 118) (п. 187).

Вимога оперативності та невідкладності втручання також невід’ємною складовою у зобов’язанні провести ефективне розслідування. У зв’язку з цим Суд визнав суттєвою вимогою негайне відкриття та проведення розслідувань. Незалежно від остаточного результату провадження, механізми захисту, передбачені національним законодавством, мають діяти на практиці упродовж розумного часу, щоб завершити розгляд по суті конкретних заяв, поданих до органів влади (see «W. v. Slovenia», № 24125/06, п. 64, 23 January 2014; «S.Z. v. Bulgaria», cited above, п. 47; «V.C. v. Italy», № 54227/14, п. 95, 1 February 2018) (п. 188).

Крім того, потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (see «Bouyid», cited above, п. 122; «B.V. v. Belgium», cited above, п. 59). Крім того, розслідування має бути доступним для потерпілого тією мірою, якою це необхідно для захисту його/її законних інтересів (see, in an Article 2 context, «Giuliani and Gaggio v. Italy» [GC], № 23458/02, п. 303) (п. 189).

Висновки розслідування повинні будуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів (see «A and B v. Croatia», cited above, п. 108). Тим не менш, характер і ступінь ретельності, що задовольняють мінімальний поріг ефективності розслідування, залежать від конкретних обставин справи. Вони повинні бути оцінені на основі усіх відповідних фактів та з огляду на практичні реалії розслідування (see, mutatis mutandis, «Armani Da Silva v. the United Kingdom» [GC], № 5878/08, п. 234, 30 March 2016) (п. 190).

Вимога ефективності кримінального розслідування може, за деяких обставин, включати зобов’язання слідчих органів співпрацювати з органами іншої держави, що передбачає зобов’язання звертатися або надавати допомогу. Характер та обсяг цих зобов’язань неминуче залежать від обставин кожного конкретного випадку, наприклад, коли основні докази перебувають на території відповідної Договірної Держави, чи підозрювані втекли туди (see, from the standpoint of Article 2 of the Convention, «Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey» [GC], № 36925/07, п. 233, 29 January 2019). Це означає, що зацікавлені держави повинні вживати будь-яких розумних кроків для співпраці один з одним, добросовісно вичерпавши можливості, наявні у них згідно з чинними міжнародними документами щодо взаємної правової допомоги та співробітництва у кримінальних справах. Хоча Суд не є компетентним контролювати дотримання міжнародних договорів або зобов’язань, окрім Конвенції, він зазвичай перевіряє у цьому контексті, чи держава-відповідач використала можливості, передбачені цими документами (see «Güzelyurtlu and Others», cited above, п. 235, and the references cited therein) (п. 191).

Нарешті, з прецедентної практики Суду випливає, що у випадках, коли діти могли стати жертвами сексуального насильства, дотримання позитивних зобов’язань, що випливають із ст. 3 Конвенції, вимагає, у контексті національного провадження, ефективного захисту права дітей на те, щоб їхні найкращі інтереси були на першому місці, а також на належне вирішення особливої ​​вразливості дитини та відповідних потреб (see «A and B v. Croatia», cited above, п. 111; «M.M.B. v. Slovakia», № 6318/17, п. 61, 26 November 2019; see also «M.G.C. v. Romania», cited above, п.п. 70, 73). Ці вимоги також викладені в інших міжнародних документах, що мають значення для цієї справи, таких як Конвенція про права дитини, Лансаротська конвенція та документи, прийняті в рамках Європейського Союзу (п.п. 124-127, 135-137). Загалом, Суд вважає, що у справах, які потенційно стосуються сексуального насильства над дітьми, процесуальне зобов’язання за ст. 3 Конвенції щодо проведення ефективного розслідування повинно тлумачитись у світлі зобов’язань, що випливають з інших чинних міжнародних документів, а зокрема, Лансаротської конвенції (п. 192).

Застосування принципів до цієї справи

Суд зауважує, що заявники через їхній молодий вік та статус дітей, які залишилися без піклування батьків та були поміщені до закладу, перебували в особливо вразливому становищі. На цьому тлі сексуальне насильство та насильство, яким вони нібито піддавалися, якщо такі факти встановлено, є достатньо серйозними, щоб потрапити до сфери застосування ст. 3 Конвенції (see also paragraph 82 of the Chamber judgment). Тому Суд перевірить, чи держава-відповідач виконала свої зобов’язання у цій справі за цим положенням (п. 193).

