Право на життя не має строку зберігання: куди зникла статистика смертності Одеського СІЗО?

Скільки людей померло в Одеському слідчому ізоляторі за останні півтора десятиліття? Скільки з них наклали на себе руки? Скільки завдали собі тілесних ушкоджень, не витримавши умов тримання? Це не абстрактні цифри для статистичних збірників. Це – пряме мірило того, наскільки держава здатна захистити життя людини, яку сама ж позбавила волі і за яку відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав людини несе повну відповідальність. І саме на це просте, законне і цілком публічне запитання державна система впродовж серпня 2026 року не змогла – чи не захотіла – дати чесну відповідь.

Мною було направлено запит на публічну інформацію до Одеського слідчого ізолятора, Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі – Управління), Департаменту з питань виконання кримінальних покарань та Мін’юсту – з проханням надати статистику смертності, суїцидів та самоушкоджень в Установі за 2010–2020 роки.

13 серпня 2026 року Установа відповіла листом № 5/20-32-26/9/11: кількість померлих названо лише за 2023–2026 роки, а щодо 2010–2022 років повідомлено, що строк зберігання щомісячної звітності – три роки, тому дані нібито «немає можливості» надати. Але в тому ж самому листі, буквально на наступному рядку, Установа без жодних труднощів наводить показники суїцидів і самоушкоджень за 2021–2026 роки – тобто за період, який теж давно вийшов за межі трирічного строку зберігання, якщо рахувати від 2021 року. Виходить дивна арифметика: закінчення строку зберігання чомусь блокує доступ до одних цифр і зовсім не заважає надати інші. Це вже перша тріщина в офіційній версії подій.

18 серпня 2026 року Управління, переславши частину запиту за належністю, у своєму листі № 9/6274/26/Я-613 несподівано підняло ставки: тепер причина відсутності інформації за 2010–2020 роки – вже не сплив строку зберігання, а «знищення документів» на підставі конкретного акта про вилучення та знищення документів від 25.02.2026 № 1. З’явилися дата, номер, юридичний факт.

20 серпня 2026 року та ж сама Установа, якої цей акт нібито стосується напряму, у листі № 5/17-61-26/62 категорично заявляє: вона ніколи не стверджувала і не стверджує про повне та безповоротне знищення відомостей, жодного документа, який фіксував би факт, дату чи спосіб знищення саме цих носіїв, не виявлено, і взагалі не має «документально підтверджених підстав» називати дату, нормативну підставу чи реквізити акта знищення.

Отже, протягом одного тижня я отримав від двох органів однієї й тієї самої системи виконання покарань дві взаємовиключні офіційні позиції. Вищий орган системи стверджує факт знищення документів з посиланням на конкретний акт. Підпорядкована йому установа, якої цей акт стосується безпосередньо, заперечує будь-яку обізнаність про цей акт. Хтось із двох державних органів говорить неправду – або, що не менш тривожно, жоден із них насправді не має уявлення, що сталося з архівом смертності найбільшого слідчого ізолятора регіону.

Варто чітко розуміти: закінчення нормативного строку зберігання документа і фізичне знищення інформації – це юридично і фактично різні речі. Спершу держава посилається на перший аргумент – мовляв, минув строк, дані «недоступні». Коли цей аргумент не витримує критики (адже інформація могла зберігатися в електронному вигляді, в інших підрозділах, у зведеній звітності центрального апарату), на світ раптом з’являється другий аргумент – акт про знищення. А коли й цей аргумент починають перевіряти по суті – просити копію акта, склад комісії, дату фактичного знищення, підтвердження відсутності електронних копій і резервних копій – виявляється, що сама Установа про такий акт нічого конкретного сказати не може.

Це не бюрократична помилка. Це – класична модель поведінки, коли кожна ланка системи послідовно висуває новий аргумент лише тоді, коли попередній перестає працювати, а відповідальність за кінцевий результат розмивається між кількома органами так, що жоден із них не може бути притягнутий до відповідальності персонально. Установа може сказати: «ми лише виконуємо те, що каже Управління». Управління може сказати: «ми лише узагальнюємо те, що надала Установа». А статистика смертності за одинадцять років – 2010–2020 – так і залишається невідомою.

Одеський слідчий ізолятор – не рядова установа серед сотень подібних. За роки незалежності за нею закріпилася сумна репутація місця, де систематично фіксувалися випадки жорстокого поводження, катувань і неналежних умов тримання – про це свідчать і власні справи заявників в Європейському суді з прав людини щодо цієї Установи, і численні констатації національних та міжнародних моніторингових органів. Коли установа з такою репутацією раптом не може – чи не хоче – надати прозору статистику смертності, суїцидів і самоушкоджень за понад десятиліття своєї діяльності, це не викликає довіри, а породжує цілком обґрунтовану підозру: а що саме приховується за посиланнями на «строки зберігання» і «акти знищення»?

Статистика смертності в місцях позбавлення волі – це не внутрішня бухгалтерія відомства. Це один з небагатьох об’єктивних інструментів, за допомогою яких суспільство, правозахисні організації, міжнародні органи на кшталт Європейського комітету з питань запобігання катуванням можуть оцінити, чи виконує держава свій позитивний обов’язок за статтею 2 Конвенції – обов’язок захищати життя осіб, які перебувають під її повним контролем. Приховування, розмивання чи вибіркове надання такої статистики – це, по суті, спроба унеможливити будь-який зовнішній контроль за тим, що відбувається за стінами слідчого ізолятора.

Якщо держава справді знищила документи – суспільство має право знати: коли, на якій підставі, хто ухвалював це рішення і чи перевірялася перед знищенням наявність електронних копій. Якщо документи не знищені, а просто «незручні» для надання – про це так само варто говорити прямо. Але те, що відбувається зараз – коли один орган називає конкретний акт знищення, а інший цей же акт фактично заперечує – є найгіршим із можливих сценаріїв: він не дає суспільству ані правди про знищення, ані самих даних.

На кожен з цих листів надіслано вимогу дати остаточну, узгоджену і недвозначну відповідь: чи знищена інформація повністю і безповоротно – в паперовій і в електронній формі, включно з резервними копіями; хто саме ухвалював рішення про знищення; хто входив до комісії; чи перевірялася наявність електронних копій перед знищенням. Вимагається окрема, завірена копія самого акта від 25.02.2026 № 1.

Питання залишається відкритим. І доки Одеський слідчий ізолятор та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань продовжують перекладати відповідальність одне на одного замість того, щоб дати пряму й перевірену відповідь, – суспільство має повне право вважати: за цією суперечністю стоїть не лише недбале діловодство, а небажання визнати масштаб проблеми смертності та насильства в установі, яка й без того давно асоціюється з катуваннями і жорстоким поводженням.

Право на життя не має строку зберігання.