Анатомія «Русского Міра»: коли ілюзія стає життєво необхідною

Найнебезпечніша помилка — вважати, що агресія Росії проти України має раціональне пояснення. Що це виключно боротьба за території, ресурси чи геополітичний вплив, хоча, звичайно, все це супроводжується територіальним вторгненням до України, колоніальним просуванням в Африці та постійною воєнною присутністю в Європі у формі диверсій та збору розвідданих.

Насправді все набагато темніше і водночас простіше, адже це – війна заради втечі від дзеркала. «Русскій мір» — це не просто ідеологічна доктрина. Це екзистенціальна анестезія для мільйонів людей, які не можуть об’єктивно аналізувати власне життя та застосовувати раціональну оцінку ситуації як в Росії, так і за її межами.

Російська держава перетворилася на тотальну корупційну вертикаль, де кожен рівень влади – це лише механізм вилучення ренти. Російська держава управляється за законами «prison and carceral state». Російська культура стала інструментом пропаганди, і до речі, максимально ефективної та дієвої.

У такій ситуації людині потрібен наркотик. Потужний, швидкодіючий, здатний заглушити біль усвідомлення. І цим наркотиком стала агресивна війна проти України.

Сьогодні ми можемо спостерігати дивний симбіоз між російським режимом, російськими елітами та російським населенням. Режим та еліти ведуть за собою натовп, зацементований «традиційними цінностями» та фальшивою пам’яттю про «дідів», які «захистили невдячну Європу від фашизму». Проте й натовп відчайдушно чіпляється за режим та еліти, бо без них доведеться дивитися правді в очі.

Кожна російська ракета по мирному українському місту або селу — це не тільки вбивство. Це ще й можливість не думати про власну порожнечу – як власну, так і національну. Кожна окупована територія — це не тільки злочин. Це ще й спосіб переконати себе, що «ми ще щось значимо у цьому світі» і «нас бояться, як і раніше». Кожна брехлива новина по цензурованому владою телеканалу — це не тільки пропаганда. Це – захисний механізм від усвідомлення реалій як в Росії, так і за її межами, враховуючи, що, напевне, 95 відсотків росіян не була за межами Росії, а якщо і була, то лише у Єгипті та Туреччині.

Проте ціна правди зростає кожного дня. На початку можна було сказати «нас обдурили». Через рік — «ми помилилися». Через два – «це була катастрофа, але ми не знали». Проте з кожним новим злочином, з кожною новою могилою, з кожним зруйнованим містом ціна визнання стає нестерпною.

Визнати правду зараз — означає прийняти, що ти підтримував геноцид, твоє мовчання вбивало, а твоя байдужість була співучастю. Це психологічно нездоланна стіна. І лише одиниці можуть висловити свою позицію словами пісні «Ти солдат. І на якій би війні ти не воював, вибач, я буду на іншому боці».

Російський неімперський наратив — це не про силу. Це про слабкість, загорнуту в агресивність, хоча це не виключає десятки тисяч невинних жертв в Україні.

Коли людина не змогла реалізуватися сама, вона шукає велич у приналежності. «Ми велика держава» компенсує «я нікчемний». «У нас ядерна зброя» заміщує «у мене немає майбутнього». «Ми всіх переможемо» заглушає «я програв своє життя». Це не патріотизм. Це колективний невроз, де агресія назовні — спосіб не дивитися всередину.

Ця війна не може закінчитися простою військовою поразкою російського режиму. Бо вона є не тільки «проєктом Кремля» — вона є психологічною опорою для мільйонів. Як і раніше, так і сьогодні ми повторюємо: «Русскій мір – це не про сьогодні і не про вчора. Це – про 500 років колоніалізму та імперіалізму, густо замішаного на в’язниці як моделі держави та кримінальній субкультурі. І саме тому «прості росіяни» готові йти до кінця. Не з героїзму, а з відчаю. Не від сили, а від слабкості. Не заради перемоги, а заради відстрочки моменту, коли доведеться дивитися в дзеркало.

Але можна бути абсолютно переконаним, що після війни у кулуарах трибуналу над російськими воєнними злочинцями обов’язково буде постійно відтворюватися діалог з фільму «Нюрнбергський процес 1961 року.

Значить, ви думаєте, що ми все-таки… що ми всі про це знали? Що ми хотіли вбивати жінок і дітей?
Важко повірити. Я вже сам не знаю, у що вірити. Ви вже сидите зі мною тут…
Як же ви можете припускати це? Що ми… Ми нічого не знали!
Я приходжу до висновку, що ніхто в цій країні нічого не знав.
Ваш чоловік займав високе становище в армії, і він нічого не знав?
Він не знав, запевняю вас! Це все Путін, Шойгу, Герасимов, це справа рук ФСБ, ФСК і Росгвардії. Ми нічого не знали.