Позитивне зобов’язання запровадити відповідну законодавчу та нормативну базу

Суд спочатку зазначає, що заявники не ставили під сумнів наявність у національному законодавстві держави-відповідача кримінального законодавства, спрямованого на запобігання та покарання актів сексуального насильства над дітьми. У цьому зв’язку Суд зазначає, що Кримінальний кодекс Болгарії карає сексуальне наругу над неповнолітніми у віці до 14 років особами старше 14 років навіть навіть за відсутності застосування сили; що Кримінальний кодекс Болгарії передбачає більш суворі покарання, якщо сексуальне насильство вчинено проти неповнолітньої особи; і що Кримінальний кодекс Болгарії передбачає покарання за конкретні злочини, такі як вплив на неповнолітніх з метою вчинення останніми сексуальних актів або розповсюдження порнографії (п. 115). Положення, про які йдеться, схоже, охоплюють дії, на які скаржилися заявники у цій справі (п. 194).

Крім того, Суд повторює, у світлі принципів, встановлених у рішеннях у справах «O’Keeffe and Nencheva and Others» (see paragraph 180), що держави мають посилений обов’язок захисту дітей, які, як і заявники у цій справі, були позбавлені батьківського піклування та передані під опіку державної установи, яка відповідає за забезпечення їх безпеки та добробуту, і тому перебували в особливо вразливій ситуації. У зв’язку з цим Суд зауважує, що держава-відповідач стверджувала, що було запроваджено ряд механізмів для запобігання та виявлення жорстокого поводження у дитячих установах. У відповідних звітах компетентні служби, які проводили перевірки у відповідному дитячому будинку, зазначили, що, відповідно до чинних правил, вживалися заходи з убезпечення дітей, які там проживають. Згідно з цими звітами, доступ сторонніх осіб до закладу контролювали охоронець та камери спостереження, і діти в принципі не залишалися без нагляду персоналу, зокрема вночі та під час поїздок за межі дитячого будинку. У звітах також зазначалося, що діти регулярно відвідувалися стороннім лікарем та психологом дитячого будинку, і що вони мали доступ до телефону та номера телефону довіри для дітей, яким загрожує небезпека. Нарешті, Суд зазначає, що держава-відповідач створила спеціалізовану установу – the State Agency for Child Protection (SACP). Цей орган, серед іншого, мав завдання періодично проводити огляди дитячих будинків та реагувати на повідомлення, і він мав право вживати відповідних заходів для захисту дітей або звертатися до компетентних органів з цією метою притягнення до дисциплінарної або кримінальної відповідальності винних осіб (п. 122) (п. 195).

Суд зазначає, що заявники оскаржують фактичне існування та ефективність деяких з цих заходів та механізмів. Однак Суд зауважує, що інформація в матеріалах справи не дозволяє підтвердити чи спростувати фактичні висновки, що містяться у звітах відповідних служб, які перевіряли дитячий будинок щодо впровадження цих заходів. Більше того, Суд не має у своєму розпорядженні жодних доказів, які б свідчили про те, що на момент подій у Болгарії існувала, як припускають заявники, системна проблема, пов’язана з секс-туризмом педофілів або сексуальним насильством над маленькими дітьми у дитячих будинках або у школах, наприклад, щоб вимагати більш жорстких заходів з боку органів влади (порівняйте з рішенням «O’Keeffe», в якому Суд встановив, що держава-відповідач знала про велику кількість випадків сексуального насильства у початкових школах та не вжила заходів для запобігання ризику такого зловживання (see «O’Keeffe», cited above, п.п. 157-169)). З огляду на викладене, Суд не володіє достатньою інформацією для того, щоб встановити, що законодавча та нормативна база, запроваджена державою-відповідачем з метою захисту дітей, які проживають у закладах, від серйозних порушень їхньої недоторканності, є дефектною і, таким чином, порушує зобов’язання, що випливають зі ст. 3 Конвенції щодо цього (п. 196).

Позитивне зобов’язання вживати запобіжних оперативних заходів

Як Суд зазначав вище, заявники у цій справі перебували в особливо вразливому становищі і були поміщені виключно під відповідальність органів державної влади. Керівництво дитячого будинку мало обов’язок виконувати обов’язки щодо убезпечення, здоров’я та благополуччя дітей, яких вони опікують, включаючи заявників. За таких обставин Суд вважає, що зобов’язання, покладене на органи влади відповідно до ст. 3 Конвенції, вживати запобіжних оперативних заходів, коли вони мають або повинні мати знання про ризик того, що дитина може піддатися жорстокому поводженню, посилилося у цій справи та в принципі вимагало від відповідних органів проявляти особливу пильність. Тому Суд повинен з’ясувати, чи в конкретному випадку органи держави-відповідача знали або повинні були знати на момент існування реального та безпосереднього ризику для заявників бути підданими поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції, і, якщо так, то чи вжили вони всіх заходів, які можна було б розумно очікувати від них, щоб уникнути цього ризику (see, mutatis mutandis, «Osman», cited above, п. 116) (п. 197).

