З огляду на те що у цій справі була така велика кількість окремих думок, а саме рішення увалювалося 9 голосами проти 8, можна уявити складність цієї справи та дискусії які точилися між суддями щодо визнання або невизнання порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції.
Водночас, варто нагадати, що окрему скаргу за фактами, що стали предметом судового розгляду, подавали як усиновлювачі трьох заявників від їхнього імені подали оригінальну заяву від імені заявників, а також від свого імені, де остання скарга була визнана Палатою неприйнятною з відповідними висновками.
Ця справа стосується нездатності держави-відповідача щодо її процесуального зобов’язання за ст. 3 Конвенції провести ефективне розслідування заяв заявників про сексуальне насильство над дітьми. Заявники на момент стверджуваного сексуального насильства були дітьми, які проживали у дитячому будинку в Болгарії, куди їх влаштувала держава-відповідач і де вони перебували, поки їх не усиновили у червні 2012 року та поки вони не переїхали до Італії. Після того, як заявники оселилися в Італії, відповідні органи Болгарії були проінформовані про ці звинувачення. Хоча держава-відповідач все-таки провела розслідування, рішення справедливо підтверджує, що вжиті дії не відповідали рівню ефективності, необхідного державам-членам для цілей їх процесуальних зобов’язань, передбачених ст. 3 Конвенції. Зокрема, держава-відповідач не дотримувалася деяких версій розслідування, які могли б виявитися доречними за обставин справи (п.п. 212-228).
У своєму рішенні ЄСПЛ наголосив, що у справах про стверджуване насильство над дітьми докази повинні активно «збиратися», а не просто пасивно одержуватися державою. На жаль, як наголосив Суд, влада-відповідач у цій справі прийняла зовсім інший підхід, скоріше бюрократичний, аніж проактивний (п. 44).
У центрі увагу Суду у цій справі – Лансаротська конвенція та її застосування в практиці ЄСПЛ, де в центрі уваги постали високі стандарти допиту осіб, які повідомляють про насильство.
Водночас 8 суддів, які залишилися у меншості, та вказали на відсутнітсь порушення навіть процесуалього аспекту ст. 3 Кронвенції (Spano, Kjølbro, Lemmens, Grozev, Vehabović, Ranzoni, Eicke та Paczolay) дуже гостро зазначили, що «на жаль, на наш погляд, у своєму бажанні відповісти на сумну історію заявників більшість [Великої Палати] у цьому рішенні вийшла за межі належної ролі цього Суду і, створивши це, створила невизначеність щодо сфери застосування захисту, доступного та необхідного за ст. 8 Конвенції, як у національному контексті, так і на рівні ЄСПЛ. Невизначеність, яка може негативно вплинути на захист прав на конфіденційність згідно з Конвенцією від необґрунтованого спостереження та обшуків. Парадоксально, але це може навіть поставити під загрозу найкращі інтереси інших дітей, які опинилися в подібному вразливому становищі, заохочуючи надмірно нав’язливі та, нарешті, ненадійні слідчі заходи. Насправді, мало що ми вважаємо неправильним в обґрунтуванні чи висновку одноголосного рішення Палати від 17 січня 2019 року. Як і наші колеги з Палати, ми прийшли до чіткого висновку, що в цій справі немає підстав для висновку, що болгарська влада порушила свій процесуальний обов’язок провести ефективне розслідування заяв заявників (рішення Палати, п. 106). Це, звичайно, залишає нас як Суд у незручній та непривабливій позиції, що нинішнє рішення має підтримку лише дев’яти із загалом 23 суддів цього суду, які розглянули цю заяву; фактор, який мав би викликати застереження для Великої палати».
Меншість у спільній розбіжній думці зазначила: «У нас є більше сумнівів щодо того, чи насправді твердження про сексуальне насильство з боку дорослих (як повідомлено болгарській владі) у цій справі можуть бути прирівняні до достатньо «аргументованої» скарги, щоб викликати обов’язок розслідування за ст. 3 Конвенції Однак, навіть якщо припустити, що вони мали місце, форма, в якій вони виникли та розвивалися з часом, явно вплинула на їх авторитет і, отже, вплинула на слідчі заходи, які цей Суд міг законно очікувати від національних органів влади, поважаючи права тих, хто бути предметом таких слідчих заходів; включаючи права заявників не зазнавати додаткових подальших заходів з неминучим ризиком їх повторної травми» (п. 24).
На завершення меншість підсумувала: «Загалом, так само, як і Палата, ми прийшли до висновку, що на підставі доказів, наданих цьому Суду, «не можна зробити висновок, що болгарська влада порушила свій процесуальний обов’язок провести ефективне розслідування заяв заявників», і що, отже, «у цьому відношенні не було порушення статті 3 … Конвенції» (рішення Палати, п. 106)» (п. 27).
