Вікна будемо закривати: Самоізоляція російського суспільства як перфоманс карцерної держави

— А скільки в нас загалом відкритих вікон? — Усі відкриті. — Ми не знаємо міри. Ну що ж, відкриті вікна будемо зачиняти. Євген Шварц. «Убити дракона» (1944)

Існує особливий різновид академічного «гальмування»: коли явище настільки масштабне й настільки очевидне, що науковий апарат гальмує, не знаючи, з якого кінця братися. Самоізоляція сучасної Росії — якраз такий випадок. Вона вже давно вийшла за межі поняття «карцерна держава» — і навіть це поняття, що донедавна здавалося достатньо місткою аналітичною категорією, дедалі більше нагадує надто тісний одяг, вдягнутий на щось значно більше й незграбніше.

Утім, перш ніж вдаватися до теорій середнього рівня, варто звернутися до класики. Євген Шварц у п’єсі «Убити дракона» (1944) змалював механізм, який блискавично пізнається у сучасній Росії: Дракон не просто встановлює правила — він встановлює реальність. Вікна, що дивляться назовні, є небезпечними не тому, що крізь них може проникнути ворог, а тому, що крізь них мешканці можуть побачити щось, чого Дракон не передбачив. Тому — закривати. Методично, системно, з посиланням на регламенти.

Цифровий вимір цього сюжету вимагає окремої уваги. Протягом двох десятиліть путінського режиму Росія культивувала ілюзію відкритості у цифровому просторі — як своєрідний клапан, що знімає соціальний тиск. У цьому полягає сутність того, що можна назвати «анестезією споживання»: громадянину дозволяють читати все, що завгодно — і тому він рідше виходить на вулицю. Коли ж реальний тиск став занадто великим, клапан перекрили.

20 лютого 2026 року російський диктатор Володимир Путін підписав закон, що зобов’язує операторів зв’язку припиняти надання послуг на вимогу ФСБ — без будь-якого судового контролю. Через десять днів закон набрав чинності. З 6 березня 2026 року жителі Москви зафіксували масові збої мобільного зв’язку. 14 березня було активовано систему «білих списків» — набір ресурсів, доступних під час відключення. До списку увійшли: державні портали, підконтрольні платформи (VK, «Яндекс»), сервіси доставки їжі, банківські застосунки. Зі списку навмисно вилучено: незалежні ЗМІ, іноземні новинні ресурси, будь-які інструменти верифікації реальності.

Перефразовуючи Шварца: скільки у нас відкритих вікон? Усі відкриті. Ні в чому міри не знаємо. Ну що ж, відкриті вікна будемо закривати. Технічна реалізація дракончиного монологу виявилася простою й елегантною: людина може замовити піцу, оплатити рахунок, викликати таксі — але не може дізнатися, чому відключений зв’язок, що відбувається у місті, чи порадитися з кимось поза офіційними каналами. Держава не позбавляє людину доставки піци. Вона позбавляє людину здатності знати, що доставка піци й ФСБ тепер є частинами однієї інфраструктури.

Феноменологія добровільної ізоляції не обходиться без своїх культурних артефактів. У цьому контексті особливої аналітичної ваги набуває подія, яку суворий дослідник не повинен був би навіть помічати — але яка разюче точно ілюструє механізм нормалізації. На шоу «Поле чудес» («Перший канал») дитячий вокальний ансамбль «Комільфо» (м. Волгоград) виконав пісню про переваги відключення інтернету. Юні виконавці — з усією безпосередністю дитячого голосу — доносили публіці, що за відсутності блогів і каналів вони змушені грати у бадмінтон, що це «жахливий сон», і водночас: «Не хотим, не хотим, не поймаешь в сети, не сидим, не сидим в вашем интернете».

Ця пісня є, мабуть, найточнішим культурним документом епохи. Вона повністю відтворює логіку Дракона: правда переформатована як бажання. Діти не примушені — вони хочуть закритих вікон. Вони не позбавлені інтернету — вони самі відмовляються від мережі. Нормалізація завершена тоді, коли жертва інтерналізує обмеження настільки, що починає вважати їх власним вибором. Це і є справжня хірургія контролю — коли зашита рана не залишає шрамів.

Водночас пропагандистська педагогіка виявила характерну амбівалентність: «жахливий сон» у тексті пісні — це метафора саме відключення інтернету, а не його наявності. Тобто діти співають про те, як погано без мережі — і водночас стверджують, що не хочуть у ній сидіти. Ця суперечність, звісно, не виявлена самими авторами. Але вона є симптоматичною: пропаганда другого покоління вже не здатна підтримувати навіть власну внутрішню логіку.

Самоізоляція російського суспільства, таким чином, є не просто політичним фактом — вона є перфомансом. Режим виконує закриття вікон, суспільство виконує задоволення від темряви, а діти виконують пісні про те, що сонце й так було зайвим. Шварцівський Дракон, якби читав сучасні аналітичні звіти, міг би лише похитати головою: навіщо залякувати, якщо можна навчити любити клітку? Навіщо забороняти вікна, якщо можна переконати, що вони й так ніколи не були відкриті?

Відповідь на це запитання залишає нас з невтішним, але аналітично чесним висновком: карцерна держава як концепт вже надто антропоцентрична. Вона передбачає ув’язненого, який знає, що є в’язнем. Сучасна Росія просунулася далі — у напрямку суспільства, яке сприймає ґрати як архітектурну особливість і виконує дитячі пісні на їх захист. Назвати це «карцерною державою» — означає недооцінити масштаб явища. Назвати «дистопією» — означає все ще апелювати до уяви читача. Можливо, найточніша назва просто: Дракон живий. І вікна закриваються.