Суд зазначає, що на підставі документів, наданих Урядом, проведені національні розслідування не встановили, що директор дитячого будинку, інший співробітник чи інший орган влади знали про заявлені заявниками зловживання. Відповідно до звітів слідчих, психолог та лікар загальної практики, які регулярно стежили за дітьми у дитячому будинку, проінформували слідчих, що вони не виявили жодних ознак, які б спонукали їх до підозри щодо застосування до заявників чи інших дітей фізичного або сексуального насильства. Щодо справи малолітньої дівчини М., на яку посилаються заявники, докази у матеріалах справи свідчать, що це не стосується зловживань, вчинених у дитячому будинку (see paragraphs 56 and 113 above in fine). За цих обставин та за відсутності доказів, що підтверджують твердження про те, що перший заявник повідомив про зловживання директору, Суд не володіє достатньою інформацією, щоб встановити, що болгарська влада знала або повинна була знати про реальний і безпосередній ризик для заявників бути підданими жорстокому поводженню, наприклад, що обумовлювало б зобов’язання вжити превентивних оперативних заходів, щоб захистити їх від такого ризику (see, conversely, «Đorđević», cited above, п.п. 144-46; «V.C. v. Italy», cited above, п.п. 99-102; «Talpis v. Italy», № 41237/14, п. 111, 2 March 2017) (п. 198).

З огляду на вищевикладене (п.п. 194-196, 197-198), Суд вважає, що порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції відсутнє (п. 199).

Процесуальне зобов’язання провести ефективне розслідування

Суд зауважує, що, залишаючи осторонь питання про те, чи були достатньо детальними перші звіти, подані до болгарської влади, що ще у лютому 2013 року ці органи отримали більш детальну інформацію від прокуратури Мілана щодо заяви заявників про те, що вони зазнали сексуального насильства у дитячому будинку, в якому вони були поміщені, з боку інших дітей, але також і з боку кількох дорослих (як співробітників, так і осіб ззовні) (п. 65). Ця інформація показала, по-перше, що психологи заявників вважали їхні твердження достовірними, а по-друге, що спеціалізована асоціація Telefono Azzurro, італійська CAI та прокуратура Мілану вважали їх достатньо серйозними, щоб вимагати розслідування (п.п. 22, 62, 65) (п. 200).

Відповідно, Суд вважає, що для цілей прецедентної практики болгарська влада стикалася з «аргументованими» заявами про серйозне насильство над дітьми, про яке вони заявляли, і що влада мала обов’язок за ст. 3 Конвенції негайно вжити необхідних заходів для оцінки достовірності заявлених скарг, з’ясування обставин справи та виявлення винуватців (see «M.M.B. v. Slovakia», cited above, п. 66; «B.V. v. Belgium», cited above, п. 66) (п. 201).

Суд зауважує, що після висвітлення у пресі та після того, як прокуратура Мілана надіслала їм зібрані докази та запит, поданий до Міністерства юстиції Болгарії італійським CAI, болгарська влада провела ряд «слідчих» дій. Так, SACP та інші соціальні служби провели відомчі перевірки, а прокурор наказав розпочати дослідчу перевірку. Не засуджуючи їх ефективності та ґрунтовності (п.п. 210-223), слід зауважити, що ці заходи здаються доцільними і в принципі здатними встановити факти, встановити та покарати винних. Залежно від їхніх висновків, ці розслідування могли привести до відкриття кримінального провадження проти осіб, підозрюваних у вчиненні насильницьких дій чи сексуального насильства щодо заявників, а також до вжиття інших заходів, таких як дисциплінарне провадження щодо працівників, які не виконали своїх обов’язків щодо убезпечення дітей, які перебували у дитячому будинку, або не вжили відповідних заходів стосовно дітей, які, можливо, вчинили карані дії, але не несли кримінальної відповідальності. Тому Суд перевірить, чи були національні розслідування достатньо ефективними з точки зору ст. 3 Конвенції (п. 202).

Що стосується, по-перше, оперативності та швидкості, що очікується від влади, Суд зазначає, що первинна перевірка, ініційована SACP, була проведена у дитячому будинку вже у понеділок, 14 січня 2013 року, тобто у перший робочий день після висвітлення у болгарській пресі статті італійського тижневика L’Espresso. У зв’язку з цим Суд зазначає, що неофіційні контакти між журналістом італійського тижневика та невстановленим офіцером поліції (п. 77) не дають достатніх доказів того, що заяви заявників були доведені до відома органів влади у розумінні положень, встановлених прецедентною практикою Суду. Слід визнати, що батько заявників написав до SACP ще 16 листопада 2012 року, а 20 листопада 2012 року Nadja Centre повідомив SACP про телефонний дзвінок батька. Однак Суд зазначає, що в цих повідомленнях не згадувалися імена дітей чи назва відповідного дитячого будинку, а повідомлення батька не містило жодних конкретних звинувачень (п.п. 42-44). Це правда, що SACP була уповноважена проводити перевірки, і насправді вона вжила певних заходів для цього; однак до моменту публікації статті у тижневику L’Espresso це ще не дало результатів. За цих обставин, здається, важко критикувати владу за той факт, що до проведення інспекції минули декілька тижнів (п. 203).

