Спільна розбіжна думка суддів Turković, Pinto de Albuquerque, Bošnjak та Sabato («X. and Others v. Bulgaria», application № 22457/16, judgment 02.02.2021)
1. Наші погляди відповідають тому, що сказано у рішенні Великої Палати. На нашу думку, тим не менш, окремі додаткові міркування можуть бути викладені для того, щоб додатково з’ясувати висновок Суду про порушення процесуальної частини ст. 3 Європейської конвенції з прав людини («Конвенція») у цій справі.
2. Слід зробити першу серію додаткових зауважень щодо причин, чому розгляд цієї справи обумовив особливо делікатне виконання Судом своєї функції наглядача за дотриманням прав людини в Європі.
3. Ця справа у Великій Палаті дійсно стосувалася особливо вразливих осіб, оскільки заявники скаржилися на те, що вони були жертвами сексуального насильства, будучи дітьми, які проживали в дитячому будинку. У зв’язку з цим, хоча по всій Європі має місце активний рух для забезпечення переходу від інституційного до сімейного та громадського піклування про дітей («деінституціоналізація»), дитячі будинки все ще існують, а бідність залишається головною причиною їхнього існування. Залежність від інституційного догляду також відображає постійну дискримінацію щодо дітей-інвалідів, які часто не можуть знайти альтернативні можливості працевлаштування, а іноді мешкають у закладах, призначених для дорослих[1]. Тому дуже важливо, що Суд мав можливість вирішити принаймні деякі проблеми прав людини, що стосуються дітей у таких закладах.
4. Крім того, хоча справа стосується сексуального насильства в інституційному середовищі, ми вважаємо, що принципи, вироблені у рішенні, що випливають із ст. 3 Конвенції, можуть бути однаково застосовні, mutatis mutandis, до жорстокого поводження з дітьми в інших випадках ситуації домашнього догляду (включаючи догляд за сім’єю та деякі інші форми позасімейної допомоги).
5. Діти-заявники були вразливими також з іншої точки зору. Дійсно, зловживання у цій справі нібито було скоєно не лише в місці, де влада влаштувала дітей, але й зловмисниками, які перебували у «колі довіри» дітей. Це поняття стосується зловживань з боку тих, хто особи, які виконують функції піклування, включаючи однолітків[2].
6. Це зауваження, як наслідок, означає, що деякі принципи, що містяться у рішенні, можуть поширюватися на всі заяви про сексуальне насильство в колі довіри неповнолітніх, у тому числі в сім’ї та серед однолітків. На наш погляд, це ще більше додає важливості висновкам Суду у цій справі.
7. Як в умовах інституційного, так і позаінституційного догляду, а також у будь-якому колі довіри, включаючи сім’ю, небезпека може виходити від осіб, відповідальних за догляд за дітьми, а також від інших дітей. Ми ще повернемося до цього. Але ми б вже підкреслили на цьому етапі, що ми вважаємо, що деякі з розроблених принципів мають стосуватися жорстокого поводження з дітьми як з боку дорослих, так і з боку дітей.
8. З огляду на вищесказане, ми б підкреслили, що «міжнародні дослідження продемонстрували, що [як] опіка, так і інституційні установи ставлять дітей у вразливу ситуацію, збільшуючи ризик сексуального насильства над тими дітьми з боку професіоналів чи волонтерів, які піклуються про них ними або іншими дітьми»; міжнародні дослідження та політика також вказують на конкретні стратегії боротьби із сексуальним насильством над дітьми в колі довіри. Тому було запропоновано цілісний підхід до боротьби з жорстоким поводженням з дітьми, що має вищезазначені характеристики, що включає профілактику, мультидисциплінарну допомогу потерпілим, опрацювання повідомлень з їхнього боку, розслідування, переслідування, кримінальні та інші санкції та міжнародне співробітництво.
9. На завершення цієї першої серії міркувань нам здається важливим сказати, що, на нашу думку, саме тому, що вищезгадані наукові та політичні підходи були визнані державами-учасницями Лансаротської конвенції та іншими міжнародними та європейськими документами щоб у рішенні, у п. 192 рішення Велика Палата змогла підтвердити та розвинути свою прецедентну практику, встановивши, що зобов’язання за ст. 3 Конвенції проводити ефективне розслідування має тлумачитись у світлі зобов’язань, що виникають з інших чинних міжнародних документів, а конкретніше – Лансаротської конвенції.
