Belgium, Human Rights, Preventive detention, Social Control, States, Адвокатська практика, Судова практика

«Van Droogenbroeck v. Belgium», application № 7906/77, judgment 24 June 1982

40 років тому ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Van Droogenbroeck v. Belgium», яка є цікавою тим, що, не зважаючи на свою подвійну архаїчність, вона є більш ніж актуальною сьогодні.

Архаічна – тому що навіть у 1982 році ЄСПЛ розглядав події 1970 року з посиланням на законодавство Бельгії ще кінця ХІХ століття.

Актуальна – тому що навіть сьогодні положення цього рішення стосуються аналізу як питання ресоціалізації злочинців, так і запровадження механізмів «убезпечення суспільства» від небезпечних злочинців. Так, саме початок ХХІ століття надав приклади говорити про повернення позитивістських ідей щодо «убезпечення суспільства» від небезпечних злочинців, «психопатів», «маньяків» тощо.

Справа стосувалася питань застосування інституту «надання особи у розпорядження Уряду» – коли рецидивіста після відбування основного строку покарання могли тримати під контролем Міністра юстиції. Причому «контроль» міг передбачати і увязнення, і нагляд у громаді, і напівтюремний режим. Якщо рецидивіста засуджено до нового основного покарання у вигляді позбавлення волі, дія будь-якого попереднього наказу про передачу його у розпорядження Уряду призупиняється.

У цій справ було встановлено, що передача заявника у розпорядження Уряду була виправдана небезпекою для суспільства з боку заявника, якби його звільнили після відбуття покарання (door het gevaar dat, na afloop van de straf die tegen hem uitgesproken wordt, de invrijheidstelling van de veroordeelde voor de maatschappij en voor hem zelf zou doen lopen).

Відповідно, заявник, подав скаргу до ЄСПЛ щодо порушення його прав, передбачених пунктом 1 статті 5 та пунктом 4 статті 5 Конвенції.

Крім того, заявник подак скаргу за статтею 4 Конвенції, адже твердження заявника полягало в тому, що, будучи переданим у розпорядження Уряду, він перебував у «підневільному стані» всупереч пункту 1 статті 4 Конвенції, тобто підкорявся «примхам адміністрації». З цього приводу ЄСПЛ зазначив, що робота, яку попросили виконати заявника, не виходила за межі того, що є «звичайним» у цьому контексті, оскільки вона була розрахована на те, щоб допомогти йому реінтегруватися до суспільства. Відповідно, органи влади Бельгії не порушили вимоги статті 4 Конвенції.

1. Справу Van Droogenbroeck передано до Суду з Європейської комісії з прав людини (Комісія) та Уряду Королівства Бельгія. Справу розпочато за заявою № 7906/77 проти вказаної вище держави, поданою до Комісії 16 квітня 1977 року відповідно до статті 25 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод громадянином Бельгії паном Валері Ван Дрогенбруком.

2. Як запит Комісії, так і заяву Уряду було подано до канцелярії Суду упродовж 3-х місяців, передбачених пунктом 1 статті 32 статті та 47: перший – 18 грудня 1980 року, другий – 5 січня 1981 року. У запиті містилося посилання на статті 44 та 48 і на декларацію згідно з яким Королівство Бельгія визнало обов’язкову юрисдикцію Суду (стаття 46); заява посилалася на статтю 48. Метою запиту та заяви є отримання рішення щодо того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань за статтями 4 та 5 Конвенції; зокрема, Суд просять роз’яснити обсяг права, гарантованого пунктом 4 статті 5 Конвенції, розпочинати провадження з метою перегляду законності.

ФАКТИ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник є громадянином Бельгії, 1940 року народження. Він не має постійного місця проживання.

29 липня 1970 року кримінальний суд Брюгге (tribunal correctionnel) засудив його до 2-х років ув’язнення за крадіжку та замах на крадіжку, вчинені за допомогою скелетних ключів. Суд також постановив «передати його в розпорядження Уряду» на 10 років відповідно до статті 23 Закону про соціальний захист від 1 липня 1964 року (див. пункт 19 нижче). Суд зазначив, що заявник є рецидивістом (стаття 56 КК), який був засуджений кримінальним судом Брюсселя 9 квітня 1968 року до 2-х років позбавлення волі за крадіжку за обтяжуючих обставинах та який виявляв стійку схильність до [подальшої] злочинної діяльності.

Заявник та ministère public (департамент державного обвинувачення) подали апеляцію до Апеляційного суду Гента (the Ghent Court of Appeal), який підтвердив рішення суду першої інстанції своїм рішенням від 20 жовтня 1970 року.

Було встановлено, що передача заявника у розпорядження Уряду була виправдана небезпекою для суспільства з боку заявника, якби його звільнили після відбуття покарання (door het gevaar dat, na afloop van de straf die tegen hem uitgesproken wordt, de invrijheidstelling van de veroordeelde voor de maatschappij en voor hem zelf zou doen lopen).

19 січня 1971 року Касаційний суд відхилив апеляцію заявника з питань права.

10. Після закінчення (18 червня 1972 року) свого основного покарання, яке заявник відбував у в’язниці St. Giles (Брюссель), а потім – у в’язниці Malines,  заявник не перебував під вартою. За висновками медичного працівника-психолога (médecin-anthropologue) у в’язниці Malines заявник був нездатний до самокритики та не мав почуття відповідальності (noch auto-kritiek, noch verantwoordelijkszin).

Тим не менш, Міністр юстиції, діючи за рекомендацією керівника в’язниці та дотримуючись «політики забезпечення, наскільки це можливо, реабілітації звільнених ув’язнених», погодився спробувати реінтегрувати заявника до суспільства, помістивши заявника, починаючи з 1 серпня 1972 року, до умов напівізляції. Вказані умови передбачали роботу заявника стажистом на виробництві з монтажу центрального опалення у Брюсселі та відвідування курсів інтенсивної професійної підготовки у спеціалізованому закладі по пятницях та суботах.

11. Проте 8 серпня 1972 року заявник зник. Через три дні за вказівкою генерального прокурора (procureur général) при the Ghent Court of Appeal заявника було оголошено у розшук, а 3 жовтня 1972 року його було заарештовано на підставі ордеру, виданого слідчим суддею у зв’язку зі спробою вчинення крадіжки за обтяжуючих обставин, та ув’язнено у в’язниці Forest (Брюссель). 17 листопада 1972 року кримінальний суд Брюсселю визнав його невинуватим, але при цьому 27 листопада 1972 року Міністр юстиції вирішив відправити заявника до в’язниці Merksplas, до блоку, призначеному для рецидивістів, переданих у розпорядження Уряду (te doen overbrengen naar de afdeling voor TBR – geinterneerde recidivisten te Merksplas). Це сталося тому, що 27 листопада 1972 року Департамент індивідуальних справ Міністерства висловив думку, що заявник зловживав наданою йому можливістю, що він абсолютно не заслуговує довіри, і що було зазначено подальший період тримання під вартою (dat (hij) werkelijk misbruik heeft gemaakt van de hem geboden kans, dat hij helemaal niet is te betrouwen en dat een nieuwe interneringsperiode gewittigd is).

На підставі позитивного висновку Ради з питань рецидивістів (див. пункт 22 нижче), перед якою заявник з’явився 13 червня 1973 року, Міністр юстиції 22 червня 1973 року вирішив звільнити умовно його 25 липня 1973 року, оскільки згадане вище підприємство висловило готовність знову залучити його на посаду стажиста теплотехніка.

12. На початку вересня 1973 року заявник знову зник. 6 листопада 1973 року заявника заарештували, де заявник постав перед кримінальним судом Антверпена за звинуваченням у крадіжці за обтяжуючих обставинах, де він був засуджений 16 січня 1974 року до 3-х місяців ув’язнення.

4 лютого 1974 року, після закінчення строку покарання, заявник був звільнений, оскільки Міністр погодився зробити подальшу спробу його реінтеграції до суспільства, але наприкінці березня 1974 року відомство, відповідальне за контроль за його реабілітацією, втратило його слід.

Заявник був заарештований 21 травня 1974 року і до 16 січня 1975 року відбував покарання у вигляді 8-ми місяців ув’язнення за крадіжку за обтяжуючих обставин, рішення за якою було ухвалене Брюссельським кримінальним судом 9 серпня 1974 року. Після цього заявник повернувся до в’язниці Merksplas згідно з рішенням про затримання (te interneren), прийнятим Міністром юстиції 11 січня 1975 року. Заявник залишив в’язницю 11 липня 1975 року: за два дні до цього за рекомендацією Ради з питань рецидивістів Міністр погодився на його умовне звільнення (te ontslaan) у формі одномісячної відпустки з можливістю відновлення з метою реабілітації у Франції.