Суд також зазначає, що SACP оперативно повідомив органи прокуратури про заявлену тижневиком L’Espresso інформацію та результати першої перевірки. Після отримання нових й більш конкретних доказів від прокуратури Мілана у січні 2013 року, маючи цього разу конкретні імена осіб, ймовірно, причетних до стверджуваного зловживання, прокуратура м. Велико Тарново швидко наказала розпочати поліцейську перевірку та подальші відомчі перевірки з питань захисту прав дитини. Суд вважає, що всі ці слідчі заходи було вжито упродовж розумного строку з огляду на обставини справи, враховуючи, зокрема, більш тривалий час, необхідний у контексті міжнародного співробітництва для передачі інформації між різними залученими службами та для подання документів для перекладу. Дві справи, відкриті органами прокуратури Болгарії, були завершені упродовж кількох місяців, відповідно, у червні та листопаді 2013 року, і привели болгарську владу до висновку, що отримані докази не є підставою для відкриття кримінального провадження (п. 204).

Правда, згодом минуло більше часу, перш ніж результати розслідування були надіслані італійській владі та батькам заявників. Тим не менш, Суд вважає, що ці періоди не вплинули на ефективність розслідування, яке було завершено у 2013 році (п.п. 100-102) (п. 205).

З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що немає підстав ставити під сумнів оперативність та швидкість, з якою діяла болгарська влада (п. 206).

Щодо твердження заявників про те, що SACP не має незалежності та об’єктивності, Суд зазначає, що SACP є адміністративним органом, що спеціалізується на захисті дітей. SACP уповноважений контролювати дотримання правил, що застосовуються у дитячих будинках, для виявлення можливих недоліків заходів щодо убезпечення та піклування про цих дітей та вжиття заходів для усунення таких недоліків. Суд зазначає, що ані SACP, ані його працівники не були причетні до справи, і, крім того, у матеріалах справи немає доказів, здатних поставити під сумнів їх незалежність. Щодо стверджуваної відсутності об’єктивності SACP, Суд розгляне це питання нижче (п. 224) (п. 207).

Заявники також стверджували, що болгарська влада не проінформувала належним чином їх законних представників про хід розслідування. Суд зауважує у зв’язку з цим, що п.п. 1(a), 1(c) і 1(d) ст. 31 Лансаротської конвенції встановлюють вимогу інформувати жертв про їх права та послуги, якими вони користуються, і, якщо вони не бажають отримувати таку інформацію, про хід провадження та їх право бути заслуханим, надаючи їм, у разі необхідності, відповідні послуги з підтримки (п. 127). Суд зазначає, що у цій справі батьки заявників не подавали офіційної скарги до Болгарії та не зверталися до органів прокуратури, відповідальних за кримінальне розслідування, яке було розпочато у відповідь на звіти SACP, незважаючи на відсутність офіційної скарги, відповідно до рекомендацій Лансаротської конвенції. Однак, незважаючи на те, що батьки заявників не прагнули брати участь у розслідуванні, Суд вважає прикро, що болгарська влада не намагалася з ними зв’язатися, щоб надати їм необхідну інформацію та підтримку. Хоча батьки дійсно були поінформовані через італійську владу про результати кримінального розслідування (п.п. 100-102), той факт, що їм не була надана інформація та підтримка вчасно, заважав їм брати активну участь у різних провадженнях, в результаті чого вони могли подати апеляційну скаргу лише через тривалий час після завершення розслідування (п.п. 104-109 вище) (п. 208).

Стосовно того, що заявники скаржилися на те, що влада розкрила пресі їхні персональні дані, Суд зазначає, що вони не подавали окремої скарги з цього приводу, зокрема за ст. 8 Конвенції, а натомість стверджували, що ця обставина становить аспект неефективності, як вони це вбачали, розслідування. У зв’язку з цим у Суду немає жодної інформації, яка б свідчила про те, що слідчі органи несли б відповідальність за таке розкриття інформації або що це підривало ефективність розслідування. Крім того, Суд зазначає, що SACP стверджувала, що вжила певних заходів у відповідь на скаргу, подану батьками заявників (п. 64) (п. 209).

Щодо ретельності розслідування, то Суд на початку повторює, що процесуальний обов’язок провести ефективне розслідування – це обов’язок не результатів, а засобів. Відповідно, єдиного факту, що розслідування у цій справі не призвело до притягнення конкретних осіб до кримінальної чи іншої відповідальності, недостатньо для того, щоб поставити під сумнів ефективність такого розслідування (see «A and B v. Croatia», cited above, п.п. 110, 129; «M.P. and Others v. Bulgaria», № 22457/08, п. 111, 15 November 2011) (п. 210).