II. Конвенція та Лансаротська конвенція.
10. Це наближає нас до другого набору міркувань, які мають на меті підкреслити, на додаток до того, що згадується у рішенні, що принципи, викладені в Лансаротській конвенції (та документах, виданих Лансаротським комітетом як подальші дії щодо виконання цього міжнародного документу), а також в інших текстах Ради Європи, на які йдеться у рішенні, мали вирішальне значення для нашого розгляду цієї справи. Ми вважаємо, що ці принципи можуть значною мірою вважатися такими, що випливають зі ст. 3 Конвенції.
11. У зв’язку з цим ми хочемо повторити, що, хоча Суд не має «завдання перевіряти дотримання урядами інших інструментів, окрім Європейської конвенції з прав людини та її протоколів», зокрема Лансаротської конвенції, яка, як сама Конвенція була ухвалена у рамках Ради Європи, Лансаротська конвенція може «надати їй джерело натхнення», «як й інші міжнародні договори» (see, for instance, with reference to the European Social Charter, «Zehnalová and Zehnal v. the Czech Republic» (dec.), № 38621/97). Більше того, Конвенцію не можна тлумачити у вакуумі, її слід тлумачити у гармонії із загальними принципами міжнародного права; слід враховувати, як зазначено у п. 3(с) ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, «будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між сторонами», і зокрема правила, що стосуються міжнародних захист прав людини (see, among many other authorities, «National Union of Rail, Maritime and Transport Workers v. the United Kingdom», № 31045/10, п. 76, ECHR 2014, where reference was made to an ILO Convention and the European Social Charter). У цьому ж сенсі Суд ніколи не розглядав положення Конвенції як замкнуту єдину систему відліку для тлумачення прав і свобод, закріплених у ній (see, among many other authorities, «Demir and Baykara v. Turkey» [GC], № 34503/97, п.п. 65‑86; «Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary» [GC], № 18030/11, п.п. 123-25). У цьому зв’язку ми хотіли б зазначити, що Суд уже посилався на Лансаротську конвенцію як на джерело натхнення у контексті, подібному до того, про який йдеться зараз (see «A. and B. v. Croatia», № 7144/15, п.п. 78, 80 and 116, 20 June 2019). Ця справа надала нам можливість підкреслити взаємозв’язок між Європейською конвенцією з прав людини та її протоколами, з одного боку, та Лансаротською конвенцією – з іншого. Це також застосовується, mutatis mutandis, до інших текстів, зазначених у рішенні. Ми можемо утриматися від того, щоб детальніше зупинитися на цих стосунках, але – знову ж таки – це було вирішальним у нашому розгляді цієї справи.
III. Недоліки розслідування
12. Третя серія роз’яснень, на нашу думку, повинна стосуватись недоліків, які вплинули на розслідування у державі-відповідачі, розглянуті з конкретної точки зору вищезгаданого процесуального обов’язку провести ефективне офіційне розслідування у відповідь на аргументовані заяви дитини про зловживання (see, in the context of Article 4, «S.M. v. Croatia» ([GC], № 60561/14, п.п. 324-325, 332, 336, 25 June 2020), where the Court’s approach was explicitly declared to correspond in essence to the approach taken in Article 3 cases). Як зазначила Велика Палата у цьому рішенні, хоча це зобов’язання є зобов’язанням засобів, а не результатів, упущення органів-відповідачів, безперечно, було серйозним, щоб розслідування слід було визнати «незадовільненим для цілей ст. 3 Конвенція внаслідок аналізу у світлі інших міжнародних документів, зокрема Лансаротської конвенції» (п. 228). Суду дозволяється лише не турбуватися про помилки чи поодинокі упущення (п. 186); він має забезпечувати нагляд у випадках, наприклад, коли національна влада нехтувала впровадженням певних процедурних (особливо розслідувальних) практик, добре відомих у контексті зусиль у сфері боротьби з жорстоким поводженням з дітьми, або навіть нав’язаних міжнародними документами (п.п. 208, 211-226). Ми користуємося цією можливістю, щоб детальніше розповісти про найважливіші недоліки, зокрема про ті, які стосуються деяких особливостей вищезазначеного зв’язку між застосуванням ст. 3 Конвенції та іншими міжнародними документами.