13. Відповідно заявник поїхав до Франції в супроводі члена комітету допомоги ув’язненим, але план реабілітації виявився нереалізованим, і тому заявник повернувся до Бельгії. Після різноманітних невдач у різних гуртожитках заявник був змушений жити сам у Брюсселі, без роботи та без будь-яких ресурсів.

10 вересня 1975 року Департамент індивідуальних справ, посилаючись на ризик рецидиву, запропонував «вжити заходів для затримання» заявника у вязниці Merksplas; Міністр юстиції дав свою згоду наступного дня.

Після цього заявник зник втретє; органи влади оголосили його в розшук через його поведінку.

Переховуючись декілька місяців у Нідерландах та опинившись у скрутному фінансовому становищі, 21 січня 1976 року заявник здався поліції при прокуратурі (parquet du procureur du Roi) у Брюсселі.

Заявника негайно доставили до в’язниці Forest, а потім відправили назад до вязниці Merksplas.

2 лютого 1976 року, оскільки заявник не бажав виконувати пропоновану роботу, його помістили до примішення камерного типу, а не до блоку рецидивістів.

3 березня 1976 року заявник з’явився за своїм клопоотанням перед Радою у справах рецидивістів, яка вирішила повторно розглянути його справу у вересні 1976 року.

На засіданні від 8 вересня 1976 року Рада дійшла висновку, що заявник нічого не заощадив під час ув’язнення та не мав жодних перспектив знайти роботу поза межами в’язниці. Тому Комісія відмовилася надати рекомендацію про його звільнення, якщо він не заощадить 12 000 BF завдяки своїй роботі у вязниці.

23 вересня 1976 року заявника перевели з в’язниці Merksplas до в’язниці Louvain.

14. 12 травня 1976 року заявник, посилаючись на розділ 26 Закону від 1 липня 1964 року (див. пункт 23 нижче), подав до procureur général при Апеляційному суді Гента заяву про звільнення від наслідків рішення про передачу заявника у розпорядження Уряду (release from the effects of the decision placing him at the Government’s disposal).

13 грудня 1976 року Апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви. Відхиливши аргументи, наведені заявником на підставі пункту 1 статті 4, пункту 2 статті 4, пункту 1 статті 5, пункту 4 статті 5 Конвенції, суд встановив, що кожного разу, коли заявника звільняли, він піддавався імпульсу та вчиняв нові злочини; з цього суд зробив висновок, що заявник залишився асоціальним (zodat hij asociaal blijft).

15 лютого 1977 року Касаційний суд визнав його апеляцію з питань права неприйнятною на тій підставі, що заявник більше не мав права оскаржувати в цьому суді – як він намагався зробити, посилаючись на Конвенцію – дійсність оскаржуваного рішення [про передачу у розпорядження Уряду], яке набуло чинності з 19 січня 1971 року.

15. 13 березня 1977 року заявник подав до королівського прокурора Лувена (the Louvain procureur du Roi) скаргу на свавільне затримання та, як альтернативу, на зловживання владою (abus de pouvoir). Він зазначив, що з 28 лютого баланс на його рахунку становив понад 12.000 BF; крім того, він стверджував, що Рада з питань рецидивістів, про яку не згадується в Законі від 1 липня 1964 року, була «незаконною». На додаток, заявник звинуватив Міністра в тому, що Міністр змінив вирок заявника на «примусову працю». 19 серпня 1977 року скаргу було відхилено як таку, що не могла мати правових наслідків.

19 серпня 1977 року скаргу було відхилено як таку, що не потребувала подальших дій.

16. 4 травня 1977 року заявник знову постав перед вищезазначеною Радою. Відзначивши, що на той час він заощадив 12.868 BF і був досить довго ув’язнений (lang genoeg), Рада рекомендувала «без особливого ентузіазму» (zonder veel enthousiasme) звільнити його (te ontslaan).

Відповідно, 1 червня 1977 року Міністр юстиції надав йому одномісячну відпустку з можливістю поновлення, якій передував 2-місячний період напівтюремного нагляду, упродовж якого він мав перебувати вночі у в’язниці St. Giles (Брюссель), але працювати вдень заявник був зобовязаний поза вязницею. Однак наступного дня заявник зник після свого першого ж дня та був одразу оголошений у розшук для цілей повернення до блоку рецидивістів у вязниці Merksplas.

17. 22 вересня 1977 року заявник був спійманий на крадіжці в Брюгге та заарештований.

9 грудня 1977 року кримінальний суд Брюгге засудив його до 3-х місяців ув’язнення, і після відбуття цього терміну 21 грудня 1977 року заявника відправили назад до вязниці Merksplas.

19 грудня 1977 року Міністерство юстиції встановило, що повернення заявника під варту не потребує нового рішення Міністерства, оскільки він ухилявся від затримання 8 червня 1977 року (aangezien betrokkene zich op 8. 6. 77 heeft onttrokken aan zijn internering, is geen ministeriële beslissing nodig om hem opnieuw te interneren).

Справа була повторно розглянута Радою з питань рецидивістів 3 травня 1978 року, але справу було відкладено до вересня 1978 року.

13 вересня 1978 року Рада зауважила, що через його систематичну відмову працювати заявник [насправді] заощадив лише 2437 BF, а тому запропонувала не надавати йому відпустку з можливістю відновлення, допоки він не заощадить 12000 BF.

3 жовтня 1978 року Міністр дав відповідне доручення; він також наголосив, що звільнення заявника повинно здійснюватися за умов, подібних до тих, які раніше були встановлені Міністром, а саме: виконувати накази «керівництва» Управління соціальної реабілітації Брюсселя, регулярно працювати, не змінювати роботодавця чи адресу без згоди вказаного Управління, утримуватися від надмірного вживання алкоголю та не спілкування з колишніми злочинцями.

Це рішення виявилося неможливим, оскільки заявник не виконав жодної з доданих до нього умов.

14 березня 1979 року він знову з’явився перед Радою з питань рецидивістів, яка підтвердила рекомендацію, надану нею 13 вересня 1978 року.

18. 16 вересня 1979 року заявник подав до генерального прокурора при Апеляційному суді Гента другу заяву на підставі статті 26 Закону від 1 липня 1964 року (див. пункт 23 нижче).

18 березня 1980 року вказану заяву було задоволено: після розгляду протилежних зауважень з боку ministère public, хоча суд відхилив, як і в 1976 році, аргументи, засновані на Конвенції, суд постановив, що на той час існували причини для звільнення заявника від наслідків рішення про передачу його у розпорядження Уряду.

Того ж дня заявника звільнили, але невдовзі знову позбавили волі, оскільки Брюссельський кримінальний суд та Апеляційний суд Гента засудили його відповідно 10 вересня 1980 року та 3 червня 1981 року до 1 місяця та 1 року ув’язнення за кваліфіковану крадіжку, але без застосування до нього Закону про соціальний захист.

ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЛО ЗАСТОСОВУВАННЮ У СПРАВІ

Передача рецидивістів та стійких злочинців у розпорядження Уряду

19. Передача рецидивістів та звичних (habitual) злочинців у розпорядження Уряду була замінена на особливий поліцейський нагляд, який був передбачений Кримінальним кодексом від 8 червня 1867 року; його було введено розділами 24 – 28 Закону про соціальний захист від 9 квітня 1930 року і сьогодні є предметом розділів 22 – 26 (розділ VII) Закону про соціальний захист осіб із вадами розумового розвитку та звичних правопорушників від 1 липня 1964 року (Закон 1964 року).

Згідно з бельгійською судовою практикою, передача у розпорядження Уряду має кваліфікуватися як покарання, а не як захід безпеки; це має різні наслідки у правозастосуванні (Court of Cassation, 4 April 1978, Pasicrisie 1978, I, pp. 858 – 862; 17 June 1975, ibid. 1975, I, pp. 998 – 999; 11 December 1933, ibid. 1934, I, p. 96).

Відповідно до ст. ст. 22, 23 Закону 1964 року, передача у розпорядження Уряду додається до основного покарання у вигляді позбавлення волі, та призначається одночасно. Відповідне рішення набуває чинності після закінчення терміну дії цього покарання та застосовується упродовж періоду, встановленого Законом, а саме 20 років, 10 років або від 5 до 10 років – залежно від характеру справи.

Особа, яка вчинила один кримінальний злочин після вчинення іншого злочину, має бути передана у розпорядження Уряду (стаття 22), тоді як в інших випадках – наприклад, у випадку заявник, – це є предметом суддівської дискреції (стаття 23).