У цьому зв’язку зазначається, що компетентні національні органи провели ряд заходів та перевірок. Під час першої перевірки, проведеної у січні 2013 року після розкриття інформації у пресі щодо справи та ідентифікації заявників, служби захисту дітей проводили перевірки на місці для перевірки стану функціонування дитячого будинку та, згідно зі звітами складені перевіряючими з цього приводу, ознайомилися з документами, включаючи медичну документацію, заявників та інших дітей, які проживали там упродовж відповідного періоду. Вони опитали у директора дитячого будинку, інших працівників, лікаря загальної практики та мера муніципалітету, який відповідав за управління дитячим будинком. Вони також опитали дітей, які проживають у дитячому будинку, хоча, необхідно зазначити, у форматі, що не був адаптований до віку та рівня зрілості дітей та за відсутності відеозапису, і попросили старших дітей заповнити анонімну анкету (див. зокрема необхідність проводити бесіди з дітьми у відповідних для цього приміщеннях та записувати на відео їхні заяви, п.п. 1-2 ст. 35 Лансаротської конвенції, цитоване у п. 127). Під час другого сету запитів, здійснених у лютому 2013 року групою експертів із різних адміністративних органів та поліції після отримання більш детальної інформації, надісланої прокуратурою Мілану, були проведені додаткові документальні перевірки та було допитано декілька ймовірно дотичних осіб. Зокрема, поліція допитала різних чоловіків, які могли бути стверджуваними злочинцями, названими заявниками, і деякі з них, як водій Da., доглядальниця К. та технік з опалення І., були працівниками дитячого будинку, а інші, як і фотограф D. та електрик N., час від часу працювали там. Також були проведені співбесіди з чотирма дітьми, згаданими заявниками, які ще жили в дитячому будинку, хоча, знову ж таки, їхні заяви не були записані на відео, і дитину B. довелося опитати міліції вдруге (п.п. 68, 72) вище та п.п. 1-2 ст. 35 Лансаротської конвенції) (п. 211).

Суд також зазначає, що влада, очевидно, не захотіла проводити розслідування за деякими версіями, які могли б виявитися доречними за обставин справи, та вжити розумних слідчих заходів (п. 212).

У цьому зв’язку Суд повторює, що обов’язок влади проводити достатньо ретельне розслідування починається, як тільки органи влади отримують аргументовані заяви про сексуальне насильство. Це зобов’язання не може обмежуватися лише відповіддю на будь-які заяви потерпілого або покладанням на потерпілого ініціативи взяти на себе відповідальність за проведення будь-яких слідчих процедур (see «S.M. v. Croatia», cited above, п. 314, and Y v. Bulgaria, cited above, п. 93; see also the judgment in S.Z. v. Bulgaria (cited above, п. 50), in which the Court criticised the authorities for not following certain lines of inquiry, even though the applicant had not challenged an order discontinuing the proceedings in part, and the case of «M. and Others v. Italy and Bulgaria» (№ 40020/03, п. 104, 31 July 2012), in which the Court identified some witnesses whom the authorities should have questioned, although the issue had not been raised in the domestic proceedings) (п. 213).

Подібним чином слід підкреслити, що інші міжнародні документи, такі як Конвенція про права дитини та Лансаротська конвенція, включають стандарти судової практики Суду щодо насильства над дітьми, особливо стосовно процесуального обов’язку ефективне розслідування (see Article 19 § 2 of the Convention on the Rights of the Child as interpreted by the Committee on the Rights of the Child, paragraphs 124-126 above, and also Articles 12-14 and 30-38 of the Lanzarote Convention, to be read in conjunction with the Explanatory Report on that Convention, paragraphs 127-128 above). Згідно з умовами цих документів, застосування яких ratione temporis до розслідувань у цій справі не оспорюється (п. 163), держави зобов’язані вживати відповідних законодавчих та інших заходів для забезпечення необхідної підтримки дитини та осіб, які піклуються про дитину, для цілей звітності, ідентифікації та розслідування (ст. 19 Конвенції про права дитини) з метою надання їм допомоги та консультування (ст. ст. 11-14 Лансаротської конвенції), захисту їх анонімності (ст. 13 Лансаротської конвенції, що також стосується подання заяв за допомогою конфіденційних телефонних та Інтернет-телефонів довіри). Метою цих положень є забезпечення того, щоб розслідування, забезпечуючи захист прав обвинуваченого, проводилося в інтересах дитини (п.п. 1, 4, 5 ст. 30 Лансаротської конвенції). Лансаротська конвенція також передбачає необхідність надати можливість зацікавленим дітям «бути заслуханими, надавати докази та обирати засоби представлення їхніх поглядів, потреб та проблем, безпосередньо або через представника, та їх розгляду» (п. 1(с) ст. 31 Лансаротської конвенції), у тому числі дозволивши їм юридичний супровід з боку їх законного представника. Щоб мінімізувати кількість допитів і, таким чином, уникнути подальших травм, Лансаротська конвенція також передбачає використання відеозапису та рекомендує приймати такі записи як доказ (ст. 35) (п. 214).