13. На наш погляд, для того, щоб розслідування вважалися ретельними, вони повинні включати всі розумні кроки для забезпечення показань очевидців та криміналістичних/наукових доказів. Там, де йдеться про захист вразливих осіб, таких як стверджувані жертви жорстокого поводження з дітьми, пасивність з боку влади не допускається. Звичайно, необхідність існування «аргументованої вимоги» для того, щоб викликати зобов’язання проводити розслідування згідно зі ст. 3 Конвенції, також стосується сфери жорстокого поводження з дітьми (п.п. 184, 201). Так само і в цій сфері висновок про те, чи виникло процесуальне зобов’язання для національних органів влади, має ґрунтуватися на обставинах, що склалися на момент висунення відповідних тверджень, а не на наступних результатах, досягнутих після завершення розслідування або відповідного провадження(see, mutatis mutandis, «S.M. v. Croatia», cited above, п. 325). Але повторення цього принципу повинно супроводжуватися, на наш погляд, необхідним уточненням: коли йдеться про жорстоке поводження з дітьми, відомості за суперечливою заявою мають активно «збиратися», а не просто і пасивно «отримуватися» державою, що перебуває під низкою додаткових зобов’язань щодо надання допомоги та підтримки потерпілим та їх представникам з метою сприяння розкриттю скарг, які в іншому випадку можуть бути втрачені; це також має значення для того, щоб аргументовані скарги не залишалися поза увагою Суду відповідно до Конвенції (see, mutatis mutandis, ibid.).
14. У рішенні повторюється, що дітям та тим, хто ними опікується, слід надавати підтримку для звітності, ідентифікації та розслідування з метою надання їм допомоги та консультування, захищаючи їх анонімність. Спеціальні інструменти, що повинні бути використані з цією метою, включають конфіденційні телефонні та Інтернет-телефони довіри (ст. ст. 11, 12 та 13 Лансаротської конвенції). Велика Палата також підкреслює право дітей бути заслуханими, надавати докази та обирати засоби представлення своїх поглядів та проблем безпосередньо чи через посередника (п. 1(с) ст. 31 Лансаротської конвенції), як правило їх законного представника. Крім того, у рішенні підкреслюється необхідність відеозапису дитячих висловлювань також для того, щоб надати джерело доказів, які можуть допомогти уникнути повторних співбесід і які можна переглянути знову (ст. 35 Лансаротської конвенції).
15. Ми хочемо підкреслити тісний зв’язок між цими принципами та іншими принципами, що стосуються необхідності незалежності розслідувань в їх оцінці заяви, зробленої стверджуваною жертвою, та його продовження, навіть якщо жертва відкликала свої заяви (ст. 32 Лансаротської конвенції), а також – коли дитина, яка повідомляє про насильство, знаходиться на території однієї держави, а заявлене правопорушення було скоєно в іншій державі, – такі, що стосуються процесуального права дітей подавати «скаргу … до компетентних органів держави проживання» (п.2 ст. 38 Лансаротської конвенції). У зв’язку з цим органи обох держав зобов’язані співпрацювати у наданні допомоги потерпілим (п. 1 ст. 38 Лансаротської конвенції). Тісна співпраця між телефонними та електронними лініями довіри також є реальністю в Європі та за її межами.
16. Вищезгадані принципи, на яких прямо чи опосередковано базується рішення Суду, узгоджуються, на наш погляд, з однією з основних характеристик справ про жорстоке поводження з дітьми, а саме з тим, що заява надходить від вразливої особи, яку часто розміщують до нового кола довіри, на тлі суперечливих відносин, як з боку дитини, так і осіб, що належать до цього кола, до середовища, де можливі зловживання, особливо якщо останнє було попереднім колом довіри. Потреба захищати розвиток дитини, дивитися в майбутнє, а не назад у похмуре минуле, а також невизначеність, що є природною для дитини під час розповіді історії, за яку вона часто відчуває відповідальність, належать до числа елементів, що не сприяють повному розкриттю випадків жорстокого поводження з дітьми, особливо якщо до збору та оцінки інформації не залучаються фахівці. Допомога та підтримка стверджуваної жертви та осіб, які опікуються нею, мають вирішальне значення. Те ж саме стосується необхідності збереження конфіденційності.
18. З огляду на це ми повинні підкреслити, що за обставин справи, що розглядається нами, відповідна аргументована вимога, яку слід розуміти у прецедентній практиці Суду, як зазначено вище, вже була доведена до відома болгарської влади, коли батько заявників звернувся до телефонної лінії допомоги у країні їхнього проживання, надавши всі необхідні деталі (п. 35), і коли останній зв’язався з болгарською телефонною лінією допомоги 16 листопада 2012 року (п. 43). Відповідно до чинних принципів, що забороняють пасивність та вимагають звернення до міжнародної співпраці, слідчі повинні негайно отримати будь-які додаткові подробиці в контексті співпраці між телефонами довіри, повністю захищаючи конфіденційність та долаючи будь-які мовні бар’єри. Не слід вважати необхідним на початковому етапі розгляду заяви для того, щоб органи-відповідачі почали надавати допомогу стверджуваним жертвам, оскільки допомога та підтримка фактично означають, що спочатку претензії можуть бути неповними. У рамках вищезгаданої схеми найкращої практики, яка є властивою розслідуванням жорстокого поводження з дітьми, суперечливі претензії повинні, як ми вже говорили раніше, активно «збиратися», а не просто пасивно одержуватися державою. На жаль, влада-відповідач у цій справі прийняла зовсім інший підхід, скоріше бюрократичний, аніж проактивний (п. 44).