Останне правило застосовується, коли кримінальний проступок (délit) було вчинено після вчинення злочину або кримінального проступку (ст. ст. 56, 57 Кримінального кодексу), або коли злочин слідував за кримінальним проступком.

Також це правило застосувувалося до «будь-якої особи, яка, вчинивши упрожовж останніх 15 років щонайменше три злочини, кожен з яких передбачав покарання у вигляді позбавлення волі за вчинення кримінальних проступків (emprisonnement correctionnel), щонайменше на 6 місяців, демонструє стійку схильність до злочинної діяльності».

В останніх випадках «подробиці провадження щодо правопорушень, за якими відповідну особу можна кваліфікувати як рецидивіста, мають бути включені до поточного кримінального переслідування», а відповідний суд має надати «конкретні та точні» причини для застосування покарання, про яке йдеться (section 24 and Court of Cassation, 3 January 1962, Pasicrisie 1962, I, pp. 525 – 526).

20. Якщо рецидивіста засуджено до нового основного покарання у вигляді позбавлення волі, дія будь-якого попереднього наказу про передачу його у розпорядження Уряду призупиняється до моменту відбуття цього покарання. Відповідно, у цій справі таким був результат рішень від 16 січня 1974 року, 9 серпня 1974 року та 9 грудня 1977 року (див. пункти 12, 17 вище).

Новий вирок у вигляді позбавлення волі може супроводжуватися наступним наказом про передачу відповідної особи у розпорядження Уряду, причому останнє покарання відбуватиметься після закінчення терміну дії першого наказу, але щодо заявника цього курсу не було дотримано кримінальними судами Антверпена, Брюсселя та Брюгге або Апеляційним судом Гента у 1974, 1977, 1980 та 1981 рр. (див. пункти 12, 17, 18 вище).

21. На думку Касаційного суду, захід у вигляді «надання в розпорядження Уряду», яке може бути предметом повної апеляції або оскарження до Касаційного суду з питань права, і основне покарання утворюють «нерозривне ціле», і перше покарання, як і останнє, є позбавленням воліі (4 April 1978, Pasicrisie 1978, I, pp. 858 – 862; 17 June 1975, ibid. 1975, I, pp. 998 – 999; 3 January 1962, ibid. 1962, I, pp. 525-526; 22 July 1955, ibid. 1955, I, pp. 1270 – 1271, 19 September 1939, ibid. 1939, I, p. 384; 11 December 1933, ibid. 1934, I, p. 96). Згідно зі статтею 25 Закону 1964 року, «рецидивісти та звичні злочинці, які перебувають у розпорядженні Уряду, у разі необхідності повинні утримуватися в установі, визначеній Королівським указом» – у цьому випадку це була установа Merksplas, яка була призначена для чоловіків, які не страждають на жодне психічне захворювання (Royal Decree of 8 February 1952).

Як вказує фраза «якщо необхідно», Закон надає Уряду – у даному випадку, Міністру юстиції – широку свободу дій у вирішенні того, як застосовувати покарання, вибір між триманням під вартою, напівтюремним наглядом, залишенням на волі під наглядом або з випробуванням. Міністр може умовно звільнити відповідну особу або після закінчення основного строку покарання – якщо цього не відбудеться, вона буде затримана – або під час тримання під вартою; Міністр також може скасувати умовне звільнення згодом.

Міністр юстиції ухвалює різні рішення відповідно до процедури, яка, зокрема, визначена міністерськими наказами.

Умовно-дострокове звільнення зазвичай відбувається:

– під час відбування основного покарання за доповіддю «медичного працівника-психолога» та керівника установи, де утримується засуджений (див. пункт 10 вище);

– під час тримання під вартою за рекомендацією Ради з питань рецидивістів (див. пункти 11, 12, 16 вище, пункт 22 нижче).

Рішення про скасування умовно-дострокового звільнення (див. пункти 11, 12, 13, 17 вище) зазвичай приймається Міністром у світлі звіту посадової особи, відповідальної за «наставництво» відповідної особи, або рекомендації procureur général при Апеляційному суді, в межах якого було видано розпорядження про передачу в розпорядження Уряду. Ці звіти та рекомендації стосуються того, як відповідна особа дотримується встановлених умов, її засобів до існування, її роботи, її поведінки та ризику рецидиву з її боку. Проте, якщо особа перебуває у процесі відбування нового покарання у вигляді позбавлення волі, скасування зазвичай ґрунтується на звітах «медичного працівника, який спеціалізується на психології» та керівникав закладу; ці звіти міститимуть інформацію про характер злочинів, за які було винесено покарання, судимість правопорушника, його особу, його моральні якості, сімейне та професійне становище та його майбутні перспективи.

22. Рада у справах рецидивістів, які передані в розпорядження Уряду та перебувають під вартою (Рада у справах рецидивістів) була створена міністерським указом від 12 березня 1946 року, який був змінений та доповнений 20 травня 1949 року та 11 березня 1968 року. До складу Ради входять суддя або суддя у відставці, який виконує обов’язки голови, медичний директор або медичний директор у відставці психологічної служби пенітенціарних установ (Service d’anthropologie) та старший чиновник Соціальної служби в’язниць. Представник Міністерства юстиції бере участь у засіданні Ради, а комітети допомоги ув’язненим або відділи соціальної реабілітації можуть бути запрошені, щоб надіслати свого представника, який має право виступу та голосу (Указ від 20 травня 1949 року) на цих засіданнях, на яких Рада має обговорити становище увязнених, які були або мають бути передані під їх нагляд.

Рада скликається її головою не рідше одного разу на 2 місяці. Міністру юстиції має бути наданий висновок, що не має обов’язкової сили, «про доцільність звільнення рецидивістів та звичних злочинців, які перебувають під вартою … та про умови», які мають бути пов’язані з їх звільненням.

Злочинці можуть подати заяву про винесення їх справи на засідання Ради або до закінчення перших 6 місяців їх тримання під вартою, якщо воно почалося, як тільки вони закінчили відбувати своє основне покарання, або на перше засідання, яке проводиться після їх повернення до місць позбавлення волі, у випадках, коли міністр скасував рішення про умовне звільнення (див. пункт 13 вище). Вони будуть знову заслухані на засіданні до закінчення перших 6 місяців їх тримання під вартою, якщо ці 6 місяців визначені Радою у справах рецидивістів (див. пункти 11, 12, 13, 16, 17 вище).

Хоча в текстах про це нічого не йдеться, затриманого заслуховують за відсутності адвоката та без можливості ознайомитися з тюремною справою, яка містить, зокрема, результати соціального дослідження. Секретар Ради негайно повідомляє йому рішення, прийняте Радою після закінчення обговорення. Якщо висновок буде позитивним, питання буде передано на розгляд Міністра. Міністр також може давати вказівки щодо звільнення у будь-який час без попередньої консультації з Радою.

Керівники відповідних установ повідомляють зацікавлених осіб про рішення Міністерства щодо їх звільнення. Такі рішення залежать від умов, які будуть зареєстровані у буклеті, та завжди включатимуть зобов’язання піддаватися нагляду, організованому відділами соціальної реабілітації або тюремною соціальною службою.

23. Згідно зі статтею 26 Закону 1964 року особи, передані в розпорядження Уряду відповідно до ст. ст. 22, 23, можуть звернутися до procureur général при апеляційному суді, в районі якого було ухвалено рішення, про звільнення «від наслідків рішення». Якщо, як у цій справі, злочинець був переданий у розпорядження Уряду на строк не більше 10 років, така заява «може бути подана через 3 роки після відбуття [основного] покарання» (див. пункт 14 вище) і, після цього «кожні 3 роки» (див. пункт 18 вище); ці строки можуть бути збільшено до 5 років «в окремих випадках». Генеральний прокурор «має зробити такі розслідування, які він вважає за потрібне, долучити результати до матеріалів справи та передати їх разом зі своїми доводами до кримінальної палати апеляційного суду; палата має винести вмотивований вирок після заслуховування відповідної особи, яка користується правничою допомогою адвоката».

24. Практика виконання Актів 1930 та 1964 років значно розвинулася з роками. Спочатку правопорушників звільняли лише після закінчення періоду ув’язнення, який змінювався залежно від категорій, до яких їх відносили. З іншого боку, сьогодні, коли такий захід було призначено вперше, а відповідна особа не є явно небезпечною, загальне правило правозастосування полягає в тому, щоб звільнити особу після відбуття основного покарання, проте залишити особу під вартою у випадку вчинення нею іншого правопорушення або невиконання однієї з встановлених умов і перебування без роботи та засобів до існування. Крім того, тримання під вартою на тривалий термін тепер є винятком: згідно з Урядом, правопорушник на практиці буде умовно звільнений, якщо відсутня серйозна небезпека для суспільства – щойно з’явиться реальна можливість реабілітації.

