Георгій Бурков: «Вбийте мене, але сталінізм – це хвороба…»

У 1990 році пішов з життя російський актор Георгій Бурков (31.05.1933 – 19.07.1990). Після його смерті вдова актора Тетяна Ухарова дала дозвіл на публікацію щоденникових записів чоловіка, які він вів з 1953 по 1990 роки.

Всі ми – концтабірна самодіяльність. Недорозвинені і бездарні людишки продовжують тероризувати і оббирати величезну країну. І плодять, тварюки, подібних до себе. Це катастрофа. Бандити будуть грати з народом ще довго в закручування гайок і в випускання пари…

У мене немає Батьківщини, бо у раба її не може бути. Але якщо вона у мене є, то всередині мене, і так у багатьох. Але ми живемо на чужій території, нашу Батьківщину окупували комуністи. Це не татаро-монголи, це свої, і, мабуть, в цьому секрет їхнього успіху. Вони змусили нас бути чужими. Вони приписують нас до одного місця, але не до того, де ти народився і виріс. Мала батьківщина – це бандустан, явище оманливе, брехливе.

Ніколи комуністи не представляли інтереси робітничого класу. Ніколи. В основному це уламки і невдахи з усіх верств російського суспільства. Вони винищили основу – селянство та інтелігенцію. Тепер їх можна вмовити, благати піти з історичної сцени, але не винищити, не розрахуватися за скоєне. Неправда, що це вже інші люди.

Це ідеологічні діти тих, перших, Бісів. Кажуть, що Сталін знищив потенційну п’яту колону напередодні війни з Гітлером. Люди говорять про це з гарячою, що найдивовижніше, переконаністю. Щиро говорять! Зворотний шлях по відновленню справедливості на Сталіні не закінчиться. Тому нас ще довго будуть водити по мінному лабіринту сталінізму.

Сталінізм (одномірність), державне виховання дурнів я сприймаю як масове захворювання, епідемію. Сталінізм ближче до чуми, ніж до соціалізму. Або до СНІДу. Соціальне переходить у фізіологію – це щось із відкриттів Лисенка. Але це так. Потрібно по крупицях збирати докази, щоб припущення стало відкриттям. Адже досі підступи до сталінізму оберігаються. Того, хто наближається до небезпечної зони, тепер не розстрілюють на місці. Його фіксують. Навіщо? Про всяк випадок. А поки, в межах демократизації, просто цікавляться, навіщо це тобі потрібно.

На що сподіваються нинішні лідери? На те, що їм вдасться за цей час вивести партію з найглибшої кризи, вирватися на оперативний простір і зробити щось путнє, наочне. Поки акцент перенесено на міжнародні справи, так зручніше зараз. Ми допомогли фашистам спустошити Європу, китайцям – Азію. Ми не думали про людей, ми не вірили в людей. Наш ідеал – стадо. І на довершення всього побудували найгірший з варіантів людського співжиття.

Вбийте мене, але сталінізм – це хвороба. Масове психічне захворювання. Типу клептоманії. Якесь жахливе поєднання бідності, відсутності культури, релігійності (з підміною «Бога»), стадності, доведеної вже до істерики… Скільки людей, найрозумніших людей, було втоптано в бруд або фізично знищено! На догоду, на радість черні. Ну і, звичайно, для зміцнення власної, партійної влади.

Мушу сказати, що здогадуюся про стан усього населення нашої країни. Його можна виразити двома словами! Очікування змін, але яких?! Зміни необхідні. Країна морально паралізована. Країна вже давно перебуває в стані грандіозної війни. Сталіністи мріють про залізну дисципліну, про порядок. З іншого боку, натиск мрійників про свободу, людей, які вже не вірять у комуністичну демагогію. І ті, і інші говорять про зміни в межах сформованих відносин. Але всі чудово розуміють, що будь-які зміни в ту чи іншу сторону не обмежаться малими дозами. Або – сталінізм, репресії, концтабірний комунізм, або капіталізм.

Стоять один проти одного, не стріляють поки (поодинокі випадки з обох сторін – я не беру), але стан війни очевидний. Держава намагається все взяти під свій контроль, все пропустити через себе і повернути людям, своїм підопічним, здавалося б, те ж саме за формою, але абсолютно протилежне за змістом. Страшно подумати, що буде. Одні покидьки на самому верху. Я думав, що вгадав спад індивідуальностей у керівництві. Більшовики давно вже не вірять у правильність того, що і як ними робиться. Лють, з якою переслідуються, ізолюються, виганяються і вбиваються ті, хто сумнівається, лише підтверджує припущення. Йде боротьба за хороше життя за рахунок інших. Ось і все.

Сьогодні ми знову входимо в цю печеру жахів. Не думаю, що цього разу все буде розвіяно і вирішено остаточно. Спробу закрити тему і поставити крапку зробили вже на святі 70-річчя. Переконаний, що на партконференції в середині 1988-го тему закриють або переведуть стрілку на інший напрямок.

Більшовикам потрібна атомна бомба для того, щоб утриматися при владі, тобто проти свого ж народу. Мине трохи часу, і вони почнуть шантажувати весь світ, щоб весь світ благав нас, народ, не робити революції і терпіти цих упирів і утримувати їх.

Легкість, з якою ми входимо в чужі країни (або вводимо туди зброю) – Чехословаччина, Угорщина, Польща, НДР, Афганістан, Куба, Нікарагуа, Китай, В’єтнам і багато інших, – говорить про те, що Захід озброївся не дарма. Ми – професійні агресори. І досі не відмовилися від ідеї світового панування, скромно називаючи цю ідею «світовою революцією».

Тепер ми будемо просуватися по цій зоні перебіжками. Нескоро ще поставимо пам’ятник на Колимі, нескоро виникне демократія. Можливо, тільки зараз, у 55 років, я починаю ставати художником. Бо я почав розуміти тільки зараз, як людина крихка і недовговічна…