18. Ми вже зазначали, що фундаментальну роль у цьому процесі збору доказів жорстокого поводження з дитиною відіграє опитування дитини та тих, хто доглядав за нею. У цій сфері існує велика кількість літератури, і міжнародні документи визнають вирішальну важливість застосування високих стандартів допиту осіб, які повідомляють про насильство. У багатьох країнах – поряд з принципами Лансаротської конвенції – групи захисту дітей втручаються, коли виникає підозра на жорстоке поводження з дітьми; ці команди можуть включати фахівців у галузі медицини, психології, кримінального правосуддя, соціальної роботи та освіти. Висловлювання дитини, щойно вони спочатку з’явились у колі довіри (зазвичай у сімейному, шкільному чи медичному контексті), потім зазвичай формально «збираються» у криміналістичному середовищі, що включає деякі або всі зазначені професійні ролі та навички.
19. Навіть коли розкриття зловживань має місце у тій самій державі, де воно нібито було скоєно, роль, яку відіграє коло довіри дитини, безумовно, має першорядне значення: ті, хто перебуває у колі довіри, можуть отримувати ранні попередження або нечітку інформацію, або спостерігати за фізичними або психологічними симптомами, які потрібно прояснити та зрозуміти. Дуже рідко, коли встановлюється криміналістична база, влада збирає заяви від дітей, які нібито зазнали жорстокого поводження, але які ще не розповіли свою історію та відповіли на уточнюючі питання, зазнаючи тим самим певного ступеня впливу ззовні. Однак застосування наукових критеріїв кваліфікованими фахівцями допомагає оцінити достовірність показань дітей-свідків. Батьків та осіб з кола довіри, які отримали первісне розкриття інформації, також допитують відповідно до подібних критеріїв. Лансаротська конвенція протистояла спокусі класифікувати як забруднені всі заяви, в яких діти розкривали події своєму колу довіри. Як ми вже згадували, Лансаротська конвенція загалом розглядає як обов’язок, а не як процесуальний недолік, надання допомоги та підтримки до того, як діти даватимуть свідчення, а також можливість для дитини навіть висловлюватись або висловлювати свою думку через посередника або у супроводі дорослої особи на свій вибір, як правило, законного представника (ст. 11-14, п. 1 (с) ст. 31, п. 1(f) ст. 35 Лансаротської конвенції; п. 214). Прийняти протилежну точку зору було б рівнозначно відмові дітям, які заздалегідь розкривають інформацію про зловживання, у необхідній підтримці та допомозі. Якщо слідувати протилежному підходу, батькам, лікарям та психологам, які часто без попереднього повідомлення стикаються з дітьми, що мають ознаки сексуального насильства, довелося б утриматися від будь-яких контактів, залишити дітей одних під скляним ковпаком і чекати певні повноваження, щоб обов’язково через деякий час вирішити, що настав момент заслухати дітей за допомогою криміналістичних прийомів. Якби, навпаки, вони вирішили підтримати дітей та допомогти їм висловитись та запам’ятати, не тільки висловлювання дітей були б заплямовані, але вони були б заражені назавжди, і діти таким чином втратили б право бути почутими. Це абсурдні наслідки, які мають намір усунути вищезазначені принципи, одночасно гарантуючи, що після повідомлення про інцидент компетентним органам упродовж строків, які дозволяють уникнути забруднення доказів, будуть вжиті відповідні криміналістичні заходи.
20. Звичайно, якщо зловживання має транскордонний характер, контекст міжнародної співпраці обов’язково означає, що ризик зовнішнього впливу на дітей-свідків ще більший, оскільки передача інформації залучає кількох осіб та установ, а також більш тривалі часові рамки.
21. У зв’язку з цим ми відверто не погоджуємося з аргументом Уряду про те, що, оскільки заявники неодноразово говорили про події зі своїми батьками, своїми психологами та італійською владою, будь-які свідчення, надані дітьми болгарській владі, неминуче будуть спотворені, і тому з ними можна обійтися, навіть без будь-яких спроб організувати певну форму допиту.