У цій справі Суд зазначає, що показання заявників, що були отримані та записані психологами з ЦРТ за допомогою батька заявників, та показання, які вони згодом надали прокурору Італії у справах неповнолітніх, також записані на DVD, які італійська влада визнала достовірними на підставі висновків, зроблених спеціалістами, містили деякі точні деталі та називали конкретних осіб винуватцями стверджуваного сексуального насильства. Більшість доступних документів поступово передавалися болгарській владі у контексті кількох запитів про відкриття кримінального провадження, поданих прокурором Мілану по дипломатичних каналах, а пізніше Міністерством юстиції Італії та CAI (п.п. 62, 65, 97). Якби болгарська влада мала сумніви щодо достовірності цих тверджень, зокрема через певні суперечності, що спостерігалися у послідовних повідомленнях заявників, або можливість того, що їхні батьки вплинули на них, вона могла б спробувати з’ясувати факти, подавши запит опитати заявників та їхніх батьків (for a similar situation, see «G.U. v. Turkey», № 16143/10, п. 71, 18 October 2016). Це дало б змогу оцінити достовірність тверджень заявників та за необхідності отримати додаткову інформацію щодо деяких з них. Так само спеціалісти, які заслуховували показання дітей, різні психологи, які спілкувалися із заявниками в Італії, також могли б надати відповідну інформацію (п. 215).

Це правда, що не було б доцільним болгарській владі допитувати заявників – варіант, залишений відкритим італійським прокурором, який радив не допитувати заявників з огляду на той факт, що болгарська влада, можливо, побажає опитати їх (п. 92) – враховуючи ризик посилення будь-якої травми, яку могли зазнати заявники, а також ризик того, що такі слідчі дії виявляться невдалим з огляду на час, що минув з моменту їх першого розкриття інформації, та можливість того, що їхні показання можуть бути заплямованим накладанням спогадів або зовнішніми впливами. Тим не менш, Суд вважає, що за цих обставин болгарська влада мала б оцінити необхідність запитувати такі допити. Постанови органів прокуратури, однак, не містять жодних міркувань з цього приводу, і можливість допиту заявників, здається, не розглядалася, ймовірно, з тієї єдиної причини, що вони не проживали в Болгарії. У зв’язку з цим Суд зауважує, що п. 2 ст. 38 Лансаротської конвенції передбачає, що жертви стверджуваного зловживання можуть подати скаргу до компетентних органів держави свого проживання і від них не можна вимагати виїзду за кордон. Ст. 35 цієї Конвенції, зі свого боку, передбачає, що всі допити дітей повинні, наскільки це можливо, проводити одна й та ж особа, і що, де це можливо, аудіовізуальні записи слід використовувати як докази. Отже, у цій справі болгарська влада, керуючись принципами, викладеними у міжнародних документах, могла б вжити заходів для надання допомоги та підтримки заявників в їх подвійному статусу жертв та свідків, а також могла б відвідати Італію у контексті взаємної правової допомоги або просити італійську владу знову допитати заявників (п. 216).

Суд повторює, що, згідно з його прецедентною практикою, у транснаціональних справах процесуальне зобов’язання проводити розслідування може тягнути за собою зобов’язання прагнути до співпраці з іншими державами з метою розслідування та судового переслідування (п. 191). Можливість звернення до міжнародної співпраці з метою розслідування сексуального насильства над дітьми також прямо передбачена ст. 38 Лансаротської конвенції (п. 127). У цій справі, хоча прокурор Мілану відмовився від юрисдикції на підставі недостатнього юрисдикційного зв’язку з Італією з огляду на факти, було б можливе опитування заявників відповідно до механізмів судової співпраці, що існують зокрема у Європейському Союзі (п. 137) (п. 217).

Навіть якщо болгарська влада не прагнула безпосередньо допитати заявників, вона могла б принаймні вимагати від своїх італійських колег відеозаписи, зроблені під час розмов заявників з психологами з ЦРТ та їх інтерв’ю з прокурором у справах неповнолітніх (п.п 16, 82). Через це упущення у розслідуванні, якого дуже легко можна було уникнути, болгарська влада не змогла вимагати від фахівців, «підготовлених для цієї мети», переглянути аудіовізуальний матеріал та оцінювати достовірність наданої інформації (see Articles 34 § 1 and 35 § 1 (c) of the Lanzarote Convention) (п. 218).

Так само, оскільки заявники не надали медичних довідок, болгарська влада могла б знову, в контексті міжнародної судової співпраці, запропонувати їм пройти медичне обстеження, яке дозволило б підтвердити або виключити певні можливості, зокрема заяви першого заявника про зґвалтування (п. 219).