25. Відповідно до ст. ст. 62, 63 Загальних пенітенціарних правил (Royal Decree of 21 May 1965), що розглядаються разом зі ст. 95, особи, засуджені до покарання за кримінальні проступки (peine correctionnelle), а потім затримані відповідно до розділу 25 Закону 1964 року, як і, власне, заявник, можуть бути зобов’язані працювати у в’язниці.

Наявність засобів правового захисту щодо стверджуваного свавільного позбавлення волі

26. Уряд стверджував, що заявник мав декілька засобів правового захисту:

(i) порушення або забезпечення порушення судового переслідування за свавільне позбавлення свободи;

(ii) передання до Апеляційного суду Гента будь-якого спору між зявником та ministère public щодо виконання рішення від 20 жовтня 1970 року;

(iii) подання до цього апеляційного суду про звільнення від наслідків застосованого до нього заходу;

(iv) звернення до голови суду першої інстанції як juge des référés (судді, який розглядає термінові заяви);

(v) подання позову безпосередньо на підставі пукнту 4 статті 5 Конвенції.

Щодо третього пункту Суд посилається на пункти 14, 18 і 23 вище, а щодо п’ятого – на пункт 55 нижче.

27. Що стосується першого пункту, кожен, хто стверджує, що його незаконно позбавила свободи приватна або публічна особа, має право згідно з бельгійським законодавством або подати скаргу, з долученням або без долучення позову про відшкодування збитків (constitution de partie civile) або звернутисяя до кримінального суду безпосередньо (ст. ст. 147, 434 – 436 КК; ст. ст. 63, 182, 609 КПК – див. пункт 15 вище).

28. Щодо другого пункту, Гентський апеляційний суд постановив у 1897 та 1914 роках, що спори між ministère public та засудженим щодо виконання вироку можуть бути передані на розгляд суду, який виніс вирок, але це окремі рішення, які не підтверджені іншими судовими рішеннями.

29. Стосовно четвертого засобу правового захисту, згаданого вище, Суд наразі обмежується зауваженням, що відповідно до ст. ст. 584, 1039 Судового кодексу 1967 року голова суду першої інстанції має виносити постанову в якості juge des référés – тобто на «тимчасовій» основі, якщо справа є терміновою, і без шкоди для «сутності», – якщо про це попросить будь-хто, хто стверджує, що є жертвою, наприклад, адміністративного акту, що становить «voie de fait» (manifest illegality). Цей засіб правового захисту доступний «у всіх справах, крім тих, які законом виключені з компетенції судів». Судова практика, на яку посилається Уряд у зв’язку з цим, аналізується у пункті 54 нижче.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

30. 2 січня 1974 року заявник подав першу скаргу (№ 6989/75), яку 5 березня 1976 року Комісія оголосила неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту.

У своїй другій заяві від 16 квітня 1977 року (№ 7906/77) заявник стверджував, що його тримали у підневільному стані та примушували працювати всупереч пунктам 1 та 2 статті 4 Конвенції. Крім того, заявник стверджував, що його позбавлення волі, яке, на його думку, було винесено Міністром юстиції, а не судом, суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції, і що заявник не мав можливості вимагати судового перегляду законності різних періодів його тримання під вартою, як того вимагає пункт 4 тієї ж статті Конвенції. Нарешті, заявник на втручання до його свободи вираження поглядів, гарантованої статтею 10 Конвенції, стверджуючи, що його двічі піддавали дисциплінарним стягненням за те, що заявник протестував проти рекомендацій Ради з питань рецидивістів.

31. 5 липня 1979 року Комісія відхилила останню скаргу як явно необґрунтовану (пункт 2 статті 27) та оголосила решту скарги прийнятною.

У своїй доповіді від 9 липня 1980 року (стаття 31 Конвенції) Комісія висловила думку, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції (одноголосно), але не пункту 1 статті 5 Конвенції (десятьма голосами проти двох) або статті 4 Конвенції (одноголосно).

Доповідь містить одну окрему думку.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ УРЯДУ В СУДІ

32. У своєму меморандумі від квітня 1981 року та у своєму додатковому меморандумі від лютого 1982 року Уряд просив «Суд визнати, що у справі заявника не було порушення будь-якого положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод».

ЩОДО ПРАВА

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

33. У тій мірі, в якій вона застосовна в цій справі, пункт 1 статтяі 5 (ст. 5-1) Конвенції наголошує:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом; …».

Підпункти (b) – (f) явно не мають відношення; крім того, на жоден із них Уряд не покладався.

Що стосується пункту 1(a) статті 5 Конвенції, немає суперечностей щодо «компетенції» «суду», який постановив оскаржуваний захід, а саме Апеляційного суду Гента – з його рішенням від 20 жовтня 1970 року (див. пункт 9 вище).

Те саме стосується питання про те, чи мало місце будь-яке позбавлення волі.

У зв’язку з цим необхідно нагадати, що згідно з бельгійською судовою практикою передачу рецидивістів та звичних злочинців у розпорядження Уряду потрібно класифікувати як покарання, що передбачає позбавлення волі; це стосується незалежно від форми виконання наказу в конкретному випадку чи в певний час, будь-то затримання, напівтюремний нагляд, перебування на волі під наглядом чи умовний строк (see paragraphs 19 and 21 above – Court of Cassation, 4 April 1978, Pasicrisie 1978, I, p. 861).

Однак Суд візьме до уваги лише першу з таких форм, оскільки це єдина, на яку скаржився заявник.

З огляду на подробиці, надані представником Комісії на слуханнях 20 жовтня 1981 року, Суд обмежиться розглядом періодів тримання під вартою, які були предметом заяви заявника № 7906/77 (див. пункт 30 вище), а саме ті, що діяли з 21 січня 1976 року до 1 червня 1977 року та з 21 грудня 1977 року до 18 березня 1980 року (див. пункти 13-18 вище).

35. Суд має визначити, чи мали місце вказані періоди тримання під вартою «після засудження» Апеляційним судом Гента.

Беручи до уваги французький текст, слово «conviction» для цілей пункту 1(а) статті 5 Конвенції слід розуміти як таке, що означає «визнання вини» після того, як «відповідно до закону було встановлено, що мав місце злочин» (see «Guzzardi» of 6 November 1980, Series A no. 39, p. 37, par. 100), а також застосування покарання чи іншого заходу, пов’язаного з позбавленням волі. Ці умови виконано в даному випадку.

Слово «після» не просто означає, що «затримання» має слідувати за «засудженням» у певний момент часу: крім того, «затримання» має бути результатом, «слідувати та залежати від» або мати місце «на підставі» «засудження» (see the «X v. the United Kingdom» judgment of 5 November 1981. Series A no. 46, p. 17, par. 39; the «Engel and others» judgment of 8 June 1976, Series A no. 22, p. 27, par. 68).

36. За словами заявника, оскаржувані позбавлення волі були наслідком не вироку, призначеного «компетентним судом», а [адміністративних] рішень, прийнятих Міністром юстиції.

Держава-відповідач, з іншого боку, стверджувала, що затримання відбулося «на законних підставах» після судового рішення про передачу рецидивіста у розпорядження Уряду та являло собою «основний спосіб виконання» такого рішення: лише звільнення вимагало «рішення Міністра». Зазначалося, що «завдання, покладене на Міністра … Законом від 1 липня 1964 року», зводиться до «визначення способів виконання вироку, пов’язаного з позбавленням волі», наприклад, «шляхом відстрочки», за таких умов як він визначив, «тримання під вартою, спричинене таким покаранням, … або скасуванням прийнятого ним рішення про умовне звільнення». Відповідно, як стверджувалося, «не приймаючи рішення про звільнення, Міністр не приймає рішення про затримання».

37. Вказане вище є суперечливим моментом у бельгійському законодавстві. Уряд значною мірою базувався на уривку з історії розробки попереднього Закону 1964 року, а саме Закону від 9 квітня 1930 року («placing at the Government’s disposal is detention in an establishment designated by Royal Decree», Pasinomie 1930, p. 88, column 2), проте існують й інші уривки з іншим змістом («placing at the Government’s disposal is independent of the detention which it may entail»: Chambre des représentants, 1927 – 1928 session, document no. 11). Представник Комісії зазначив, що цей аргумент суперечить букві статті 25 Закону 1964 року (див. пункт 21 вище: «якщо необхідно») і, перш за все, останній адміністративній практиці Міністерства юстиції, оскільки приблизно 2/3 рецидивістів та звичних злочинців, які передані у розпорядження Уряду, залишаються на волі (see paragraph 24 above, paragraph 16 of the Commission’s report and the verbatim record of the hearings on the morning of 20 October 1981).