22. Контекст міжнародного збору повідомлень про жорстоке поводження з дітьми вимагає певних роздумів щодо «доказів», зібраних у державі проживання. Ми вважаємо, що в загальних рамках міжнародного співробітництва, що згадується як складова процесуальних зобов’язань відповідно до ст. 3 Конвенції (п. 217), будь-який доказовий документ, представлений у державі проживання, слід розглядати як документ на підтримку скарги (скарга, яка, як згадувалося раніше, може бути подана до органу держави проживання – п. 2 ст. 38 Лансаротської конвенції – і яка у конкретному випадку може бути визначена вже у дзвінках, які батько заявників звернувся до телефонної лінії довіри).
23. Так само ми не можемо погодитися з думкою, що фахівці, які надавали допомогу дітям, чи то психологи, зайняті законними представниками заявників, чи прокурор в італійському R. Youth Court, які збирали свідчення потерпілих відповідно для приватних цілей (п.п. 16-34), а також у контексті цивільного судочинства щодо подальших дій щодо усиновлення (п.п. 81-96), слід було дотримуватися протоколів судово-медичної експертизи щодо опитування жертв жорстокого поводження з дітьми, щоб їх співбесіди могли братися до уваги в цілях доказування (парадоксально, це також згадувалося в контексті розмов з психологами, які виступають як приватні особи).
24. Як ми вже говорили, у рамках міжнародного співробітництва будь-який доказовий документ, представлений у державі проживання, слід розглядати як документ на підтримку скарги. Звичайно, інший висновок був би застосований, якби органи цієї держави, підтверджуючи свою юрисдикцію, розпочали кримінальне провадження за фактами стверджуваного зловживання. Оскільки це не так, скарга залишається скаргою і, навіть якщо вона передається через місцеву владу, не втрачає своєї основної характеристики як дія ex parte, яку слід оцінювати незалежно від кількості та/або якості наданих доказів. Практика Суду, дійсно, вимагає лише аргументації (see, mutatis mutandis, «S.M. v. Croatia», cited above, п. 325). Загалом, відсутність доказового забезпечення може призвести до відхилення позову (згідно з традиційною сентенцією, особа, яка подає заяву, може на законних підставах ігнорувати всі причини, через які заяву не слід було подавати: nemo videtur dolo exsequi, qui ignorat causam cur non debeat petere). Звільнення de plano через відсутність доказового забезпечення не є цілком застосовним у сфері жорстокого поводження з дітьми, де заява – якщо вона є спірною, навіть якщо вона не містить жодних корисних доказів – має бути досліджена за власною ініціативою органів влади, і розслідування має тривати навіть у разі відкликання заяви.
25. Навіть якщо – лише заради аргументів – ми не мали б вважати інформацію, надану батьками, а потім італійською владою болгарській владі, підтримкою цього твердження, і, як наслідок, ми б мали прийняти, що такі заяви повинні були ретельно перевірятись на предмет допустимості відповідно до відповідних криміналістичних правил для отримання доказів від неповнолітніх у кримінальному провадженні, ми повинні були б зробити висновок, що у цій справі ці правила були дотримані.
26. Хоча розмови заявників зі своїми психологами мали переважно терапевтичну функцію, але, як нам здається, спосіб їх проведення дійсно відповідав найсуворішим правилам, встановленим для заслуховування неповнолітніх. Засідання були записані на відео, і не видно, що спосіб поставлення запитань у будь-якому сенсі порушував протоколи судової експертизи. Час від часу присутність батька обмежувалася лише перекладами, тоді як використання анатомічних ляльок було звичайною практикою того часу, і це триває досі, оскільки критику щодо використання цього інструменту наукове співтовариство почало висловлювати не так давно, хоча, як правило, така критика не поділяється усіма. На нашу думку, слід підкреслити, що немає жодних сумнівів у тому, що ці сесії були проведені професійно психологами, незважаючи на те, що вони проходили у приватних умовах.
27. Що стосується допиту двох заявників прокурором в італійському R. Youth Court, то в рамках цивільного процесу після усиновлення він також повністю відповідав криміналістичним критеріям. Допит відбувся лише після того, як прокурор наказав одержати записи сеансів у терапевтичному центрі та письмовий короткий звіт сесій. Дотримання криміналістичних правил також забезпечувалося за допомогою відеозапису допиту. Хоча основною метою допиту було дізнатися більше про факти та оцінити їх вплив на неповнолітніх та на сім’ю, аби простежити за усиновленням, у провадженнях цивільного характеру прокурору допомагав психолог. За необхідності під керівництвом психолога використовувалися анатомічні ляльки.