Суд також зазначає, що заяви заявників та докази, надані їх батьками, також містять інформацію щодо інших дітей, які нібито стали жертвами насильства, та дітей, які, як це стверджується, вчинили зловживання. У зв’язку з цим Суд зазначає, що навіть якщо не було можливості розпочати кримінальне провадження щодо дітей, які не досягли віку кримінальної відповідальності, деякі дії, про які заявники заявили як такі, що було вчинено іншими дітьми, становили жорстоке поводження у значенні ст. 3 Конвенції та насильство у значенні ст. 19 Конвенції про права дитини (п. 214). Отже, владу пов’язував процесуальний обов’язок пролити світло на факти, про які заявляли заявники. Однак, незважаючи на ці звіти, розслідування обмежувалося опитуванням та видачею анкет кільком дітям, які ще жили у дитячому будинку, в середовищі, яке могло вплинути на їхні відповіді (as regards the conditions in which those interviews took place, see paragraph 211 above). Так, Суд зазначає, що болгарська влада не намагалася опитати всіх дітей, названих заявниками, які тим часом покинули дитячий будинок (see, for instance, paragraphs 25 and 28 in fine above), безпосередньо або, якщо це було необхідне,  шляхом звернення до механізмів міжнародного правового співробітництва (п. 220).

Крім того, з огляду на характер та серйозність стверджуваного сексуального насильства та, як про це наголошували заявники, було необхідно розглянути питання використання слідчих заходів більш прихованого характеру, таких як спостереження за периметром дитячого будинку, прослуховування телефону або перехоплення телефонних та електронних повідомлень, а також використання агентів під прикриттям. Приховані операції такого роду прямо передбачені п. 5 ст. 30 Лансаротської конвенції і широко використовуються по всій Європі для розслідувань щодо жорстокого поводження з дітьми. У зв’язку з цим Суд бере до уваги аргумент Уряду про те, що такі заходи можуть порушувати право на конфіденційність заінтересованих осіб і потребують судового дозволу на основі наявності достовірних доказів того, що було скоєно правопорушення. Суд повторює, що міркування щодо дотримання гарантій, що містяться у ст. 8 Конвенції, можуть на законних підставах обмежувати обсяг слідчих дій (see «Đorđević», cited above, п. 139). Тим не менш, у цій справі такі заходи виглядають доречними та пропорційними, враховуючи твердження заявників про причетність організованої форми злочинності та той факт, що було ідентифіковано відповідних осіб. Такі заходи можна було впроваджувати поступово, починаючи з тих, що мали найменший вплив на приватне життя осіб, таких як зовнішнє спостереження за входами та виходами з дитячого будинку, і, рухаючись далі, за необхідності та на основі відповідних судових дозволів, до більш агресивних заходів, такі як прослуховування телефонних дзвінків, з метою забезпечення поваги до права, передбаченого ст. 8 Конвенції відповідних осіб, що також слід враховувати (п. 221).

Суд не може розмірковувати про хід та результати розслідування, якби воно було проведено по-іншому. Тим не менш, Суд шкодує про те, що після електронного листа, надісланого батьком заявника до SACP, та звіту Nadja Centre від листопада 2012 року SACP просто надіслала батькові лист, написаний болгарською мовою, з проханням надати додаткову інформацію (п.п. 42-44). Суд зазначає, що Лансаротська конвенція заохочує використання спеціальних ліній довіри в Інтернеті або телефоні як засобу повідомлення про зловживання, і не робить початок розслідування залежним від заяв потерпілих. За обставин цієї справи, SACP могла, у рамках гарантування анонімності потенційним жертвам, запитати всі необхідні деталі у Nadja Centre, який контактував з Telefono Azzurro; це дало б можливість ідентифікувати відповідний дитячий будинок та провести негласні слідчі заходи ще до публікації статті у тижневику L’Espresso у січні 2013 року. Хоча це правда, як зазначив Уряд, що стаття у тижневику L’Espresso, про яку повідомлялося у болгарській пресі, можливо, насторожила можливих винуватців зловживань, Суд вважає, що сам факт її публікації міг спонукати їх зв’язатися один з одним по телефону або через інші види обміну повідомленнями, що було можливістю продемонструвати корисність таких негласних слідчих розшукових дій (п. 222).

Слід також зазначити, що, незважаючи на твердження заявників про те, що фотограф D. зробив фотографії та зафільмував відео, слідчі не розглядали можливість обшукати його майстерню, якщо це необхідно з відповідною ухвалою суду, та промоніторити засоби масової інформації, на яких такі зображення могли бути збережені. Загалом, вилучення телефонів, комп’ютерів, камер, відеокамер чи інших засобів масової інформації, якими користуються особи, конкретно зазначені у списках, складених батьком заявника та надісланих болгарській владі (п.п. 65, 97), могло призвести до, можливо, якщо не реального отримання доказів сексуального насильства, яким заявники нібито піддавалися декілька місяців до цього, то принаймні до отримання доказів, що стосуються подібного насильства над іншими дітьми (п. 223).