Навіть коли злочинця не звільняють після відбуття його основного покарання – чого не сталося в цій справі і на сьогоднішній день це є винятком – це, очевидно, є результатом вказівок Міністерства про те, що злочинця потрібно тримати у стані несвободи. У всякому разі, така позиція випливає з параграфа 6 циркуляру від 20 грудня 1930 року, наданого Урядом («Засуджені, які були передані в розпорядження Уряду після закінчення строку їх покарання, повинні підлягати [подальшому] інформуванню Міністра юстиції, щоб питання про їхнє увязнення могло бути розглянуте»), а також із короткого викладу фактів, які фігурують в одному з рішень Комісії (1 October 1975, application no. 6697t/74, «R. V. v. Belgium», which was subsequently joined to Mr. Van Droogenbroeck’s first application, no. 6989/75). Крім того, зрозуміло, що чіткі вказівки такого роду потрібні щоразу, коли потрібно здійснити передачу особи, яка має залишити іншу в’язницю для переводу до вязниці Merksplas.

У будь-якому випадку міністрські рішення від 11 січня 1975 року та 11 вересня 1975 року про скасування умовно-дострокового звільнення, наданого заявнику, дійсно передбачали його «позбавлення свободи» (див. пункти 12 – 13 вище).

38. Як би там не було, потрібно дивитися глибше, аніж зовнішній вигляд та використану мову, і зосередитися на реаліях ситуації (see notably, mutatis mutandis, the Deweer judgment of 27 February 1980, Series A no. 35, p. 23, par. 44).

Це питання, в якому Уряд має широкі повноваження. Прецедентне право та практика, безперечно, підтверджують значення, запропоноване текстом статті 25 Закону 1964 року («за необхідності») та фактичним словосполученням «надання у розпорядження».

У рішенні від 4 квітня 1978 року Касаційний суд Бельгії зауважив, що «виконання покарання», про яке йде мова, «значною мірою є сферою  розсуду» Міністра юстиції (Pasicrisie 1978, I, p. 861).

Є очевидним, що рішення суду про застосування Закону про соціальний захист накладають набагато менше кайданів на рішення Міністерства, ніж у аналогічній сфері системи передачі бродяг «у розпорядження Уряду» (Act of 27 November 1891; see the «De Wilde, Ooms and Versyp» judgment of 18 June 1971, Series A no. 12, pp. 24-25, par. 37, and pp. 33 – 34, par. 61).

Іншими словами кажучи, за словами представника Комісії, «рішення суду не передбачає затримання» рецидивістів та звичних злочинців: воно «санкціонує» це («the court decision does not order the detention» of recidivists and habitual offenders: it «authorises» it.)

39. За цих обставин Суд має розглянути, чи існував достатній зв’язок, для цілей статті 5 Конвенції між останнім згаданим рішенням і позбавленням свободи, про яке йдеться.

На це запитання має бути дана позитивна відповідь, оскільки дискреційні повноваження Міністра реалізуються у рамках, встановлених як Законом, так і вироком, винесеним «компетентним судом».

У зв’язку з цим Суд зазначає, що згідно з бельгійською судовою практикою, рішення, що засуджує відповідну особу до позбавлення волі та, шляхом додаткового чи супутнього покарання, передає її в розпорядження Уряду відповідно до статті 22 або статті 23 Закону 1964 року, становить «нерозривне ціле» (see paragraph 21 above; Court of Cassation, 17 June 1975, Pasicrisie 1975, I, p. 999).

У вироку є два компоненти: перший – це покарання, яке передбачає позбавлення волі, яке правопорушник повинен відбути упродовж періоду, визначеного в рішенні суду, а другий – це передача правопорушника в розпорядження Уряду, виконання якого може приймають різні форми – від перебування на волі під наглядом до позбавлення волі.

Вибір між цими формами виконання залежить від Міністра юстиції. Тим не менш, Міністр не має необмеженої влади у прийнятті свого рішення: у межах, встановлених Законом, Міністр повинен оцінити ступінь небезпеки, яку представляє відповідна особа, і коротко- або середньострокові перспективи реінтеграції такої особи суспільства.

40. Дійсно, не можна упускати з уваги те, що назва та загальна структура Акту 1964 року, історія його розробки та бельгійська судова практика демонструють, що є цілями цього закону є не лише «захищати суспільство від небезпека, яку становлять рецидивісти та звичні злочинців», а також «надати [Уряду] можливість спробувати [їх] виправити» (Court of Cassation, 11 December 1933, Pasicrisie 1934, I, p. 99). Намагання досягти цих цілей вимагає врахування обставин, які за своїм характером відрізняються від випадку до випадку та можуть підлягати подальшим змінам. Під час ухвалення рішення суд може, за сутністю речей, лише зробити припущення, як особа буде розвиватися у майбутньому.

Міністр юстиції, у свою чергу, може через та за допомогою своїх посадових осіб стежити за цим розвитком більш ретельно та через короткі проміжки часу, але сам факт означає, що з плином часу зв’язок між його рішеннями не звільняти або повторно позбавити свободи, та вироком поступово стає менш сильним.

Зрештою зв’язок може бути розірваний, якщо встановлено стан справ, за якого ці рішення ґрунтувалися на підставах, які не мали зв’язку з цілями законодавчої влади та суду, або на оцінці, яка була нерозумною з точки зору цих цілей. За таких обставин затримання, яке спочатку було законним, перетворилося б на позбавлення волі, яке було свавільним та, як наслідок, несумісним зі статтею 5 Конвенції (see, notably, «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 19, par. 43).

У цій справі така ситуація була відсутня. Органи влади Бельгії виявили терпіння та довіру до заявника. Не зважаючи на його поведінку, органи влади надали йому кілька можливостей виправитися (див. пункти 10, 11, 12, 16 вище). Спосіб, у який вони застосовували свої дискреційні повноваження, відповідав вимогам Конвенції, яка допускає певну невизначеність у винесенні вироків і не зобов’язує Договірні держави покладати на суди загальний нагляд за виконанням вироків.

41. Перед Комісією (see paragraphs 27 in fine and 57 of the report) заявник також стверджував, що його тримання під вартою не було ані «законним», ані здійсненим «відповідно до процедури, встановленої законом», у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції, стверджуючи, що Міністр юстиції привласнив собі повноваження, які стаття 25 Закону 1964 року надає Уряду в цілому.

З цього приводу Суд, як і Комісія, обмежується зауваженням, що в Бельгії, як і в інших державах-учасницях, традиційно виконання вироків та інших заходів, винесених судами у кримінальних справах, належить до компетенції Міністра юстиції. Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що цей Міністр, згідно із загальними принципами бельгійського публічного права щодо надання та розподілу повноважень, не був належним органом для вчинення дій у справі заявника.

42. Відповідно не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

43. Заявник також скаржився на те, що під час затримання він не міг розпочати жодних проваджень, які б відповідали вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, який говорить, що «кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

Суд має розглянути цю скаргу, хоча не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції; з цього приводу Суд посилається на свою прецедентну практику, зокрема на своє рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp» (18 June 1971, Series A no. 12, pp. 39 – 40, par. 73).

Позиція Уряду

Уряд стверджував, по-перше, що провадження, проведене в 1970 та 1971 роках у кримінальному суді Брюгге, Апеляційному суді Гента та Касаційному суді (див. пункт 9 вище), відповідало вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції. Уряд також посилалися, зокрема, на такий уривок у згаданому вище рішенні у справі «De Wilde, Ooms and Versyp» (18 June 1971, par. 76):

«На перший погляд, формулювання пункту 4 статті 5 Конвенції може змусити подумати, що він завжди гарантує право затриманого на судовий контроль за законністю попереднього рішення, яке позбавило його права його свободу… Якщо [це] рішення… приймається адміністративним органом, немає сумніву, що пункт 4 статті 5 Конвенції зобов’язує Договірні держави надати затриманій особі доступ до право на звернення до суду; але ніщо не вказує на те, що це стосується випадків, коли суд ухвалює рішення після закінчення судового провадження. В останньому випадку нагляд, що вимагається пунктом 4 статті 5 Конвенції, інкорпоровано до самого рішення суду; це так, наприклад, якщо вирок про позбавлення волі виноситься після «засудження компетентним судом» (пункт 1(а) статті 5 Конвенції)» (see also «Engel and Others», Series A no. 22, p. 32, par. 77).