28. Велика Палата посилається на той факт, що деякі запитання прокурора були навідними (п.п. 85, 87). Однак поглиблене вивчення допиту показує (і це відображено у рішенні), що дуже обмежене використання деяких прямих або навідних питань відповідало правилам основних протоколів щодо слухання неповнолітніх (див. Наприклад, п. 71 Керівних принципів щодо правосуддя, придатного для дітей, у якій просто пропонується уникати навідних питань, але не забороняє їх, особливо якщо це відповідає протоколам; правило, очевидно, спирається на рішення у справі «SN проти Швеції» 34209/96, п. 53), де Суд просто вимагав від суддів застосовувати «необхідну турботу», коли розглядають заяви дітей, зроблені у відповідь на навідні запитання). Питання фактично були поставлені після того, як відкриті та непрямі питання залишилися без відповіді, за обставин, коли неповнолітній не хотів відповідати, і тому, що його небажання зберігалося навіть після зміни теми як техніки для зняття напруги. У будь-якому випадку запитання ґрунтувалися на доказах, наданих самими неповнолітніми під час співбесіди.
29. Якби цього було недостатньо, слід також врахувати той факт, що італійський R. Youth Court не пасивно покладався на інформацію, що надходила із терапевтичного центру та від прокурора. Насправді, як зазначено у рішенні (п.п. 93-95), суд наказав проведення експертизи акредитованим фахівцем у галузі дитячої нейропсихіатрії, який надав деталі міжнародних критеріїв, що використовуються для оцінки достовірності свідчень дітей, які він проаналізував на основі відеозаписів. Експерт схвалив повну надійність як процесу отримання інформації, так і її результатів, виявивши, що будь-які невизначеності та суперечності в історіях можна легко пояснити на основі тих самих наукових критеріїв, що стосуються слухання жертв жорстокого поводження з дітьми. Отже, відповідно до вказівок суду, експерт не вважав, що необхідне подальше опитування, оскільки наявної інформації достатньо.
30. Слід також зробити одне зауваження щодо змісту рішення R. Youth Court від 12 травня 2014 року: усиновлювальна сім’я остаточно була визнана придатною для остаточного усиновлення (на додаток на підставі висновку прокурора та експерта), зберігаючи терпляче ставлення, усвідомлюючи необхідність звернути увагу на особливі труднощі, що виникають у ситуації. Суд переглянув інформацію, що міститься у всіх наявних заявах неповнолітніх щодо зловживань, а також висновок прокурора та експерта та дійшов висновку про наявність достатніх доказів для передачі інформації до органів, відповідальних за кримінальне розслідування. Суд також висловив жаль з приводу того факту, що асоціація, яка виступала посередником в процесі усиновлення vis-à-vis з органами влади держави-відповідача, надіслала суду записку, в якій висловлювалася думка про те, що батьки непридатні як усиновлювачі, оскільки, як на думку асоціації, батьки, мовляв, ініціювали процес повідомлення про зловживання, яких не було, спрямований на очорнення процедури, яка призвела до усиновлення. Зміст цього рішення, на нашу думку, підкріплює думку про те, що процес розкриття заяв дітей був обґрунтованим, і підхід асоціації був офіційно відхилений.
31. Як зазначається у рішенні (п.п. 111, 226), три спроби досліджених перевірок, розпочатих (і припинених) у Болгарії, закінчилися остаточною постановою, винесеною найвищим органом прокуратури 27 січня 2016 року. Верховний Суд встановив, що заявники повідомили про зловживання, «яких насправді не було», тому що вони «боялися бути відхиленими їхніми усиновлювачами, які категорично не схвалювали їхню аморальну поведінку», і що вони «прагнули викликати жалість», повідомляючи про події «в яких вони стали жертвами злочинів». Велика Палата зазначила, що ці міркування, здавалося, перегукуються з неприйнятною заявою, зробленою для ЗМІ президентом Державного агентства з питань захисту дітей (SACP) лише через кілька годин після самого початку розслідування, три роки тому (п.п. 207, 224), інцидент, з якого Суд дійшов висновку про відсутність об’єктивності з боку слідчого органу (п. 224).