Суд також зазначає, що, незважаючи на те, що після публікації статей у пресі та запитів італійської влади було розпочато три дослідчих перевірки, болгарська влада обмежила свої зусилля допитом людей, присутніх у дитячому будинку або поблизу нього, і закрила справу виключно на основі цього методу розслідування, який повторювався у різних формах у кожному з трьох дослідчих перевірок. У зв’язку з цим Суд вважає неприйнятним те, що ще до того, як висновки першої перевірки SACP в дитячому будинку 14 та 15 січня 2013 року – яка була дуже обмеженою з точки зору проведених слідчих дій – були відтворені у письмовому звіті та повідомлені до органів кримінальної юстиції, президент SACP, виступаючи по телебаченню, звинуватив батьків заявників у наклепі, маніпуляціях та неадекватному вихованні (п. 58). Через кілька днів, коли результати кримінального розслідування все ще не були відомі, група депутатів, які відвідали дитячий будинок, продемонструвала аналогічне ставлення до ситуації (п. 59). Такі заяви неминуче підривають об’єктивність, а, отже, і достовірність перевірок, проведених SACP та самої цієї установи як такої (п. 207) (п. 224).

Звичайно, незаперечним є те, що болгарська влада, проводячи три дослідчих перевірки, про які йдеться, офіційно відповіла на прохання італійської влади та, побічно, на запити батьків заявників. Однак Суд підкреслює, що від перших заяв, зроблених президентом SACP 16 січня 2013 року, до остаточної постанови, винесеної прокуратурою Верховного касаційного суду 27 січня 2016 року, після відкриття процесу комунікації у цій справі в Суді (п. 111), мотиви, наведені для рішень органів влади, свідчать про обмежений характер розслідувань (п. 225).

Так, перша дослідча перевірка була закрита виключно на підставі звіту SACP (п.п. 54, 60). У другій і третій дослідчих перевірках органи влади, не заслухавши доказів заявників безпосередньо та навіть не переглянувши відеозаписи, надали вирішальної ваги поясненням, які пропонували особи, які були допитані, та суперечностям у заявах заявників, зокрема щодо імен та ролей фігурантів, яких вони назвали, хоча деякі з цих суперечностей, особливо стосовно імені Е., легко пояснити (п.п. 74, 105-109, 132). Остання постанова прокуратури найвищої інстанції від 27 січня 2016 року стверджувала, що заявники заявляли про звинувачення у зловживанні, оскільки вони «[боялися] бути відкинутими їхніми усиновлювачами, які категорично не схвалювали їх аморальну поведінку … [і] прагнули викликати жалість … розповідаючи про події, які насправді не мали місця в реальності, що вони начебто стали жертвами злочинів». Однак ця постанова, яка, здається, ґрунтується на заяві, зробленій президентом SACP за кілька годин після початку розслідування три роки тому (п.п. 207, 224), не містила деталей щодо фактичних обставин, на яких ґрунтувалися зроблені висновки (п. 226).

На думку Суду, аналіз зібраної інформації та причин, наведених для прийняття рішень, виявляє недоліки, які могли знизити ефективність розслідування у цій справі. Викладені причини, схоже, не є результатом ретельного вивчення отриманих доказів і, схоже, показують, що слідчі органи замість з’ясування усіх відповідних фактів прагнули встановити неправдивість тверджень заявників, підкреслюючи неточності, які вони містили, зокрема, щодо імені директора та того факту, що особа на ім’я N. не працювала в дитячому будинку, а працювала стороннім підрядником (п. 227).

На думку Суду, усі ці міркування свідчать про те, що слідчі органи, які не скористалися, зокрема, наявними механізмами розслідування та міжнародної співпраці, не вжили усіх розумних заходів, щоб пролити світло на факти цієї справи та не провели повного й ретельного аналізу наявних у них доказів. Встановлені недоліки здаються достатньо серйозними, щоб можна було вважати, що проведене розслідування не було ефективним для цілей ст. 3 Конвенції, інтерпретованої у світлі інших чинних міжнародних документів, зокрема Лансаротської конвенції. З цього випливає, що мало місце порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції (п. 228).

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Відхиляє, одноголосно, попереднє заперечення Уряду.

2. Постановляє, одноголосно, що не було порушення основного аспекту ст. 3 Конвенції.

3. Постановляє 9 голосами проти 8, що мало місце порушення процесуальної частини ст. 3 Конвенції.

Відповідно до п. 2 ст. 45 Конвенції та п. 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:

(a) Спільна розбіжна думка суддів Turković, Pinto de Albuquerque, Bošnjak та Sabato;

(b) Частково узгоджена думка судді Serghides;

(c) Спільна частково узгоджена, частково розбіжна думка суддів Spano, Kjølbro, Lemmens, Grozev, Vehabović, Ranzoni, Eicke та Paczolay.