45. Однак, як нещодавно зазначив Суд, у цьому уривку «йдеться лише про «рішення про позбавлення особи свободи»; воно не має на меті розглядати подальший період тримання під вартою, під час якого згодом можуть виникати нові проблеми, що впливають на законність тримання під вартою» (see «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 22, par. 51).

Крім того, рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp» врахувало відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, не лише початкові рішення про затримання трьох заявників за бродяжництво (Series A no. 12, pp. 40 – 43, par. 74 – 80), проте й процедуру розгляду їхніх заяв для звільнення тією мірою, якою вони порушили питання щодо законності продовження їхнього тримання під вартою (ibid., pp. 43 – 44, par. 81 – 84).

«Затримання» бродяг підпадає під пункт 1(e) статті 5 Конвенції. Те саме стосується «затримання» психічно хворих осіб. Однак «причини, які спочатку вимагали такого ув’язнення, можуть перестати існувати»; факт, з якого Суд вивів важливий висновок: «… Було б проти об’єкту та мети статті 5 Конвенції … тлумачити пункт 4 статті 5 Конвенції … як такий, що робить цю категорію позбавлення свободи захищеною імунітетом від подальшого перегляду законності лише за умови, що початкове рішення було винесено судом. Сама природа цієї форми позбавлення волі вимагає перегляду законності через розумні проміжки часу» (see «Winterwerp» of 24 October 1979; «X v. the United Kingdom», Series A no. 33, p. 23, par. 55, and no. 46, pp. 22 – 23, par. 52).

Аргументація держави-відповідача полягала в наступному. Передача рецидивістів і звичних злочинців у розпорядження Уряду не мала ознак, які вимагали б застосування цих прецедентів. Це було позбавленням волі за рішенням суду на встановлений строк. Воно не могла б бути дійсним, якщо об’єктивні умови, які були вичерпно перераховані у ст. ст. 22, 23 Закону 1964 року і, в принципі, не підлягали зміні з часом, не були виконані в день накладення покарання; його дійсність не могла бути поставлена ​​під сумнів жодною подальшою подією. Таким чином, санкціонований законодавчим органом захід, застосований судами та реалізований Міністром юстиції для виконання мети «індивідуалізації цього покарання», безумовно, ґрунтувався на необхідності захисту суспільства від діяльності рецидивістів та звичних злочинців.

Проте ані бельгійське законодавство, ані Конвенція не передбачають, що тримання під вартою може тривати у тому випадку, якщо небезпека для суспільства буде зберігатися навіть після звільнення особи.

Протилежний висновок Комісії змішує законність із доцільністю, двома радикально різними концепціями, що означатиме, що кожен засуджений злочинець повинен мати право в якийсь момент часу оскаржити доцільність свого тримання під вартою, що не мало місця у жодній країні.

47. Суд нагадує, що обсяг зобов’язань, взятих на себе Договірними державами відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, «не обов’язково буде однаковим за всіх обставин та щодо кожної категорії позбавлення волі» (see «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 22, par. 52).

Суд не залишає поза увагою той факт, що в цій справі тримання під вартою охоплювалося лише пунктом 1(a) пункту 1, а не підпунктом 1(e), як у справах «Winterwerp і De Wilde, Ooms and  Versyp», або обома цими підпунктами разом, як у справі «X v. the United Kingdom» (ibid., pp. 17-18, par. 39).

Тим не менш, у цьому контексті характер і мета певного виду «увязнення» мають більше значення, ніж місце, яке воно займає в структурі Конвенції. Система передачі рецидивістів та звичних злочинців у розпорядження Уряду була створена з конкретними цілями. Позиція Касаційного суду полягає в тому, що захід, про який йдеться, хоча і прирівнюється до покарання, спрямований не лише на захист суспільства, але й на надання виконавчій владі можливості спробувати виправити відповідних осіб (див. пункт 40 вище).

За винятком випадків вчинення одного кримінального правопорушення за іншим (стаття 22 Закону), суд, який постановляє покарання, повинен обґрунтувати своє рішення (стаття 24), а також повинен, зокрема, вказати «конкретно і точно» чому він вважає, що обвинувачений, якого в очах закону класифікують як рецидивіста, виявляє «постійну схильність до злочинної діяльності» у значенні статті 23 Закону (Court of Cassation, 3 January 1962, Pasicrisie 1962, I, p. 526; see paragraph 9 above).

На практиці рішення суду надає Міністру юстиції «початкові повноваження на тримання під вартою упродовж періоду … фактична тривалість якого» – «від нуля до 10 років» – вражає тим, що ця тривалість має відносно невизначений характер і в принципі буде різною відповідно до поводження, якого вимагає злочинець, і вимог захисту суспільства (paragraph 64 of the Commission’s report and final decision of 5 July 1979 on the admissibility of the application). Затримання, яке може спричинити передача у розпорядження Уряду, відбувається лише «якщо це необхідно» (стаття 25 Закону), слова, які Касаційний суд взяв як синоніми фрази «якщо цього вимагає захист суспільства» (4 April 1978, Pasicrisie 1978, I, p. 861). Як зазначила Комісія в пункті 66 свого звіту, ця система принципово відрізняється від того, з приводу чого Суд не повинен наводити свою думку, а саме з приводу системи умовного звільнення ув’язнених, засуджених судом до певного строку позбавлення волі.

Дискреційні повноваження, якими користується Міністр юстиції відповідно до Закону 1964 року, означають, що упродовж усього періоду застосування заходу Міністр повинен орієнтуватися на необхідність позбавити або продовжувати позбавляти відповідну особу її свободи або на відсутність чи зникнення такої потреби.

«Стійка схильність до злочинної діяльності» і «суспільна небезпека» є, по суті, відносними поняттями та передбачають спостереження за розвитком особистості та поведінкою злочинця з метою адаптації його ситуації до сприятливих чи несприятливих обставин.

Певною мірою це було визнано як бельгійським законодавцем, коли він дозволив апеляційному суду звільнити від наслідків первинного рішення (стаття 26 Закону; див. пункт 23 вище), так і Урядом, коли вони створив Раду з питань рецидивістів і пов’язав з нею «медичних працівників, які спеціалізуються на психології» згідно з рішеннями, ухваленими Міністром (див. пункти 21, 22 вище).

Тому слід запитати, чи сама логіка бельгійської системи не вимагає подальшого судового перегляду через розумні проміжки часу виправдання застосування позбавлення волі. Якби вважати таке обґрунтування раз і назавжди встановленим на момент виесення вироку, це певним чином означало б презумпцію того, що тримання під вартою не принесе жодного корисного результату.

48. Щоправда, касаційний суд Бельгії у рішенні від 4 квітня 1978 року відхилив цей аргумент на користь теорії «інкорпорованого нагляду» (Pasicrisie 1978, I, p. 862; and see paragraph 44 above).

Однак для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції, «законність» «арешту чи тримання під вартою» має визначатися у світлі не лише національного законодавства, але й тексту Конвенції, загальних принципів, втілених у ній, і мети обмеження, дозволеної пунктом 1 статті 5 Конвенції (see, mutatis mutandis, «X v. the United Kingdom», judgment, Series A no. 46, p. 25, par. 57, to be read in conjunction with «Winterwerp», Series A no. 33, p. 17, par. 39, and pp. 19 – 20, par. 45).

Незалежно від відповідності національному законодавству, «жодне свавільне затримання не може вважатися «законним»» для цілей пункту 1 статті Конвенції» (see, amongst others, «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 19, par. 43). Це межа, яку Міністр юстиції не повинен перевищувати, користуючись широкою дискрецією, якими він користується під час виконання чи реалізації первинного судового рішення. Ця вимога стає ще більш переконливою через серйозність того, що поставлено на карту, а саме можливість того, що особа може бути позбавлена волі на строк до 10 років (стаття 23 Закону) або навіть довше (стаття 22). Цей тип увязнення більше не відповідав би Конвенції, якби він перестав ґрунтуватися на підставах, які є правдоподібними та відповідають цілям Закону про соціальний захист; для цілей статті 5 Конвенції це стане «незаконним». З цього випливає, що відповідна особа повинна мати право звернутися до «суду», який має юрисдикцію для визначення того, чи мало місце порушення такого роду; ця можливість має бути відкритою для особи під час її тримання під вартою – після закінчення певного періоду з початку тримання під вартою, а потім через розумні проміжки часу (see, mutatis mutandis, «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, pp. 22-23, par. 52).

Це правда, що пункт 4 статті 5 Конвенції не гарантує право на судовий контроль такого обсягу, щоб уповноважити суд з усіх аспектів справи, включно з питаннями суто доцільності, замінити власним розсудом рішення органу влади. Перегляд, водночас, має бути достатньо широким, щоб охопити ті умови, які, відповідно до Конвенції, є істотними для «законного» позбавлення особи її свободи відповідно до глави VII Закону 1964 року; це тим більше, що, за винятком самого статусу рецидивіста чи звичного злочинця, умови, які спочатку виправдовували тримання під вартою, можуть змінитися до такої міри, що вони перестануть існувати (see, mutatis mutandis, «X v. the United Kingdom», Series A nr. 46, p. 25, par. 57 – 58).

У цій справі Конвенція вимагала відповідної процедури, яка б дозволяла суду за заявою заявника «швидко» визначити, чи має Міністр юстиції право вважати, що затримання все ще відповідає об’єкту та меті Закону 1964 року. Для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції, це було не просто питання доцільності, а питання, яке стосувалося самої «законності» позбавлення волі, про яке йдеться.

Альтернативна позиція Уряду

50. В якості альтернативи Уряд стверджував, що кілька засобів правового захисту, які відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, були б доступні для заявника, а саме:

(i) порушення або забезпечення порушення судового переслідування за свавільне затримання;

(ii) передання до Апеляційного суду Гента будь-якого спору між заявником та ministère public щодо виконання рішення від 20 жовтня 1970 року;

(iii) подання до цього апеляційного суду про звільнення від наслідків застосованого до нього заходу;

(iv) звернення до голови суду першої інстанції як juge des référés (судді, який розглядає термінові заяви);

(v) подання позову безпосередньо на підставі пункту 4 статті 5 Ковенції.

На слуханнях 20 жовтня 1981 року та в своєму додатковому меморандумі від лютого 1982 року (параграфи 44 – 45) Уряд відкликав свою заяву про те, що заявник міг, крім того, подати до Conseil d’État заяву про те, що рішення затримати його було нікчемним.

Рада з питань рецидивістів (див. пункти 22 вище) також не підлягає розгляду у зв’язку з пунктом 4 статті 5 Конвенції. Рада не є «судом» у розумінні Конвенції, не надає затриманим, які постають перед нею, гарантії судової процедури для визначення «законності» «затримання» відповідних осіб або, тим більше, «наказ» про звільнення тих із них, чиє позбавлення волі воно може вважати «незаконним» (see, notably, «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 23, par. 53, and p. 26, par. 61, «Ireland v. the United Kingdom» of 18 January 1978, Series A no. 25, p. 76, par. 200).

51. Об’єктом першого засобу правового захисту, згаданого Урядом (див. пункти 26, 50) є встановлення не тільки того, що затримання є незаконним, але також того, що було вчинено злочин, ex hypothesi у випадку затримання рецидивіста або звичного злочинця, державним службовцем, державною посадовою особою або начальником пенітенціарної установи (ст. 147 КК, ст. 609 КПК), іншими словами, встановлення вини. Крім того, «суд» (якщо такий був), який розглядає справу – за умови, що провадження було припинено «швидко» – міг щонайбільше засудити злочинця; він не міг сам «наказати» звільнити жертву. Нарешті, позов міг залишитися без наслідків, якщо обвинувачений утримується за «наказом компетентного органу» (тобто Міністра юстиції).

52. Що стосується другого стверджуваного засобу правового захисту, то Апеляційний суд Гента (the Ghent Court of Appeal) дійсно постановив у 1897 та 1914 роках, що спори між ministère public та увязненим щодо виконання вироку можуть бути передані на розгляд суду, який його виніс (see paragraph 28 above; paragraphs 35, 39 and 71 in fine of the Commission’s report; paragraph 53 of the Government’s memorial). Однак, як визнав Уряд у відповідь на запитання Суду, ці старі рішення залишалися поодинокими рішеннями і не були підтверджені подальшою судовою практикою. У всякому разі вони не стосувалися системи соціального захисту. Таким чином, на них не можна покладатися як на встановлення наявності засобу правового захисту, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції.

53. Третій засіб правового захисту – заява про звільнення від наслідків заходу – передбачена статтею 26 Закону 1964 року (див. пункт 23 вище), безсумнівно передбачає провадження в «суді» та супроводжується гарантіями судочинства; однак, коли відповідна особа перебуває на волі, вона домагатиметься за допомогою такої заяви повного скасування вироку про передачу особи у розпорядження Уряду. Тому розглядатиметься захід у цілому, а не лише питання тримання під вартою, і питання буде стосуєватися не стільки «законності» тримання під вартою, скільки «доцільності дострокового припинення покарання», призначеного вироком, який більше не підлягає оскарженню (paragraph 33 of the Government’s supplementary memorial, and Court of Cassation, 15 February 1977 – paragraph 14 above).

Як зазначили Комісія (paragraph 74 in fine of the report) та заявник (written observations of February 1982), Апеляційний суд «не зміг би провести відмінність між позбавленням волі (deprivation of liberty) та заходами наставництва, допомоги або нагляду (measures of guidance, assistance or supervision)», якщо це могло бути необхідним, «навіть якщо поточна поведінка відповідної особи більше не є такою, щоб виправдовувати продовження тримання під вартою за допомогою закону». Крім того, проміжки у 3 або навіть 5 років, які повинні пройти між двома зверненнями до суду, видаються занадто довгими, щоб вважатися «розумними» для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції (див. пункт 48 вище). Суд, до речі, зазначає, що розгляд заяв заявника тривав 7 місяців у перший раз (12 травня – 13 грудня 1976 року, див. пункт 14 вище) та 6 місяців у другий раз (16 вересня 1979 року – 18 березня 1980 року, див. пункт 18 вище) – факт, який не відповідає поняттю «швидко».

54. На думку Уряду, juge des référés (див. пункт 29 вище) представляє у бельгійській правовій системі «останній бастіон, якщо він був потрібний, [для захисту] індивідуальних свобод». До juge des référés може бути подано клопотання, коли справа є терміновою та на підставі загальної юрисдикції, наданої йому статтею 584 Судового кодексу, для винесення «попереднього рішення … в усіх справах, крім тих, які виключені законом з компетенція судів».

Juge des référés явно має ознаки «суду» для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції. Крім того, здається, що в саму природу функції juge des référés входить «швидке» постановлення рішення, і, хоча juge des référés виносить лише «тимчасове» рішення, таке рішення «негайно підлягає виконанню, незважаючи на будь-яке можливе оскарження» (paragraph 56 of the Government’s memorial).

Обсяг юрисдикції juge des référés виражений у широких термінах. Історія його впровадження та офіційне обгрунтування причин, що обумовлювали його створення, Судовий кодекс повязує з тим, що [юрисдикція] juge des référés включає всі справи – цивільні, адміністративні та карні – у межах юрисдикції судів, за винятком тих, що стосуються для яких особливий порядок передбачений матеріальним або процесуальним кримінальним правом. Відповідно до інформації, наданої Суду, виняток, згаданий наприкінці ст. 584, стосується питань, які є прерогативою виконавчої влади, що, водночас, не завадить juge des référés встановити, що дані дії з боку таких органів були незаконними.

Суд також визнає особливе значення, яке слід надавати судовій практиці, на яке посилається Уряд. Суд зазначає, зокрема, що 22 лютого, 20 травня та 14 серпня 1980 року магістрат Брюсселя «наказав» відповідачу, державі Бельгія, «негайно звільнити» осіб, чиє затримання суд вважав «незаконним» (Journal des Tribunaux, 1980, pp. 578 – 580). Однак накази, про які йдеться, вийшли після повернення під варту (21 грудня 1977 року) і, за винятком найбільш раннього з них, звільнення заявника (18 березня 1980 року). Крім того, хоча ці накази стосувалися заходів, які позбавляли людей свободи, вони не стосувалися Закону 1964 року: перше та третє стосувались передачі іноземців у розпорядження Уряду відповідно до законодавства про контроль за іноземцями; другий, проти якого бельгійська держава подала апеляцію, стосувався скасування умовно-дострокового звільнення.

Те ж саме не стосується останнього наказу: 16 листопада 1981 року брюссельський магістрат постановив, що він має юрисдикцію розглядати заяву, якою його просять звільнити особу, затриману відповідно до статті 14 Закону 1964 року, з психіатричного відділення в’язниці; однак магістрат вирішив, що обставини справи були такими, що тимчасове розпорядження (provisional order) видавати не слід.

З іншого боку, 10 липня 1981 року голова суду першої інстанції Нівеля (the Nivelles court of first instance) постановив, що він не має юрисдикції видавати наказ про повернення бездротового передавача та антени, які були конфісковані 3 червня 1981 року за скаргою Telegraph and Telephone Office. Це рішення було підтверджено Апеляційним судом Брюсселя 18 січня 1982 року; суд посилався як на бельгійську, так і на французську судову практику, що передувала прийняттю Судового кодексу, і постановив, що «цивільний суд, а отже, і juge des référés, не мають юрисдикції щодо заходів, вжитих під час кримінального розслідування».

У світлі вищезазначених міркувань звернення до juge des référés не відповідає, на думку Суду, вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції у цій справі з таких причин.

По-перше, це справа, яка на даний момент стосується неврегульованих питань внутрішнього законодавства Бельгії (see, mutatis mutandis, «Deweer», Series A no. 35, p. 28 in fine), де відповідна судова практика ще не є сталою й передбачуваною. Уряд оскаржив цю судову практику у національних судах; Уряд не посилався на неї перед Комісією – ані у зв’язку зі статтею 26 Конвенції, ані у зв’язку із сутю справи. Наявність засобу правового захисту має бути достатньо перебачуваною, інакше такий засіб не матиме доступності та ефективності, які вимагаються за пунктом 4 статті 5 Конвенції (see, mutatis mutandis, «De Wilde, Ooms and Versyp», Series A no. 12, p. 34, par. 62). Принаймні під час подій, про які йдеться, можливість звернення до juge des référés, яка регулюється Законом 1964 року, не відповідала цій умові.

По-друге, оскільки рішення juge des référés може містити лише «тимчасове» рішення, воно ухвалюється без шкоди для розгляду справи по суті (see Article 1039 of the Judicial Code and, mutatis mutandis, «Deweer», Series A no. 35, p. 28, (a), in fine), а тому не має повноважень res judicata. Крім того, стан судової практики ще не є таким, щоб з достатньою ясністю встановити, чи відповідає перевірка, здійснена juge des référés, з точки зору її обсягу, вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції щодо рішення про «законність» (див. пункт 49 вище). Таким чином, необхідно знати, який суд уповноважений остаточно вирішити справу «по суті». Суд підняв це питання на слуханнях, і Уряд відповів, що це буде суд першої інстанції. Однак Уряд не надав жодних доказів на підтримку цього твердження або того, як на даний момент буде задоволено вимога щодо «швидкого» рішення.

55. Деякі з попередніх зауважень також стосуються п’ятого й останнього засобу правового захисту, згаданого Урядом.

У рішенні від 28 лютого 1979 року Апеляційний суд Монсу (the Mons Court of Appeal) постановив, що за відсутності будь-якого спеціального положення та відповідно до статті 568 Судового кодексу саме суд першої інстанції має розглядати заяви, які оскаржують законність позбавлення волі, які безпосередньо ґрунтуються на пункті 4 статті 5 Конвенції  (Journal des Tribunaux, 1979, pp. 358 – 361). Справа, про яку йде мова, стосувалася затримання особи, яка «у той час, коли відбулися факти», перебувала «в серйозному психічному розладі, що робило її нездатною регулювати свою поведінку»; це питання регулюється розділами II – V Закону 1964 року. Касаційний суд скасував це рішення 14 лютого 1980 року, але з причин, не пов’язаних із прийнятністю заяви, що він, як видається, здійснив опосредковано (Revue de droit pénal et de criminologie, 1980, pp. 765 – 790, with submissions to the same effect by the ministère public).

Знову ж таки, у вироку від 22 серпня 1974 року (Military Court, Journal des Tribunaux, 1974, pp. 611 – 612) та у рішенні від 10 червня 1976 року (Chamber of field court-martial, ibid., 1976, pp. 646 – 647), на підставі пункту 4 статті 5 Конвенції було визнано, що ніщо не перешкоджає військовослужбовцю, якого «Commission judiciaire» взяла під варту, звертатися із заявою про звільнення до військово-польового або військового суду, залежно від обставин. У цих прецедентах зазначалося, що повноваження цих судів випливають не з «чинного національного законодавства», а є «твором прецедентного права», походження якого лежить «у міжнародному договорі та в принципі, згідно з яким пріоритет має надаватися нормам право міжнародних договорів»; відповідно, обсяг цих повноважень не виходив за межі вимог пункту 4 статті 5 Конвенції (перевірка законності, але не доцільності).

Суд уже мав нагоду звернути увагу на важливість та наслідки імплементації Конвенції до національного законодавствоа (see «Ireland v. the United Kingdom», Series A no. 25, p. 91, par. 239) та прямого застосоування Конвенції (see «De Wilde, Ooms and Versyp», Series A no. 12, p. 46, par. 95, and «Van Oosterwijck» of 6 November 1980, Series A no. 40, p. 16, par. 33). Проте державі-відповідачу «не відомо про будь-яке рішення щодо заяви, заснованої безпосередньо на пункті 4 статті 5 Конвенції, поданої рецидивістом, переданим у розпорядження Уряду» (paragraph 39 of the supplementary memorial).

З тих заяв, про які згадує Уряд, найдавніші (1974/1976) стосуються тримання військовослужбовців під вартою. Рішення Апеляційного суду Монса від 28 лютого 1979 року, справді стосувалося форми позбавлення волі, передбаченої розділами II – V, а не, як у цій справі, розділом VII Закону про соціальний захист. Однак це було окреме рішення, яке не було чітко підтверджено Касаційним судом у спірному питанні, та яке в будь-якому разі було прийнято після повернення заявника під варту. Знову ж таки, бельгійська судова практика, здається, перебуває у процесі еволюції, і невідомо, наскільки вона в майбутньому підтверджуватиме існування повноважень судового перегляду.

56. Суд жодним чином не виключає можливості того, що після завершення значних подій, описаних вище, результат, який відповідає вимогам пункту статті 5 Конвенції може бути досягнуто шляхом поєднання заяви до судді з позовом «по суті» на підставі пункту 4 статті 5 Конвенції, або застосовуючи ці два засоби правового захисту одночасно чи послідовно (see, mutatis mutandis, «X v. the United Kingdom», Series A no. 46, p. 26, par. 60). Тим не менш, він зобов’язаний констатувати, що такий результат не був досягнутий у цій справі; відповідно було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявник також посилався на статтю 4 Конвенції, яка говорить:

1. Нікого не можна отримати в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цілої цієї статті значення терміна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється:

а) на будь-яку роботу, виконання якої обов’язково вимагається під час, призначений згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, утримується в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; …».

58. Перше твердження заявника полягало в тому, що, будучи переданим у розпорядження Уряду, він перебував у «підневільному стані» всупереч пункту 1 статті 4 Конвенції, тобто підкорявся «примхам адміністрації».

Ситуація, яка оскаржується, не порушувала пункт 1 статті 5 (див. пункт 42 вище). Відповідно, це могло вважатися підневільним станом лише в тому випадку, якщо воно передбачало «особливо серйозну» форму «відмови у свободі» (див. пункти 79 – 80 звіту Комісії), що не було в цій справі.

Заявник також скаржився, що, всупереч пункту 2 статті 4 Конвенції, його «змушували» працювати, щоб накопити 12 000 BF. [Навпаки,] за словами Уряду, його просто «запросили» на роботу.

Суд вважає, що він може залишити це питання факту відкритим. На практиці, як тільки звільнення залежить від наявності накопичень від оплати праці у в’язниці (див. пункти 13, 16, 17 вище), кожен може бути наближений до зобов’язань у вузькому розумінні цього терміну.

Однак із цього не випливає, що скарга є обґрунтованою, адже недотримання пункту 4 статті 5 Конвенції (див. пункт 56 вище) не означає автоматичне недотримання статті 4 Конвенції: остання стаття дозволяє в пункті 3(а) роботу, яку необхідно виконати під час звичайного тримання під вартою, яка була застосована, як це було в цьому випадку, у спосіб, який не порушує пункт 1 статті 5 Конвенції. Крім того, робота, яку попросили виконати заявника, не виходила за межі того, що є «звичайним» у цьому контексті, оскільки вона була розрахована на те, щоб допомогти йому реінтегруватися до суспільства, і мала як свою правову основу положення, які знаходять еквівалент в інших держави-члени Ради Європи (see paragraph 25 above and, mutatis mutandis, «De Wilde, Oms and Versyp», Series A no. 12, pp. 44 – 45, par. 89 – 90).

60. Відповідно, органи влади Бельгії не порушили вимоги статті 4 Конвенції.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що не було порушення статті 4 Конвенції.