32. Вищезгаданий висновок Великої палати можна було б доповнити, на наш погляд, думкою про те, що міркування, прийняті органами прокуратури Болгарії та SACP, істотно повторюють теорію, висунуту асоціацією, яка виступала посередником в усиновленні. Представники цієї асоціації, коли батьки звернулися до них після першого розкриття зловживань, почали висловлювати думку, що батьки не придатні усиновляти дітей, на підставі їхньої стверджуваної поведінки під час зустрічі, організованої асоціацією 2 жовтня 2012 року. Суд не зміг з’ясувати, чи справжній був звіт про цю зустріч між працівниками асоціації, батьками та дітьми, враховуючи, що заявники, які подали поліцейський звіт, у провадженні Великої палати поставили під великий сумнів підписи трьох представників асоціації, вказуючи що представники мали б надати зразки підписів та визнати, що на документі усі три підписи зроблені однією рукою. Крім того, документ, очевидно, виявляв текстові розбіжності у вигляді доповнень та видалень, які Суд не зміг перевірити (п. 14). Незалежно від того, чи болгарська влада на початку знала про цю нібито фальсифікацію, нам здається очевидним, що підробка документа обговорювалася заявниками у Великій Палаті, що було проігноровано Урядом-відповідачем. Цей факт разом з тим, що асоціація зустрічалася з представниками різних залучених органів влади, включаючи SACP, з 23 по 26 січня 2013 року, а потім склала дуже критичний звіт про розповіді батьків про факти, перш ніж передати його італійському R. Youth Court (який пізніше відхилив його на підставі висновку експерта) свідчить про центральну роль, яку відіграє асоціація у створенні атмосфери конфлікту, яка не сприяла початку ефективних розслідувань.
33. Одним із найсерйозніших недоліків, який, на нашу думку, безумовно, погіршив здатність слідства встановити факти, і який був важливим чинником у визнанні Судом порушення процесуального обов’язку, передбаченого ст. 3 Конвенції, – це відсутність будь-якого офіційного інтерв’ю із заявниками (п.п. 214-218). На додаток до вищезазначених зобов’язань надавати допомогу та підтримку дітям-жертвам для збору доказів, право дітей бути заслуханими викладено у кількох міжнародних документах, деякі з яких прямо згадуються у рішенні (див. також Керівні засади Комітету Міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, Керівні засади 58, 70 та 73 та Пояснювальний звіт щодо Керівних принципів, особливо п. 102; див. також, Загальний коментар № 12 Комітету ООН з прав дитини, п. 132 та Керівні принципи ООН щодо правосуддя у справах, що стосуються дітей-жертв та свідків злочинів, ст. ст. 20-21). Усі ці документи роблять сильний акцент на надзвичайній важливості надання належної ваги думкам дитини, яка зазнала жорстокого поводження, чого Уряд-відповідач не зробив. Подібним чином, ці документи підкреслюють важливість подальшого зобов’язання негайно інформувати дітей-жертв та їх батьків та законних представників про хід їхньої справи – обов’язок, який також повністю не враховувався за наявних обставин (п. 208).
34. Крім того, ми маємо зазначити, що у рішенні (п. 215) згадується той факт, що відсутність інтересу болгарської влади до дітей була такою, що з ними не було встановлено жодного контакту. З огляду на найкращі практики, немає абсолютної заборони багаторазового опитування жертв, якщо вони є необхідними (п. 216). У цій справі не було жодних підстав для повного непроведення допиту дітей, і жоден із документів у файлі не підтверджує стверджуване бажання болгарської влади уникнути травм, пов’язаних з повторним допитом. Ми вважаємо, що потреба в подальшому опитуванні може часто виникати у випадках транснаціонального насильства над дітьми, особливо коли держава проживання не змогла відкрити офіційні кримінальні розслідування. У цій справі прокурор у справах неповнолітніх в Італії чітко заявив, що подальших допитів не проводилося, щоб не виконати завдання, що належить до юрисдикції Болгарії (п.п. 92, 216).
35. Рішучість болгарської влади уникати будь-яких контактів з дітьми, які повідомляють про жорстоке поводження, пішло ще далі, оскільки вони навіть не запитували доступу до відеозаписів їх висловлювань, а також не розглядали можливість принаймні опитати їх батьків, який також (зокрема, батько) взяв на себе роль скаржника, або допитати професіоналів (психологів або державних службовців), які збирали заяви дітей. Зокрема, ми виявляємо, що за обставин цієї справи заслуховування батьків та психологів було б цінним, хоча і непрямим, способом встановлення певних фактів; більше того, збирання таких непрямих доказів є звичайною практикою у таких справах.
36. Крім того, з матеріалів справи випливає, що, хоча деякі експерти брали участь в опитуванні дітей у дитячому будинку (які в багатьох інших аспектах не відповідали вимогам щодо заслуховування дітей – див. п. 211) в контексті розслідувань заяви заявників не були розглянуті жодним спеціалістом (наприклад, психологом або лікарем з досвідом проведення інтерв’ю з дітьми), щоб отримати багатопрофільну оцінку певних стверджуваних розбіжностей; як наслідок, міркування болгарського прокурора, про які йдеться вище (п. 31 цього висновку), містять психологічний аналіз без висновку будь-якого висновку експерта. Нам це здається несумісним зі стандартом розслідування жорстокого поводження з дітьми, передбаченим ст. 3 Конвенції (див., наприклад, п. 1(с) ст. 35 Лансаротської конвенції та принципу 64 та подальших принципів щодо дружнього для дітей правосуддя, які одночасно вимагають втручання професіоналів, коли мають справу з інтерв’ю та заявами дітей). Роль, яку відіграє SACP, не можна вважати заміною залучення незалежних фахівців до оцінки достовірності показань жертв; також, про відсутність об’єктивності цього органу у цій справі вже згадувалося (див. п. 31 цього висновку та п. 224 рішення).
37. На нашу думку, слід зробити останнє зауваження щодо точки зору того, що події були «простим» явищем ранньої сексуалізації, що стало результатом спільного проживання дітей у дитячому будинку. Відповідно до цієї точки зору, отже, не було необхідності проводити розслідування, оскільки лише неповнолітні несли відповідальність за статеві контакти, і жодна кримінальна відповідальність не покладалася б на них. По-перше, ще раз зазначимо, що це була теорія, підтримана асоціацією, яка виступала посередником в усиновленні. По-друге, навіть у перших розкриттях повідомлень зазначалося про насильницькі сексуальні контакти, ініційовані неповнолітніми. У зв’язку з цим ми повинні зазначити, що відповідні міжнародні документи (п.п. 124, 220) також розглядають насильство, вчинене однолітками, як насильство щодо неповнолітніх, і що в цих випадках кримінальна відповідальність покладається не на дітей-насильників, але на тих, кому доручено наглядати за ними та організовувати функціонування допомоги поза домом, за те, що вони не вжили заходів для запобігання такій поведінці. Це є актуальним, на наш погляд, також згідно зі ст. 3 Конвенції, в контексті міжнародних документів, які розглядають такі зловживання з боку однолітків не як «природний» та прийнятний наслідок догляду поза домом, а як тривожне явище, мають бути припинені та з покладання за це широких обов’язків в цьому плані на педагогів, психологів та соціальних працівників. На наш погляд, дуже важливо, що Лансаротська конвенція зобов’язує держави передбачати корпоративну відповідальність (ст. 26 Лансаротської конвенції), що може виникнути, коли суб’єкти, відповідальні за догляд за дітьми, отримують вигоду від економії витрат на персонал та обладнання за рахунок відсутності або зменшення нагляду за дітьми та освітньої/психологічної підтримки та керівництва. Таким чином, міжнародне право вимагає: до тих пір, поки необхідний догляд за дітьми поза родиною, він має здійснюватися таким чином, щоб забезпечити повний захист найкращих інтересів дітей також стосовно їх однолітків.
IV. Висновок
38. Підводячи підсумок, ми повністю погоджуємось із висновками судового рішення та його обґрунтуванням. Тим не менш, ми вважаємо надзвичайно важливим підкреслити важливість контексту, що стосується догляду за дітьми поза родиною, взаємозв’язку між правами людини та міжнародними документами щодо жорстокого поводження з дітьми та ефективних розслідувань зловживань. Роблячи це, ми віримо, що численних недоліків, що мали місце у національній процедурі, можна уникнути у майбутніх випадках жорстокого поводження з дітьми, яке в різних його формах досі є поширеним лихом. Відповідно до Конвенції, держави зобов’язані активно збирати всі відповідні докази, серйозно ставитися до думки та поглядів жертв, а також розширювати можливості фахівців у галузі медицини, психології, освіти та соціальних наук, щоб допомогти дітям вільно розмовляти.
[1] The efforts of the European Union (EU) in this area are noteworthy. See, for example, the EU Commission policy webpage “Transition from institutional to community-based services (Deinstitutionalisation)”, at https://ec.europa.eu/regional_policy/en/policy/themes/social-inclusion/desinstit/. The page provides links, inter alia, to the “Common European Guidelines on the Transition from Institutional to Community Based Care”, the “Toolkit on the Use of European Union Funds for the Transition from Institutional to Community Based Care”, the “Thematic Guidance Note on Transition from Institutional to Community-based Care (Deinstitutionalisation)”, and the “Checklist to ensure EU-funded measures contribute to independent living by developing and ensuring access to family-based and community-based services”.
[2] Lanzarote Committee, 2nd implementation report “Protection of Children against Sexual Abuse in the Circle of Trust” adopted on 31 January 2018, at https://rm.coe.int/t-es-2017-12-en-final-report-cot-strategies-with-executive-summary/1680788770
Поділіться цим вмістом:
